Постанова

від 27.06.2022 по справі 638/20682/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 червня 2022 року

м. Київ

справа № 638/20682/15

провадження № 61-12310св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , на постанову Харківського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,

Історія справи:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк) про захист прав споживача шляхом визнання правочинів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що 28 вересня 2006 року між

ОСОБА_1 і банком укладено кредитний договір № 11046120000. Пізніше до вказаного договору були укладені додаткові угоди: № 1 від

04 березня 2009 року, № 1 від 22 лютого 2011 року, № б/н від 28 квітня

2011 року, № 2 від 26 березня 2012 року. Також було укладено договір банківського рахунку № 85-275С від 25 вересня 2006 року з додатковою угодою № 1 від 16 липня 2007 року та додатковою угодою № 2 від 21 вересня 2009 року. Всі тексти договорів були розроблені і запропоновані відповідачем. Відповідач укрив від позивача істотну інформацію, яка необхідна була для здійснення останнім свідомого вибору, а також щодо неякісного характеру його послуг - запропоновані договори не відповідають вимогам чинного законодавства. За таких умов формування волі позичальника щодо укладення спірних правочинів відбулось під впливом інформації, що не відповідала дійсності та створювала у нього помилкове уявлення про зміст, якість та ціну фінансових послуг.

Порушуючи статтю 11 Закону України «Про захист прав споживачів» запропонував для підписання кредитний договір, якій не містив дані щодо детального розпису загальної вартості кредиту. Внаслідок цього порушення ОСОБА_1 підписав договір на умовах, які ним не погоджувались, тобто з порушенням вільного волевиявлення, внаслідок чого йому була завдана істотна шкода, яка полягала у сплаті ним прихованих від нього додаткових витрат в зв`язку з укладенням кредитного договору, які є прихованим від споживача доходом ПАТ «УкрСиббанк». Від позивача було приховано, що виконання зобов`язань за кредитним договором буде створювати для позивача додаткові витрати. Ці витрати утворюють прихований додатковий дохід банку та відповідно приховані додаткові витрати споживача, які збільшують сукупну вартість кредиту та реальну відсоткову ставку за кредитом для споживача.

Вказував, що у 2015 році ПАТ «УкрСиббанк» звернулось до ОСОБА_1 із позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитом. В ході ознайомлення з позовною заявою ПАТ «УкрСиббанк» та доданими до неї документами ОСОБА_1 усвідомив (дізнався) про порушення його прав з боку фінансової установи. Так при укладанні договорів та оформленні видачі грошових коштів відповідні документи щодо руху грошових коштів позивачу не надавались, отже ОСОБА_1 їх зміст не досліджував. Сума заявленої банком заборгованості не відповідала тим сумам, які були сплачені ОСОБА_1 в зв`язку з виконанням обов`язків за кредитним договором.

Згідно усних роз`яснень працівників банку ОСОБА_1 був впевнений, що кредит видається в гривні і має сплачуватись в гривні за курсом НБУ гривні до швейцарського франку. Саме так він і отримував кошти в банку. Валютних коштів позивач не отримував. Із доданих до позовної заяви ПАТ «УкрСиббанк» документів ОСОБА_1 в 2015 році дізнався, що йому начебто були видані саме швейцарські франки.

Зазначив, що договір на відкриття поточного рахунку в іноземній валюті не відкривав, а укладав лише один договір про відкриття поточного рахунку в гривні.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним з моменту укладання договір банківського рахунку

№ 85-275С від 25 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк»,

визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір № 11046120000 від 28 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова в складі судді: Штих Т. В., від 13 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним з моменту укладання договір банківського рахунку № 85-275С від 25 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк».

Визнано недійсним з моменту укладення кредитний договір № 11046120000 від 28 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк».

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в додатку до договору банківського рахунку під одним номером вказані поточні рахунки в різних валютах, що не відповідає наведеним вимогам законодавства на час укладення договору. Крім того, відсутня заява клієнта банка (позивача) про відкриття відповідного поточного рахунку у швейцарських франках або американських доларах. Отже договір банківського рахунку № 85-275С від 25 вересня 2006 року не відповідав вимогам законодавства, що діяло на час його укладення. Крім того, зазначення в договорі під одним і тим самим номером різних за видом рахунків, об`єктивно могло сприяти неправильному розумінню споживачем, який не є фахівцем в галузі фінансів та банківської справи, змісту узгоджених сторонами зобов`язань.

Зміст додатку № 1 до нього та відсутність інших додатків на час укладення кредитного договору свідчать про порушення банком (відповідачем) вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління НБУ від 10 травня

2007 року № 168, що є істотним порушенням прав споживача.

Положення пункту 1.5 кредитного договору про видачу кредиту шляхом зарахування валютних коштів на неіснуючий поточний рахунок клієнта

№ НОМЕР_1 , а також положення пункту 1.2.2 кредитного договору про обов`язок позичальника погашати кредит, сплачувати відсотки та пеню на рахунок № НОМЕР_2 , який не є клієнтським рахунком, є такими, що не відповідають вимогам законодавства, чинного на час укладання договору. Відповідні положення також об`єктивно могли сприяти неправильному розумінню споживачем, який не є фахівцем в галузі фінансів та банківської справи, змісту узгоджених сторонами зобов`язань.

Відповідач не надав належну виписку по особовому рахунку клієнта (позивача) в іноземній валюті. За таких обставин відомості про рух коштів згідно наданої банком «виписки за кредитним договором» не можуть свідчити про те, що відповідні операції здійснювались за розпорядженням, тобто за особистим волевиявленням клієнта.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивачем доведено належним та допустимими доказами, що про факт порушення його прав, як споживача фінансових послуг, він дізнався з позовної заяви АКБ «УкрСиббанк» та доданих до неї документів в 2015 році, після чого звернувся з цим позовом до суду.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» задоволено, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 січня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована, що висновки суду про те, що згідно п. 1.4 спірного кредитного договору цільове призначення кредиту: споживчі потреби, всупереч вимог статей 89, 263 ЦПК України не ґрунтуються на доказах і є помилковими. Суд не звернув уваги, що згідно умов п. 1.4 кредитного договору цільове призначення кредиту інше - поповнення оборотних коштів. Тому на такий договір не поширюється Закон України «Про захист прав споживачів». З огляду на це суд першої помилково застосував до спірних правовідносин норми згаданого Закону України та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 липня 2007 року за № 168, які до того ж були затверджені вже після укладення спірного договору та вважав їх порушеними. Тому наведені з цього приводу доводи скарги про відсутність підстав для застосування згаданих норм матеріального права та статей 203, 215 ЦК України є обґрунтованими.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що при його укладанні позивач ознайомився та погодився з усіма істотними умовами кредитного договору. Згідно доданої до позову копії позовної заяви про стягнення заборгованості за оспорюваним кредитним договором вбачається, що він був у лютому 2015 року заявлений банком у солідарному порядку як до ОСОБА_1 , так і до ОСОБА_3 та приватної фірми «Корал», з якими банк для забезпечення виконання спірного договору кредиту уклав відповідні договори поруки. Тому колегія суддів відхиляє заперечення ОСОБА_1 проти дослідження судом апеляційної інстанції вказаних договорів поруки від 28 вересня 2006 року, про які позивачу було відомо під час розгляду судом першої інстанції і тому ці докази не є для нього новими. Згідно договору поруки від 28 вересня 2006 року № 114066120000-П його уклали ПФ «Корал» в особі директора ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» для забезпечення виконання оспорюваного договору кредиту, що спростовує висновки суду про необізнаність ОСОБА_1 з можливими наслідками від зміни валютного курсу та особливостей укладення та юридичних наслідків від укладення спірних договорів.

Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.

Суд першої інстанції помилково не взяв до уваги, що оспорюваний позичальником ОСОБА_1 кредитний договір є укладеним в письмовій формі (у формі єдиного документу), підписаним обома сторонами (підписи сторін містяться на кожній сторінці документу), при цьому сторони досягли згоди з усіх істотних умов даного договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі.

Висновки суду першої інстанції про відсутність заяви клієнта банка (позивача) про відкриття відповідного поточного рахунку у швейцарських франках або американських доларах всупереч положенням статей 89, 263, 264 ЦПК України матеріалами справи не обґрунтовані і належним чином не мотивовані.

Суд також помилково оцінив не надання відповідачем належної виписки по особовому рахунку клієнта (позивача) в іноземній валюті, що має значення лише для виконання договору, а не як доказу відсутності волевиявлення позивача на укладення спірного договору кредиту в іноземній валюті.

З цих же мотивів колегія суддів також не вважає обґрунтованими посилання суду на висновки № 28 від 04 жовтня 2018 року експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Завдов`євою І. Г., оскільки у експерта не було достатніх доказів для розрахунку реальної процентної ставки, загальної вартості кредиту та абсолютного подорожчання кредиту для ОСОБА_1 за оспорюваним кредитним договором, щодо видачі кредиту та його виконання. Крім того, висновки експерта щодо невидачі кредиту та розміру здійснених позивачем загальних платежів, а також - операції з видачі кредитних коштів стосуються виконання договору кредиту, з приводу чого розглядається спір в іншій справі, а не його дійсності.

Позивач погодився на отримання кредиту та був ознайомлений з умовами, що запропоновані банком. Сторони застережень до договору не висловлювали, підписи позивача в договорі, додатковому договорі та в додатку до договору

№ 1, який є невід`ємною частиною кредитного договору, договорах іпотеки та поруки свідчать про його згоду на укладення договору саме на тих умовах, які в ньому зазначені, що спростовує доводи про ненадання йому інформації, як споживачу послуг, про умови кредитування і сукупну вартість кредиту. Банк надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, у додатках до договору споживчого кредиту міститься повна інформація стосовно умов кредитування. Отримавши кредит, ОСОБА_1 виконував його умови.

Посилання позивача на відсутність інформації з приводу валютних ризиків є такими, що не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки такі ризики завжди існують і для обох сторін договору кредиту. Коливання іноземної валюти стосується обох сторін договору й позичальник діючи розумно, виходячи з принципу справедливості, розумності, добросовісності та при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют, передбачити в момент укладання договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. Істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов`язань за кредитним договором унаслідок підвищення курсу іноземної валюти не є підставою вважати умови кредитного договору несправедливими, оскільки зазначені ризики стосується обох сторін договору.

Крім того апеляційний суд врахував, що позивач, підписавши спірні договори 9 років тому та виконуючи їх, а згодом отримавши позов від банку у справі

№ 638/2243/15-ц про стягнення заборгованості, штучно залишив зустрічний позов у справі № 638/2243/15-ц без розгляду та звернувся до суду з аналогічним позовом по цій справі, за рахунок чого домігся зупинення провадження у справі про стягнення боргу на тривалий строк, тобто діяв у процесуальному плані недобросовісно.

Аргументи учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати судове рішення апеляційного суду, справу направити на новий апеляційний розгляд.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд порушив вимоги статті 263 ЦПК України щодо обґрунтованості судового рішення, оскільки послався на пункт 1.4. спірного кредитного договору № 11046120000 від 28 вересня

2006 року, який має такий зміст: «цільове призначення кредиту - поповнення оборотних коштів». Натомість дійсний зміст пункту 4.1. вказаного договору наступний: «1.4. Цільове призначення (мета) кредиту: споживчі потреби». Отже апеляційним судом спотворено фактичні обставини справи.

При цьому суд безпідставно дослідив додатково надані відповідачем докази, які не надавались і не досліджувалися судом першої інстанції, та погодився з твердженнями відповідача про те, що позивач на час укладання кредитного договору здійснював підприємницьку діяльність через приватне підприємство в якості засновника та директора ПФ «Корал».

Зобов`язання, перелічені у п. 4.3 спірного кредитного договору, не можуть стосуватись ані фізичної особи, ані фізичної особи - суб`єкта підприємницької діяльності. Положення про баланси та бухгалтерську звітність можуть стосуватись тільки юридичної особи. Якщо апеляційний суд дійшов висновку, що спірні договори укладені з Банком суб`єктом підприємницької діяльності та в межах такої діяльності, то йому слід було закрити провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір в даному випадку віднесений до юрисдикції господарського судочинства і застосувати, зокрема, правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від

07 квітня 2020 року у справі № 743/534/16-ц (провадження № 14-689цс19).

Якщо за висновком апеляційного суду зміст спірного кредитного договору свідчить про надання кредитних коштів саме з метою поповнення обігових коштів юридичної особи ПФ «Корал», то фактичним отримувачем кредитних коштів є юридична особа. Суду слід було застосувати до спірного договору приписи частини другої статті 235 ЦК України щодо удаваного правочину та керуватись, зокрема, правовими висновками, які містяться в постанові від

24 квітня 2018 року Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/12454/17, і закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Позивач надавав суду першої інстанції договір банківського рахунку та зазначав, що заява на відкриття рахунку банком позивачу не надавалась, позивачем не підписувалась, а тому у відповідача, за відсутності заяви особи, були відсутні підстави для відкриття рахунку(ків). В ході проведення судово-економічної експертизи експертом через суд витребовувались у відповідача необхідні для здійснення експертного дослідження документи, в тому числі документи, що слугували підставою для відкриття рахунків позивачу. Відповідач таких документів не надав. Натомість апеляційний суд безпідставно переклав обов`язок доведення відсутності заяви про відкриття рахунку на позивача.

Ані в суді першої інстанції, ані в апеляційному суді відповідачем у встановленому порядку висновки судово-економічної експертизи не спростовувались, клопотання про призначення повторної експертизи не заявлялось.

Крім того, у висновку № 28 від 04 жовтня 2018 року експерт, дослідивши всі наявні в матеріалах справи документи щодо наявності поточного рахунку на ім`я відповідача, надав наступний висновок: «2. Дослідженими документами відкриття ОСОБА_1 особового рахунку

№ НОМЕР_1 за кредитним договором від 28.09.2006 року № 11046120000 з ПАТ «УкрСиббанк» в доларах США або в швейцарських франках не підтверджується». Такий висновок підтверджує заяву позивача про те, що відповідні рахунки взагалі не відкривались. Апеляційний суд жодних мотивів щодо підстав для неврахування цього висновку при ухваленні судового рішення не навів.

В порушення частини третьої статті 367 ЦПК України апеляційний суд прийняв від відповідача докази, які не надавались в суді першої інстанції, надав їм оцінку та обґрунтував ними своє рішення. Такі незаконні дії апеляційний суд обґрунтував тим, що відповідні докази відомі позивачу з іншої судової справи, тому не є для нього новими. Проте вказаний аргумент не є підставою для незастосування судом частини третьої статті 367 ЦПК України.

У вересні 2020 року ПАТ «УкрСиббанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржене судове рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення або закрити касаційне провадження. Указує, що висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються обставин, які є відмінними від тих, що встановлені у цій справі, а тому касаційному суду слід закрити касаційне провадження у справі.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається на неналежне дослідження апеляційним судом наявних у матеріалах цивільної справи доказів і фактично просить переоцінити наявні у справі докази - письмові форми, укладених між банком та ОСОБА_1 правочинів, встановити на підставі доказів нові обставини спірних правовідносин, які не були встановлені ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом, надати перевагу висновку судової економічної експертизи над іншими доказами, наявними у справі. Указане виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 квітня

2018 року в справі № 910/12454/17, 03 травня 2018 року в справі № 404/251/17, 05 грудня 2018 року в справі № 346/5603/17, 10 квітня 2019 року в справі

№ 145/474/17, 31 липня 2020 року в справі № 537/6956/14-ц, Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі № 743/534/16-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги та закриття касаційного провадження у справі.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 25 вересня 2006 року між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір банківського рахунку № 85-275С, згідно п. 1.1. якого банк відкриває клієнту поточний рахунок у національній та/або іноземній валюті для зберігання грошей та здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнта (надання послуг, які пов`язані з переказом коштів з/на рахунку(ок) клієнта. Видачею йому коштів у готівковій формі, а також із здійсненням інших розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов цього договору та вимог законодавства України.

В додатку № 1 до договору банківського рахунку № 85-275С від 25 вересня

2006 року зазначено, що банк відкриває клієнту 1. Поточний рахунок у гривні «Базовий» за № НОМЕР_1 , 2. Поточний рахунок у шв. франках за

№ НОМЕР_1, 3. Поточний рахунок у дол. США за № НОМЕР_1 , 4. Поточний рахунок у шв. франках за № НОМЕР_5. Поточний рахунок у гривні за № НОМЕР_3 , 6. Поточний рахунок у гривні «Аукціон» за

№ НОМЕР_4 .

28 вересня 2006 року сторонами укладено кредитний договір № 11046120000, згідно п. 1.1 якого банк зобов`язується надавати позичальнику, а позичальник зобов`язується прийняти належним чином використовувати і повернути банку кредит у формі поновлюваної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту кредитної лінії, що дорівнює 136 980,00 швейцарських франків у порядку і на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 555 466,23 гривень за курсом НБУ на день укладання цього договору.

Згідно п. 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути кредит в повному обсязі - в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (додаток № 1 до договору), що є невід`ємною частиною цього договору, але не пізніше 28 вересня 2017 року.

У п. 1.4 кредитного договору вказано, що цільове призначення кредиту - поповнення оборотних коштів.

Відповідно п. 1.5 кредитного договору кредит надається шляхом: зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1 у банку для подальшого використання за цільовим призначенням.

В додатку № 1 до кредитного договору міститься «Графік погашення кредиту», в якому інформація розміщена в трьох стовбцях: №, «дата», «Залишок максимально допустимої заборгованості за кредитом, сума (Шв. франк)». Останньою датою погашення кредиту зазначено 28 вересня 2017 року.

Апеляційний суд встановив, що позивач був ознайомлений з орієнтованою сукупною вартістю кредиту, відомостями щодо процентної ставки, та інші відомості, які повідомив йому банк перед укладенням кредитних договорів, про що свідчить його підпис на договорі кредиту, додатковому договорі та в додатку до договору № 1, який є невід`ємною частиною кредитного договору, договорах іпотеки та поруки.

Суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюваний ОСОБА_1 кредитний договір не є споживчим, підписаний сторонами (підписи сторін містяться на кожній сторінці документу), сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, у пункті 8.2. кредитного договору передбачено, що позичальник своїм підписом підтвердив свою здатність виконувати умови цього договору, що повністю розуміє всі умови цього договору, свої права та обов`язки за цим договором і погоджується з ними.

Позиція Верховного Суду

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року в справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19) зазначено, що «невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 466/9090/17 (провадження № 61-5394св21) вказано, що «приймаючи до уваги як належний та допустимий доказ висновок експертизи про те, що позичальник не підписував заяву про видачу готівки і обґрунтовуючи свій висновок про недоведеність факту отримання позичальником коштів за договором та перебування сторін у зобов`язальних відносинах за кредитним договором та договором іпотеки, при цьому не врахував, що за наявності доведеності факту неотримання коштів за указаним договором, це могло бути підставою для розірвання договору за його позовом, якого останній з 2008 року не заявляв, а навпаки виконував його умови та сплатив на виконання договору зазначену суму коштів і передав в іпотеку квартиру».

У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18) вказано, що «тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину».

Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів, а тому зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційним судом помилково вказано, що пунктом 1.4. спірного кредитного договору передбачено цільове призначення кредиту, яким є споживчі потреби, оскільки це спростовується і доданим до позовної заяви самим ОСОБА_1 примірником кредитного договору (а. с. 14, т. 1). Тому апеляційний суд зробив правильний висновок, що оспорюваний кредитний договір не є споживчим, у зв?язку з чим обґрунтовано відхилив доводи позивача про порушення положень Закону України «Про захист прав споживачів».

Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд безпідставно не врахував висновок експерта № 28 від 04 жовтня 2018 року, рахунків в доларах або швейцарських франках позивачу не відкривалися, необґрунтовані, оскільки апеляційний суд правильно вказав, що операції з видачі кредитних коштів стосуються виконання спірного договору з приводу чого розглядається спір в іншій справі, а не його укладення. Недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом частини третьої статті 367 ЦПК України, оскільки прийняття та врахування доказів, доданих банком до апеляційної скарги (копії договорів іпотеки та поруки від 28 вересня 2006 року, якими забезпечувалися від імені ПФ «Корал» в особі її директора ОСОБА_3 виконання зобов`язання позичальником ОСОБА_1 зобов`язань за оспорюваним кредитним договором) апеляційний суд обґрунтував та вказав, що зазначені обставини досліджувались та були відомі сторонами при розгляді справи судом першої інстанції, зокрема до позову у цій справі додано копії позовної заяви про стягнення заборгованості за оспорюваним кредитним договором, який у лютому 2015 року заявлений банком у солідарному порядку як до ОСОБА_1 , так і до ОСОБА_3 та ПФ «Корал», з якими банк для забезпечення виконання спірного договору кредиту уклав відповідні договори поруки (а. с. 37-38 т. 1).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року в справі № 761/35556/14 (провадження № 61-15734св19), від 17 червня 2021 року у справі

№ 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 466/9090/17 (провадження № 61-5394св21), не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 15 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

І. О. Дундар

В. І. Крат