Постанова

від 01.06.2022 по справі 694/56/21

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/689/22Головуючий по 1 інстанціїСправа № 694/56/21 Категорія: 304030000 Сакун Д. І. Доповідач в апеляційній інстанції Нерушак Л. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2022 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого Нерушак Л.В. ( суддя - доповідач )

Суддів Вініченка Б.Б., Новікова О.М.

За участі секретаря Чуйко А.В.

учасники справи:

позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ;

відповідачі - Звенигородська міська рада, Фермерське господарство ОСОБА_3;

представник позивачів - адвокат Спіжавка Т.Г.;

особа, яка подає апеляційну скаргу - представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Спіжавка Т.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси в режимі відео конференції апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Спіжавки Т.Г. на рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 01 лютого 2022 року, ухваленого під головуванням судді Сакун Д.І. у залі Звенигородського районного суду Черкаської області 01.02.2022 року,у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Звенигородської міської ради, Фермерського господарства ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними та стягнення збитків, -

в с т а н о в и в :

12.01.2021 року адвокат Спіжавка Т.Г. в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернувся з позовом до Звенигородської міської ради, Фермерського господарства ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними та стягнення збитків.

В обґрунтування своїх вимог позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказують, що їм на праві спільної часткової власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 71212885200:02:007:0052, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробницта, розташована на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області.

У 2020 році позивачі дізнались, що належною їм земельною ділянкою вже понад три роки користується Фермерське господарство ОСОБА_3 , а орендодавцем виступила Вільховецька сільська рада.

Позивачі звернулись до відповідачів з вимогою припинити незаконне користування землею та відшкодувати збитки, однак звернення залишились без задоволення. Із відповіді сільської ради позивачам стало відомо, що «земельна ділянка з кадастровим номером 71212885200:02:007:0052 у сільській раді рахується як незатребуваний пай, про що складені попередні договори оренди землі № 2 від 03.01.2018 року та № 1 від 03.01.2019 року».

При цьому, в актах прийому-передачі земельних ділянок АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 та списках громадян-власників земельних паїв значиться прізвище діда позивачів ОСОБА_4 .

Позивачі вважають, що незаконні дії відповідачів призвели до порушення їхніх прав та інтересів, як законних власників земельної ділянки. Позивачі вказують, що ще за життя між батьком позивачів ОСОБА_5 та ФГ ОСОБА_3 діяв договір оренди від 25 лютого 2001 року. Після смерті ОСОБА_5 другий відповідач замість того, щоб через півроку продовжити на новий строк (переукласти) договір із спадкоємцями ОСОБА_5 або припинити користування земельною ділянкою, уклав договір оренди з першим відповідачем.

Вільховецька сільська рада абсолютно необгрунтовано віднесла земельну ділянку позивачів з визначеним кадастровим номером до невитребуваних паїв і передала її в оренду фермерському господарству, внаслідок чого позивачі втратили можливість отримати прибуток у формі орендної плати на загальну суму 57205 грн.

У зв`язку з вищевикладеним, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять визнати незаконними дії Вільховецької сільської ради Черкаської області та Фермерського господарства ОСОБА_3 щодо передачі в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 71212885200:02:007:0052, яка розташована на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області та належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Застосувати наслідки недійсності до договорів оренди № 1 від 03.01.2019 року та № 2 від 03.01.2018 року та до договору, укладеного на 2020 рік (№3), укладених між Вільховецькою сільською радою Черкаської області та Фермерським господарством ОСОБА_3 з 2018 по 2020 рік щодо передачі в оренду земельних ділянок, які розташовані на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області.

Зобов?язати Звенигородську міську раду Черкаської області повернути Фермерському господарству ОСОБА_3 всі кошти, оплачені по договорах оренди № 1 від 03.01.2019 року, № 2 від 03.01.2018 року та договору, укладеному на 2020 рік (№ 3), укладених між Вільховецькою сільською радою Черкаської області з 2018 по 2020 роки щодо передачі в оренду земельних ділянок, які розташовані на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області.

