Рішення

від 07.07.2022 по справі 354/840/20

ЯРЕМЧАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

Справа № 354/840/20

Провадження по справі № 2/354/144/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2022 року м. Яремче

Яремчанський міський суд Івано-Франківської області

в складі:

головуючої судді Ваврійчук Т.Л.

за участю секретаря судового засідання Старунчак Н.М.

представника позивача адвоката Фоменко С.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Яремче цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку та витребування майна з чужого незаконного володіння,-

В СТ А Н О В И В:

ОСОБА_1 у вересні 2020 року звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_2 в якому просить визнати за ним право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення-для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:601917426110 та витребувати вказану земельну ділянку із незаконного володіння відповідача, який володіє нею за відсутності на те законних підстав. В обґрунтування вказаних вимог зазначено, що у відповідності до договору купівлі- продажу від 06 вересня 2012 року, позивач від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , придбав у ОСОБА_6 земельну ділянку з кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, площею 0,0600 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І. та зареєстровано в реєстрі за №1426. Протягом усього часу володіння вказаною земельною ділянкою він в установленому порядку сплачував земельний податок, що підтверджується долученими до заяви про забезпечення позову податковими повідомленнями-рішеннями. Однак, у 2020 році відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно дізнався, що власником вказаної земельної ділянки з 2017 року є ОСОБА_2 . Оскільки позивачем спірна земельна ділянка не відчужувалась, вона вибула з його володіння всупереч його волі, а тому відповідно до ст.388 ЦК України підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння. Із урахуванням наведеного просить заявлені позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 14 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення виявлених недоліків.

Ухвалою суду від 19 жовтня 2020 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження.

11 листопада 2020 року, 16 листопада 2020 року, 09 грудня 2020 року, судом постановлено ухвалу про участь представника позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

09 грудня 2020 року судом постановлено ухвалу про продовження строку підготовчого провадження та витребування доказів у справі.

14 січня 2021 року, 29 березня 2021 року, 01 квітня 2021 року судом постановлено ухвалу про участь представника позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

07 червня 2021 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_1 від імені та за довіреністю якого діяв ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Могилевич Л.В., за реєстром №918; визнати за ним право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, площею 0,0600 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення-для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка) та витребувати вказану земельну ділянку із незаконного володіння ОСОБА_2 . В обґрунтування даної заяви зазначено, що 27 лютого 2015 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено усну угоду про те, що останній змінить цільове призначення спірної земельної ділянки та за попереднім погодженням із позивачем, якщо останній забажає укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки. На виконання цієї домовленості позивачем була видана нотаріально посвідчена довіреність від 27 лютого 2015 року, за реєстром №292, в якій передбачено право ОСОБА_4 на розпорядження земельною ділянкою, однак не надано повноважень на отримання грошових коштів в рахунок оплати. Як наслідок повірений мав попередньо в усній формі погодити з позивачем умови продажу земельної ділянки, одночасно з цим покупець мав сплатити її вартість безпосередньо позивачу. Протягом усього часу володіння спірною ділянкою позивач отримував податкові повідомлення-рішення про сплату земельного податку, які оплачував, що свідчить про його впевненість про належність йому спірної ділянки та лише у 2020 році, перевіряючи статус земельної ділянки та її цільове призначення випадково дізнався, що вказана ділянка була відчужена. Зазначив, що відповідач ОСОБА_3 набув право власності на спірну ділянку відповідно до договору купівлі-продажу від 01 квітня 2015 року, за реєстром №918 укладеного із ОСОБА_4 , як зрозуміло його рідним батьком, який діяв від імені позивача. При цьому покупець не сплатив грошові кошти ані ОСОБА_4 , ані позивачу. Такі дії вказують на незаконне заволодіння майном позивача та відсутність у сторін договору наміру настання реальних наслідків укладеного правочину. Таким чином, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, який підписав його власний батько без фактичної оплати майна, незаконним способом заволодів спірною ділянкою, після чого вона була продана відповідачу ОСОБА_2 . При цьому, позивач, як власник майна, не укладав договору про відчуження права власності на земельну ділянку та не погоджував такий продаж. З наведеного можна зробити висновок, що справжньою метою укладання між близькими родичами договору купівлі-продажу, який не був виконаний в частині оплати майна, було штучне виведення нерухомості на користь пов`язаної особи, що свідчить про фіктивність даного правочину. Укладення вказаного договору, який не спрямований на реальне настання обумовлених ним наслідків є порушенням вимогч.ч.1,5 ст.203 ЦК України. Даний договір був укладений внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_4 та його сина ОСОБА_3 , є фіктивним і жодним чином не відповідає волі сторін правочину та волі власника земельної ділянки щодо настання реальних наслідків, оскільки позивач не бажав та не бажає надалі вчиняти дії щодо продажу своєї ділянки, не надавав дозволу на її продаж та не отримував коштів від реалізації. Таким чином, в силу вимог ст.ст.232, 234 ЦК України даний правочин є недійсним, оскільки він вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною та без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлюються, що свідчить про його фіктивність, а тому відповідно до вимог ст.388 ЦК України позивач має право витребувати від останнього набувача як таке, що вибуло з його володіння не з його волі та набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

07 червня 2021 року судом постановлено ухвалу про участь представника позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 03 вересня 2021 року до участі у вказаній справі за клопотанням представника позивача залучено в якості співвідповідача ОСОБА_3 та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_4 .

У відзиві на позов, який надійшов до суду 08 липня 2021 року співвідповідач ОСОБА_3 вказав, що позов є безпідставним та до задоволення не підлягає. Вказав, що 01 квітня 2015 року між ним та ОСОБА_4 , який діяв як довірена особа ОСОБА_1 , був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Твердження позивача про те, що ОСОБА_4 , є його батьком є безпідставними та спростовуються відомостями, зазначеними у договорі, відповідно до якого його дата народження вказана ІНФОРМАЦІЯ_1 , а дата народження ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_2 . Перед укладенням зазначеного договору він належним чином ознайомився із повноваженнями ОСОБА_4 , визначеними у нотаріально посвідченій довіреності від 27 лютого 2015 року. Зі змісту довіреності слідує, що позивач уповноважив ОСОБА_4 розпоряджатися належною йому земельною ділянкою з правом укладення договору купівлі-проадуж на умовах, які повірений може встановлювати на власний розсуд, а також надав йому право здійснювати розрахунки за укладеними правочинами. У п.5 договору купівлі-продажу від 01 квітня 2015 року визначено ціну предмета договору у розмірі 69000 грн. та зазначено, що продавець прийняв дані кошти готівкою до підписання договору. Договір було укладено за наявності нотаріально посвідченої заяви дружини ОСОБА_1 , яка надала згоду на продаж земельної ділянки. Твердження позивача про те, що укладення договору не мало на меті реальних наслідків не відповідають дійсності, оскільки за наслідком укладення вказаного договору він набув право власності на спірну земельну ділянку, про що були внесені відповідні записи до Державного реєстру речових прав. В подальшому ним було вчинено дії, спрямовані на зміну цільового призначення цієї ділянки та 23 вересня 2017 року відчужено її на користь ОСОБА_2 . За наявності факту передачі майна даний правочин не може бути визнано фіктивним. Позивачем не наведено фактів та не зазначено, які приховані наміри могли мати сторони договору, будь-яких доказів того, що оспорюваний договір був спрямований на штучне виведення майна на користь третіх осіб позивачем не надано, а також відсутні підстави для висновку про те, що договір укладений внаслідок зловмисної домовленості, а його укладенням порушено права позивача. При цьому укладення договору купівлі-продажу представником та його родичем саме по собі не свідчить про зловмисну домовленість представника із покупцем. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №554/10202/13-ц та від 22 травня 2019 року у справі № 554/9882/15-ц.

У своїх письмових поясненнях, які надійшли до суду 08 липня 2021 року третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору- ОСОБА_4 вказав, що між ним та ОСОБА_1 була укладена усна угода на відчуження належної позивачу земельної ділянки. З цією метою 27 лютого 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.ОГ. була посвічена довіреність, зареєстрована у реєстрі за №292 відповідно до якої ОСОБА_1 уповноважив його розпоряджатися(продати) належним йому майном та земельними ділянками в с. Поляниця на умовах на його розсуд, укласти та підписати договір купівлі-продажу. З цією метою йому було надано відповідні повноваження, в тому числі здійснювати розрахунки за вчиненими правочинами, договорами, виконання будь-яких інших дій, які він буде вважати за необхідне. ОСОБА_1 підтвердив, що нотаріусом йому роз`яснено поняття довіреності, її форми, строків, припинення представництва, скасування довіреності та відмови представника від вчинення дій. Твердження представника позивача про те, що довіреність була видана йому лише з метою зміни цільового призначення земельної ділянки, а умови продажу він повинен був попередньо погодити із довірителем, не відповідають дійсності та спростовуються змістом зазначеної довіреності. Дана довіреність була видана терміном на 1 рік, до 27 лютого 2016 року і протягом вказаного строку позивач про своє бажання скасувати довіреність його не повідомляв. Про те, що позивачу було відомо про відчуження спірної ділянки свідчить факт надання його дружиною нотаріально засвідченої згоди на укладення відповідного правочину, а також в подальшому він в усній формі повідомив останнього про продаж землі. Твердження позивача про те, що ОСОБА_3 , якому він відчужив спірну земельну ділянку є його сином не відповідають дійсності, а також позивачем не надано будь-яких доказів того, що зазначений правочин є фіктивним. Під час укладення оспорюваного договору він діяв виключно в межах наданих повноважень, визначених довіреністю та не вчиняв будь-яких дій, які б свідчили про введення в оману покупця чи третіх осіб. Наміру на заволодіння спірною ділянкою у нього не було і дана ділянка не перейшла у його власність, а була передана покупцю, за яким була зареєстрована на праві власності. При цьому у нього був відсутній умисел на вчинення договору всупереч інтересам та волі ОСОБА_1 , наявність у нього будь-якого особистого інтересу як і доказів настання несприятливих наслідків для довірителя позивачем суду не надано. Із урахуванням наведеного підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року відсутні, що свідчить про відсутність належних підстав для задоволення решти позовних вимог.

27 жовтня 2021 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що твердження відповідача не відповідають дійсним обставинам справи. Так, стверджуючи про те, що він в установленому порядку набув у власність спірну земельну ділянку та провів відповідні розрахунки за договором, відповідач не вказує у якій формі був проведений розрахунок та не надає підтверджуючих документів. Відповідачем не спростовано доводи позивача про введення його в оману при укладенні оспорюваного договору, а також ним не оспорюється та визнається той факт, що повірений ОСОБА_4 є його родичем. Разом з тим, твердження позивача про зловмисну домовленість відповідача та третьої особи підтверджується тим, що повірений не повідомив ОСОБА_1 про продаж належної йому земельної ділянки, не погодив її продаж. А також не передав отримані грошові кошти, що засвідчено долученою позивачем довідкою АБ «Укргазбанк». Інші твердження відповідача не відповідають дійсності та не спростовують вказаних у позові обставин. Твердження третьої особи про те, що укладення представником правочинів на підставі довіреності є свідченням існування між ним та довірителем домовленості на вчинення визначених в довіреності юридичних дій є помилковим. Довіреність була видана на підставі усної угоди на вчинення дій в інтересах позивача, проте ОСОБА_4 підміняє усну довіреність, в якій домовляються про вчинення дій, довіреністю, яка лише встановлює обсяг повноважень та не спонукає до вчинення активних дій, а також фактично вказує, що укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки було його волею та вчинене за його бажанням. Посилання на те, що надання дружиною позивача згоди на відчуження земельної ділянки вказує на бажання ОСОБА_1 укласти договір купівлі-продажу ділянки є хибним та не спростовує зловмисної домовленості повіреного та покупця. ОСОБА_4 стверджує, що повідомляв позивача в усній формі про продаж ділянки, проте жодних доказів не надає, як і не стверджує того, що передав позивачу грошові кошти, отримані від продажу землі, а також ним не заперечується той факт, що земельну ділянку він продав своєму родичу. При цьому, беручи до уваги факт, що повірений та покупець є родичами, відсутність доказів розрахунків між ними та факт непередання грошових коштів позивачу після продажу спірної ділянки є очевидним, і засвідчує те, що вказана ділянка вибула із володіння позивача поза його волею внаслідок зловмисної домовленості відповідача та третьої особи.

Ухвалою суду від 28 жовтня 2021 року підготовче провадження у даній справі закрито та призначено її до судового розгляду по суті.

28 жовтня 2021 року, 08 грудня 2021 року, 03 лютого 2022 року, 28 березня 2022 року, судом постановлено ухвалу про участь представника позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції

04 листопада 2021 року до суду надійшли письмові заперечення третьої особи ОСОБА_4 , в яких зазначено, що визначення представником позивача змісту наданої йому довіреності не відповідає положенням ст..ст.237 та 244 ЦК України. В даному випадку позивач добровільно надав йому довіреність на вчинення дій щодо належної йому на праві власності земельної ділянки та є очевидним, що надаючи таку довіреність ОСОБА_1 мав намір відчужити дану ділянку та уповноважив його вчинити дії, спрямовані на реалізацію цього наміру. Вчинивши дії на підставі довіреності, він діяв виключно в межах законодавства та не виходив за рамки наданих повноважень, будь-які підстави твердити про те, що він вважав себе власником земельної ділянки і укладення оспорюваного договору є його волею відсутні. Вказав, що відповідь на відзив містить викривлення наданих ним пояснень. ОСОБА_3 не являється його сином, а в договорі купівлі-продажу чітко зазначено, що оплата вартості земельної ділянки проведена готівкою, що спростовує посилання представника позивача на наявність зловмисної домовленості між ним та покупцем. Також зазначив, що предмет позову не включає у себе питання щодо здійснення розрахунків за договором купівлі-продажу чи стягнення коштів в межах виконання зобов`язань. Крім цього, відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 23 травня 2018 року у справі №357/12578/15-ц не отримання грошових коштів за продаж майна не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу відповідно до ст..230 ЦК України, оскільки вказане свідчить виключно про неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність.

02 червня 2022 року від позивача надійшли нотаріально посвідчені письмові пояснення, в яких останній вказав, що він не мав наміру на відчуження належної йому на праві власності земельної ділянки із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, яка розташована на уч. Прохідний у с. Поляниця Івано-Франківської області. Також позивач заявив, що не отримував грошових коштів від ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в рахунок оплати зазначеної ділянки, ні за актом приймання-передачі, ні на банківський рахунок, та підтвердив, що не володіє іншими банківськими рахунками. Твердження ОСОБА_4 про те, що він передав йому грошові кошти за продаж земельної ділянки та погодив її продаж є намаганням ввести суд в оману. Щодо надання довіреності на розпорядження земельною ділянкою зазначив, що він є бізнесменом та зайнятою людиною, що змушує його до передоручення частини його повноважень та вирішення частини питань іншим особам, а тому з питання придбання, зміни цільового призначення та можливих інших дій щодо спірної земельної ділянки він звернувся до людей, які порекомендували ОСОБА_4 , який вирішив скористатись його довірою та заволодіти належною йому ділянкою із залученням свого родича ОСОБА_3 .

У судовому засіданні представник позивача адвокат Фоменко С.О. позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити у повному обсязі із урахуванням поданої заяви про збільшення позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, не повідомивши причин неявки, хоча про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином.

Співвідповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, проте у матеріалах справи міститься заява про розгляд справи у його відсутності. У задоволенні позовних вимог просить відмовити у повному обсязі із урахуванням мотиві, наведених у відзиві на позов.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши докази по справі, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 вересня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_1 та посвідченого приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І., за реєстром №1426 позивач набув у власність земельну ділянку площею 0,0600 га із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована на уч. Прохідний в с. Поляниця Івано-Франківської області, цільове призначення- для ведення особистого селянського господарства.

Вказана земельна ділянка була зареєстрована за позивачем на праві приватної власності 20 березня 2015 року на підставі державного акту на право власності серія та номер:2611000010011364, виданого Поляницькою сільською радою 04 вересня 2012 року, відповідно до рішення державного реєстратора реєстраційної служби Яремчанського міського управління юстиції України в Івано-Франківській області про державну реєстрацію прав їх обтяжень, індексний номер 20159114. Наведене підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №35224255 від 20 березня 2015 року.

З долучених податкових повідомлень-рішень від 26 квітня 2019 року та від 29 квітня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 сплачувався земельний податок на рахунок Управління ДКС України у м. Яремче.

Як вбачається із інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №213266674 від 19 червня 2020 року, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу Маркуц У.М. від 23 вересня 2017 року, індексний номер:37232896 земельна ділянка із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, площею 0,06 га, цільове призначення-для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою уч. Прохідний у с. Поляниця зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 23 вересня 2017 року, за реєстром №1023.

Відповідно до довіреності від 27 лютого 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф., за реєстром №292 ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 , з яким попередньо в усній формі уклав договір доручення на виконання від його імені наступних повноважень: розпоряджатися(продати) належним йому нерухомим майном та земельними ділянками в селі Поляниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області на умовах на його розсуд, укласти та підписати договори купівлі-продажу в установленому законом порядку. Для чого представнику надано наступні повноваження: представляти інтереси ОСОБА_1 та діяти від його імені в органах державної влади та управління, підприємствах, установах, організаціях, включаючи міські та районні державні адміністрації виконавчі комітети, їх структурні підрозділи, відділи, управління установи житлово-комунального господарства, у нотаріусів, в будь-яких інших установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування із усіх без винятку питань; подавати та підписувати від імені довірителя будь-які заяви, подавати і отримувати будь-які довідки, підписувати від його імені договори купівлі-продажу щодо вказаного нерухомого майна, здійснювати розрахунки за вчиненими правочинами, договорами; виконувати будь-які інші дії, передбачені законодавством України, які представник буде вважати за необхідне і доцільне, з метою належного виконання повноважень, наданих цією довіреністю. За цією довіреністю представник користується правом подання та підписання всіх документів, необхідних для виконання наданих цією довіреністю повноважень, в тому числі і заяв. Довіреність видана строком до 27 лютого 2016 року.

У довіреності зазначено, що нотаріусом роз`яснено ОСОБА_1 зміст статей 203,214, 240,244, 245, 247-250, 1000 ЦК України щодо поняття довіреності, її форми, строків припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності та відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю, що останній засвідчив своїм особистим підписом.

01 квітня 2015 року між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0600 га із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована на уч. Прохідний в с. Поляниця Івано-Франківської області, цільове призначення-для ведення особистого селянського господарства. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Яремчансього міського нотаріального округу Могилевич Л.В., за реєстром №918.

У пункті 5 договору зазначено, що продаж земельної ділянки вчинено за ціною 69000 грн., які покупець передав продавцю, а продавець прийняв готівкою до підписання договору купівлі-продажу. Із п.10 договору вбачається, що вказаний договір укладений за наявністю нотаріально посвідченої згоди дружини продавця ОСОБА_7 та заяви покупця про відсутність шлюбних відносин.

Відповідно до заяви ОСОБА_7 від 27 березня 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черемха Н.В., за реєстром №415, заявниця надала згоду на розпорядження(продаж, обмін, найм(оренда), іпотека, за ціну та на умовах на його розсуд та будь-які інші дії) її чоловіком ОСОБА_1 земельною ділянкою, що розташована за адресою с. Поляниця Івано-Франківської області, кадастровий номер 2611092001:22:001:0788.

Як вбачається із договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Маркуц У.М., за реєстром №102, ОСОБА_3 відчужив належну йому земельну ділянку площею 0,0600 га із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована на уч. Прохідний в с. Поляниця Івано-Франківської області, цільове призначення- для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на користь ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки АБ «Укргазбанк» № 1252/40971/20921 від 19 жовтня 2021 року у вказаному банку відкрито поточний рахунок на ім`я ОСОБА_1 з використанням електронного платіжного засобу у національній валюті, на який з моменту його відкриття надходження від ОСОБА_3 не зараховувались.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено, що спірна земельна ділянка вибула з його володіння поза його волею на підставі договору купівлі-продажу, укладеного внаслідок зловмисної домовленості між ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності виданої позивачем та його сином ОСОБА_3 , який не був спрямований на настання реальних правових наслідків та є фіктивним.

Предметом позову у даній справі є визнання недійснимдоговору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року з підстав, передбаченихстаттями 232,234ЦК України та витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі ст.388 ЦК України.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Статтею 15 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності дост.16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до п.7 ст.92Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

Статтею 41Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою ст.316ЦК України визначено право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч.1 ст.319ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321ЦК України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 392ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст.153ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків встановлених цим кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Відповідно до ст.238 ЦК Українипредставник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Частиною першою ст.239 ЦК України визначено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ч.3 ст.244 ЦК України довіреність-це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною першою ст.1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона(повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони(довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Відповідно до ч.1 ст.1004 ЦК України повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення.

Згідно з правилами ст.1006 ЦК України повірений зобов`язаний: 1)повідомляти довірителевіна йоговимогу всівідомості прохід виконанняйого доручення; 2)після виконаннядоручення абов разіприпинення договорудоручення дойого виконаннянегайно повернутидовірителеві довіреність,строк якоїне закінчився,і надатизвіт провиконання дорученнята виправднідокументи,якщо цевимагається заумовами договорута характеромдоручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

У відповідності до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою ст.638 ЦК передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1 ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Крім того, продавець може домовитись з іншою особою про продаж її власності від її імені.

Згідно ч.2 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.ч.1,3 ст.215ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсністьна підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч.1 ст.232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Відповідно до п.22постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни №9від 06листопада 2009року «Просудову практикурозгляду цивільнихсправ провизнання правочинівнедійсними» для визнання правочину недійсним на підставістатті 232 ЦКнеобхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Відповідна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №753/7290/17.

У постанові від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц Верховний Суд вказав, що тлумаченнястатті 232 ЦК Українисвідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Згідно зі ст.234ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно роз`яснень, викладених у п.24 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни №9від 06.11.2009року «Просудову практикурозгляду цивільнихсправ провизнання правочинівнедійсними» для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібні правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16

Зазначену правову позицію підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, вказавши при цьому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388ЦКУкраїни майно не може бути витребуване в нього.

Як роз`яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 5 постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року, вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому, діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Згідно зі ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

На наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст.346ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів купівлі-продажу за іншими особами під час його перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як зазначено у пункті 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 (провадження№ 14-208цс18) прийшла до висновку, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд має з`ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що він не мав наміру відчужувати належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,06 га із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована на уч. Прохідний в с. Поляниця на користь третіх осіб, оспорюваний договір купівлі-продажу від 01 квітня 2015 року був укладений внаслідок злочинної домовленості його повіреного ОСОБА_4 , який діяв у власних інтересах, всупереч його волі та наданим повноваженням та його сина ОСОБА_3 , який виступив покупцем земельної ділянки та є фіктивним, оскільки не був спрямований на настання реальних наслідків, продаж ділянки попередньо не був погоджений із позивачем як її законним володільцем, а також останній не отримав кошти від реалізації спірного майна.

Разом з тим зазначені доводи позивача повністю спростовуються дослідженими судом доказами.

Так, у матеріалах справи міститься копія довіреності від 27 лютого 2015 року, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф., за реєстром №292 В., відповідно до якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 розпоряджатися(продати) належним йому нерухомим майном та земельними ділянками в селі Поляниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області на умовах на його розсуд, зокрема укласти та підписати договори купівлі-продажу в установленому законом порядку. На виконання зазначеної довіреності представнику надано право представляти інтереси ОСОБА_1 та діяти від його імені із усіх без винятку питань; подавати та підписувати від імені довірителя будь-які заяви, подавати і отримувати будь-які довідки, підписувати від його імені договори купівлі-продажу щодо вказаного нерухомого майна, здійснювати розрахунки за вчиненими правочинами, договорами; виконувати будь-які інші дії, передбачені законодавством України, які представник буде вважати за необхідне і доцільне, з метою належного виконання повноважень, наданих цією довіреністю. За цією довіреністю представник користується правом подання та підписання всіх документів, необхідних для виконання наданих цією довіреністю повноважень, в тому числі і заяв.

Таким чином, зі змісту вказаної довіреності слідує, що позивач надав ОСОБА_4 відповідні повноваження на розпорядження, в тому числі шляхом продажу, належним йому нерухомим майном, а саме: земельними ділянками, що знаходяться у с. Поляниця Івано-Франківської області на умовах на його власний розсуд, із правом укладати та підписувати від його імені договори купівлі-продажу вказаного нерухомого майна та здійснювати розрахунки за вчиненими правочинами.

Видача ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 довіреності, якою довірену особу уповноважено укладати на умовах на її власний розсуд договори купівлі-продажу належних позивачу на праві власності земельних ділянок у с. Поляниця свідчить про спрямованість волі довірителя на відчуження належного йому спірного майна. На підтвердження цієї обставини також вказує те, що позовна заява не містить будь-яких посилань на недійсність виданої довіреності, а також на існування доказів відсутності дійсної волі ОСОБА_1 як власника майна, на відчуження належної йому земельної ділянки.

Будь-яких застережень щодо необхідності попереднього усного погодження укладення відповідних договорів купівлі-продажу із власником майна, обмежень чи заборони щодо оплати за укладеними правочинами дана довіреність не містить.

Безпідставними є посилання позивача на те, що він не схвалював оспорюваний договір, а вказана довіреність була видана ОСОБА_4 виключно з метою зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, а тому всі подальші дії мали додатково узгоджуватись із довірителем, оскільки відповідні умови у довіреності не зазначені.

Додатковим доказом того, що позивач мав намір відчужити спірну земельну ділянку і вказана довіреність була видана ОСОБА_4 саме з метою укладення відповідних правочинів щодо купівлі-продажу є долучений до матеріалів оригінал нотаріально посвідченої заяви дружини позивача ОСОБА_7 від 27 березня 2015 року, за реєстром №415 відповідно до якої остання надала свою згоду на розпорядження її чоловіком конкретно визначеним нерухомим майном, а саме: земельною ділянкою із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована у с. Поляниця Івано-Франківської області.

У наданих приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Могилевич Л.В. на виконання ухвали суду матеріалах нотаріальної справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року наявні оригінал державного акту на право власності на землю серії ЯМ №628020, виданого ОСОБА_8 та оригінал договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 вересня 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , що також є додатковим свідченням того, що позивачем було надано ОСОБА_4 відповідні повноваження на відчуження даного майна з метою чого передано останньому оригінали правовстановлюючих документів.

Позивачем не доведено, що при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року ОСОБА_4 як його повірений діяв у своїх власних інтересах, які суперечили інтересу довірителя на вчинення відповідних правочинів, зазначених у довіреності від 27 лютого 2015 року.

Таким чином, за відсутності доказів на спростування існування волевиявлення позивача на видачу довіреності від 27 лютого 2015 року, відсутність у ній будь-яких обмежень щодо повноважень повіреного, суд приходить до висновку, що позивачем не надано належних доказів того, що умови укладеного ОСОБА_4 в його інтересах договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки суперечать його дійсній волі, а наслідки, що настали, є неприйнятними для нього.

Позивачем також не доведено належними та допустимими доказами той факт, що ОСОБА_4 та покупець за договором купівлі-продажу від 01 квітня 2015 року ОСОБА_3 є близькими родичами та наявність злочинної домовленості між останніми, а той факт, що дані особи не являються батьком та сином підтверджується анкетними даними, що містяться у довіреності від 27 лютого 2015 року та договорі купівлі-продажу, з яких вбачається, що датою народження ОСОБА_4 є ІНФОРМАЦІЯ_2 , а датою народження ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

При цьому, суд враховує те, що укладення договору купівлі-продажу між представником та його родичем саме по собі не свідчить про зловмисну домовленість представника із покупцем. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №554/10202/13-ц та від 22 травня 2019 року у справі № 554/9882/15-ц.

За відсутності доказів на підтвердження зловмисної домовленості у сторін правочину, факт якої заперечується відповідачем ОСОБА_3 та третьою особою, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу в порядку визначеному ст.232 ЦК України.

Як встановлено судом, у п.п.5,12 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року зазначено, що продаж ділянки вчинено за кошти у сумі 69000 грн., зазначені кошти були передані продавцю готівкою до підписання договору купівлі-продажу. Факт підписання цього договору є фактом передачі земельної ділянки покупцю. Повний розрахунок та відсутність матеріальних та інших претензій один до одного сторони договору підтвердили своїми підписами.

Додаткового підтвердження розпискою та іншими документами проведення розрахунку за договором закон не потребує.

Доказів того, що зазначений пункт договору сторонами не виконано та відповідач не розрахувався за придбану квартиру, суду не надано.

Твердження позивача про те, що фактично оплата за договором не була проведена з посиланням на довідку АБ «Укргазбанк» та нотаріально посвідчені пояснення суд до уваги не бере, оскільки даними доказами не доводиться відсутність у позивача відкритих рахунків у будь-яких інших банківських установах, а також не спростовується факт передачі коштів, отриманих від продажу ділянки у готівковій формі.

Водночас суд звертає увагу на те, що у довідці банку зазначено відсутність відомостей про надходження на банківський рахунок ОСОБА_1 грошових коштів від ОСОБА_3 , однак зі змісту договору купівлі-продажу та встановлених обставин справи слідує, що дані кошти були отримані готівкою представником позивача за довіреністю ОСОБА_4 , інформація щодо зарахування надходжень від якого у вказаній довідці відсутня.

Разом з тим, доводи позивача щодо того, що фактично він не отримував грошових коштів за продаж спірної земельної ділянки не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки свідчать про виключно неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність, що не позбавляє позивача права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв`язку із неналежним виконання договору доручення.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16-ц та від від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц.

Доказів, які б підтверджували наявність умислу у сторін оспорюваного правочину на укладення фіктивного правочину без мети настання відповідних правових наслідків позивачем не надано та судом не встановлено.

Як вбачається із досліджених в ході розгляду справи доказів, після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу спірна земельна ділянка у той же день була зареєстрована за ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі рішення приватного нотаріуса Яремчанського міського нотаріального округу Могилевич Л.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 20432342 від 01 квітня 2015 року, що свідчить про вчинення учасниками правочину дій, спрямованих на реальне виконання укладеного договору купівлі-продажу підтверджує фактичне передання майна за вказаним договором та спростовує доводи позивача щодо наявності підстав для визнання зазначеного договору недійсним, як такого, що є фіктивним.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено належними, достовірними та достатніми доказами підстав, передбаченихст.ст.232, 234 ЦК України, для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року, а тому позовні вимоги в цій частині слід залишити без задоволення.

Виходячи з цього, не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки зазначені вимоги є похідними від основної вимоги, а в ході розгляду справи не встановлено та не підтверджено належними доказами факт вибуття спірного майна із володіння позивача всупереч його волі та відповідно не встановлено належних правових підстав для його витребування в порядку ст.388ЦК України.

Однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.1 ст. 81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною другою ст.78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 89ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У відповідності до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з"ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Будь-яких інших належних та достатніх доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень позивачем суду не надано.

За таких обставин, суд на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, приходить до переконання що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2015 року, за реєстром № 918, визнання за позивачем права власності на земельну ділянку площею 0,06 га із кадастровим номером 2611092001:22:001:0788, що розташована на уч. Прохідний в с. Поляниця Івано-Франківської області та витребування зазначеної ділянки у ОСОБА_2 із чужого незаконного володіння у власність ОСОБА_1 слід відмовити у повному обсязі за безпідставністю .

У відповідності до вимог ст.141 ЦПК України у зв`язку із відмовою у позові понесені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 89, 158, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку та витребування майна з чужого незаконного володіння -відмовити.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , проживає: 78635, с. Рожнів, Косівський район Івано-Франківська область, РНОКПП: НОМЕР_3 .

Третя особа: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , проживає: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 .

Повне судове рішення складено 15 липня 2022 року.

Головуючий суддя: Т.Л. Ваврійчук