Постанова

від 31.05.2022 по справі 372/4225/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 372/4225/19

провадження № 61-6089св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 23 вересня 2002 року серії 1-КВ № 053787, площею 0,48 га, виданий на ім`я ОСОБА_4 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2003 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 ;

визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 27 листопада 2003 року серії РЗ № 313854, площею 0,48 га, виданий на ім`я ОСОБА_3 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 ;

визнати недійсними державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079957, площею 0,23 га, виданий на ім`я ОСОБА_2 , та державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079959, площею 0,25 га, виданий на ім`я ОСОБА_2 ;

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь земельну ділянку площею 0,10 га.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що, користуючись своїм правом на одержання земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації, у жовтні 2012 року звернулась до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Підгірцівська сільська рада) із заявою про відведення їй земельної ділянки.

Рішенням Підгірцівської сільської ради від 22 жовтня 2012 року їй було надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га для ведення індивідуального садівництва в межах Підгірцівської сільської ради.

На підставі вказаного рішення було розроблено проект із землеустрою, який погоджено зі всіма компетентними органами. Рішенням Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року № 20 затверджено проєкт та передано їй у власність земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 3223186803:02:014:0077 для індивідуального садівництва.

27 лютого 2013 року право власності на земельну ділянку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 20810632231, номер запису про право власності 333618), а 13 березня 2013 року їй видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , індексний номер 1187575.

Отримавши у власність вказану земельну ділянку, вона збудувала на ній садовий будинок, який 30 вересня 2019 року на підставі декларації про готовність об`єкта № КС181192731661, зареєстрованої Державною архітектурно-будівельною інспекцією у Київській області, було прийнято в експлуатацію. 06 листопада 2019 року право власності на садовий будинок було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

06 листопада 2019 року вона набула право власності на садовий будинок загальною площею 159,2 кв. м, розташований на відведеній їй у власність земельній ділянці. Проте, як з`ясувалось під час розгляду цивільної справи № 372/2989/17 на її земельну ділянку став претендувати ОСОБА_2 , який як на підставу виникнення права власності посилався на договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,48 га від 09 грудня 2003 року, державний акт від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079957 на право власності на земельну ділянку площею 0,23 га та державний акт від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079959 на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га. У зв`язку з тим що зазначений договір купівлі-продажу та державні акти не були визнані недійсними, ці документи були враховані судами як докази виникнення у ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,23 га та 0,25 га, в результаті чого рішення набрало законної сили. Крім того, суди у справі № 372/2989/17 встановили факт повного накладення земельної ділянки ОСОБА_1 на земельну ділянку ОСОБА_2

ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,48 га на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 грудня 2003 року у ОСОБА_3 . У свою чергу ОСОБА_3 придбав її на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2003 року, укладеного із ОСОБА_4 , якій зазначена земля належала на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 23 вересня 2002 року серії 1-КВ № 053787, виданого на підставі рішення Підгірцівської сільської ради від 11 липня 2002 року.

На її думку, Підгірцівська сільська рада ні 11 липня 2002 року, ні в інший час не надавала ОСОБА_4 земельної ділянки, а рішення ради з цього приводу немає. У зв`язку з цим державний акт на право приватної власності на землю від 23 вересня 2002 року серії 1-КВ № 053787 має бути визнаний недійсним, як і вчинені на його підставі правочини щодо відчуження земельної ділянки. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 26 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку без порушень вимог законодавства, не допускав будь-яких протиправних дій щодо позивачки, тому її доводи про наявність порушень законодавства при набутті ОСОБА_2 та іншими попередніми власниками права на землю є безпідставними. При цьому суд виходив з того, що позбавлення ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку буде мати ознаки непропорційного втручання держави у його право власності, а позбавлення ОСОБА_1 права власності на цю ж ділянку в судовому порядку не буде свідчити про непропорційність втручання держави у її право власності, оскільки це право вона набула із грубими порушеннями законодавства. Крім того, суд встановив відсутність у ОСОБА_1 права на землю, яке підлягало б судовому захисту, та, відповідно, відсутність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Київський апеляційний суд постановою від 11 березня 2021 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 листопада 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.

Визнав недійсним та скасував державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 23 вересня 2002 року серії 1-КВ №053787, виданий на ім`я ОСОБА_4 .

Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2003 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Іванців В. П. за № 7098.

Визнав недійсним та скасував державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 27 листопада 2003 року серії РЗ № 313854, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Л. Г. за № 4428.

Визнав недійсним та скасував державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079957, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Визнав недійсним та скасував державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 лютого 2004 року серії КВ № 079959, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

В іншій частині позову відмовив.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року у справі № 372/2989/17 визнано неправомірним рішення Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року про затвердження проєкту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_1 і третіх осіб. Водночас апеляційний суд взяв до уваги той факт, що на спірній ділянці побудовано будинок, який введений в експлуатацію та належить позивачці. Зважаючи на нерозривний зв`язок нерухомого майна із спірною земельною ділянкою, на якій воно розміщене, апеляційний суд дійшов висновку, що питання виділення землі іншим особам, а також правочинів між такими особами щодо переходу права власності на таку землю є такими, що стосуються інтересів позивачки, а тому вона має право на оскарження цих правочинів, а суд має вирішити питання щодо обґрунтованості чи необґрунтованості таких вимог позивача по суті спору. При цьому апеляційний суд взяв до уваги відповідь Підгірцівської сільської ради від 13 грудня 2017 року № 219/01-14, згідно з якою за результатами перевірки рішень, протоколів та журналів реєстрації Підгірцівської сільської ради за період з 1991 до 2017 року будь-яких рішень щодо відведення у власність земельної ділянки (надання дозволу на розробку проєктної (технічної) документації, затвердження проєктної (технічної) документації) на ім`я ОСОБА_4 виявлено не було.

Суд також виходив з того, що правова оцінка судом певних обставин, зокрема щодо законності чи незаконності набуття ОСОБА_2 прав на земельну ділянку, не може вважатися преюдиційним фактом, оскільки у справі № 372/2989/17 суд надавав оцінку законності придбання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 грудня 2003 року. Водночас питання про те, набула чи не набула прав на земельну ділянку ОСОБА_4 , не вирішувалося.

Зважаючи на відсутність рішення сільської ради про надання ОСОБА_4 земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку, що право власності на спірну землю вона не набувала. Отже, ОСОБА_4 не могла відчужити її ОСОБА_3 , а той у подальшому ОСОБА_2 . У зв`язку з цим суд дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 в частині оскарження правочинів щодо набуття та переходу права власності на земельну ділянку є обґрунтованими.

При цьому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про витребування земельної ділянки площею 0,10 га, оскільки підстави для володіння позивачкою земельною ділянкою площею 0,10 га на момент її звернення з цим позовом до суду фактично немає внаслідок визнання неправомірним рішення Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 05 лютого 2013 року, законом не передбачена наявність у позивачки права в спірному випадку витребувати це майно.

Разом з цим, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка не пропустила позовну давність.

Також апеляційний суд не погодився з позицією місцевого суду про те, що позивачка могла виявити розумну обачність та перед отриманням землі та будівництвом будинку з`ясувати факт існування інших осіб, які претендують на таку землю, оскільки ні право ОСОБА_4 , ні подальше право ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не було зареєстроване.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року і залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 листопада 2020 року.

Підставою касаційного оскарження зазначав те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 та постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 372/2989/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц, від 18 квітня 2019 року у справі № 753/11000/14-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 127/10011/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, від 25 жовтня 2019 року у справі № 761/9887/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року у справі № 372/2989/17 визнано неправомірними рішення Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року «Про заяви громадян» щодо затвердження проєкту землеустрою та передання земельних ділянок у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та рішення Підгірцівської сільської ради від 22 листопада 2013 року «Про заяви громадян» щодо затвердження проєкту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Зазначеним судовим рішенням визнано, що ОСОБА_2 у 2003 році набув у законний спосіб право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства призначення площею 0,4800 га, яка розташована на території села Романків Підгірцівської сільської ради. Також суд правильно зазначив, що виділена ОСОБА_1 земельна ділянка не була вільна, перебувала у власності ОСОБА_2 і не вилучалася у нього у встановленому законом порядку. ОСОБА_1 незаконно побудувала на його землі свій будинок. Тобто рішенням Обухівського районного суду від 12 червня 2018 року встановлені обставини щодо правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку. Водночас висновок апеляційного суду про відсутність преюдиційного значення вказаних рішень судів для цього спору є незаконним.

Апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин принцип нерозривного зв`язку земельної ділянки та будинку, оскільки у цьому випадку слід застосувати принцип «superficies solo cedit» (збудоване на поверхні слідує за землею). Не можна вважати й добросовісною поведінку ОСОБА_1 , яка після скасування судами всіх інстанції рішення про виділення їй земельної ділянки в незаконний спосіб ввела в експлуатацію побудований на спірній землі будинок.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що у позивачки як власника немає передбаченого статтею 387 ЦК України права витребувати своє майно з чужого незаконного володіння, дійшов помилкового висновку про те, що питання виділення землі іншим особам, а також правочинів між такими особами щодо переходу права власності на цю землю стосуються інтересів позивачки, а тому вона має право на оскарження цих правочинів. У зв`язку з цим апеляційний суд не взяв до уваги, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту свого права.

Апеляційний суд не взяв до уваги і того, що позивачка отримала у власність земельну ділянку площею лише 0,10 га на підставі рішення Підгірцівської сільської ради Обухівського району від 05 лютого 2013 року, яке в подальшому скасовано. За таких обставин апеляційний суд безпідставно скасував державний акт та угоди купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,48 га. Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та державних актів на право власності на землю, не вказав, які інші передбачені ЦК України наслідки визнання правочину недійсним слід застосувати.

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Паламарчук Ю. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив закрити касаційне провадження або залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Зазначив, що правовідносини у справах, які заявник зазначив як підставу відкриття касаційного провадження, не є подібними з правовідносинами у цій справі, що вказує на наявність підстав для закриття касаційного провадження. Крім того, зазначив, що у справі № 372/2989/17 не заявлялись та не розглядались позовні вимоги про визнання недійсним правовстановлюючого документа на земельну ділянку, оформленого на ім`я ОСОБА_4 , яка вважається первісним власником спірної ділянки, та, як наслідок, взагалі не надавалася правова оцінка державного акта на право приватної власності на землю площею 0,48 га з цільовим призначенням для будівництва житлового будинку та ведення особистого селянського господарства від 23 вересня 2002 року серії 1-КВ № 053787 як підстави набуття ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку, а також державного акта на право приватної власності на землю площею 0,48 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства від 27 листопада 2003 року серії РЗ № 313854 як підстави набуття ОСОБА_3 (особою, яка в подальшому відчужила земельну ділянку ОСОБА_2 ) права власності на земельну ділянку.

Крім цього, розглядаючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_7 суди у справі № 372/2989/17 обмежились лише висновком про те, що оскаржувані ним державні акти та договори не можуть порушувати його прав та інтересів, а тому не надавали жодної правової оцінки ні актам від 18 лютого 2004 року, виданим на ім`я ОСОБА_2 , ні договорам купівлі-продажу від 12 вересня 2003 року та від 09 грудня 2003 року. Таким чином, жодних преюдиційних обставин для цієї справи в межах розгляду справи № 372/2989/17 взагалі не було встановлено. Задовольняючи первісні позовні вимоги ОСОБА_2 , суди у справі № 372/2989/17 виходили лише з того, що його правовстановлюючі документи на землю (договір купівлі-продажу від 09 грудня 2003 року та державні акти від 18 лютого 2004 року) не скасовані та не визнані недійсними, при цьому жодної правової оцінки цим документам при розгляді зустрічного позову про визнання їх недійсними суди не надали.

Дії ОСОБА_1 щодо спорудження садового будинку на земельній ділянці, відведеній їй в установленому законом порядку у власність, є повністю правомірними та добросовісними, а оскаржувані договори купівлі-продажу і державні акти безумовно порушують права та інтереси ОСОБА_1 як особи, якій у встановленому законом порядку було відведено у власність земельну ділянку площею 0,10 га та яка, згідно з відомостями з Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, значиться власником цієї земельної ділянки та розташованого на ній будинку. Водночас ОСОБА_2 , посилаючись на оскаржувані у цій справі незаконні акти та договори та захищаючись презумпцією їх правомірності, намагається оспорити право позивачки на її земельну ділянку.

Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, встановив, що Підгірцівська сільська рада як орган місцевого самоврядування не приймала щодо ОСОБА_4 жодних рішень про передання у власність земельної ділянки площею 0,48 га, тобто немає обов`язкової правової передумови та підстави для відведення земельної ділянки. Сам лише державний акт за відсутності документа (рішення органу, який уповноважений розпоряджатись землею), що мав бути підставою для його видачі та оформлення, не може призводити до настання правових наслідків у вигляді виникнення права власності на земельну ділянку, а тому такий державний акт не може посвідчувати право власності на землю та правомірно був визнаний незаконним і скасований. Таким чином, на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2003 року з ОСОБА_3 у продавця за цим договором - ОСОБА_4 не виникло права власності на земельну ділянку площею 0,48 га, що свідчить про неправомірність розпорядження нею такою земельною ділянкою.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

15 червня 2021 року справа № № 372/4225/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що рішенням Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року № 20 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 3223186803:02:014:0077, для індивідуального садівництва в межах Підгірцівської сільської ради.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27 лютого 2013 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 20810632231, номер запису про право власності 333618), а 13 березня 2013 року позивачці видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , індексний номер 1187575.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року у справі № 372/2989/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року та постановою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року, визнано неправомірним рішення Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року «Про заяви громадян» щодо затвердження проєкту землеустрою та передання земельних ділянок у власність, зокрема ОСОБА_8 .

З відповіді Підгірцівської сільської ради від 13 грудня 2017 року № 219/01-14 встановлено, що за результатами перевірки за період з 1991 до 2017 року рішень, протоколів та журналів реєстрації Підгірцівської сільської ради будь-яких рішень щодо відведення у власність земельної ділянки (надання дозволу на розроблення проєктної (технічної) документації, затвердження проєктної (технічної) документації), переоформлення права власності на землю (на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, а також в порядку спадкування) на ім`я ОСОБА_4 виявлено не було.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зміст прохальної частини касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року оскаржена тільки в частині задоволених вимог позову, а тому переглядається лише в частині вирішення цих вимог.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила, що у зв`язку з набуттям у 2019 році права власності на закінчений будівництвом житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці, вона на підставі статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України (тут і далі в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин), незважаючи на наявність судового рішення, яким скасовано рішення органу місцевого самоврядування про передання їй у власність земельної ділянки, набула право власності на земельну ділянку площею 0,10 га. При цьому зазначала, що відповідачі набували право власності на підставі недійсних договорів купівлі-продажу та державних актів незрозумілого походження, оформлених з порушенням законодавства.

Оцінюючи спірні правовідносини суд касаційної інстанції виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України).

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (абзац перший частини другої статті 120 ЗК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього кодексу.

