Постанова

від 21.06.2022 по справі 752/3089/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

місто Київ

справа № 752/3089/19

провадження № 61-16519св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Обслуговуючий кооператив житловий кооператив «Котміст», Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельна спілка», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Немировської О. В., Махлай Л. Д., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради у лютому 2019 року звернувся до суду з позовом про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 «Про передачу земельних ділянок Обслуговуючому кооперативу житлового комплексу «Котміст» для житлової забудови на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва» передано зазначеному кооперативу земельні ділянки, загальною площею 74, 69 га.

08 січня 2008 року Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало Обслуговуючому кооперативу житлового комплексу «Котміст»

(далі - ОКЖК «Котміст») державні акти на земельні ділянки, площами 34, 374 га, 30, 5199 га та 0, 2402 га. Ці земельні ділянки ОКЖК «Котміст» вніс до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна спілка» (далі - ТОВ «Будівельна спілка») на підставі рішення загальних зборів цього товариства від 21 лютого 2008 року.

За договором дарування від 29 січня 2009 року ТОВ «Будівельна спілка» відчужила на користь ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 6, 0799 га, яка входила до складу земельної ділянки, площею 34, 3740 га.

27 квітня 2009 року Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 6, 0799 га. Цю земельну ділянку ОСОБА_2 поділив на 32 земельні ділянки.

За договорами купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року відчужив три спірні земельні ділянки ОСОБА_1 , а одну - ОСОБА_3 , який 29 жовтня 2013 року продав її ОСОБА_1 .

Рішенням від 15 грудня 2016 року у справі № 910/3724/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 квітня 2017 року, Господарський суд м. Києва задовольнив позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, визнав недійсними рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 «Про передачу земельних ділянок ОКЖК «Котміст» для житлової забудови на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва», видані ОКЖК «Котміст» державні акти на право власності на земельні ділянки, площами 34, 3740 га, 30, 5199 га та 0, 2402 га, видані Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 08 січня 2008 року, а також відсутнім в ОКЖК «Котміст», ТОВ «Будівельна спілка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Срібна затока» права власності на спірні земельні ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначив, що оскільки судовим рішенням встановлено факт незаконного вибуття з власності територіальної громади м. Києва земельної ділянки, площею 34, 3740 га, до складу якої входять чотири спірні земельні ділянки, площею по 0, 197 га кожна, та ці земельні ділянки протиправно відчужено Київською міською радою поза волею територіальної громади м. Києва, право власності територіальної громади на це майно не припинялося, тому ОКЖК «Котміст», ТОВ «Будівельна спілка», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 його не набули.

З урахуванням наведеного та на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач просив витребувати у ОСОБА_1 земельні ділянки, площею по 0, 1970 га кожна, кадастрові номери: 8000000000:90:371:0109, 8000000000:90:371:0110, 8000000000:90:371:0111, 8000000000:90:371:0112, розташовані на АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Також просила застосувати правила про позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 12 жовтня 2020 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувано тим, що спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано судом недійсним, тому позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.Водночас суд першої інстанції встановив, що позов подано з пропуском позовної давності, який позивач не просив поновити.

Постановою від 02 вересня 2021 року Київський апеляційний суд скасував рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року, позов задовольнив частково.

Зобов`язав ОСОБА_1 повернути чотири земельні ділянки, площею по 0, 1970 га кожна, загальною площею 0, 788 га, кадастрові номери: 8000000000:90:371:0109, 8000000000:90:371:0110, 8000000000:90:371:0111, 8000000000:90:371:0112, що розташовані на 21-ому кілометрі Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва, у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірні земельні ділянки розташовані на території ландшафтного заказника місцевого значення, який є об`єктом природно-заповідного фонду, відтак згідно з частиною третьою статті 186-1 Земельного кодексу України

(далі - ЗК України) проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки природно-заповідного призначення підлягає обов`язковому погодженню з структурним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища. Суд першої інстанції не врахував, що предметом спору є земельні ділянки природно-заповідного фонду, які мають статус обмежено оборотоздатного об`єкта, що унеможливлює їх перебування у приватній власності.

Суд першої інстанції не врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), та помилково застосував до спірних правовідносин правила статей 257, 261, 267 ЦК України. Також суд апеляційної інстанції зробив висновок, що повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів усього суспільства у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель природно-заповідного фонду.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 07 жовтня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року. Також у січні 2022 року надіслала письмові пояснення.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій ухвалена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:

- наявні підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19). За змістом цього висновку можливість витребування земельних ділянок, які за законом не можуть перебувати у приватній власності, потрібно розглядати як не пов`язанні з позбавленням володіння порушення права власності держави чи територіальної громади (тобто такий позов є негаторними). На переконання заявника, таке розуміння норм права порушує принцип реєстраційного підтвердження володіння, що встановлений частиною четвертою статті 334 ЦК України. Незастосування позовної давності до негаторних вимог порушує вимоги статей 256, 257, 258, 259 ЦК України, відповідно до яких виключно законом можуть встановлюватися випадки збільшення/зменшення тривалості позовної давності, тому суд не може перебирати на себе функцію законодавця;

- постанову суду апеляційної інстанції ухвалено без врахування правових висновків, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц (провадження № 61-4313св19), від 08 квітня 2020 року у справі № 359/3280/16-ц (провадження

№ 61-5231св19), щодо застосування позовної давності;

- суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19), у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21). Безпідставно врахував додаткові пояснення позивача, які за своїм змістом є зміною підстав позову та подані після закриття підготовчого засідання судом першої інстанції. Позивач не надав доказів на підтвердження направлення цих пояснень іншим учасникам справи, а також не долучив клопотання про приєднання до матеріалів справи документів із наведенням причини неможливості їх подання разом із позовною заявою.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Заступник Генерального прокурора у листопаді 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року - без змін. Також у лютому 2022 року надіслав письмові пояснення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 21 жовтня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 17 травня 2022 року заяву ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржуваної постанови залишив без задоволення.

Ухвалою від 02 червня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 «Про передачу земельних ділянок ОКЖК «Котміст» для житлової забудови на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва», зокрема, змінено цільове призначення сільськогосподарських земель під малоповерхову житлову забудову та земельні ділянки, загальною площею 74, 69 га, передано ОКЖК «Котміст» у власність для житлової забудови.

08 січня 2008 року видані державні акти на передані у власність ОКЖК «Котміст» земельні ділянки площами 34, 3740 га, 30, 5199 га та 0, 2402 га, які ОКЖК «Котміст» вніс до статутного капіталу ТОВ «Будівельна спілка», що підтверджується рішенням загальних зборів цього товариства від 21 лютого 2008 року.

Земельну ділянку, площею 6, 0799 га, яка входила до складу земельної ділянки, площею 34, 3740 га, та належала ТОВ «Будівельна спілка», за договором дарування від 29 січня 2009 року відчужено на користь ОСОБА_2 .

27 квітня 2009 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 6, 0799 га, яку в подальшому поділив на 32 земельні ділянки та отримав 32 державні акти, в тому числі й акти на чотири спірні земельні ділянки, площею по 0, 1970 га кожна, які видані 17 березня 2010 року.

За договорами купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року ОСОБА_2 відчужив три спірні земельні ділянки ОСОБА_1 , а одну - ОСОБА_3 , який 29 жовтня 2013 року продав її ОСОБА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року та 29 жовтня 2013 року.

Законність рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 про передачу земельних ділянок ОКЖК «Котміст» для житлової забудови

на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва, загальною площею 74, 69 га, перевірялася у судовому порядку (справа № 910/3724/14).

Постановою Вищого господарського суду України від 11 липня 2017 року залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 15 грудня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 квітня 2017 року в частині визнання недійсними рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 про надання земельних ділянок ОКЖК «Котміст», державних актів на право власності на земельні ділянки, площами 34, 3740 га, 30, 5199 га та 0, 2402 га, а також визнання відсутнім в ОКЖК «Котміст», ТОВ «Будівельна спілка» права власності на спірні земельні ділянки, розташовані на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням Київської міської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в місті Києві» з метою кращого збереження історико-культурної спадщини міста, поліпшення її наукового дослідження та популяризації серед трудящих затверджено межі історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури на території міста Києва згідно з додатками № № 1, 2.

У додатку № 1 до зазначеного рішення «Межі історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури міста Києва» Жуків острів і прибережну смугу до південної межі правого берега міста віднесено до зон охоронюваного ландшафту (пункт 4.1).

Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 1999 року № 147/649 «Про оголошення природних об`єктів пам`ятками природи та заказниками місцевого значення у місті Києві» острів Жуків оголошено ландшафтним заказником місцевого значення. Зазначений заказник створювався без вилучення земельних ділянок, які він має, а саме: землі Лісового господарства «Конча-Заспа» та Колективного сільськогосподарського підприємства «Хотівське».

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 року № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в місті Києві» підтверджено статус острова Жуків і прибережної смуги до південної межі правого берега міста як зони охоронюваного ландшафту, про що зазначено у підпункті 3.4.1 додатка 1 до розпорядження.

Позивач в серпні 2020 року додатково надав докази на підтвердження того, що спірні земельні ділянки є землями природно-заповідного фонду. Зокрема, прокурор надав Інформацію щодо ландшафтного заказника місцевого значення «Жуків острів», підготовлену Інститутом географії НАН України, Наукове обґрунтування цінності земель ландшафтного заказника «Острів Жуків», підготовлене Інститутом фізіології рослин і генетики НАН України. Також в матеріалах справи міститься Висновок щодо визначення відповідності (невідповідності) розташування території земельних ділянок, кадастрові номери: 8000000000:90:371:0042, 0090, 0091, 0092, 0093, 0094, 0095, 0096, 0097, 0098, 0099, 0100, 0101, 0102, 0103, 0104, 0105, 0106, 0107, 0108, 0109, 0110, 0111, 0112, 0113, 0114, 0115, 0116, 0117, 0118, 0119, 0120, 0165, 0171, 0173, 0174, 0175, до території зони охоронюваного ландшафту міста Києва від 05 серпня 2020 року, складеного спеціалістом у сфері архітектури і містобудування Корольонок С. С., та картографічні матеріали із відповідними схематичними позначеннями.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов, виходив з того, що спірні земельні ділянки, розташовані на території ландшафтного заказника місцевого значення «Острів Жуків», є землями природно-заповідного фонду, які за імперативною приписом законодавця мають статус обмежено оборотоздатного об`єкта, що унеможливлює перебування цих земельних ділянок у приватній власності, тому пред`явлені прокурором вимоги потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця спірної земельної ділянки природно-заповідного фонду. Такий висновок суд апеляційної інстанції зробив з посиланням на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження

№ 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19).

У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання визначення належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду. Зробила висновки, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

У справі, що переглядається, прокурор обґрунтовував позов тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 15 грудня 2016 року у справі № 910/3724/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 квітня 2017 року, встановлено факт незаконного вибуття з власності територіальної громади м. Києва земельної ділянки, площею 34, 3740 га, до складу якої входять чотири спірні земельні ділянки, площею по 0, 1970 га кожна, тому на підставі статті 388 ЦК України прокурор просив витребувати у ОСОБА_1 ці земельні ділянки у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Визначення підстав позову, який пред`явлено у справі, що переглядається

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18). Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога. При цьому одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19)).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною п`ятою статті 12 ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно з частинами першою-третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з частинами першою - другою статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

У частині першій, пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України зазначено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Згідно з частинами другою, сьомою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо зі зміною предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин встановлює строк подання додаткових доказів. Також у частині четвертій статті 77 ЦПК України зазначено, що суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до пункту 2 частини другої, частини третьої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

При поданні зазначених заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

Також у пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд наголошує, що виключно до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Згідно з частинами першою, другою статті 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; з`ясування заперечень проти позовних вимог; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; вирішення відводів; визначення порядку розгляду справи; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті. Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

У справі, що переглядається, ухвалою від 15 лютого 2019 року Голосіївський районний суд міста Києва відкрив загальне позовне провадження у справі та призначив підготовче судове засідання. Ухвалою від 04 грудня 2019 року Голосіївський районний суд міста Києва закрив підготовче провадження у справі та призначив її до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

До закінчення підготовчого засідання прокурор позовні вимоги не уточнював, заяв про зміну предмета чи підстав позову не подавав.

У серпні 2020 року прокурор подав клопотання про повторне проведення підготовчого провадження з посиланням на необхідність подання доказів, які стосуються предмета доказування у справі та підтверджують, що спірні земельні ділянки мають статус об`єктів з обмеженою оборотоздатністю і не можуть передаватися у приватну власність. Також прокурор подав пояснення щодо обставин справи, в яких просив розглядати справу з урахуванням викладених у цих поясненнях доводів, та докази, які, на його думку, підтверджують віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду.

Протокольною ухвалою від 06 серпня 2020 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні клопотання прокурора про повторне проведення підготовчого провадження.

У постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21) зроблено висновок про те, що формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати підставу та предмет позову.

У постанові Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 127/26237/17 (провадження № 61-38802св18) зазначено, що право подавати письмові пояснення нормами процесуального права не обмежено. Проте у справі, що переглядається, подані прокурором пояснення за своїм змістом є заявою про зміну фактичних і правових підстав позову, однак правом на зміну підстав позову у строки, визначені в частині третій статті 49 ЦПК України, тобто до закінчення підготовчого засідання, прокурор не скористався, тому суд першої інстанції правильно не врахував зазначені пояснення прокурора як обґрунтування підстав позову. При цьому прокурор не позбавлений можливості звернутися з новим позовом до відповідача з інших підстав.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, ухвалене в межах доводів та вимог позовної заяви, не встановив порушення судом першої інстанції норм процесуального права при постановленні ухвали від 04 грудня 2019 року про закриття підготовчого провадження у справі та протокольної ухвали від 06 серпня 2020 року про відмову в задоволенні клопотання прокурора про повторне проведення підготовчого провадження. Тобто ці ухвали не визнані апеляційним судом незаконними, а відтак, у цього суду не було правових умов для врахування додаткових пояснень, якими позивач змінив підстави позову та які подано після закінчення підготовчого провадження у справі (що позбавило суд першої інстанції процесуальних повноважень враховувати такі зміни під час вирішення спору по суті).

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо визначення меж судового розгляду, оскільки суд апеляційної інстанції, врахувавши додаткові пояснення прокурора, подані після закінчення підготовчого провадження у справі, фактично самостійно змінив фактичну підставу позову, яка впливала на правове обґрунтування, визначення способу захисту порушеного права та вирішення питання про позовну давність, залишивши поза увагою те, що завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні доказів та матеріалів (стаття 209 ЦПК України).

Позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом до відповідача з наведенням інших підстав, зокрема з підстави віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду, та наданням належних, допустимих, достатніх і достовірних доказів на підтвердження цієї обставини.

Оцінка вимоги про перегляд правової позиції Великої Палати Верховного Суду

Крім того, вважаючи доведеним віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду, суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що позовну вимогу щодо зобов`язання повернути земельну ділянку водного фонду варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Водночас у справі, що переглядається, прокурор, у позовній заяві не обґрунтовував пред`явлені позовні вимоги тим, що спірні земельні ділянки відносяться до земель водного фонду. Доказів на підтвердження цієї обставини у матеріалах справи немає.

Також, як встановлено, позовні вимоги з підстав віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду не було заявлено і доказів на підтвердження цієї обставини до закінчення підготовчого засідання не подано.

З наведених підстав суд апеляційної інстанції помилково врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження

№ 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), оскільки ці висновки є нерелевантними до спірних правовідносин.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), оскільки правовідносини у згаданій справі та справі, що переглядається, не є подібними.

Частина четверта статті 403 ЦПК України передбачає можливість суду, який розглядає справу в касаційному порядку, передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо він вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Щодо вимоги про витребування земельних ділянок

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги прокурора про віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду та незастосування до спірних правовідносин позовної давності, зробив висновок про те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та відмовив у задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради з порушенням норм матеріального права.

Верховний Суд з таким висновком суду апеляційної інстанції не погодився, оскільки він зроблений з порушенням норм процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови та, в межах повноважень суду касаційної інстанції, для залишення в силі рішення суду першої інстанції, або ухвалення нового судового рішення, чи передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому, згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Верховний Суд не встановив підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Серед підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанцій ОСОБА_1 зазначила пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, саме те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Питання допустимості доказів врегульовано в статті 78 ЦПК України, якою передбачено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, врахував докази, щодо яких відсутні відомості про одержання їх з порушенням порядку, встановленого законом, та встановив обставини справи на підставі допустимих, в розумінні норм статті 78 ЦПК України, доказів, що виключає можливість для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції на підставі пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Отже, Верховний Суд в межах своїх повноважень має перевірити правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги та зробити висновок про наявність підстав для залишення в силі рішення суду першої інстанції або ухвалення нового судового рішення.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма права передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року

у справі № 6-54цс17).

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17

(провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Встановивши, що територіальна громада м. Києва є власником спірних земельних ділянок, яківибули з її володіння поза волею власника на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано судовим рішенням недійсним, суд першої інстанції, з яким погодився Верховний Суд, дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог про витребування цих земельних ділянок від відповідача на підставі статті 388 ЦК України.

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 29 січня 2020 року у справі № 752/3092/19 (провадження № 61-21912св19) та від 23 лютого 2022 року у справі № 752/8859/18 (провадження № 61-4236св21), щодо витребування земельних ділянок від добросовісних набувачів внаслідок визнання незаконним рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 «Про передачу земельних ділянок ОКЖК «Котміст». У наведених постановах Верховний Суд зробив висновки про те, що оскільки спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано судовим рішенням недійсним, позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Щодо позовної давності

Водночас під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявила про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження

№ 12-143гс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок про те, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Верховний Суд наголошує, що дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і пов`язано з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Інститут позовної давності запобігає виникненню стану невизначеності у правових відносинах. Правова визначеність є універсальною правовою категорією, дія якої поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року).

Суд першої інстанції, визначаючи початок перебігу позовної давності, врахував, що відповідач набула спірні земельні ділянки у власність 24 жовтня 2013 року та 29 жовтня 2013 року відповідно. При цьому законність відчуження спірних земельних ділянок перевірялася у судовому порядку у справі № 910/3724/14, з позовом у якій прокурор звернувся у 06 березня 2014 року. Оскільки порушення прав територіальної громади м. Києва було предметом судового розгляду в іншій справі за позовом прокурора, який діяв в інтересах держави, про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та державних актів на право власності на землю, визнання відсутності права, тому позивачу мало бути відомо про порушення його прав відповідачем ще на час звернення з позовом у справі господарської юрисдикції № 910/3724/14, оскільки станом на березень 2014 року ОСОБА_1 вже набула спірні земельні ділянки. Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності, оскільки з позовом у цій справі прокурор звернувся лише 13 лютого 2019 року та не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду.

Суд першої інстанції допустив описку, зазначивши, що прокурор звертався з попереднім позовом 15 вересня 2011 року, оскільки позовну заяву у справі № 910/3724/14 подано 06 березня 2014 року, проте зазначена помилка не впливає на правильність висновку суду першої інстанції про пропуск позовної давності. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За наведених обставин Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні обґрунтованих позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Висновки суду першої інстанції також узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 29 січня 2020 року у справі № 752/3092/19 (провадження № 61-21912св19) та від 23 лютого 2022 року у справі № 752/8859/18 (провадження № 61-4236св21), щодо пропуску позивачем строку позовної давності у спорах про витребування земельних ділянок від добросовісних набувачів внаслідок визнання незаконним рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року № 355/3189 «Про передачу земельних ділянок ОКЖК «Котміст» для житлової забудови на 21-ому км Столичного шосе у Голосіївському районі м. Києва».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та задовольнив позов з підстав, не зазначених у позовній заяві. Апеляційний суд помилково врахував доводи пояснень прокурора, які за змістом є заявою про зміну підстав позову, оскільки така заява подана після закінчення підготовчого засідання. З наведених підстав висновок суду апеляційної інстанції про доведення прокурором факту віднесення спірних земельних ділянок до земель природно-заповідного фонду є передчасним. При цьому позивач не позбавлений можливості звернутися з позовом до відповідача з наведенням інших підстав.

Суд апеляційної інстанції помилково врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), оскільки ці висновки стосуються спорів щодо земель водного фонду, та не є релевантними до спірних правовідносин.

Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок, які вибули із володіння поза волею власника на підставі визнаного судовим рішенням недійсним рішення органу місцевого самоврядування, та необхідність застосуватидо спірних правовідносин позовну давність.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що постанову суду апеляційної інстанцій потрібно скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

За приписами пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко