Ухвала

від 29.06.2022 по справі 686/22039/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 686/22039/20

провадження № 61-5844ск22

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Гулейкова І. Ю., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що у період із 29 листопада 2015 року по 21 грудня 2019 року ОСОБА_1 взяв у нього в борг 393 543,00 дол. США та зобов`язався повернути кошти у строки, визначені в розписках. Відповідач частково виконав взяті на себе зобов`язання, проте не в повному обсязі повернув позичені кошти.

Враховуючи наведене позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь борг у сумі 382 165,85 дол. США.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 382 165,85 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 10 585 994,00 грн. Вирішено питання про судовий збір.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що між сторонами у справі виникли договірні зобов`язання за договорами позики, внаслідок невиконання яких у відповідача виник борг перед позивачем.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року змінено, його мотивувальну частину викладено у редакції цієї постанови та резолютивну частину у новій редакції. Позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики: від 29 листопада 2015 року у сумі 17 971,02 дол. США; від 27 грудня 2015 року у сумі 5 979,79 дол. США; від 17 січня 2016 року у сумі 10 146,82 дол. США; від 24 січня 2016 року у сумі 13 646,69 дол. США; від 28 січня 2016 року у сумі 8 925,00 дол. США; від 30 січня 2016 року у сумі 6 446,20 дол. США; від 31 січня 2016 року у сумі 17 004,97 доларів США; від 05 лютого 2016 року у сумі 27 667,67 дол. США; від 14 липня 2016 року у сумі 4 958,53 дол. США; від 31 серпня 2016 року у сумі 14 019,39 дол. США; від 26 червня 2017 року у сумі 13 741,61 дол. США; від 11 жовтня 2017 року у сумі 6 592,40 дол. США; від 26 жовтня 2017 року у сумі 151 092,64 дол. США; від 28 липня 2018 року у сумі 8 088,99 дол. США; від 04 жовтня 2018 року у сумі 16 593,37 дол. США; від 20 листопада 2019 року у сумі 31 630,65 дол. США; від 14 грудня 2019 року у сумі 22 336,35 дол. США; від 21 грудня 2019 року у сумі 1 729,33 дол. США, усього 378 571,42 дол. США. Змінено розподіл судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 різницю судового збору у сумі 10 679,46 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно стягнув борг у сумі 382 165,85 дол. США, обмежившись зазначенням загальної суми погашень за усіма договорами та загальної суми боргу, не навівши розрахунку боргу у судовому рішенні. Крім того, зайвим є посилання у резолютивній частині рішення суду на грошовий еквівалент стягнутої суми боргу у гривні, оскільки зазначення судом двох грошових сум, які необхідно стягнути з відповідача, може внести двозначність у розуміння суті обов`язку боржника. У разі, якщо позика правомірно надана в іноземній валюті і позичальник (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини 3 статті 533 ЦК України.

15 лютого 2022 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року у вказаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року повернуто заявникові.

Верховний Суд в зазначеній ухвалі зазначив, що посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц та постанови Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі № 632/2209/16 та від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18 не є належним обґрунтуванням такої підстави касаційного оскарження судового рішення, яка передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки заявником не зазначено які саме висновки, викладені в зазначених постановах не враховані судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення в цій справі.

У червні 2022 року від ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду повторно надійшла касаційна скарга на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не може бути прийнята до розгляду та підлягає поверненню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Верховний Суд виходить з того, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій ухвалено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також їх однакове матеріально-правове регулювання. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише посилання у постанові Верховного Суду на норму права не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Звертаючись вдруге з касаційною скаргою, ОСОБА_1 посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та постанови Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі № 632/2209/16 та від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18.

Посилаючись на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, заявник не наводить обґрунтування, які б свідчили про подібність правовідносин у цій справі та у справах, у яких Верховним Судом були зроблені висновки.

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Ураховуючи наведене, Суд уважає недоведеними наявність підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У решті зміст касаційної скарги зводиться до викладення фактичних обставин справи, незгоди відповідача із оскаржуваними рішеннями судів попередніх інстанцій та посиланням на нормативно-правові акти, що свідчить про формальний підхід скаржника до належного оформлення касаційної скарги в частині обов`язкового зазначення підстав касаційного оскарження з урахуванням частини другої статті 389 ЦПК України.

У силу вимог статті 400 ЦПК України Верховний Суд зобов`язаний перевіряти наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зазначених у касаційній скарзі, оскільки перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).

У справах «Осман проти Сполученого королівства» та «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.

Відповідно до частини другої статті 393 ЦПК України у разі якщо касаційна скарга оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 392 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, про що суддею постановляється відповідна ухвала.

Таким чином, Верховний Суд констатує, що подана заявником касаційна скарга не містить належного викладу підстав для оскарження судових рішень в касаційному порядку, тому касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає поверненню.

Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги.

Керуючись статтями 185, 392, 393 ЦПК України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 серпня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу вважати неподаною та повернути заявнику.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя І. Ю. Гулейков