Постанова

від 27.02.2007 по справі 39/330-06

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

39/330-06

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.02.2007                                                                                   Справа № 39/330-06  

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Лотоцької Л.О. (доповідач)

суддів: Бахмат Р.М., Євстигнеєва О.С.

при секретарі судового засідання: Стуковенковій Н.В.

За участю представників сторін, які були присутні у судовому засіданні 15.02.2007 року:

від позивача:  Спірідонов О.О. провідний спеціаліст з правових питаннь, довіреність № 1859  від 07.12.06 року;

від відповідача:  Горячев В.В. представник, довіреність № 37  від 12.01.07 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Української державної інноваційної компанії, м.Київ на рішення господарського суду Дніпропетровської області від  15.11.2006 року   у справі № 39/330-06

за позовом:  Української державної інноваційної компанії, м. Київ

до відповідача: Підприємства з іноземними інвестиціями „Станхарт КФТ”, м. Дніпропетровськ  

про   стягнення 257 580,00 грн.

За зустрічним позовом: Підприємства з іноземними інвестиціями „Станхарт КФТ”, м. Дніпропетровськ

до   відповідача: Української державної інноваційної компанії, м. Київ

про визнання договору недійсним

В С Т А Н О В И В:

В серпні 2006 року позивач звернувся в господарський суд Дніпропетровської області  з позовом до Підприємства з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»про стягнення 257 580,00 грн., з яких 253 263,95 грн. –заборгованість за лізинговими платежами, 3 691,00 грн. –пеня, 42,21 грн. –збитки від інфляції та 582,85 грн- 3% річних.

В вересні 2006 року Підприємство з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»звернулось в господарський суд Дніпропетровської області  з зустрічним позовом до Української державної інноваційної компанії про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року та повернення  307 695,42 грн., що були сплачені Українською державною інноваційною компанією по договору № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року.

          Рішенням  господарського суду Дніпропетровської області від 15.11.2006 року (суддя Ліпинський О. В.) в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено: визнано недійсним договір фінансового  лізингу № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року, укладений між Українською державною інноваційною компанією та Підприємством з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»; зобов»язано Підприємство з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»повернути Українській державній інноваційній компанії обладнання, одержане за договором № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року; стягнуто з Української державної інноваційної компанії на користь Підприємства з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»307 695,42 грн., одержаних за договором № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року, 3 076,95 грн. витрат по сплаті державного мита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Українська державна інноваційна компанія подала апеляційну скаргу , в якій просить рішення у справі скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги Української державної інноваційної компанії та стягнути з Підприємства з іноземними інвестиціями «Станхард КФТ»заборгованість в сумі 257 580,00 грн. в тому числі: 253 263,95 грн. –заборгованість за лізинговими платежами, 3 691,00 грн. –пеня, 42,21 грн. –збитки від інфляції та 582,85 грн- 3% річних, а в зустрічному позові Підприємству з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»відмовити в повному обсязі. Скаржник посилається на те, що  тулмачення судом першої інстанції п. 1.18.2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»є невірним, оскільки законодавець під первісною вартістю мав на увазі вартість майна на момент  передачі в лізинг і  встановлення норми, згідно якої об»єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 % його вартості та мав за мету регулювання саме строку передачі об»єкту в лізинг і аж ніяк не рівень амортизації майна. Також скаржник, з посиланням на  статтю 230 Цивільного кодексу України зазначає, що твердження Підприємства з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»стосовно того, що Українська державна інноваційна компанія не повідомила про те, що обладнання, яке виступає предметом лізингу, вже було у використанні є такими, що не відповідає дійсності, оскільки в акті приймання-передачі обладнання в користування від 15.10.2004 року, а саме в п. 3 вказується: «якість обладнання повністю задовольняє лізингоотримувача і він не має ніяких претензій до лізингодавця». Цей акт з боку Підприємства з іноземними інвестиціями «Станхарт КФТ»було підписано комісією у складі трьох осіб.

Підприємство з іноземними інвестиціями «Станхард КФТ»відзиву на апеляційну скаргу не надало.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши відповідність оскарженого рішення нормам діючого законодавства, Дніпропетровський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав:

15 жовтня 2004 року між Українською державною інноваційною компанією –лізингодавець та Підприємством з іноземними інвестиціями «Станхард КФТ»- лізингоодержувач був укладений договір  фінансового лізингу № 15-36/1510/04, відповідно до якого лізингодавець зобов»язався передати лізингоодержувачу у платне користування на умовах фінансового лізингу обладнання, придбане лізингодавцем відповідно до «замовлення на обладнання»(додаток № 1 договору) на загальну суму 3 350 006,66 грн.

          Строк лізингу встановлений  до 15 жовтня 2008 року.

Розмір, строки та порядок  сплати лізингоодержувачем лізингових платежів лізингодавцю встановлені у додатку № 3 до договору «Розрахунок лізингової плати»(п.4.2 договору).

Пунктом 4.3 договору встановлено, що лізингоодержувач зобов»язаний своєчасно сплачувати передбачені договором лізингові платежі відповідно до «Графіку сплати лізингових платежів, що є складовою «Розрахунку лізингової плати»(додаток № 3 договору).

Пунктом 5.2 договору сторони визначили, що обладнання має бути змонтовано для виробництва і знаходиться  протягом  терміну дії  договору за адресою: м. Суми, вул. Героїчна, 36.

Замовленням на обладнання від 15.10.2004 року, що є додатком № 1 до договору сторони визначили предмет лізингу та вартість обладнання, яке замовляє лізингоодержувач. Вартість замовленого обладнання складала 3 350 006, 66 грн.

За актом приймання-передачі обладнання  у користування від 15.10.2004 року лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв змонтоване обладнання на суму 3 350 006,66 грн.

Позивач, посилаючись на те, що станом на 13.07.2006 року відповідач має заборгованість по сьомому лізинговому платежу в сумі 253 263,95 грн, просив стягнути з відповідача суму боргу, пеню, інфляцію та 3% річних, всього 257 580,00 грн.

Підприємство з іноземними інвестиціями «Станхард КФТ»подало зустрічний позов, в якому просило визнати  недійсним на підставі статей 203, 215, 216, 230, 638 Цивільного кодексу України договір  фінансового лізингу № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року. При цьому позивач посилався на те, що  відповідачем було поставлено обладнання іноземного виробництва, яке мало  експлуатаційний знос від 60 до 90%.

Позивач вважав, що поставляючи таке обладнання, відповідач ввів в оману  позивача, не повідомив про те, що за договором буде поставлене майно, що має значний знос.

Як вбачається з матеріалів справи: акту № 1931 від 25.04.2005 року державної податкової інспекції у Красногвардійському районі м. Дніпропетровська «Про результати документальної перевірки підприємства з іноземними інвестиціями «Станхард КФТ»з питань правильності сум податку на додану вартість,  заявленого до відшкодування з бюджету за листопад 2004 року»та висновків експерту Сумської Торгово- промислової палати № І-53 від 24.06.2004 року та № І-60 від 14.07.2004 року вартість отриманого за договором фінансового лізингу майна в зв»язку з його експлуатаційним зносом є значно нижчою ніж передбачено умовами договору. Експлуатаційний знос обладнання складає 60%-90%.

          Відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

          Частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України встановлено, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

          Враховуючи прписи вищенаведених норм  цивільного законодавства під обманом  розуміється навмисне введення однією стороною правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення і зміст яких визначається абзацом 2 частини 1 статті 229 Цивільного кодексу України з метою вчинення  правочину.

          Для того, щоб кваліфікувати правочин як обман необхідно встановити, що омана стосувалася природи правочину, прав та обов»язків сторін, таких властивостей, якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

          Укладаючи спірний договір, сторони визначили його природу –договір фінансового лізингу.

          Згідно із статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.  За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

          Норми вищенаведеного Закону не містять  вимог щодо  строку амортизації об»єкту лізингу та інших умов, що передбачені п. 1.18.2, п. 18 статті 1 Закону України «Про  оподаткування прибутку підприємств».

          Відповідно до статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»наведені в цій статті терміни вживаються у визначеному вказаною статтею значенні саме для цілей цього закону.

          Таким чином, норми вказаного Закону не можуть  застосовуватись до інших правовідносин.

          Місцевий господарський суд прийняв рішення на підставі Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», який не підлягає застосуванню до даних правовідносин.

          Укладаючи спірний договір, сторони  визначили права та обов»язки сторін.

          Умовами договору не передбачалося  передача в лізинг обладнання, що знаходилося у користуванні.

          Таким чином, передане у лізинг  обладнання не відповідало умовам договору.

          За таких обставин лізингоодержувач мав право згідно з вимогами п. 2 частини 1 статті 11 Закону України  «Про фінансовий лізинг»відмовитися від  прийняття предмета лізингу.

          Неналежне виконання лізингодавцем правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним.

          При укладенні договору лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв технічну документацію на обладнання (керівництва по обслуговуванню, технічні характеристики, паспорта), про що комісіями сторін був укладений акт від15.10.2004 року , затверджений керівниками підприємств. Вказаний акт є додатком  № 4 до договору фінансового лізингу № 15-36/15/10/04 від 15.10.2004 року.

          Таким чином на час отримання обладнання лізингоодержувач був обізнаний у датах випуску обладнання  та мав право відмовитися від його прийняття.

          З урахуванням викладеного, правові підстави для визнання спірного правочину недійсним відсуні, в зв»язку з чим позовні вимоги за зустрічним позовом задоволенню не підлягали.

В силу частин 1, 7  статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Статтею 526 Цивільного кодексу України  встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідачем (за основним позовом) зобов»язання по сплаті сьомого лізингового платежу, строк якого настав 25.06.2006 року, не виконано, сума боргу становить 253 263,95 грн.

Згідно частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до  частини 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

          Укладаючи договір фінансового лізингу  № 1-36/15/1004 від 15.10.2004 року сторони не встановили відповідальність лізингоодержувача за прострочку платежу у вигляді пені.

          За таких обставин позовні вимоги в частині стягнення пені в сумі 3 691 грн задоволенню не підлягали.

          Враховуючи вищенаведене позовні вимоги в частині основного позову пілягали задоволенню  в сумі основного боргу –253 263,95 грн., інфляційних –42,21 грн та 3% річних –582,85 грн., а всього 253 889 ,01 грн.

          Постановою Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 року із наступними змінами встановлено, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства  і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності –на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

          Суд першої інстанції вирішив справу на підставі  норм матеріального права, що не підлягають  застосуванню до даних правовідносин, тобто  рішення прийнято  з порушенням норм  матеріального права, що є підставою для його скасування.

          Керуючись статтями 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Української державної інноваційної компанії, м.Київ задовольнити частково.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.11.2006 року у справі № 39/330-06 скасувати.

Прийняти нове рішення.

Основний позов задовольнити частково.

Стягнути з Підприємства з іноземними інвестиціями „Станхарт КФТ”, м. Дніпропетровськ на користь Української державної інноваційної компанії, м. Київ 253 263, 95 грн. основного боргу; 42,21 грн. інфляційних; 582,85 грн. 3% річних; 3 850, 83 грн. державного мита, в тому числі за розгляд справи апеляційною інстанцією та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В решті частини позову відмовити.

В задоволенні зустрічного позову відмовити.

Зобов»язати господарський суд Дніпропетровської області  видати наказ відповідно до вимог  статей 116-117 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя                                                                                        Л. О. Лотоцька

Суддя                                                                                                               Р. М. Бахмат

Суддя                                                                                                               О. С. Євстигнеєв