Стягнути з Фермерського господарства ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 втрачену вигоду в розмірі 57205 грн. за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 71212885200:02:007:0052, що розташована на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області та належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Стягнути солідарно з відповідачів на користь позивачів понесені судові витрати.

Рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 01 лютого 2022 року у задоволенні позовних вимог представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Спіжавки Т.Г. - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Спіжавка Т.Г. оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржниками вказується, що вони не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо того, що позивачі не повідомили відповідачів про набуття ними права власності на земельну ділянку.

Скаржники посилаються, що позивачі не знали й не могли знати про те, що належну їм земельну ділянку здає в оренду перший відповідач, оскільки не проживали на території Звенигородського району Черкаської області. Отже, здогадатися про порушення своїх прав, вони ніяким чином не могли. Це пов`язано з тим, що відповідачі не зареєстрували договір, не сплачували податків, користувались чужою власністю потайки. Лист відповідь органу місцевого самоврядування від 17.11.2020 року № 176/02-01 свідчить, що позивачами сповіщено неналежного орендодавця про набуття права власності на землю.

Апеляційна скарга мотивується тим, що судом першої інстанції невірно тлумачено позовні вимоги позивачів, оскільки у лютому 2021 року ними подана позовна заява в уточненій редакції від 07.02.2021 року, де вони просять застосувати наслідки недійсності до договорів оренди № 1 від 03.01.2019 року та № 2 від 03.01.2018 року та до договору, укладеного на 2020 рік (№ 3). Тому сторона скаржників усвідомлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином, між недійсним правочином та застосуванням наслідків недійсності до того чи іншого договору. Отже, у зв`язку з твердим переконанням суду в тому, що сторона позивачів невірно висловила позовні вимоги, прийняте необґрунтоване рішення у відриві від нормативних норм матеріального права та фактичних обставин справи, вважає скаржник.

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Спіжавка Т.Г. зазначає, що на переконання суду першої інстанції, позивачі звертаються з позовом в інтересах ФГ ОСОБА_3, так як просять повернути кошти. Проте, судом не враховано усталений правовий механізм застосування наслідків недійсності правочину, передбачений ст. 216 ЦК України.

Представник позивачів вважає, що згідно до такого законодавчого припису, скаржники переконані, для відновлення їх порушених прав (право на відшкодування шкоди) потрібно застосувати наступний механізм. Після визнання недійсним договорів визнаватимуться недійсними й договори оренди укладені між відповідачами із застосуванням наслідків недійсності (реституції) з 2018-2020 роки. Алгоритм дій має бути таким. Перший відповідач повертає другому відповідачу кошти отримані у якості орендної плати за вказаними договорами за користування земельною ділянкою за кадастровим номером 71212885200:02:007:0052, а потім ці кошти стягуються з другого відповідача на користь позивачів.

В апеляційній скарзі вказується, що хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК України як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК України є імперативною і, відповідно, мають забезпечуватись зазначені в ній правові наслідки. Позивачі переконані, що реституцію можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв`язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК України немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав. Таким чином, двостороння реституція, яка відновлює майновий стан сторін недійсного правочину, є належним способом захисту прав та інтересів у давній справі.

Посилається, що стороною скаржників обраний вірний, встановлений законодавцем, порядок відшкодування шкоди. У випадку, якщо апеляційний суд дійде обґрунтованого висновку оминути стадію повернення коштів до фермерського господарства, а одразу присудити першого відповідача повернути позивачам кошти, сторона скаржників не заперечуватиме.

