Постанова

від 10.07.2022 по справі 755/6427/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

11 липня 2022 року

м. Київ

справа № 755/6427/19

провадження № 61-17021св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Загоруй Ірина Анатоліївна в особі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року в складі судді Марфіної Н. В. та постанову Київського апеляційного суду

від 16 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Немировської О. В.,

Махлай Л. Д., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, поділ спільного сумісного майна подружжя.

У січня 2020 року позивач звернувся до суду із заявою про зміну предмету позову, доповнив свої позовні вимоги та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач та ОСОБА_2 перебували

у зареєстрованому шлюбі до 1994 року, після чого проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу до липня 2016 року та за вказаний період набули

у власність нерухоме майно, а саме прибудову літ. «а3» до житлового будинку, гараж літ. «З», майстерню літ. «Ж», сарай літ. «К» та господарський блок літ. «Л», які розташовані на АДРЕСА_1 . Разом з тим ОСОБА_2 без згоди позивача відчужила спірне майно на користь ОСОБА_3 , чим порушила його права як співвласника зазначеного майна.

На підставі викладеного з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: встановити факт його проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 у період з березня 1994 року до липня 2016 року; визнати спільною сумісною власністю подружжя та розділити нерухоме майно, яке знаходиться на АДРЕСА_1 , а саме: прибудову до жилого будинку літ. «а3» площею 69,5 кв. м, гараж літ. «З» площею 56, 9 кв. м, майстерню літ. «Ж» площею 57,2 кв. м, сарай літ. «К» площею 25,3 кв. м, господарський блок літ. «Л» площею 35,65 кв. м.

Ухвалю Дніпровського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року залучено до участі у справі як третіх осіб ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Ухвалю Дніпровського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3 .

Ухвалю Дніпровського районного суду міста Києва від 08 липня 2020 року залучено до участі у справі як третю особу приватного нотаріусу

Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А. в особі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня

2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заявлене до поділу майно не може бути окремим об`єктом права власності, позивач обрав невірний спосіб захисту своїх прав в частині визнання господарських будівель та споруд сумісною власністю та їх поділу, а також не довів своєї участі у їх будівництві.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року апеляційна скарга позивача залишена без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можливо

встановити лише з 01 січня 2004 року, проте спірне майно було набуте

у 2000-2002 роках, в той час коли сторони у зареєстрованому шлюбі не перебували, а сам по собі факт введення в експлуатацію та реєстрації права власності на спірне майно у 2013 році не свідчить про набуття його під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Доводи апелянта про те, що господарський блок, який використовується як магазин роздрібної торгівлі є самостійним нерухомим майном, оскільки здається в оренду за договором, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки зазначення сторонами договору оренди назву його об`єкту «господарський блок» без посилання на те, що він є частиною домоволодіння, не свідчить про зміну правового статусу відповідної будівлі. Господарські будівлі та споруди окремо від житлового будинку, що разом становлять садибу, не можуть бути предметом визнання права власності та поділу. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за відсутності підстав для задоволення вимог про поділ майна, відсутні підстави і для встановлення відповідного факту, який не тягне за собою в даному випадку юридичних наслідків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

18 жовтня 2021 року позивач надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 489/5982/17,

від 09 грудня 2020 року у справі № 588/1181/17.

Касаційна скарга мотивована тим, що зібраними по справі доказами підтверджено, що позивач та ОСОБА_2 у період з березня 1994 року до липня 2016 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та у цей період набули у спільну сумісну власність спірне майно. Суди безпідставно відмовили у встановленні факту спільного проживання зазначених вище осіб після 01 січня 2004 року. Також помилковими є висновки про неможливість поділу прибудов. Суди неправильно встановили статус спірного майна. Всі прибудови, що були побудовані, вважаються набутими не в момент завершення будівництва, а в момент їх державної реєстрації. Отже, помилковими є висновки судів, що майстерня літ. «Ж» є 2000 року побудови, а сарай літ. «К» - 2002 року побудови. Господарський блок

літ. «Л» (магазин) може використовуватись окремо від будинку і підлягає поділу між сторонами у справі.

Позиції інших учасників

10 грудня 2021 року ОСОБА_3 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку з цим просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

01 грудня 2021 року ОСОБА_2 надіслала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 зареєстрований на

АДРЕСА_1 з 05 листопада 1992 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 28 лютого 1990 року, який розірвали 03 березня 1994 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно

від 10 вересня 2013 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належить 1/2 частина: житлового будинку, майстерні літ. «Ж», гаражу

літ. «З», сараю літ. «К», господарського блоку літ. «Л» на АДРЕСА_1 , загальною площею 73,2 кв. м, житловою площею

52,3 кв. м.

Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 вересня 2013 року підтверджено, що

18 лютого 2013 проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на 1/2 частину об`єкта нерухомості: жилий будинок, майстерня літ. «Ж», гараж літ. «З», сарай літ. «К», госпблок літ. «Л», які знаходяться на АДРЕСА_1 , загальною площею

73,2 кв. м, жилою площею 52,3 кв. м, на підставі свідоцтва про право власності, виданого 26 березня 2013 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 17 липня

2018 року спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_6 є її сестра ОСОБА_2 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається

з 1/2 частини у праві спільної часткової власності на жилий будинок

з господарськими будівлями і спорудами на

АДРЕСА_1 : будинок 1955 року побудови, загальна площа будинку -

73,2 кв. м, жила площа - 52,3 кв. м. Біля будинку літ. «А», розташовані такі господарські будівлі і споруди: майстерня літ. «Ж», гараж літ. «З», сарай

літ. «К», госпблок літ. «Л». Документом, що посвідчує право власності

ОСОБА_6 на 1/2 частку у праві спільної часткової власності на вказаний жилий будинок є свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві

26 листопада 2013 року.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 липня 2018 року за

ОСОБА_2 17 липня 2018 року проведено державну реєстрацію права приватної власності на 1/2 частину об`єкта нерухомого майна (об`єкт житлової нерухомості): житловий будинок, майстерня літ. «Ж», гараж

літ. «З», сарай літ. «К», госпблок літ. «Л», які знаходяться на

АДРЕСА_1 , загальною площею 73,2 кв. м, житловою площею 52,3 кв. м, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 17 липня 2018 року.

За змістом копії технічного паспорту, виготовленого станом на 07 квітня 2011 року на садибний (індивідуальний) житловий будинок

АДРЕСА_1 , власниками якого є ОСОБА_2

(1/2 частина) та ОСОБА_6 (1/2 частина), до складу вказаного будинку входять: майстерня літ. «Ж» - 2000 року побудови, сарай літ. «К» - 2002 року побудови, гараж літ. «З» - 2005 року побудови, госпблоку літ. «Л» -

2007 року побудови.

За змістом копії технічного паспорту на будинок садибного типу

з господарськими будівлями та спорудами

АДРЕСА_1 станом на 19 лютого 2019 року прибудову літ. «а3» збудовано самочинно та згідно з характеристиками будинку садибного типу

з господарськими будівлями і спорудами, рік спорудження/реконструкції: майстерні літ. «Ж» - 2000 рік, сараю літ. «К» - 2002 рік, гаражу літ. «З» - 2005 рік, госпблоку літ. «Л» - 2007 рік, прибудови літ. «а3» - 2012 рік.

Суди також встановили, що 04 квітня 2013 року між ОСОБА_2 (орендодавець) та ОСОБА_4 (орендар) був укладений договір оренди жилого будинку, а саме 1/2 частини жилого будинку АДРЕСА_1 , що належить орендодавцю на підставі свідоцтва про право власності, виданого 26 березня 2013 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 липня 2019 року

ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на

АДРЕСА_1 . Відчужуваний жилий будинок належить продавцю на праві приватної власності: 1/2 частка на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 вересня 2013 року; 1/2 частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17 липня 2018 року. Згідно з правовстановлюючими документами жилий будинок на АДРЕСА_1 1955 року побудови, загальна площа -

73,2 кв. м, жила площа - 52,3 кв. м, біля будинку літ. «А» розташовані такі господарські будівлі і споруди: майстерня літ. «Ж», гараж літ. «З», сарай

літ. «К», госпблок літ. «Л». Жилий будинок, що відчужується за цим договором, розташований на земельній ділянці, площею 0,1008 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

25 липня 2019 року за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на жилий будинок з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом

з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 липня 2019 року

ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1008 га, що розташована на АДРЕСА_1 .

25 липня 2019 року за ОСОБА_3 зареєстроване право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1008 га, що розташована на

АДРЕСА_1 .

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10 вересня

2019 року зареєстровано договір оренди вищевказаного госпблока літ. «Л», 2007 року побудови, строком до 10 серпня 2029 року, орендарем

є ОСОБА_7 , а орендодавцем - ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого

2022 року у справі № 299/857/19.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна вказати суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19 січня

2022 року у справі № 678/326/17.

Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набув чинності одночасно

з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів

у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Кодекс про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України ), який був чинним до 01 січня 2004 року, не містив норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або

в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене

статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня

2022 року у справі № 682/415/20.

Враховуючи викладене, правильними є висновки судів про те, що факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можливо встановити лише з 01 січня 2004 року, проте спірне майно було набуте

у 2000-2002 роках, в той час коли сторони у зареєстрованому шлюбі не перебували, а сам по собі факт введення в експлуатацію та реєстрації права власності на спірне майно у 2013 році не свідчить про набуття його під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Крім цього, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно

зі статтею 17 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), який був чинним до 01 січня 2004 року), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (стаття 17 «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін

у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста

статті 81 ЦПК України).

Оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами, що спірне майно набуте під час його спільного проживання з ОСОБА_2 , а також обставин придбання спірного майна внаслідок спільної праці (обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету), то суди правильно відмовили у задоволенні позову в цій частині.

Разом з тим статтею 186 ЦК України визначено, що річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.

Отже, перехід приналежності головної речі, а саме господарських будівель та споруд, до нового власника можливий тільки разом із головною річчю, тобто будинком.

Вказаний висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 658/3228/18-ц.

Встановивши, що господарські будівлі та споруди, зокрема і господарський блок літ. «Л», є приналежністю головної речі (житлового будинку) та разом становлять садибу, суди дійшли правильного висновку про те, що вказане майно не може бути предметом визнання права власності та поділу, тому відповідні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладено у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 569/16294/16-ц.

Оскільки позивач не довів підстав для визнання за ним права власності на спірне майно, то відсутні й підстави для вирішення питання про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу від 25 липня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в межах заявлених

у позовній заяві вимог.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 489/5982/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 588/1181/17, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

У справі № 489/5982/17 встановлено, що сторони (фізичні особи) проживали без реєстрації шлюбу, вели спільний побут, позивач приймала участь

у похованні відповідача, тому Верховний Суд у постанові від 17 червня

2021 року погодився з висновками апеляційного суду щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу зазначених осіб з 01 січня 2004 року до 05 травня 2017 року (день смерті відповідача). Касаційний суд також вказував, що обов`язковою умовою для визнання однією сім`єю чоловіка і жінки, які не перебувають

в зареєстрованому шлюбі, крім власне факту спільного проживання,

є ведення ними спільного побуту, господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків.

Предметом позовних вимог у справі № 588/1181/17 є поділ спільного майна подружжя. Позивач просила поділити майно, яке набуте за час перебування у шлюбі з відповідачем. Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд, апеляційний суд виходив з того, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються

в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя. Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вказаного не врахував та дійшов передчасного висновку про те, що спірне рухоме майно є неподільне.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Висновки в указаних справах

не є суперечливими.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди безпідставно відмовили у встановленні факту спільного проживання

після 01 січня 2004 року, з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 зроблено висновок, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності,

з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків».

Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 29 листопада 2021 року у справі № 953/17730/19.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки судів про відсутність правових підстав для встановлення факту проживання позивача разом з ОСОБА_2 після 01 січня 2004 року, оскільки з встановленням такого факту не відбувається виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків сторін у цій справі.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення

з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук