Рішення

від 04.07.2022 по справі 120/4189/22

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

05 липня 2022 р. Справа № 120/4189/22

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ладижинської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Ладижинської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, рішення 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради від 31.03.2022 року № 435 в частині відмови у наданні їй дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки, розташованої на території Ладижинської міської ради із земель загального масиву площею 16,8347 га (кадастровий номер 0524381200:03:000:0932).

Ухвалою від 30.05.2022 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначає, що земельна ділянка з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932, в межах якої позивач бажає отримати земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, має ряд обмежень у використанні земельної ділянки серед яких є такий вид обмежень, як прибережна захисна смуга вздовж річок, навколо водойм та на островах. З огляду на викладене, спірне рішення законним та зазначає, що підстави для задоволення даного позову відсутні.

24.06.2022 року від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій він зазначає, що аргументи наведені відповідачем у відзиві не спростовують доводів позивача щодо протиправності спірного рішення.

Дослідивши наявні у справі докази та письмові аргументи, викладені сторонами в їх сукупності встановив наступне.

10.12.2021 року позивачка звернулась із заявою до Ладижинської міської ради про надання їй у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, яка розташована на території Ладижинської міської ради із загального земельного масиву площею 16,8347 га (кадастровий номер 0524381200:03:000:0932) та надати їй дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Ладижинської міської ради із земель запасу. До даної заяви були додані графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки

Листом № 15.1-06Г-479-1 від 06.01.2022 року позивача було повідомлено про те, що її заява буде розглянута на черговій сесії Ладижинської міської ради.

31.03.2022 року на засіданні 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради прийнято рішення «Про відмову у наданні дозволів на розробку документацій із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність» № 435 відповідно до п.п. 1.7. п. 1 якого позивачці ОСОБА_1 , що проживає АДРЕСА_1 відмовлено в надані дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932 оскільки, згідно ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України земельна ділянка відноситься до прибережної захисної смуги річки Південний Буг.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений нормамиЗемельного кодексу України(далі -ЗК України).

Згідно з частиною 6статті 118 ЗК Українигромадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначенихстаттею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначенихстаттею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до абзацу 1 частини 7статті 118 ЗК Українивідповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначенихстаттею 122 цього Кодексурозглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відмова може бути визнана обґрунтованою лише тоді, коли компетентним суб`єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування об`єкта вимогам, зазначеним уЗКУкраїні, які повинні бути затверджені у встановленому законом порядку, або вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положеньстатті 118 ЗК України.

Відповідно достатті 118 ЗК Українипорядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченомустаттею 186-1 ЗК України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно достатті 118 ЗК Україниє завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування. Крім того, законодавством не визначено такого стану земельної ділянки як її перебування у стані "відведення" та не передбачає відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв`язку із наданням такого дозволу іншій особі.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №360/2334/17.

В свою чергу, питання передачі у власність бажаної позивачем земельної ділянки не вирішується на етапі отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Орган місцевого самоврядування не має будь яких перешкод, а отримання позивачем дозволу не ставить його у залежність при виборі законодавчо установлених варіантів поведінки щодо розгляду та прийняття рішень з даного питання, зокрема затвердити проект або відмовити у його затвердженні.

Доводи відповідача щодо неможливості надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, з підстав знаходження даної ділянки в прибережній захисній смузі вздовж річок, навколо водойм та на островах, суд до уваги не приймає, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту "б" частини 1статті 58 ЗК Українидо земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Частиною 1статті 60 ЗК Українивстановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Відповідно до частини 2статті 60 ЗК Україниприбережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Статтею 79 Водного кодексу Українивизначено класифікацію річок в Україні. Так, до великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. квадратних кілометрів; до середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. квадратних кілометрів; до малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. квадратних кілометрів. Для визначення масивів поверхневих та підземних вод річки України поділяються за типами згідно з методикою визначення масивів поверхневих та підземних вод. Визначена у цій статті класифікація річок України не застосовується для визначення масивів поверхневих та підземних вод.

Як встановлено судом, підставою для відмови у надані позивачу дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932, слугувало те, що дана земельна ділянка, згідно ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України, відноситься до прибережної захисної смуги річки Південний Буг.

Відповідно до абзацу 2 частини 3статті 60 ЗК Українимежі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації на місцевому та регіональному рівнях та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель.

Подібні положення наведені й устатті 88 Водного кодексу України, згідно із якими прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї статті. Межі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель.

Отже, межі встановлених прибережних захисних смуг зазначаються в документації із землеустрою; проте, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисноїсмуги не свідчить про відсутність такої, адже її розміри встановлені законом.

Відповідно до частини 1статті 6 Закону України "Про державний земельний кадастр"ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Згідно з частиною 2статті 7 Закону України "Про державний земельний кадастр"до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, зокрема, належать ведення та адміністрування Державного земельного кадастру та внесення до Державного земельного кадастру та надання відомостей про землі, розташовані у межах державного кордону України, територій Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, районів, сіл, селищ, міст.

Таким чином, законодавцем передбачено, що центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вносяться до Державного земельного кадастру відомості про землі, розташовані у межах державного кордону України, територій Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, районів, сіл, селищ, міст.

Отже, у разі віднесення земельної ділянки до тієї чи іншої категорії земель, обмежень у використанні земельних ділянок такі відомості підлягають обов`язковому внесенню до Державного земельного кадастру.

На підтвердження обґрунтованості спірної відмови відповідачем надано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0000492052022 від 14.06.2022 року.

Однак, з даного витягу вбачається, що загальна площа земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932. в межах якої позивач бажає отримати земельну ділянку площею 2 га, становить 16.8347 га. а під обмеженнями згідно ст.60.61 Земельного Кодексу перебуває лише 3.9383 га.

Отже. інша частина земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932 в розмірі більше 10 га є вільною від обмежень. що виключає підстави для відмови у надані дозволу на розробку технічної документації щодо виділу чи встановлення меж земельної ділянки в межах 2 га, як просить позивач.

При цьому, відповідачем не надано суду доказів того, що відповідні обмеження поширюються на бажану позивачем земельну ділянку.

Крім того, публічна кадастрова карта України не містить відомостей про те, що земельна ділянка, що зазначена позивачем на викопіюванні, яке долучене до клопотання про надання відповідного дозволу, належить до земель водного фонду із зазначенням меж прибережної захисної смуги.

Наведене свідчить про те, що межі прибережної захисної смуги поблизу місця, де позивач має намір отримати у власність ділянку, не визначені, адже документація із землеустрою щодо встановлення таких меж не затверджувалася уповноваженим органом.

Разом з тим, не заслуговують на увагу суду посилання представника відповідача, що Законом України від 24 березня 2022 року № 2145-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану», який набрав чинності 07 квітня 2022 року, внесені зміни до Земельного кодексу України, яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей, що безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється, так як судом оцінюється відповідне рішення станом на час його прийняття відповідачем.

Вказаний закон набув чинності 07.04.2022 року, а тому в силу положень ст. 58 Конституції України, він не може бути застосований до правовідносин, які виникли до набуття його чинності.

Таким чином, враховуючи усі вище викладені обставини, суд доходить висновку, що рішення 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради №435 від 31.03.2022 р. є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

В той же час, надаючи оцінку вимогам позивача про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою, суд зазначає наступне.

Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зоруст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

Повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.03.2019 року у справі № 2040/6320/18.

Частиною 4ст. 245 КАС Українивизначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У даному випадку суд приходить до переконання, що позивачем обрано належний спосіб захисту своїх порушених прав, а саме зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У зв`язку з чим позовні вимоги зобов`язального характеру теж підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 та 2ст. 77 КАС Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихст. 78 цього Кодексу.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачами, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, адміністративний позов підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Згідно з частинами 1, 2 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За правилами частини 4 статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Судом з`ясовано, що представник позивача як доказ понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу подав до суду документи (копії):

- договір про надання правової допомоги №20/05-22ГЛ від 20.05.2022 року, укладений між адвокатом Захарчуком М.В. та позивачем;

- ордер про надання правничої (правової) допомоги позивачу у Вінницькому окружному адміністративному суді від 27.05.2022 року серії АВ №1036443.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу, пов`язані із юридичним супроводом справи № 120/4189/22.

Згідно п. п. 3.1. 3.2., Договору про надання правової допомоги №20/05-22ГЛ від 20.05.2022 року за правову допомогу у даній справі позивач зобов`язаний сплатити гонорар у фіксованому розмірі 8000,00 (вісім тисяч) гривень, шляхом 100 % передоплати.

Разом з тим, суд позбавлений можливості встановити точний обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) та час, витрачений адвокатом на підготовку процесуальних документів, які подавалися представником позивача до суду, оскільки детальний опис робіт по договору та акт виконаних робіт не були долучені до матеріалів справи.

При цьому суд звертає увагу на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Так, згідно з частиною 3 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Разом із тим, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої прийнято рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом пропорційності, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу (документів), витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Суд, вирішуючи питання про відшкодування судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, у відповідності до частини 5 статті 242 КАС України враховує висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 22.04.2021 року у справі № 460/302/19, відповідно до якого склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини, як джерело права.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У справі Est/West Alliance Limited проти України (заява № 19336/04; остаточне рішення 02.06.2014) Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг, що відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 23.04.2019 року у справі №826/9047/16 (касаційне провадження №К/9901/5750/19).

Виходячи з принципу співмірності та розумності судових витрат, пропорційності до ціни позову та розміру судового збору, враховуючи конкретні обставини справи, ступінь складності справи, суд вважає за доцільне зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу та покласти на відповідача понесені позивачем судові витрати на оплату правничої допомоги адвоката в суді першої інстанції в сумі 3000,00 грн.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд виходив з того, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Разом з тим слід вказати, що пунктом 3 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено, що ставка судового збору за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно Постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 05.02.2016 року № 2, при визначенні кількості вимог немайнового характеру вимогу про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності слід вважати однією вимогою.

Тобто, не дивлячись на те, що позивачем, згідно квитанції про сплату судового збору здійснено платіж за вказаним призначенням в сумі 1984,00 грн., зміст позовних вимог дає підстави кваліфікувати їх як одну вимогу немайнового характеру, а відтак, розмір судового збору має становити 992,40 грн., який і підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

В той же час, інша частина коштів, може бути повернута позивачу, як надмірно/помилково сплачені кошти, в порядку визначеному "Порядком повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів", затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 року № 787

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради Вінницького району Вінницької області № 435 від 31.03.2022 року, в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки, розташованої на території Ладижинської міської ради із земель загального масиву площею 16,8347 га (кадастровий номер 0524381200:03:000:0932).

Зобов`язати Ладижинську міську раду Вінницького району Вінницької області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель запасу для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, розташованої на території Ладижинської міської ради із земель загального масиву площею 16,8347 га (кадастровий номер 0524381200:03:000:0932).

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору при звернені до суду у сумі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) гривні 40 копійок та витрати на правову допомогу в розмірі 3000,00 грн. (три тисячі гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Ладижинської міської ради.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 );

Відповідач: Ладижинська міська рада (код ЄДРПОУ: 04325621, адреса: вул. Петра Кравчика, 4, м. Ладижин, Вінницька область, 24320).

Суддя Чернюк Алла Юріївна