Будучи фактичним користувачем земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування належного на праві власності будинку, ОСОБА_1 має право вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Таким чином, за наявності на спірній земельній ділянці належного позивачці на праві власності та введеного в експлуатацію житлового будинку, вона має право на доведення в судовому порядку факту незаконності набуття відповідачами права власності на землю та захисту свого права на земельну ділянку необхідну для обслуговування будинку, яке гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Встановивши, що спірна ділянка ОСОБА_4 не відводилася, і вона в установленому порядку не набувала права власності на цю ділянку, апеляційний суд дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог, скасування державних актів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки.

Безпідставним є доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом того, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року у справі № 372/2989/17 підтверджується факт набуття у 2003 році ОСОБА_2 у законний спосіб права власності на земельну ділянку з огляду на таке.

Відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Водночас обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності (статті 77-80 ЦПК України) суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин.

Від встановлення судом обставин справи слід відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні, наприклад про дотримання розумного строку, про те, чи мала сторона знати про певні обставини, чи є причина поважною, чи перевищує розмір неустойки розмір збитків та чи є таке перевищення значним тощо.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18, пункт 32).

Апеляційний суд, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, правильно виходив з того, що в межах справи № 372/2989/17 суд надавав оцінку законності придбання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 грудня 2003 року. Водночас питання про те, набула чи не набула прав на земельну ділянку ОСОБА_4 , в межах справи № 372/2989/17 не вирішувалося. Зважаючи на відсутність рішення сільської ради про надання ОСОБА_4 земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку про те, що права власності на спірну землю вона не набувала, отже ОСОБА_4 не могла відчужити її ОСОБА_3 , а той у подальшому ОСОБА_2 .

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду на підставі встановлених ним обставин про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю.

Водночас в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з такого.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У цій справі встановлено, що позивачка не є власником земельної ділянки (рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 червня 2018 року у справі № 372/2989/17 визнано неправомірним рішення Підгірцівської сільської ради від 05 лютого 2013 року «Про заяви громадян» щодо затвердження проєкту землеустрою та передання земельних ділянок у власність, зокрема ОСОБА_8 ) на якій розташований належний їй на праві власності житловий будинок, а тому вона не може ставити питання про витребування земельної ділянки, оскільки таким правом наділений лише власник майна.

У зв`язку з цим безпідставними є доводи касаційної скарги про обрання позивачкою неправильного способу захисту, оскільки за наявності на спірній земельній ділянці належного позивачці на праві власності та введеного в експлуатацію житлового будинку, вона як фактичний користувач земельної ділянки, необхідної для обслуговування цього будинку, має право на доведення в судовому порядку факту незаконності набуття відповідачами права власності на землю, в тому числі шляхом скасування державних актів про право власності та визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Таке право гарантоване і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилання в скарзі на неврахування апеляційним судом того, що позивачка отримувала у власність земельну ділянку площею лише 0,10 га, а тому суд безпідставно скасував державний акт та угоди купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,48 га, не заслуговують на увагу, оскільки згідно із встановленим апеляційним судом обставинами спірна ділянка ОСОБА_4 не відводилася, і вона в установленому порядку не набувала права власності на цю ділянку. Враховуючи конкретні обставини цієї справи та встановлення незаконності набуття ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку, апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання недійсними державних актів та договорів купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 0,48 га.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та державних актів на право власності на землю, не застосував наслідки недійсного правочину, оскільки, задовольняючи ці вимоги, суд не вирішував питання про позбавлення права власності на спірну землю, а лише констатував факт незаконності набуття її у власність. Крім того, в межах цієї справи ОСОБА_2 не ставив питання про застосування наслідків недійсного правочину.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновку апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені апеляційним судом, оскаржувана постанова не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Паламарчук Ю. М. просив закрити касаційне провадження, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 396 ЦПК України, а також на те, що апеляційний суд під час розгляду справи застосував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, що, на його думку, дає підстави вважати касаційну скаргу необґрунтованою.

Підстав для закриття касаційного провадження згідно з пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України колегія суддів не встановила.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дію постанови Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін її дію необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю залишити без змін.

Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун