Постанова

від 21.06.2022 по справі 753/21968/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №753/21698/20 головуючий у І інстанції: Сирбул О.Ф. провадження 22-ц/824/4978/2022 доповідач: Сліпченко О.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 червня 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Сліпченка О.І. (суддя-доповідач), Сушко Л.П., Олійника В.І.

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря» на рішення Дарницького районного суду м.Києва від 06 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію за невикористану щорічну відпустку,-

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся із вищевказаним позовом,який обґрунтовано тим, що у період з 05 листопада 2019 року до 28 грудня 2019 року включно ОСОБА_1 працював на посаді лікаря-стоматолога у товаристві з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря».

Позивач був звільнений з займаної посади за ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Вказував, що трудову книжку в день звільнення йому не видали.

Вважав, що за затримку розрахунку при звільненні відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки (з 28 грудня 2019 року по 20 листопада 2020 року).

Крім того, оскільки позивач пропрацював у відповідача з 05 листопада 2019 року по 28 грудня 2019 року, йому повинна бути надана відпустка в розмірі 3,55 дні. А при звільненні відповідач був зобов`язаний сплатити позивачу компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку - чого не було виконано і тим самим відповідачем були грубо порушенні приписи ст.116 КЗпП України.

Відповідно до заяви про збільшення розміру позовних вимог позивач просив суд стягнути з ТОВ «Клініка одного лікаря», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 грудня 2019 року по 20 листопада 2020 року в розмірі 67 734,78 грн., компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у розмірі 736,34 грн. та судовий збір.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 06 жовтня 2021 року позов задоволено.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішенням представник ТОВ «Клініка одного лікаря» звернувся з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права.

Вказує, що трудова книжка була видана ОСОБА_1 28 грудня 2020 року, що підтверджено належними доказами, при цьому обставини на які послався місцевий суд, щодо отримання позивачем трудової книжки в інший час ґрунтуються виключно на припущеннях.

Вважає, що ОСОБА_1 були виплачені всі належні суми при звільненні, що позивачем спростовано не було.

Просить скасувати рішення суду та відмовити в задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача вказує, що відповідачем було вручено трудову книжку ОСОБА_1 в листопада 2020 року, та останній здійснив підпис, щодо її отримання «заднім числом».

Зауважує, що ОСОБА_1 не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку, яка є додатковою заробітною платою, а тому доводи відповідача вважає необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки ціна позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на наступне.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами;

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів

3) показань свідків.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення відповідає не в повній мірі.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу не була вручена трудова книжка в день звільнення та не була виплачена компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 3,55 дні., що є підставою для стягнення середнього заробітку.

Колегія суддів повністю погодитись із такими висновками не може з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що наказом №25-К від 04.11.2019 ОСОБА_1 було призначено на посаду лікаря-стоматолога ТОВ «Клініка одного лікаря».

Наказом №28-к від 28.12.2019 ОСОБА_1 звільнено з посади лікаря-стоматолога медичного центру ТОВ «Клініка одного лікаря» з 28 грудня 2019 року, за згодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Згідно довідки про розмір середньоденної зарплати позивача № 151 від 01 квітня 2021 року, який становить 207, грн. 14 коп., а загальний розмір отриманої позивачем за весь час роботи зарплати становить 8 078, 57 грн. (відповідно позивач отримав цю суму за вирахуванням податку на доходи фізичної особи 18% та військового збору 1,5%, тобто 6 503 грн. 25 коп).

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 5 ст. 235 КЗпП України визначено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За змістом положень ст.ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов`язку доведення наявності права на отримання певних сум.

Колегія суддів зауважує, що висновки місцевого суду про те, що при звільненні ОСОБА_1 не було видано трудову книжку є необґрунтованими, та фактично здійснені на основі припущень.

Посилання на покази свідка ОСОБА_3 , які покладені в основу вищевказаного висновку суду першої інстанції, жодним чином не можуть підтверджувати той факт, що ОСОБА_1 при звільненні не було видано трудову книжку та що він отримав її в листопаді 2020 року, при цьому здійснив підпис про її отримання «заднім числом».

В матеріалах справи наявна копія із книги обліку руху трудових книжок ТОВ «Клініка одного лікаря», яка не спростована позивачем.

Згідно матеріалів справи, письмових пояснень позивача, протоколу судових засідань в суді першої інстанції, позиція ОСОБА_1 обґрунтована тим, що він здійснив підпис, щодо отримання трудової книжки «заднім числом».

При цьому позивач не пояснив мотиви здійснення підпису про отримання трудової книжки «заднім числом» в книзі обліку, яка була оглянута судом першої інстанції в судовому засіданні 24 вересня 2021 року.

Відповідач в свою чергу надав відповідні документи, які свідчать про ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про звільнення та видачу трудової книжки, що не спростовано належними доказами.

Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що покази свідка ОСОБА_3 не вказують на відсутність видачі трудової книжки ОСОБА_1 в день звільнення, а той факт, що ОСОБА_3 вказувала різні дати, ставить під сумнів можливість прийняття її показань в цій частині та необхідність встановлення обставин на основі наявних в матеріалах справи доказах.

З огляду на вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що доводи ОСОБА_1 , щодо невидачі йому трудової книжки в день звільнення являються необґрунтованим.

При цьому, вірними є висновок суду першої інстанції, що при звільненні ОСОБА_1 , з ним не було належним чином проведено розрахунок, а саме не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку.

Відповідно до ст. 75 КЗпП України та ст. 6 Закону «Про відпустки» тривалість щорічної основної відпустки становить не менш як 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, який відліковується від дня укладення трудового договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону про відпустки щорічна основна відпустка надається за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. При цьому обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, слід здійснювати відповідно до правил, прописаних у ст. 9 Закону про відпустки.

При розрахунку кількості днів відпустки, за які належить виплатити компенсацію за неповний робочий рік потрібно кількість календарних днів відпустки, на яку має право працівник за повний робочий рік, поділити на кількість календарних днів у відповідному робочому році (за мінусом святкових і вихідних, передбачених ст. 73 КЗпП) і помножити на обчислений в днях стаж роботи працівника у цьому робочому році.

При цьому, суд першої інстанції помилково вважав, що позивач має право отримати компенсацію за 3,55 днів, оскільки отриманий в результаті розрахунку показник слід округлювати до цілого числа за математичними правилами.

Таким чином, оскільки позивач працював у ТОВ «Клініка одного лікаря» 54 дні (з 05.11.2019. по 28.12.2019), а за 365 днів відпустка становить - 24 дні, то відповідно за 54 дні відпустка становить - 4 дні, після округлення числа 3,55 (24х54/365 = 3,55).

Розмір компенсації за невикористану щорічну основну відпустку становить: 207,14 х 4 = 828,56 грн.

Враховуючи вищевказане, ТОВ «Клініка одного лікаря», відповідно до вимог ст. 117 КЗпП України, повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому варто зазначити, що згідно позиції викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року (справа № 761/9584/15-ц), зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що з однієї сторони працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. З іншої сторони, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Згідно позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року (справа №480/3105/19) в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи, що відповідач частково здійснив передбачені виплати при звільненні ОСОБА_1 , колегія суддів вважає за необхідне зменшити розмір відповідальності, який полягає в стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати за невикористану щорічну основну відпустку.

Як було встановлено судом першої інстанції, відповідач після звільнення позивача здійснив на його користь виплату заробітної плати в сумі 1667,51 грн., при цьому встановлено, що не було доплачено суму в загальному розмірі 828,56 грн., що відповідно становить 33,2% від суми 24 96,07 грн. (1667,51+828,56), яка наразі включає в себе виплачені відповідачем кошти самостійно та спірну невиплачену суму, яка підлягає стягненню.

Колегія суддів вважає за можливе зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку пропорційно до недоплачених сум при звільненні.

В позовній заяві позивач просив стягнути середній заробіток за період з 28 грудня 2019 року по 20 листопада 2020 року, тому період затримки з виплати грошових коштів становить 327 календарні дні, а сума 67 734,78 грн.(207,14 грн.*327)

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, з урахуванням його зменшення, буде становити 22 487,95 грн. (67 734,78 *33,2%).

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що місцевим судом було невірно встановлено обставини справи, невірно застосовано норми процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що рішення місцевого суду у відповідності до ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря» задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 06 жовтня 2021 року скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 грудня 2019 року по 20 листопада 2020 року в розмірі 22 487 (двадцять дві тисячі чотириста вісімдесят сім) грн. 95 коп., компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у розмірі 828 (вісімсот двадцять вісім)грн. 56 коп.

Позивач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Клініка одного лікаря», код ЄДРПОУ: 38526574, місцезнаходження: 02081, м. київ, вул. Урлівська, буд. 23, нежиле приміщення 241.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених ч.3 ст.389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено «22» червня 2022 року.

О.І. Сліпченко

В.І. Олійник

Л.П. Сушко