Рішення

від 26.11.2020 по справі 372/4225/19

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/4225/19

Провадження № 2-621/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2020 року м. Обухів

Обухівський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Зінченко О.М.

при секретарях Денисенко Ю.С., Тищенко І.Д.,

представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,-

В С Т А Н О В И В:

22 листопада 2019 року позивачка звернулась до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачка зазначила, що користуючись своїм правом на одержання земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації, у жовтні 2012 року вона звернулась до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області із заявою про відведення їй земельної ділянки. Рішенням Підгірцівської сільської ради XXX сесії VI скликання від 22.10.2012 р. ОСОБА_3 було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою земельної ділянки, орієнтовною площею 0.10 га, для ведення індивідуального садівництва в межах Підгірцівської сільської ради. На підставі вказаного рішення було розроблено проект із землеустрою, який погоджено зі всіма компетентними органами. Рішенням №20 Підгірцівської сільської ради XXXIII сесії VI скликання від 05.02.2013 року було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку кадастровий номер 3223186803:02:014:0077, площею 0,1 га, для індивідуального садівництва в межах Підгірцівської сільської ради. 27.02.2013 року право власності позивачки на земельну ділянку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 20810632231, номер запису про право власності: 333618), а 13.03.2013 року їй видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , індексний номер: 1187575. Отримавши у власність вказану земельну ділянку, позивачка збудувала на ній садовий будинок, який 30.09.2019 р. на підставі Декларації про готовність об`єкта №КС181192731661, зареєстрованої Державною архітектурно-будівельною інспекцією у Київській області, було прийнято в експлуатацію. 06.11.2019 р. право власності позивачки на садовий будинок було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відтак позивачка зазначає, що з 06.11.2019 р. у встановленому законом порядку набула право власності на садовий будинок, загальною площею 159,2 кв.м., розташований на відведеній їй у власність земельній ділянці. Проте, як з`ясувалось під час розгляду цивільної справи №372/2989/17, на земельну ділянку ОСОБА_3 став претендувати відповідач, який як на підставу виникнення свого права власності посилається на договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,48 га, від 09.12.2003 р., державний акт на право на право власності на земельну ділянку, площею 0,2300 га, серії КВ №079957 від 18.02.2004 р. та державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,2500 га, серії КВ №079959 від 18.02.2004 р.. Виходячи з того, що вказаний Договір купівлі-продажу та Державні акти не були визнані недійсними, вони були враховані судами як докази виникнення у ОСОБА_4 права власності на земельні ділянки, площею 0,23 га та 0,25 га, внаслідок чого рішення набрало законної сили, крім того суди у справі №372/2989/17 встановили факт повного накладення земельної ділянки ОСОБА_3 на земельну ділянку ОСОБА_4 .. Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.12.2003 р., ОСОБА_4 придбав земельну ділянку, площею 0,48 га, у ОСОБА_5 , якому така земельна ділянка належала згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії РЗ №313854 від 27.11.2003 р., виданого на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12.09.2003 р., посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Івапців В.П. за реєстровим №7098, укладеного із ОСОБА_6 , якій, в свою чергу, земельна ділянка належала на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії 1-КВ №053787 від 23.09.2002 року. Проте, вважає правовстановлюючі документи ОСОБА_4 на земельну ділянку недійсними.

Ухвалою судді від 12.12.2019 року відкрито провадження по справі та призначено до судового розгляду.

Ухвалою суду від 24.02.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні заявлені вимоги підтримав в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві, крім того повідомив, що відповідачем порушено право власності позивача на спірну земельну ділянку, та набуте у законний спосіб.

Позивачка ОСОБА_3 в судовому засіданні заявлені вимоги підтримала в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві та повідомила, що земельна ділянка, набута у законний спосіб.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення заявлених вимог заперечив, надав до суду відзив на позовну заяву та повідомив, що заявлені позовні вимоги позивача є нічим іншим як зловживанням своїх прав, крім того повідомив, що є рішення суду від 12.06.2018 року за позовом ОСОБА_4 до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , третя особа - відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання незаконними і скасування рішення та державних актів на право власності на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання недійсним і скасування державних актів на право приватної власності на землю. Позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано неправомірним рішення Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 05 лютого 2013 року Про заяви громадян відносно затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_3 . Визнано неправомірними рішення Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 22 листопада 2013 року Про заяви громадян відносно затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . В задоволені зустрічного позову ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання недійсним і скасування державних актів на право приватної власності на землю відмовлено повністю. Заявлені позовні вимоги позивача є аналогічними заявленим вимогам позивача ОСОБА_8 за зустрічним позовом у справі № 372/2989/17. Крім того позивачка оскаржує договір купівлі-продажу де вона не є стороною в вказаному договорі, а сама земельна ділянка на його думку виділена позивачу в незаконний спосіб.

Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення заявлених вимог заперечив, повідомив, що придбав земельну ділянку в ОСОБА_5 , з документами все було нормально.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 повідомила, що вона працювала в Підгірцівській сільській раді землевпорядником з 1992 року по 2012 рік. Земельну ділянку ОСОБА_6 набула у власність на підставі Державного акту на право приватної власності на землю за час перебування свідка на посаді землевпорядника. ОСОБА_10 проводила її реєстрацію. Свідок також зазначила, що на той час земельна ділянка ОСОБА_6 , видавалась на законних вимогах.

Інші особи, що беруть участь у справі, в судове засідання не з`явились, причин неявки не повідомили, заяв, клопотань чи заперечень суду не надали.

Вислухавши представників сторін, сторони, свідка, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України , суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу , в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України , кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України , під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.ч.1,5,6ст.81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді заслухані , тобто належним чином вивчені судом.

За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин.

Судом встановлено, що Рішенням №20 Підгірцівської сільської ради XXXIII сесії VI скликання від 05.02.2013 року було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку кадастровий номер 3223186803:02:014:0077, площею 0,1 га, для індивідуального садівництва в межах Підгірцівської сільської ради.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно, Свідоцтва про право власності та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27.02.2013 право власності позивачки на земельну ділянку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 20810632231, номер запису про право власності: 333618), а 13.03.2013 року позивачу видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , індексний номер: 1187575.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема правочинів. Поряд з цим, ч. 2 ст. 373 ЦК України передбачає, що право власності па землю гарантується Конституцією України, а право власності на земельну ділянку набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Згідно ст. 1 ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ч. З ст. З ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

ОСОБА_4 у 2003 році набув в законний спосіб права власно на земельну ділянку для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства призначення площею 0,4800 га, яка розташована на території с. Романків Підгірцівської сільської ради, Обухівського району, Київської області.

На момент набуття ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку, діяв Тимчасовий порядок ведення державного реєстру земель, затверджений Наказом держкомзему № 174 від 02.07.2003 року, яким передбачалось ведення Книги записів реєстрації державних актів право власності на землю та на право постійного користування землею, який є частиною державного реєстру земель та містить відомості про зареєстровані державні акти на право власності на земельну ділянку.

Відповідно ч. 2 ст. 5 ЗУ Про Державний земельний кадастр № 3613-VI Державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях.

З огляду на п. 4 ч. 6 ст. 24 Закону № 3613-VI підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є:знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.

В розумінні вказаної норми, законодавець закріпив певні обмеження щодо проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки, в даному випадку за ОСОБА_11 , та передбачив саме відмову від вчинення такої дії.

Зокрема орган місцевого самоврядування, Підгірцівська сільська рада переступила через вказані обмеження, не пересвідчився у відсутності наявних перешкод, відступив від своїх повноважень, допустив порушення ЗУ Про Державний земельний кадастр № 3613-VI, ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , ЗУ Про місцеве самоврядування в Україні № 280/97-ВР виносячи оскаржуване рішення від 05.02.2013 року та від 22.11.2013 року.

Відповідно п. 2 ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень закону № 3613-VI, земельні ділянки, право власності на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими, незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.

Відповідно п. 9 вищезазначених перехідних Положень, до 1 січня 2013 року, державна реєстрація земельних ділянок, які передаються у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснюється з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснюється у книзі записів реєстрації державних актів про право власності на землю та постійного користування землею.

Згідно п. 10 Положень, документи, якими було посвідчено право власності земельною ділянкою, які видані до набрання чинності ЗУ Про державний земельний кадастр № 3613-VI є дійсними.

Такий висновок зроблений за результатами розгляду матеріалів цивільної справи за позовом ОСОБА_4 до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , третя особа - відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання незаконними і скасування рішення та державних актів на право власності на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання недійсним і скасування державних актів на право приватної власності на землю.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно ст. 131 ЦК України, громадяни набувають право власності на земельні ділянки на підставі інших цивільно-правових угод.

Згідно ст. 126 ЗК України, право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.

Згідно ч. 2 ст. 90 ЗК, порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встановленому законом.

Згідно ст. 5 ЗК України, одними з принципів земельного законодавства є принцип невтручання держави в здійснення громадянами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом та принцип забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до ст.14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст.78 ЗК України встановлено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками; право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них; земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Громадяни України, відповідно до ч.1 ст.81 ЗК України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділенні в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно ч.2 ст.373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до п.п. „а» ,»б» ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Згідно ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правомірність набуття відповідача права власності на спірні земельні ділянки підтверджена належними правовстановлюючими документами, фактом державної реєстрації такого права. Крім того, відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на підставі чинного і ніким не оспореного договору купівлі-продажу на оплатній основі.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідач ОСОБА_4 набув право власності в законний спосіб права власності на земельну ділянку для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства площею 0,4800 га, що розташоване на території с. Романків, Підгірцівської сільської ради Обухівського району, Київської області, у відповідності до законодавства.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Вирішуючи питання про визнання незаконним та скасування Державний акт на право приватної власності на землю (площею 0.480 га, з цільовим призначенням для будівництва жилого будинку та ведення особистого селянського господарства) серії 1-КВ №053787 від 23.09.2002 р., виданого на ім`я ОСОБА_6 ; визнання недійсним Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12.09.2003 р., посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Іванців В.П. за реєстровим №7098, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ; визнання незаконним та скасування Державного акта на право приватної власності на землю (площею 0,4800 та, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства) серії РЗ №313854 від 27.11.2003 р., виданого на ім`я ОСОБА_5 , визнання недійсним Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 09.12.2003 р., посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Л.Г. за реєстровим №4428, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ; визнання незаконним та скасування Державного акту па право власності на земельну ділянку (площею 0,2300 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства) серії КВ №079957 від 18.02.2004 р., виданого на ім`я ОСОБА_4 ; визнання незаконним та скасування Державного акта на право власності на земельну ділянку (площею 0,2500 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд) серії КВ №079959 від 18.02.2004 р.. виданого на ім`я ОСОБА_4 слід прийняти до уваги викладенні обставини справи за позовом ОСОБА_4 до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , третя особа - відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання незаконними і скасування рішення та державних актів на право власності на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи - Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , відділ в Обухівському районі Головного управління Держгеокадастру в Київській області, про визнання недійсним і скасування державних актів на право приватної власності на землю, рішення яке від 12.06.2018 року набрало законної сили, в відповідач ОСОБА_4 отримав право власності на землю раніше позивача ОСОБА_3 , набуття ним такого права на землю було здійснено без порушень чинного на той час законодавства, станом на час набуття відповідача ОСОБА_4 права на землю сам позивач за цим позовом ще не набув такого права, відтак його право не могло бути порушено і не було порушено. Поряд із тим, позивачка отримала право на землю у часі пізніше та з порушеннями законодавства, оскільки спірна земельна ділянка не була вільна, перебувала у власності ОСОБА_4 , у нього у встановленому законом порядку не вилучалась. Вимоги позову ґрунтуються на твердженнях про порушення прав ОСОБА_3 як власниці земельної ділянки, що не знайшло об`єктивного підтвердження під час судового розгляду справи.

Пунктом 34 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні встановлена виключна компетенція міської ради вирішення питань відповідно до закону регулювання земельних відносин.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про державний земельний кадастр передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера, реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Внесення інших змін до відомостей про ці земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок.

Таким чином, для набуття статусу землекористувача за ЗК України в редакції 1990 р., обов`язковими передумовами були: встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) землевпорядними організаціями; та одержання документа, що посвідчує право власності чи право користування землею.

Частина 5 статті 116 ЗК України 2001 року (в редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного рішення) передбачала, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Правомірність набуття ОСОБА_4 права власності на спірні земельні ділянки підтверджена належними правовстановлюючими документами, фактом державної реєстрації такого права. Крім того, ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки набув право власності на підставі чинного і ніким не оспореного договору купівлі-продажу на оплатній основі.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2,4, 7 та 11 до Конвенції № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2,4,7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами, міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі Федоренко проти України від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути існуючим майном або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні виправданими очікуваннями щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини Стретч проти Сполученого Королівства від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила . У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції .

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 5 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 5 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 4 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку без порушень чинного законодавства, не допускав будь-яких протиправних дій по відношенню до позивача, тому доводи позову про наявність порушень законодавства при набутті ОСОБА_4 та іншими попередніми власниками права на землю хоч і не знайшли об`єктивного підтвердження під час розгляду, але у будь-якому випадку задоволення позовних вимог може викликати непропорційне втручання у право відповідача ОСОБА_4 на мирне володіння своїм майном, унеможливить ефективне використання ним права власності.

Позивач ОСОБА_3 , на думку суду, та як зазначено в рішенні Обухівського районного суду, яке набрало законної сили від 12.06.2018 року, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель природних ознак спірних земельних ділянок, в силу існуючого в законодавстві обов`язку встановити належність земельної ділянки певній особі або віднесення земель до певної форми власності (державна, комунальна, приватна) перед прийняттям рішень органом місцевого самоврядуванняки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що спірні земельні ділянки перебувають у власності іншої фізичної особи, відносно них вже навіть посвідчувались правочини, тому державою визнавалось право приватної власності на ці ж саме ділянки, що ставить добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність ОСОБА_3 під обґрунтований сумнів.

За таких обставин, позбавлення ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку, на думку суду, буде мати ознаки непропорційного втручання держави у його право власності, а позбавлення ОСОБА_3 права власності на цю ж ділянку в судовому порядку не буде свідчити про непропорційність втручання держави у її право власності, оскільки це право вона набула із грубими порушеннями чинного законодавства.

Згідно ч.2 ст.158 Земельного Кодексу України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян.

Статтею 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Як неодноразово визначалось у судових рішеннях судів вищих інстанцій вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов`язку від інших осіб.

Отже лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, але позивач не вказав, яке його право не порушено, а тому не встановивши, яке право не порушено, суд не має право його захистити.

Враховуючи те, що при вирішенні спору встановлено відсутність у позивача права на землю, яке б підлягало судовому захисту, тому не встановлено достатніх підстав для застосування повноважень суду щодо втручання у право власності відповідачів в межах судового захисту порушених права позивача.

Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене вище, суд вважає недоведеними посилання позову на порушення прав чи інтересів позивача у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту.

Згідно зі ст. ст. 7 6, 89 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів;показаннями свідків. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групі доказів).

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, оскільки суд ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 10, 76, 81, 259, 264-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Зінченко