Рішення

від 21.06.2022 по справі 509/1787/21

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/1787/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2022 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

за участю позивачок ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їхнього представника адвоката Мельникова О.М.

представника відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвоката Лук?яна С.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ :

16 квітня 2021 року, представник позивачок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адвокат Мельников О.М. звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просив суд, визнати незаконними та скасувати : рішення Кароліно-Бугазької с/р № 1604-VII від 06.07.2018 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0200 га, розташованої за адресою : АДРЕСА_1 для ведення садівництва» та рішення Кароліно-Бугазької с/р № 1693-VII від 20.09.2018 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та надання у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,0200 га, розташованої за адресою : АДРЕСА_1 для ведення садівництва», а також визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування земельної ділянки від 23.10.2018 р. (реєстр. № 497), відповідно до якого ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар земельну ділянку площею 0,0200 га, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 для ведення садівництва, кадастровий : 5123781500:02:002:2503, мотивуючи це порушенням свого права власності оспорюваним рішеннями сільської ради, прийнятими К.-Бугазькою с/р в порушення вимог ст.ст. 58-61 ЗК України та ст.ст. 4,88 ВК України, так як вказані земельні ділянки відносяться до водного фонду, на яких заборонено здійснювати садівництво та городництво, а також будувати будь-які споруди. Як стверджує представник позивачок, при прийнятті оскаржуваних рішень, К.-Бугазькою с/р незаконно змінено цільове призначення земель водного фонду, зайнятих прибережною захисною смугою озера та протиправно передано вищевказані земельні ділянки у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_5 для ведення забороненої на даній категорії земель садівництва. Право власності позивачок, на думку їхнього представника, полягає в тому, що реальна площа землі прибережної захисної смуги від урізу води озера до земельної ділянки позивачів є значно меншою за площу земельних ділянок відповідачів і до їхньої площі, була протиправно включена частина земельної ділянки позивачок, яким належить на праві власності по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0540 га за адресою : АДРЕСА_2 , та неможливості відпочивати позивачкам на місці, де їх будинок буде стояти першим до води, ніж будинки відповідачів, які своїми ділянками штучно обмежили їм можливість вільного проходу вздовж узбережжя озера, враховуючи, що під час розробки проектів землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок, відповідачі не звертались до позивачок за погодженням меж земельних ділянок. Також, позивачі вважають, що оспорюваний нотаріально посвідчений договір дарування земельної ділянки від 23.10.2018 р. (реєстр. № 497), укладений між дарувальником ОСОБА_5 та обдарованою ОСОБА_4 був укладений з порушенням вимог ч. 1 ст. 203 та ст. 228 ЦК України, а саме під час укладення оспорюваного договору, як дарувальнику, так і обдарованій було відомо, що предметом договору є земельна ділянка прибережної захисної смуги, яка відповідно до норм ЗК України та ВК України може перебувати виключно у державній чи комунальній власності, що було умисно проігноровано сторонами договору, який був спрямований на порушення конституційного права власності позивачок та незаконне заволодіння майном територіальної громади с. Кароліно-Бугаз, що на думку представника позивачок є підставами для визнання його недійсним.

Ухвалою суду від 13.09.2021 р. було виключено з числа відповідачів ОСОБА_5 на підставі ст.ст. 50,51 ЦПК України у зв?язку з його смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 74,125).

В судовому засіданні позивачки та їхній представник повністю підтримали свої позовні вимоги, які просили задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідачів К.-Бугазької с/р Б.-Дністровського району Одеської області в судове засідання не з?явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, причини няевки суду не повідомив, надіславши до суду письмову заяву, в якій просив суд розглянути вказану справу без його участі (т. 1 а.с. 99).

Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 адвокат Лук?янС.Г.в судовомузасіданні заперечувавпроти задоволеннябезпідставного танеобґрунтованого позову,направленого наштучне позбавленняправа власностівідповідачів занадуманими мотивами,які зводятьсядо того,що дійсноюметою позовує бажанняпозивачок відпочиватина місці,де їхбудинок будестояти першимдо узрізуводи,а такожстверджуючи,що спорюванимирішеннями органумісцевого самоврядування,яким булоповністю дотриманонорми діючогозаконодавства Українипри їхухваленні,та вонижодним чиномне порушуютьправа таінтереси позивачок,як іне порушуєїхніх конституційнихправ власностіоспорюваний договірдарування,сторонами поякому неявляються позивачки.Більш детальнапозиція представникавідповідачів булавикладена уписьмовому відзивіна позов(т.2а.с.29-41).

Заслухавши доводи та пояснення сторін та їхніх представників сторін, дослідивши матеріали справи та додатково надані письмові докази, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У рішенні у справі «Серявін та інші проти України», ЄСПЛ розглядав саме постановлення судового рішення, як дію через яку об`єктивується втручання держави в права особи та навів умови правомірності такого втручання. ЄСПЛ зокрема зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1 ЄКПЛ, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з?ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)...»

Стаття 3 ЦК України передбачає - загальними засадами цивільного законодавства є : 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 204 ЦК України передбачено правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України - добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК можуть пред`явити позов про визнання такого правочину недійсним.

Відповідно до п.п. 10,26 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції - може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Постановою ВСУ від 25.05.2016 р. у справі № 6-605цс16, суд зазначив наступне : з огляду на приписи ст.ст.15,16 ЦК України, ст.ст. 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість, щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ст.215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав».

Незалежно від того, чи є позивач стороною оспорюванного правочину, чи заінтересованою особою в розумінні ч. 3 ст. 215 ЦК України, для задоволення позову він повинен довести не лише існування формального порушення при укладенні договору вимоги закону, але і порушення таким договором його прав або охоронюваних законом інтересів.

Аналогічні висновки були зроблені у Постанові ВСУ від 25.12.2013р. у справі № 6-94цс13.

Суд звертає увагу на Рішенням КСУ від 01.12.2004 р., яким було дано визначення «охоронюваний законом інтерес»: «Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв?язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам».

Статтями 627-629,638,639,640 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми. договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном - вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

За договоромдарування однасторона (дарувальник)передає абозобов?язується передатив майбутньомудругій стороні(обдаровуваному)безоплатно майно(дарунок)у власність. Договір, що встановлює обов?язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ст. 717 ЦК України).

Згідно ст. 40 ЗК України, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Відповідно до ст. 122 ЗК України та ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень органів місцевого самоврядування належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель відповідних територіальних громад. До повноважень органів виконавчої влади належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель державної власності у межах населених пунктів та за їх межами, крім випадків, визначених частинами третьою та сьомою статті 122 ЗК України.

Згідно із ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, а саме пунктом 12 Перехідних положень Кодексу та статтею 122 ЗК України. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Відповідно до ст. 122 ЗК України та ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень органів місцевого самоврядування належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель відповідних територіальних громад. До повноважень органів виконавчої влади належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель державної власності у межах населених пунктів та за їх межами, крім випадків, визначених частинами третьою та сьомою статті 122 ЗК України.

Згідно зі ст. 126 ЗК України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Пр державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно зі ст. 152 ЗК України - держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЗК України, органи місцевого самоврядування не мають права встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов?язки чи обмеження.

Згідно до ст. 155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Частиною 5 статті 158 ЗК Українивизначено, що у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування, спір вирішується у судовому порядку.

Відповідно до приписів ст. 181 ЗК України, землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб?єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

За змістом зазначених норм права, прийняття відповідним органом державної влади рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність особі, є завершальним етапом безоплатного одержання земельної ділянки у власність та підтверджує реалізацію права особи на одержання земельної ділянки із земель державної власності в межах норм безоплатної приватизації по виду використання.

У рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 р. № 7-рн/2009 у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст. 144 Конституції України, ст.ст. 10,25,46,59 Закону України «Про місце самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), Конституційний Суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

У вказаному рішенні також зазначено, що зі змісту ч. 2 ст. 144 Конституції України та ч. 10 ст. 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституціїабо законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб в судовому порядку.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом ч. 2 ст. 373 ЦК України - право власності на землю гарантується Конституцією України.

Згідно ст. 19 Закону України «Про землеустрій», до повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері землеустрою на території сіл, селищ, міст належать: а) організація і здійснення землеустрою; б) здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою; в) координація здійснення землеустрою та контролю за використанням і охороною земель комунальної власності; г) інформування населення про заходи, передбачені землеустроєм; ґ) вирішення інших питань у сфері землеустрою відповідно до закону.

Відповідно до абзаців 1 та 2 статті 50 Закону України «Про землеустрій» (у редакції від 17.01.2017 р.) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об?єднання) або зміни цільового призначення земельної ділянки.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

У свою чергу, відповідно до ч. 6 ст. 186 ЗК України(у редакції, що діяла станом на 01.03.2018 р., тобто на липень та вересень 2018 року, коли радою затверджувалися відповідні проекти землеустрою)- проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

В пункті 47 Постанови Великої Палати ВС від 07.04.2020 р. по справі № 372/1684/14-ц зроблено висновок про необхідність з`ясування судом першої інстанції визначення статусу спірних земельних ділянок на момент їх передачі відповідачам (тобто необхідність оцінки доказів та встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи). Крім того, суд зауважує про необхідність визначення, яким з огляду на практику Великої Палати Верховного Суду має бути належне матеріально правове регулювання спірних правовідносин (приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння чи статті 391 цього ж кодексу та частини другої статті 152ЗК України щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності). У разі, якщо суд дійде висновку про належність обраного способу захисту, він має оцінити дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянок законному володільцеві (п.п. 125-128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункти 125-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).

Відповідно до п. п. 41 та 42 ч. 1 ст. 26 Закону України від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні - прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цим та іншими законами, та затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», відповідно до ч. 1 ст. 16 якого ,планування територійна місцевомурівні здійснюєтьсяшляхом розробленнята затвердженнягенеральних планівнаселених пунктів,планів зонуваннятериторій ідетальних планівтериторії,їх оновленнята внесеннязмін доних. Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Різновидом містобудівної документації є Генеральний план населеного пункту та згідно із визначенням, яке міститься у ст. 1 вказаного Закону, це - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону, Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Невід?ємною частиною генерального плану населеного пункту є план земельно-господарського устрою цього населеного пункту.

У складі Генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану.

Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Процедура розроблення Генерального плану регламентована положеннями ч.ч. 6,7 Закону.

Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання (ч. 10 ст. 17 Закону № 3038-VI.

При цьому,ч.9ст.17зазначеного Законупередбачено,що змінидо Генеральногоплану населеногопункту можутьвноситися нечастіше,ніж одинраз нап?ять років та вносяться органом місцевого самоврядування, який затверджував Генеральний план населеного пункту. Питання про дострокове внесення змін до Генерального плану населеного пункту може порушуватися за результатами містобудівного моніторингу перед відповідною сільською, селищною, міською радою відповідною місцевою державною адміністрацією.

У разі виникнення державної необхідності рішення щодо доцільності внесення змін до Генерального плану населеного пункту приймається Кабінетом Міністрів України.

Особливості регулювання земельних відносин при здійсненні містобудівної діяльності визначені у ст. 24 Закону, згідно із ч. 5 якої - документація із землеустрою розробляється з урахуванням положень плану зонування та/або детального плану території.

Аналіз положень Закону № 3038-VI дозволяє стверджувати, що Генеральний плану населеного пункту містить правові приписи нормативного характеру, які розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово. Це, зокрема, сукупність обов?язкових вимог до використання земельних ділянок, щільність населення в межах житлової забудови; відсоток озеленення (для рекреаційних зон); гранична поверховість або висота будівель у метрах, інші містобудівні умови та обмеження.

Суд з?ясував, що позивачки в рівних частках є власницями по 1/2 частці земельної ділянки, кадастровий номер : 5123781500:02:002:0905, загальною площею 0,0540 га, що розташована за адресою : АДРЕСА_2 та розташованого на ній садового будинку, які придбали в рівних частках за нотаріально посвідченим договорами купівлі-продажу від 06.11.2015 р. (реєстр. № 1868, № 1864) (т. 1 а.с. 13-47).

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1 , кадастровий номер 5123781500:02:002:2493, площею 0,02 га, розташованої за адресою: СК «Дружба», с. Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для садівництва, право власності на яку зареєстрував на підставі оскаржуваного рішення Кароліно-Бугазької сільської ради № 1604-VІІ від 06.07.2018 року (т. 1 а.с. 48-50).

Відповідачка ОСОБА_4 є власницею земельної ділянки № НОМЕР_2 , кадастровий номер 5123781500:02:002:2503, площею 0,02 га, розташованої за адресою : СК «Дружба», с. Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для садівництва, право власності на яку, вона зареєструвала на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, укладеного з її батьком ОСОБА_5 від 23.10.2018 р. В свою чергу, ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя зареєстрував своє право власності на вказану земельну ділянку на підставі оскаржуваного рішення Кароліно-Бугазької сільської ради № 1693-VІІ від 20.09.2018 року (т. 1 а.с. 51-56, т. 2 а.с. 74).

Судом з?ясовано, що відповідачем ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , були написані на ім`я голови ради відповідні заяви. За результатами розгляду вказаних заяв на сесії 31.03.2017 року радою були прийняті рішення № 936-VІІ та № 939-VІІ про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення у власність бажаних земельних ділянок площею кожна 0,020 га, що в подальшому стало підставою для укладення між зазначеними особами та сертифікованим інженером-землевпорядником ОСОБА_6 договорів з розроблення проектів землеустрою (т. 2 а.с. 42-87).

Отже в даному випадку суд приходить до висновку, що процедура відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відбувалася законно та у відповідності з діючим законодавством України.

Так, 25.11.2016 року Кароліно-Бугазька сільська рада прийняла рішення № 818-VІІ «Про внесення змін до генерального плану села Кароліно-Бугаз, поєднаного з планом зонування території населеного пункту в складі генерального плану» (т. 2 а.с. 69).

Отже, на момент відведення спірних земельних ділянок АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 на користь відповідачів - діяв змінений Генеральний план с. Кароліно-Бугаз станом на 2016 рік, та вказані ділянки розташовані в зоні № Р-4 рекреаційної зони дач та колективних садів (т. 2 а.с. 71).

При розробленні проекту землеустрою спірних земельних ділянок відповідачів у 2017 році, вихідними даними була інформація, що містилася у Генеральному плані с. Кароліно-Бугаз із врахуванням його змін станом на 2016 рік (т. 2 а.с. 141,142).

При чому, за категорією земель згідно ст. 19 ЗК України, вказані земельні ділянки є землями сільськогосподарського призначення, а саме: сільськогосподарські угіддя (рілля) ст. 22 ЗК України.

Судом встановлено, що земельна ділянка позивачок знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , площа 0,0540 га, цільове призначення для ведення садівництва, кадастровий номер 5123781500:02:002:0905, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення та належить позивачкам в рівних частках кожній на підставі укладеного договору купівлі-продажу з ОСОБА_7 , посвідченого 06.11.2015р. приватним нотаріусом Нерук О.М., яка в свою чергу, отримала у власність вказану ділянку на підставі рішення Кароліно-Бугазької сільської ради № 1931-V від 24.12.2009 р. та у подальшому 16.03.2010 р. отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 448320. (т. 2 а.с. 15-31).

Тобто рішенням Кароліно-Бугазької сільської ради № 1931-V від 24.12.2009 р. було затверджено проект землеустрою щодо відведення ділянки та передання її безоплатно у власність ОСОБА_7 .

Судом встановлено, що відповідно до листів Кароліно-Бугазької ради від 16.06.2021р. вих. № 843/02-07, в якому радою із посиланням на наявну містобудівну документацію та документацію із землеустрою зазначено, спірні ділянки №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 - не відносяться до земель водного фонду та розташовані поза межами ПЗС водних об`єктів (т. 2 а.с. 59,61-63).

З листа ООУВР ДА ВРУ № 1164/19/10 від 01.07.2015 р. вбачається, що відповідно до каталогу водного фонду Одеської області, розробленого фахівцями ООР та Одеського облводгоспу у 2007 р., на території населеного пункту с. К.-Бугаз - водні об?єкти не числяться (т. 2 а.с. 88,157-184).

Згідно із листа Держводагенства від 20.04.2021р. за вих. № 2257/3/6/11-21, наданим представником позивачів клопотанням від 21.05.2021р., згідно якого зазначений у запиті представника водний об`єкт у геопорталі «Водні ресурси України» відсутній, паспорту такого водного об`єкту немає.

З урахуванням викладеного вище, суд дійшов висновку, що при ухваленні (прийнятті) оскаржуваних рішень Кароліно-Бугазької с/р № 1604-VII від 06.07.2018 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0200 га, розташованої за адресою : АДРЕСА_1 для ведення садівництва» та № 1693-VII від 20.09.2018 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та надання у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,0200 га, розташованої за адресою : АДРЕСА_3 для ведення садівництва» органом місцевого самоврядування не було порушено жодних норм діючого законодавства України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Крім того, суд дійшов висновку, що ні позивачками, ні їхнім представником - не було надано суду жодних належних та допустимих доказів щодо порушення їхніх прав власності чи права на відпочинок, свобод чи інтересів, а тому, оскаржуваний нотаріально посвідчений договір дарування, сторонами якого не були позивачки, в даному випадку не суперечить вимогам Закону, а тому підстав для визнання договору дарування від 23.10.2018 року укладеного між ОСОБА_5 та його донькою відповідачкою ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Соломічевим Г.В., зареєстрованого за № 497 недійсним немає, а тому в задоволенні позову слід відмовити повністю, як в безпідставному та необґрунтованому, дійсною метоюякого є бажання позивачок відпочивати на місці, де їх будинок буде стояти першим до узрізу води, ніж будинку відповідачів, чого вони не приховували в судовому засіданні, надаючи пояснення судові.

На підставі ч. 9 ст. 158 ЦПК України, якою передбачено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову - підлягають скасуванню заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 05.04.2021 р. у виді накладення арештуна :земельну ділянкуплощею 0,0200га,що розташованаза адресою: АДРЕСА_1 ,кадастровий номер:5123781500:02:002:2493,що належить ОСОБА_3 з забороною ОСОБА_3 та будь-якиміншим особамздійснювати підготовчіта/абобудівельні роботина вказанійземельній ділянці;земельну ділянкуплощею 0,0200га,що розташованаза адресою: АДРЕСА_3 ,кадастровий номер:5123781500:02:002:2503,що належить ОСОБА_4 з забороною ОСОБА_4 та будь-якиміншим особамздійснювати підготовчіта/абобудівельні роботина вказанійземельній ділянці(стягувачі: ОСОБА_1 ,РНОКПП : НОМЕР_3 ,адреса : АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 ,РНОКПП : НОМЕР_4 ,адреса : АДРЕСА_5 ;боржники : ОСОБА_3 ,РНОКПП : НОМЕР_5 ,адреса : АДРЕСА_6 , ОСОБА_4 ,РНОКПП : НОМЕР_6 ,адреса : АДРЕСА_7 ) (т. 1 а.с. 176-178,189-190).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,158,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273,274,277 ЦПК України, ст.ст. 19,22,40,58,60,61,116,118,121,122,152,154,155,158,181,186 ЗК України, ст.ст. 88,89 ВК України, ст.ст. 4,16,203,215,288,316-319,321,328,388,391,717-722 ЦК України, Законом України «Про місцеве самоврядуванні в Україні», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», Законом України «Про землеустрій», Постановою Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р., Конституцією України, ЄКПЛ, Рішеннями ЄСПЛ, суд, -

В И Р І Ш И В :

1.В задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки відмовити ;

2.Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 05.04.2021 р. у виді накладення арешту на : земельну ділянку площею 0,0200 га, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий номер : 5123781500:02:002:2493, що належить ОСОБА_3 з забороною ОСОБА_3 та будь-яким іншим особам здійснювати підготовчі та/або будівельні роботи на вказаній земельній ділянці ; земельну ділянку площею 0,0200 га, що розташована за адресою : АДРЕСА_3 , кадастровий номер : 5123781500:02:002:2503, що належить ОСОБА_4 з забороною ОСОБА_4 та будь-яким іншим особам здійснювати підготовчі та/або будівельні роботи на вказаній земельній ділянці (стягувачі : ОСОБА_1 , РНОКПП : НОМЕР_3 , адреса : АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 , РНОКПП : НОМЕР_4 , адреса : АДРЕСА_5 ; боржники : ОСОБА_3 , РНОКПП : НОМЕР_5 , адреса : АДРЕСА_6 , ОСОБА_4 , РНОКПП : НОМЕР_6 , адреса : АДРЕСА_7 ) скасувати.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 29.06.2022 р.

Суддя Гандзій Д.М.