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Спіжавка Т.Г. вважає невірним твердження, що правочини - договори про передачу земельної ділянки в оренду, є не зареєстрованими, а отже, такими, що не відбулись, оскільки незважаючи на те, що угода між відповідачами носить назву "попередній договір", даний правочин виконувався, а платежі за оренду земельної ділянки поступали на рахунок органу місцевого самоврядування, що підтверджується навними в матеріалах справи доказами. Призначенням платежу вказано - орендна плата за незатребуваний пай ОСОБА_4 , але на той момент земельна ділянка перебувала у спільній частковій власності скаржників. Тому отримувати орендну плату, як за несформовану земельну ділянку, орган місцевого самоврядування не мав жодного права.

Таким чином, при ухваленні оскаржуваного рішення суду першої інстанції не враховано і не досліджено матеріальні норми права у співставленні їх з обставинами справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.

Представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Спіжавка Т.Г. просить скасувати рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 01 лютого 2022 року та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відзив на адресу Черкаського апеляційного суду на апеляційну скаргу представника позивачів від відповідачів не надходив.

Згідно ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду.

Сторони про день, місце та час розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується даними судових повісток про вручення, які повернулись на адресу суду.

Сторони в судове засідання не з?явилися, направивши своїх представників для участі у розгляді справи.

Заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи чи наполягання сторін на участі у розгляді справи в суді апеляційної інстанції на адресу суду не надходило.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника позивачів, наданого в режимі відео конференції, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимоги апеляційної скарги позивачів, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про визнання договорів недійсними та стягнення збитків, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог, посилаючись, що позовні вимоги позивачів стосовно застосування наслідків недійсності до договорів та визнання незаконними дії є недоведеними, оскільки позивачами не доведено факту укладення вищевказаних договорів оренди, які не зареєстровані в установленому законом порядку, а тому є неукладеними, відповідно і права сторін за договором не виникли. Отже, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для визнання договорів недійсними.

Районний суд, вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивачів стосовно їх звернення до суду в інтересах фермерського господарства ОСОБА_3 з приводу зобов`язання Вільховецької сільської ради (Звенигородської міської ради) щодо повернення коштів, оплачених по договорах оренди, прийшов до висновку, що така вимога є неналежною, оскільки вимога про повернення коштів ОСОБА_3 останнім не заявлялась до сільської ради, а він не уповноважував позивачів звертатись до суду в його інтересах з відповідними вимогами.

Відмовляючи у стягненні з відповідача ФГ ОСОБА_3 на користь позивачів втраченої вигоди за користування вищевказаною земельною ділянкою в сумі 57205 грн., суд першої інстанції виходив з того, що за відсутності повідомлення позивачів про набуття ними права власності на вищевказану земельну ділянку протягом місяця, відповідач не мав можливості виконати свій обов?язок щодо сплати їм орендної плати за користування зазначеною земельною ділянкою, оскільки не був обізнаний про зміну власника земельної ділянки.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону, оскільки судом першої інстанції встановлено дійсні обставини справи, дано належну оцінку зібраним доказам, правильно застосовано норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалено у справі законне рішення, підстав для скасування якого, апеляційний суд не вбачає, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 30.09.2014 року позивач ОСОБА_2 є власником 1/2 частини земельної ділянки площею 4,0335 га, кадастровий номер 7121285200:02:007:0052, розташованої на території Вільховецької сільської ради Звенигородського району Черкаської області та призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 86).

Позивач ОСОБА_1 є власницею 1/ 2 частини цієї ж земельної ділянки на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 04.03.2015 року (а. с. 85).

Інформація щодо права власності внесена нотаріусами до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно після видачі свідоцтв про право на спадщину (а. с. 15-16).

Із даних свідоцтв про право на спадщину за законом вбачається, що земельна ділянка площею 4,0335 га, кадастровий номер 7121285200:02:007:0052 належала померлому батьку позивачів ОСОБА_5 на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ЯМ № 257672, виданого на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом № 1-251 від 16.03.2012 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю та права постійного користування землею, договорів оренди за № 712128521003413 18.12.2012 року (а. с. 85, 86).

Реєстрація земельної ділянки, як об`єкта нерухомого майна, була здійснена відділом Держкомзему у Звенигородському районі 18.12.2012 року (реєстраційний номер 465516571212) (а.с. 15).

Із повідомлення Вільховецької сільської ради від 06.11.2020 року вбачається, що земельна ділянка площею 4,0335 га, кадастровий номер 7121285200:02:007:0052 у сільській раді рахується, як незатребуваний пай після смерті ОСОБА_4 .

Земельна ділянка разом з іншими незатребуваними паями перебуває в оренді у ФГ ОСОБА_3, про що складені попередні договора оренди землі від 03.01.2018 року та 03.01.2019 року терміном на один рік. Орендна плата за користування земельними ділянками надходила щомісячно на розрахунковий рахунок Вільховецької сільської ради (а. с. 17).

Згідно попереднього договору оренди землі № 2 від 03.01.2018 року між Вільховецькою сільською радою та ФГ ОСОБА_3 в оренду передаються 5 земельних ділянок (паї громадян, що не оформили правовстановлюючі документи в установленому законом порядку) загальною площею 12,76 га) (а. с. 24-29).

Відповідно до попереднього договору оренди землі № 1 від 03.01.2019 року між Вільховецькою сільською радою та ФГ ОСОБА_3 в оренду передаються 4 земельних ділянки (паї громадян, що не оформили правовстановлюючі документи в установленому законом порядку), загальною площею 10,19 га та № 2 від 03.01.2018 року (а. с. 18-23).

Згідно попереднього договору оренди землі № 1 від 03.01.2020 року між Вільховецькою сільською радою та ФГ ОСОБА_3 в оренду передаються 2 земельні ділянки (паї громадян, що не оформили правовстановлюючі документи в установленому законом порядку) загальною площею 5,99 га) (а. с. 162-168).

В списках громадян-власників земельних паїв, які померли, земельні ділянки яких орендуються ФГ ОСОБА_3, значиться прізвище діда позивачів ОСОБА_4 (а. с. 23, 29, 168).

Із даних листа Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 30.12.2020 року вбачається, що середня орендна плата за оренду земельних часток (паїв) по Вільховецькій сільській раді Звенигородського району складала: у 2018 році - 4284 грн./га, у 2019 році - 4347 грн./га, у 2020 році - 5552 грн./га) (а. с. 57).

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Положенням статті 17 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що об?єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов?язків.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації відповідно ч. 1 ст.210 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Відповідно до ч. 5 ст. 126 ЗК України право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Цивільні обов?язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства згідно ч. 1 ст. 14 ЦК України.

В постанові Верховного Суду України від 09.12.2015 року у справі № 6-849 цс 15 зазначено, що з урахуванням частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленного вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність договору без дотримання її вимог. Оспорюваним є той правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути судом визнаний недійсним.

Відповідно до роз`яснень, що містять п. п. 5, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

За змістом ст. 216 ЦК України, та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію, як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦК України.

Згідно ст. 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості). Невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведенного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження. У разі, якщо до 1 січня 2025 року власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформив право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи судом першої інстанції встановлено та перевірено колегією суддів апеляційного суду, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками земельної ділянки площею 4,0335 га, з кадастровим номером 7121285200:02:007:0052, що підтверджується даними з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, однак після набуття права власності на земельну ділянку не повідомили про це її користувача ФГ ОСОБА_3 , з яким зі слів позивачів укладав договори оренди ще їх батько ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті батька позивачі успадкували земельну ділянку, що підтверджується даними свідоцтва про право на спадщину за законом.

Матеріали справи також містять спірні договори оренди землі, а саме № 2 від 03.01.2018 року (а. с. 24-29), № 1 від 03.01.2019 року (а. с. 18-23) та № 1 від 03.01.2020 року (а. с. 162-168).

Відповідні акти прийому-передачі земельної ділянки також наявні в матеріалах справи. Однак докази державної реєстрації вказаних договорів оренди та відповідно зареєстрованих речових прав на земельну ділянку відсутні.

Згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).

Виходячи з положень ст. 638 ЦК України, ст.ст. 125, 126 ЗК України, договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

Як вбачається із наявних матеріалів справи та доказів, наданих сторонами, державна реєстрація оскаржуваних договорів оренди не проведена.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), зроблено висновок про те, що «…права й обов?язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону № 161-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин» «… Реалізувати свої суб`єктивні права та обов?язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору».

Вказані висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 587/2331/16-ц (провадження № 14-411цс19), від 09 жовтня 2019 року в справі № 387/1095/17 (провадження № 14-414цс19), від 20 листопада 2019 року в справі № 669/930/16-ц (провадження № 14-486цс19).

Колегія суддів апеляційного суду, приймаючи до уваги вказане вище, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, провівши оцінку аргументів та доводів сторін, дійшла висновку, погоджується із висновками суду першої інстанції, що оскільки державна реєстрація договорів оренди землі від 03.01.2018 року, 03.01.2019 року та 03.01.2020 року проведена не була, то договори є неукладеними. Тому відповідно права оренди відповідач ФГ ОСОБА_3 не набуло. Отже, наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Таким чином, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги щодо застосування наслідків недійсності до відповідних договорів оренди та визнання незаконними дії Вільховецької сільської ради (Звенигородської міської ради) Черкаської області є недоведеними, оскільки позивачем не доведено факту укладення вищевказаних договорів оренди, а відповідно і права сторін за договорами оренди не виникли.

Також колегія суддів апеляційного суду вважає безпідставними доводи скаржника, які не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо звернення позивачів до суду в інтересах ОСОБА_3 з приводу зобов`язання Вільховецької сільської ради (Звенигородської міської ради) щодо повернення коштів, оплачених по договорах оренди, які є неналежними, оскільки вимога про повернення коштів ОСОБА_3 останнім не заявлялась та він не уповноважував позивачів звертатись до суду з позовними вимогами в його інтересах.

Колегія суддів апеляційного суду окремо акцентує увагу на тому, що правочином, який не вчинено, права позивачів не порушено.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв?язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, як би її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв?язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника.

За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Тому, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності.

Колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв?язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення .

Частиною 3 ст. 12, частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 148-1 Земельного кодексу України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, іфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов`язана повідомити про це її користувачів із зазначенням кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки, найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім?я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання находження нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку.

З урахуванням викладеного, слід дійти висновку, що у позивачів, після набуття права власності на земельну ділянку виник обов?язок протягом одного місяця з дня набуття права власності повідомити про це відповідача, про що правильно вказав суд першої інстанції. Однак позивачі такий обов`язок не виконали, тому у суду відсутні підстави для задоволення їх вимог.

Таким чином, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що за відсутності повідомлення позивачів про набуття ними права власності на вищевказану земельну ділянку, відповідач не мав можливості виконати свій обов?язок щодо сплати їм орендної плати за користування зазначеною земельною ділянкою, тому заявлена позивачами вимога про відшкодування втраченої вигоди задоволенню не підлягає.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що доводи, наведені в апеляційній скарзі, не дають підстав для встановлення неправильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів апеляційного суду.

При цьому колегія суддів апеляційного суду враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

З огляду на вище викладене,апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги, оскільки вимоги скаржника про скасування рішення суду першої інстанції є безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються апеляційним судом.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Судові витрати залишити за сторонами, оскільки апеляційний суд залишив без змін рішення районного суду, тому перерозподіл судових витрат не здійснювався.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Спіжавки Т.Г. - залишити без задоволення.

Рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 01 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Звенигородської міської ради, Фермерського господарства ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними та стягнення збитків - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції, Верховного Суду, протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови, в порядку та за умов, визначених цивільно - процесуальним законодавством.

Повний текст постанови складений 08.06. 2022 року.

Головуючий Л.В. Нерушак

Судді Б.Б. Вініченко

О.М. Новіков