Постанова

від 07.06.2022 по справі 369/13872/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 червня 2022 року

м. Київ

справа № 369/13872/18

провадження № 61-18269св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «БРАВО»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «БРАВО», про стягнення боргу

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2021 року у складі судді Янченка А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просили стягнути з відповідача на користь кожного з позивачів по 1 403 703,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що 04 липня 2017 року, ОСОБА_4 взяв у борг: у ОСОБА_2 - 1 403 703,00 грн, що станом на 04 липня 2017 року за курсом НБУ еквівалентно 54 000,00 дол. США, у ОСОБА_1 - 1 403 703,00 грн, що станом на 04 липня 2017 року за курсом НБУ еквівалентно 54 000,00 дол. США, у ОСОБА_3 1 403 703,00 грн, що станом на 04 липня 2017 року за курсом НБУ еквівалентно 54 000,00 дол. США, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою. Грошові кошти отримані для поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази Товариства з обмеженою відповідальністю «БРАВО» (далі - ТОВ «БРАВО»). Взяті в борг грошові кошти ОСОБА_4 на рахунки підприємства ТОВ «БРАВО» не вносив.

У квітні 2018 року вони звернулися до відповідача з вимогою повернути у строк до 31 липня 2018 року кошти, які мали піти на поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази ТОВ «БРАВО».

У відповідь на зазначену вимогу ОСОБА_4 надав письмові розписки від 30 травня 2018 року, за якими він зобов`язувався повернути кошти згідно з графіком з червня 2018 року до січня 2019 року .

10 липня 2018 року ОСОБА_4 надав іншу розписку, в якій зобов`язується повернути грошові кошти у два періоди: до 31 грудня 2018 року та до 30 квітня 2019 року.

В установлений строк відповідач не виконав зобов`язань, взятих на себе за договорами позики, коштів не повернув. У зв`язку з цим просили позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 17 травня 2021 року позовні вимоги задовольнив. Стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1 403 703,00 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810,00 грн; на користь ОСОБА_2 1 403 703,00 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810,00 грн; на користь ОСОБА_3 1 403 703 грн боргу та судовий збір у розмірі 8 810,00 грн.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки ОСОБА_4 належним чином не виконав взятих на себе за договорами зобов`язань, своєчасно не повернув грошових коштів, отриманих в борг. Мотивуючи рішення, місцевий суд як на норму матеріального права посилався на статті 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишив без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2021 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з правильності висновку суду першої інстанції про те, що між сторонами 04 липня 2017 року був укладений договір позики. Заява від 04 липня 2017 року, розписки від 30 травня та від 10 липня 2018 року у своїй сукупності свідчать про наявність між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 правовідносин щодо грошових зобов`язань. У зв`язку з цим апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції про задоволення позову і про стягнення із ОСОБА_4 на користь кожного з позивачів боргу в розмірі 1 403 703,00 грн є таким, що ґрунтується на вимогах закону, підтверджуються наявними матеріалами справи, встановленими фактичними обставинами.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У листопаді 2021 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року і направити справу на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження вказував те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 463/1479/15, від 11 червня 2021 у справі № 753/11670/17 та від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц.

Касаційна скарга мотивована безпідставністю висновків судів попередніх інстанцій про те, що заява про отримання грошових коштів від 04 липня 2017 року, розписки від 30 травня 2018 року та від 10 липня 2018 року є належними доказами, які підтверджують факт укладення між позивачами та відповідачем договорів позики. Зокрема, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про укладення договору позики. Заява про отримання грошових коштів від 04 липня 2017 року не містить обов`язку щодо повернення грошових коштів, адже за умовами заяви відповідач отримав зазначені кошти для розвитку виробництва ТОВ «Браво», а розписки від 30 травня 2018 року та від 10 липня 2018 року не містять доказів на підтвердження факту отримання грошових коштів відповідачем.

У зв`язку з цим суди дійшли помилкового висновку про те, що зазначені документи породжують наявність грошових зобов`язань відповідача перед позивачами.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

29 квітня 2022 року справа № 369/13872/18 надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 18 травня 2022 року суддею-доповідачем визначено Зайцева А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі заяви від 04 липня 2017 року ОСОБА_4 підтвердив отримання ним у період з лютого 2014 року до березня 2017 року грошових коштів для поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази ТОВ «БРАВО», а саме від: ОСОБА_2 - 1 403 703,00 грн, що в еквіваленті грошового зобов`язання становить 54 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ (25,9945 грн за 1 дол. США) на 04 липня 2017 року; ОСОБА_1 - 1 403 703,00 грн, що в еквіваленті грошового зобов`язання становить 54 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ (25,9945 грн за 1 дол. США) на 04 липня 2017 року; ОСОБА_3 1 403 703,00 грн, що в еквіваленті грошового зобов`язання становить 54 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ (25,9945 грн за 1 дол. США) на 04 липня 2017 року.

Факт отримання зазначених коштів підтверджується заявою, яка була засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н. В. та зареєстрована 04 липня 2017 року за № 1724.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів, які були призначені для поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази ТОВ «БРАВО».

Зазначена вимога надіслана відповідачу 21 квітня 2018 року, однак була залишена без задоволення. У відповідь на вимогу ОСОБА_4 надав письмову розписку від 30 травня 2018 року, згідно з якою він зобов`язувався повернути грошові кошти згідно з графіком з червня 2018 року до січня 2019 року .

В подальшому 10 липня 2018 року ОСОБА_4 надав іншу розписку, в якій зобов`язується повернути грошові кошти у два періоди: до 31 грудня 2018 року та до 30 квітня 2019 року.

Станом на 28 вересня 2018 року ОСОБА_4 своїх зобов`язаннь не виконав, грошові кошти у підприємство ТОВ «БРАВО» не вніс, що підтверджується фінансовими звітами ТОВ «БРАВО» за 2014, 2015, 2017 роки.

Згідно з розпискою від 30 травня 2018 року ОСОБА_4 зобов`язався повернути ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 загальну суму в розмірі 4 211 109,00 грн до 31 грудня 2018 року.

Згідно з розпискою від 10 липня 2018 року ОСОБА_4 надав такий план погашення заборгованості: ОСОБА_2 у сумі 1 403 703,00 грн, ОСОБА_1 - 1 403 703,00 грн, ОСОБА_3 - 1 403 703,00 грн. Термін погашення мав відбуватися таким чином: до 31 грудня 2018 року - сума не менше 3 000 000,00 грн, до 30 квітня 2019 року - 1 211 109,00 грн.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів повернення грошових коштів у сумі 1 403 703,00 грн кожному позивачу.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не повною мірою.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного випливає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Таким чином, у разі помилкового посилання позивача не на ту норму закону суд, встановивши підстави позову, застосовує норму закону, яка регулює правовідносини сторін, незалежно від згоди на це позивача чи відповідача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зробила висновок про те, що суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і з огляду на установлені результати робити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 369/12376/17 (провадження № 61-4966св20).

У справі, що переглядається, суди встановили, що на підставі заяви від 04 липня 2017 року ОСОБА_4 підтвердив отримання ним у період з лютого 2014 року до березня 2017 року від відповідачів грошових коштів для поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази ТОВ «БРАВО». ОСОБА_4 у відповідь на вимогу позивачів надав письмову розписку від 30 травня 2018 року, згідно з якою він зобов`язувався повернути грошові кошти згідно з графіком з червня 2018 року до січня 2019 року. В подальшому 10 липня 2018 року ОСОБА_4 надав іншу розписку, в якій зобов`язувався повернути грошові кошти у два періоди: до 31 грудня 2018 року та до 30 квітня 2019 року.

Враховуючи той факт, що відповідач згідно з нотаріально посвідченою заявою від 04 липня 2017 року взяв у позивачів грошові кошти для поповнення оборотних засобів та розширення виробничої бази ТОВ «БРАВО», а розписки від 30 травня 2018 року та 10 липня 2018 року не свідчать про отримання відповідачем будь-яких сум у позику, а лише вказують про обов`язок про повернення грошових коштів, суди дійшли помилкового висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із позикових зобов`язань.

Таким чином, обґрунтованими є доводи касаційної скарги про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності позикових зобов`язань відповідача перед позивачами.

Разом із цим, оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

З огляду на викладене, попри те, що позивачі заявили вимогу про стягнення сум, зокрема, на підставі статей 1046, 1047, 1049 ЦК України, суди, встановивши підстави позову, повинні були застосувати до спірних правовідносин норми статті 1212 ЦК України.

У касаційній скарзі немає доводів щодо неправильності розрахунку стягнених сум, а тому Верховний Суд погоджується з висновками судів в частині розміру стягнених на користь позивачів сум.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом зазначення у їх мотивувальних частинах, що у відповідача виникли зобов`язання з повернення позивачам грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов