Постанова
від 11.07.2022 по справі 904/7611/21
ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.07.2022 року м.Дніпро Справа № 904/7611/21

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Чередка А.Є., Кузнецова В.О.

секретар судового засідання Кандиба Н.В.

розглянувши апеляційну скаргу Фермерського господарства "Самара" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 (суддя Ніколенко М.О.)

у справі № 904/7611/21

за позовом: Селянського (Фермерського) господарства "Сантос", Дніпропетровська область, Новомосковський район, с. Знаменівка

до відповідача-1: Фермерського господарства "Самара", Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Вільне

відповідача-2: Фермерського господарства "Гайворонського А.І.", Дніпропетровська область, Новомосковський район, с. Спаське

відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників", м.Дніпро

третя особа-1, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фермерське господарство "Вільне Агро", Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Вільне

третя особа-2, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фермерське господарство "Фірма Агромир", Дніпропетровська область, м. Новомосковськ

про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Дніпропетровської області надійшла позовна Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" до відповідача-1: Фермерського господарства "Самара", відповідача-2: Фермерського господарства "Гайворонського А.І.", відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників", про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766,00 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 позов задоволено частково. Стягнуто з Фермерського господарства "Самара" на користь Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" шкоду у розмірі 1 795 640,00 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" до Фермерського господарства "Самара" про відшкодування шкоди у розмірі 497 126,00 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" до Фермерського господарства "Гайворонського А.І.", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників" про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766,00 грн.

Не погодившись з вказаним рішення Фермерським господарством "Самара" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі №904/7611/21 в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове у відповідній частині, згідно якого відмовити в задоволені позовних вимог Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" про стягнення Фермерського господарства "Самара" недоотриманого прибутку від продажу врожаю соняшника 2021 року у сумі 1 795 640,00 грн. та витрат зі сплати судового збору у розмірі 26934,60 грн.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Наголошує на законності свої дій та правомірності користування ним спірними земельними ділянками, оскільки набуті ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства зберігаються за ФГ «Самара» до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку, оскільки ФГ «Самара» набуло як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання спірних земельних ділянок, що встановлено Верховним Судом у постанові від 10.09.2020 у справі № 904/1486/19.

Скаржник вказує, що у позивача не виникло право користування спірними земельними ділянками.

За твердженням апелянта, не визнавши прямі збитки понесені позивачем, суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні вимог про стягнення упущеної вигоди.

Зазначає про невідповідність суми упущеної вигоди, яка на його думку, має вираховуватися за відмінусуванням прямих затрат, понесених на вирощування та збір врожаю, а також сплату податків.

Зауважує на сумнівності висновку експертів, як належного доказу дійсного розміру недоотриманого прибутку.

Також, до апеляційної скарги додано нові докази, які не було подано до суду першої інстанції, а саме податкова декларація платника єдиного податку третьої групи (юридичні особи) за 2021 рік, квитанція № 2 до податкової декларації, договір поставки № 57009 від 08.10.2021, угода до договору поставки № 57009, видаткова накладна № 1 від 11.10.2021, акт приймання-передачі товару № ОТ000005978 від 11.10.2021, платіжне доручення № 100981 від 11.10.2021 на суму 11 562 357,34 грн (т. 4 а.с. 88-101).

Апеляційний суд зауважує, що апеляційна скарга не містить клопотання про приєднання вказаних доказів до матеріалів справи, як і не подано заявником клопотання про визнання поважними причин пропуску процесуального строку для подання доказів з обґрунтуванням відповідних підстав.

Так, основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Аналогічні приписи закріплено у ст.ст. 7, 11 ГПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 у справі «Пономаренко проти України»).

Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

При цьому, учасники справи зобов`язані: подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України).

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачаються наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14).

Слід зауважити, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області було прийняте 23.12.2021, а частина з наданих відповідачем-1 (апелянтом) доказів датована 12.01.2022 (податкова декларація платника єдиного податку третьої групи (юридичні особи) за 2021 рік, квитанція № 2 до податкової декларації).

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в постановах від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 06.03.2019 у справі № 916/4692/15, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, від 24.11.2021 у справі № 915/954/20, сформувалася стала судова практика при вирішенні подібних питань, відповідно до якої: «така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Крім того, апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції.

В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак є неприйнятною ситуація, коли суд першої інстанції відмовив у позові, а заявник апеляційної скарги просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав його необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в нього доказів чи його суб`єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом й останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення.

Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.01.2019 року у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 року у справі № 925/1082/18).

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач не повідомляв суд про неможливість надання доказів, які останній намагається наразі долучити на стадії апеляційного перегляду справи.

При цьому необхідність їх подання до суду апеляційної інстанції нічим не обґрунтована, як і неможливість їх подання в суд першої інстанції, за умов їх існування задовго до прийняття судового рішення у справі (договір поставки № 57009 від 08.10.2021, угода до договору поставки № 57009, видаткова накладна № 1 від 11.10.2021, акт приймання-передачі товару № ОТ000005978 від 11.10.2021, платіжне доручення № 100981 від 11.10.2021).

Згідно із частиною восьмою статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).

Колегія суддів зауважує, що ФГ «Самара» не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказів, долучених до апеляційної скарги, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.

Враховуючи все вищевикладене, відповідач-1 не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а отже не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки додатковим доказам (аналогічна позиція викладена в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 904/3582/18, від 04.04.2019 у справі № 918/329/18).

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 01.02.2022 апеляційну скаргу Фермерського господарства "Самара" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі № 904/7611/21 залишено без руху та надано скаржнику у строк 10 днів з дня вручення ухвали усунути недоліки апеляційної скарги, а саме: подати до апеляційного суду докази сплати судового збору у сумі 40 401,90 грн.

На виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 01.02.2022 у справі №904/7611/21 апелянтом до матеріалів справи надано докази сплати судового збору.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.03.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Самара" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі №904/7611/21.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.05.2022 розгляд справи №904/7611/21 призначено на 20.06.2022 о 14:00 год.

30.05.2022 року до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив, в якому він просить апеляційну скаргу відповідача-1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

17.06.2022 року до Центрального апеляційного господарського суду від апелянта (відповідача-1) надійшло клопотання про зупинення провадження у справі № 904/7611/21 до вирішення інших справ, а саме № 183/2482/21 та № 183/4280/21, що розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Необхідність зупинення провадження до набрання законної сили судовими рішеннями у згаданих справах, заявник обґрунтовує тим, що письмові докази по справі, надані позивачем для проведення комплексної судової економічної та товарознавчої експертизи для подання до суду, базуються саме на тому факті, що позивач є законним орендарем відповідних земельних ділянок, що станом на дату проведення експертизи не є беззаперечним доказом, а експерти не були повідомлені позивачем про наявність цивільних справ з цього приводу та кримінальних проваджень.

01.07.2022 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшли письмові пояснення на клопотання представника ФГ «Самара» про зупинення провадження у справі, в яких останній зазначає, що матеріали справи містять достатньо належних та допустимих доказів для їх самостійної оцінки господарським судом, повного, всебічного та своєчасного розгляду справи, з дотриманням розумних строків, а тому просить відмовити у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі.

У судовому засіданні 20.06.2022 колегія суддів, порадившись на місці, оголосила про відкладення судового засідання на 11.07.2022 на 14:00 год.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.06.2022 повідомлено учасників справи про судове засідання у справі, яке відбудеться 11.07.2022 р. о 14:00 год.

11.07.2022 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-3 надійшло клопотання про розгляд справи без участі його уповноваженого представника.

11.07.2022 до Центрального апеляційного господарського суду від третьої особи-1, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, надійшло клопотання про розгляд справи без її участі.

11.07.2022 до Центрального апеляційного господарського суду від третьої особи-2, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, надійшло клопотання про розгляд справи без її участі.

В судове засідання 11.07.2022 з`явилися представники позивача та відповідач-1 (апелянта). Відповідачі-2,3 та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не повідомили, своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

З даного приводу колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що ч. 1 ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Відповідно до ч. 11 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Велика Палата Верховного Суду в свої постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постанові від 12.03.2019 року у справі № 910/12842/17 Відповідач, як учасник судового процесу, не позбавлений права і можливості забезпечити участь у судовому засіданні будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 року у справі № 361/8331/18 зробив правовий висновок, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення; при цьому не повинні створюватися в зайвий раз передумови для порушення процесуальних строків розгляду справи.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

А пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

В свою чергу, згідно приписів ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції

Враховуючи те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи наявні докази належного їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на подані відповідачем-3 та третіми особами клопотання та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та її висловлення у поданих процесуальних документах, забезпечення їх права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції як безпосередньо так і через свого уповноваженого представника, яке здійснюється ними на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників відповідачів-2,3 та третіх осіб.

Представник апелянта (відповідача-1) у судовому засіданні 11.07.2022 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд скасувати рішення в оскаржуваній частині та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача-1, наполягав на необхідності залишення її без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційним судом було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та забезпечення процесуальної можливості для висловлення учасниками справи своєї позиції щодо вимог апеляційної скарги.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин місцевим господарським судом, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.

З приводу клопотання про зупинення провадження у справі, колегія суддів зауважує, що згідно п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

В Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 917/130/19 зроблено наступний правовий висновок, що пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини 4 та 6 статті 75 ГПК України). Як неможливість розгляду зазначеної справи потрібно розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як саме справа, яка розглядається господарським судом, пов`язана зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлена неможливість розгляду справи.

Аналогічну правову позицію виклав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 10.09.2019 у справі № 922/1962/17, від 17.12.2019 у справі № 917/131/19, від 23.01.2020 у справі № 917/130/19.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини 1 статті 227 цього Кодексу до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Зупинення провадження у справі, на відміну від відкладення розгляду справи, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин (до вирішення іншої справи; до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі), які зумовили зупинення провадження, тому провадження у справі потрібно зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього (правові висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 17.12.2019 у справі № 917/131/19.

Необхідно зазначити, що заявником не надано доказів об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення цивільних справ № 183/2482/21 та № 183/4280/21.

Так, аналіз зазначених справ засвідчує, що предметом їх розгляду не є питання правомірності набуття речових прав (права оренди) позивачем на земельні ділянки, а спірні правовідносини виникли та мали місце до відкриття провадження у даних справах.

Слід зауважити, що сама по собі певна взаємопов`язаність справ за колом суб`єктів, ще не свідчить про неможливість розгляду справи № 904/7611/21 та відповідно прийняття судового рішення за результатом її апеляційного перегляду за наявними матеріалами, які дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), що є предметом судового розгляду, виходячи з меж позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/5425/18 та від 20.06.2019 у справі № 910/12694/18 зроблено наступний правовий висновок, що необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, яка покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Колегія суддів також зазначає, що провадження у справі № 183/2482/21 було зупинено ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 183/4280/21.

В свою чергу, необґрунтоване зупинення провадження за відсутності достатніх правових підстав, не сприятиме виконанню завдань господарського судочинства, має наслідком недотримання положень Конвенції щодо "розумних строків розгляду справи", та може порушити вимоги статті 6 Конвенції стосовно забезпечення права на справедливий суд.

З огляду на вищенаведене, а також враховуючи те, що апеляційний судом не встановлено наявність інших обставин, передбачених ст. 227 ГПК України, що зумовлювали б обов`язок суду зупинити провадження у справі, подане кдопотання не підлягає задоволенню.

Щодо змісту та суті оскаржуваного рішення, судом першої інстанції встановлено, що Селянське (фермерське) господарство "Сантос" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Відповідача-1: Фермерського господарства "Самара", Відповідача-2: Фермерського господарства Гайворонського А.І., Відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників" про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766 грн.

Рішеннями Вільненської сільської ради № 9-39/VII від 01.12.2020 та №10-39/VII від 01.12.2020 у спільну власність фізичним особам були передані такі земельні ділянки:

- земельна ділянка з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 була передана у власність громадян: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ;

- земельна ділянка з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 була передана у власність громадян: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Право власності вказаних фізичних осіб на спірні земельні ділянки підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме: Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №243720482; Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №242925681.

Селянським (фермерським) господарством "Сантос" були укладені договори оренди земельних ділянок з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га), 1223281500:01:009:001 (34,3 га), загальна площа вказаних земельних ділянок складає 52,99 га, а саме:

- 10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_3 укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01:009:0001, загальною площею 34,3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

- 10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_11 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01.009:0001, загальною площею 34,3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

- 10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_5 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01:009:0001, загальною площею 34,3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

-10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_12 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01:009:0001. загальною площею 34.3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

- 10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_2 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01.009:0001, загальною площею 34,3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

- 10.03.2021 між: С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_4 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 5,716 га кадастровий № 1223281500:01.009:0001, загальною площею 34,3 га, у т.ч. ріллі 34,3 га;

- 10.03.2021 між С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_10 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 6,23 га кадастровий № 1223281500:01:009:0002, загальною площею 18,69 га, у т. ч. ріллі 18,69 га;

- 10.03.2021 між: С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) у моїй особі та ОСОБА_9 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 6,23 га кадастровий № 1223281500:01.009:0002, загальною площею 18,69 га, у т.ч. ріллі 18,69 га;

- 10.03.2021 між: С(Ф)Г «Сантос» (Орендар) та ОСОБА_8 (Орендодавець) укладено договір оренди частини земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності та становить не менше 6,23 га кадастровий № 1223281500:01:009:0002, загальною площею 18,69 га, у т.ч. ріллі 18,69 га.

У травні 2021 року відповідачі почали обробку спірних земельних ділянок та посів соняшнику, чим унеможливили використання позивачем спірних земельних ділянок у господарській діяльності та отримання останнім прибутку від таких земельних ділянок.

Позивач вказав, що сума завданої йому шкоди у розмірі 2 292 766 грн. складається з:

1) Збитків у загальному розмірі 497 126 грн. на боронування спірних земельних ділянок, внесення добрив, культивацію, придбання добрив, придбання насіння соняшника, придбання пального.

На підтвердження несення ним таких витрат позивач долучив до матеріалів справи: договір на надання послуг з обробки землі № 2021/4-2 від 02.04.2021, укладений між позивачем та СФГ «Луч», акти наданих послуг до цього договору № 1 від 12.04.2021, № 22 від 12.04.2021, № 23 від 13.04.2021, № 2 від 13.04.2021, № 3 від 14.04.2021, № 4 від 16.04.2021, № 24 від 14.04.2021, № 25 від 16.04.2021, договір № 21/05-1 від 21.05.2020 на постачання дизельного палива, укладений між позивачем та ТОВ «Всесвіт-Ойл-Груп», видаткову накладну № ВСГ0325-005 від 25.03.2021, ТТН від 25.03.2021, сертифікат відповідності, паспорт на дизельне паливо, договір № 01/07/20-EXW2 від 01.07.2020 на постачання мінеральних добрив, укладений між позивачем та ТОВ «Порт Формат», видаткову накладну № 430 від 07.07.2020, договір № 2021/201 від 17.05.2021 купівлі-продажу насіння соняшнику, укладений між позивачем та ТОВ «Союзагротрейд», видаткову накладну № 195 від 17.05.2021, сертифікат посівних якостей насіння.

2) недоотриманого прибутку у розмірі 1 795 640 грн., який позивач розраховував отримати від використання спірних земельних ділянок.

Обґрунтовуючи розрахунок суми недоотриманого прибутку позивач долучив до матеріалів справи документи, складені при дослідженні Державною установою «Інститут охорони ґрунтів України» Міністерства аграрної політики та продовольства України стану родючості спірних земельних ділянок, а саме: технічну документацію по ґрунтовим дослідженням земельних ділянок з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га), 1223281500:01:009:001 (34,3 га) сумарною площею 52,9900 га, висновок № 249 від 13.07.2021 про ґрунтовий покрив земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 (18,69 га), висновок № 250 від 13.07.2021 про ґрунтовий покрив земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 (34,3 га), довідку № 251 від 13.07.2021 про стан родючості земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 (18,69 га), довідку № 252 від 13.07.2021 про стан родючості земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 (34,3 га), висновок експерта № 4086/4087-21.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що наявними у матеріалах справи доказами не підтверджується завдання позивачу діями відповідача-1 шкоди у розмірі 497 126 грн, а отже, вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 шкоди у вигляді понесених позивачем витрат у загальному розмірі 497 126 грн. є не обґрунтованими.

Натомість, у діях Фермерського господарства "Самара" наявні всі елементи складу правопорушення, а саме: протиправні дії відповідача-1, що виявились у порушенні прав користування та розпорядження позивачем спірними земельними ділянками шляхом самовільного зайняття таких земельних ділянок; наявність у позивача неодержаного прибутку (втраченої вигоди), на який останній мав право розраховувати у разі використання спірних земельних ділянок; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та втраченою вигодою. А оскільки, відповідач-1, зі своєї сторони, не надав іншого розрахунку розміру недоотриманого прибутку зі спірних земельних ділянок, не спростував надану позивачем інформацію щодо родючості земельних ділянок та вартості 1 тони соняшника (зокрема, шляхом надання власного висновку експертизи тощо), то вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 шкоди у вигляді недоотриманого прибутку у розмірі 1 795 640 грн. є обґрунтованими.

В той же час, місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачами-2 та-3 не було порушено правила поведінки, встановленого законом або договором, що виключає можливість застосування солідарної відповідальності з відшкодування позивачу завданої шкоди.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що предметом апеляційного оскарження у даному випадку є рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі № 904/7611/21 в частині задоволення позову, то відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" до Фермерського господарства "Самара" про відшкодування шкоди у розмірі 497 126,00 грн та до Фермерського господарства "Гайворонського А.І.", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників" про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766,00 грн.

Колегія суддів зауважує, що предметом цього судового розгляду є вимоги позивача про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766 грн.

Для правильного вирішення цього спору необхідно встановити: 1) наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; 2) наявність факту порушення такого правила поведінки спільно відповідачами; 3) наявність збитків у позивача; 4) наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою відповідачів та збитками позивача.

При цьому в розрізі дослідження наявності правила поведінки, встановленого законом або договором, особливого значення набуває необхідність встановлення факту того, хто саме (позивач чи відповідач-1) має право на володіння та користування спірними земельними ділянками.

В даній справі судом встановлено та не спростовано сторонами наступні обставини.

18.04.1991 було зареєстровано Фермерське господарство "Самара". Засновником та головою цього господарства був ОСОБА_1 .

31.05.1996 ОСОБА_1 видано Державний акт серії ДП Нв № 000148 на право постійного користування землею площею 34,3 га, розташованою на території Вільненської сільської ради народних депутатів. Цю землю надано на підставі рішення Новомосковської районної ради народних депутатів Новомосковського району Дніпропетровської області № 7-8/ХХІІ для ведення фермерського господарства.

В подальшому, цій земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 1223281500:01:009:001.

29.07.1999 ОСОБА_1 виділено в постійне користування земельну ділянку для створення селянських (фермерських) господарств площею 18,69 га, про що внесено відповідний запис до Державного акту серії ДП Нв № 000148.

В подальшому, цій земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 1223281500:01:009:002.

Відтак, матеріалами справи підтверджується, що спочатку було створено фермерське господарство (1991 р), а вже потім, фізичною особою отримано землю (1996 р. та 1999 р).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06.03.2014 у справі № 183/8718/13-ц визнано за ОСОБА_13 право засновника Фермерського господарства «Самара» (Ідентифікаційний код 21939299, зареєстроване Новомосковською районною державною адміністрацією 18 квітня 1991 року, рішенням №18, реєстраційна справа № 04052324Ю0010494, юридична адреса: 51260, Дніпропетровська область, Новомосковський район, с. Вільне) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_1 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно із частиною першою статті 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992, який був чинний станом на момент виділення спірних земельних ділянок у постійне користування ОСОБА_1 ) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (який був чинний станом на момент виділення спірних земельних ділянок у постійне користування ОСОБА_1 ), після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки.

Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Слід наголосити, що законодавством, чинним на момент виділення спірних земельних ділянок у постійне користування ОСОБА_1 , було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

Дев`ятнадцятого червня дві тисячі третього року було прийнято новий Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Відтак, отримання земельної ділянки особою, яка має намір здійснювати фермерську діяльність, має передувати створенню фермерського господарства. Фермерське господарство створюється саме на базі вже отриманої у користування земельної ділянки.

При цьому, створення спочатку юридичної особи (фермерського господарства), а потім вже отримання фізичної особою землі для ведення фермерського господарства, не тягне за собою виникнення у фермерського господарства прав на таку земельну ділянку. В таких випадках, фермерське господарство має отримувати землю та оформляти титульне володіння на неї вже безпосередньо на себе.

Отже, Фермерське господарство, створене до отримання певної земельної ділянки, не є користувачем такої земельної ділянки.

Крім того, Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення (створення) фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року), який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте, Конституційний Суд України рішенням № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Отже, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент смерті фізичної особи - засновника) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року), яка діяла до 01 січня 2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент передачі спірних земельних ділянок у постійне користування, так і з 01.01.2002 й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. Зазначений висновок містить і постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц.

Разом з тим, вищенаведений механізм переходу до фермерського господарства права користування землею застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов`язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи. Тільки у цьому випадку з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуває права та обов`язки землекористувача земельної ділянки, наданої її засновнику у користування і відповідне право землекористування ФГ не припиняється зі смертю засновника.

Таким чином, на момент отримання ОСОБА_1 у постійне користування спірних земельних ділянок (1996 та 1999 роки) державна реєстрація Фермерського господарства "Самара", як юридичної особи, вже відбулася (в 1999 році).

Відповідно до усталених правових висновків Великої Палати Верховного Суду, після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства, в порядку визначеному законом, у тому числі на конкурентних основах (відповідно до земельного законодавства після 2002 року) (постанови від 20.03.2019 у справі № 619/1680/17-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18).

Тобто, відповідно до законодавства України, чинного станом на 1996 та 1999 рік, у випадку необхідності отримання Фермерським господарством "Самара" у постійне користування додаткових земельних ділянок, такі земельні ділянки мали бути отримані саме юридичною особою.

Щодо посилання відповідача-1 на правові висновки, викладені в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 904/1486/19, слід зазначити, що вищевикладені висновки цього рішення не суперечать положенням постанови Верховного Суду.

Відповідно до статті 1225 ЦK України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 та Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №376/2038/14-ц.

Тобто, право постійного користування ОСОБА_1 спірними земельними ділянками припинилось зі смертю останнього та не перейшло до його спадкоємця ОСОБА_13 .

На користь цього свідчить й рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15.11.2017 у справі №183/623/17 за позовом ОСОБА_13 до Вільненської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, третя особа Новомосковська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області про визнання права постійного користування земельною ділянкою, в порядку спадкування за законом, яким було відмовлено в задоволенні позову в повному обсязі з відповідних мотивів.

А отже, спірні земельні ділянки не можуть входити до земель Фермерського господарства "Самара" як такі, що належать члену такого фермерського господарства.

Наявність у Фермерського господарства "Самара" інших правових підстав для користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:001 та 1223281500:01:009:002 відповідачем-1 не доведено належними та допустимими доказами.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, що у Фермерського господарства "Самара" відсутні будь-які права на володіння та користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га) і 1223281500:01:009:001 (34,3 га) сумарною площею 52,9900 га.

При цьому колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта про правомірність користування ним спірними земельними ділянками, оскільки набуті ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства зберігаються за ФГ «Самара» до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку, оскільки ФГ «Самара» набуло як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання спірних земельних ділянок, що встановлено Верховним Судом у постанові від 10.09.2020 у справі № 904/1486/19, виходячи з усього вище наведеного та враховуючи положення ч. 2 ст. 300 ГПК України, відповідно до якої суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

До того ж, вказаною постановою Верховного Суду було скасовано Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.09.2019 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.07.2019 у справі № 904/1486/19, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області. За результатом нового розгляду справи ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 08.04.2021 закрито провадження у справі 904/1486/19 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.06.2021, яка набрала законної сили 14.06.2021 та є чинною станом на день прийняття цієї постанови 11.07.2022, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 08.04.2021 у справі №904/1486/19 залишено без змін.

За таких обставин, у Фермерського господарства "Самара" відсутні правові підстави для користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:001 та 1223281500:01:009:002, що не спростовано відповідачем-1 у встановленому процесуальним законом порядку належними доказами.

Судом першої інстанції також встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішеннями Вільненської сільської ради № 9-39/VII від 01.12.2020 та № 10-39/VII від 01.12.2020 спірні земельні ділянки були передані у спільну власність фізичним особам:

Між Селянським (фермерським) господарством "Сантос" та вище переліченими фізичними особами, 10 березня 2021 були укладені договори оренди земельних ділянок з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га), 1223281500:01:009:001 (34,3 га), загальна площа вказаних земельних ділянок складає 52,99 га, а саме:

Вказані договори пройшли державну реєстрацію 10.03.2021, а відповідне право оренди перелічених земельних ділянок було зареєстровано за позивачем, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (т. 3 а.с. 20-61).

Отже у позивача виникло право користування спірними земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га), 1223281500:01:009:001 (34,3 га), мав намір використовувати у господарській діяльності з метою отримання прибутку, чим спростовуються доводи апелянта у відповідній частині апеляційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до загальних положень чинного законодавства, права орендаря захищаються на рівні з правами власника.

Однак, у травні 2021 року відповідач-1 почав обробку спірних земельних ділянок та посів соняшнику, що не заперечується самим відповідачем-1 та підтверджується долученими до матеріалів справи договором підряду від 14.04.2021, завданням № 1 від 14.04.2021, актами приймання-передачі № 1 від 01.10.2021, № 2 від 02.10.2021, актом здачі-прийняття виконаних робіт № 1 від 02.10.2021, рахунком на оплату № 97 від 12.10.2021, платіжним дорученням № 3 від 12.10.2021 (т. 3 а.с. 210 217), чим унеможливив використання позивачем спірних земельних ділянок у господарській діяльності та отримання останнім прибутку від таких земельних ділянок.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відповідно до ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що задоволення позовних вимог про стягнення збитків може вважатись законним та обґрунтованим в разі встановлення судом наявності в обставинах справи одночасно чотирьох умов.

А саме: 1) наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; 2) наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; 3) наявність збитків у потерпілої особи; 4) наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Матеріалами справи підтверджено, що у діях Фермерського господарства "Самара" наявні всі елементи складу правопорушення, а саме: протиправні дії відповідача-1, що виявились у порушенні прав користування та розпорядження позивачем спірними земельними ділянками шляхом самовільного зайняття таких земельних ділянок; наявність у позивача неодержаного прибутку (втраченої вигоди), на який останній мав право розраховувати у разі використання спірних земельних ділянок; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та втраченою вигодою.

Апеляційний суд зауважує, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток.

Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зважає на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти України").

Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (рішення ЄСПЛ від 28.09.1999 у справі "Озтюрк проти Туреччини" (Ozturk v. Turkey)).

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода будучи складовою поняття збитки на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

Отже відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.

Тому, при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту) за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

Чинний ЦК України та ГК України не містять норм, які б розкривали зміст поняття звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту), тоді як за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, слово "звичайний" означає "який нічим не виділяється серед інших, не має яких-небудь специфічних, визначних особливостей, якостей; який не має в собі нічого нового; звичний; який вважається нормальним; характерний, типовий для кого -, чого-небудь" (Словник української мови: в 11 томах. - Том 3, 1972. - Стор. 476).

Отже, звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.

Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов`язального права та загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків віднесено завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками.

Відповідно до частини першої статті 144 ГК України, майнові права та майнові обов`язки суб`єкта господарювання можуть виникати, зокрема, внаслідок заподіяння шкоди іншій особі.

Частиною третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 цієї статті, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Загальні засади (принципи) цивільного права втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації так, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин урегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Тож, справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.

Частиною другою статті 216 ГК України визначено, що застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Згідно із частинами першою, другою статті 217 ГК України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.

Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків, до складу яких входить упущена вигода, яка за своє суттю є майновими втратами, що могли, з урахуванням розумних витрат на їх отримання, бути реально отримані кредитором за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Тож, визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

Отже, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 3 ЦК України, однією із загальних засад цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина перша статті 20 ГК України)

Передумовою для захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи є наявність такого права або інтересу та порушення або оспорювання їх іншою особою (іншими особами).

У справах про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди такою передумовою захисту, зокрема є доведення наявності збитків та їх розміру.

За змістом статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною другою статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у частині другій статті 2, частині першій статті 13 ГПК України.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Особливе значення такі правила мають при доведенні наявності та розміру заподіяних потерпілому збитків у вигляді упущеної вигоди, яку на відміну від реальних збитків довести з максимальною математичною точністю досить складно, оскільки її визначення та розрахунок потребує урахування сукупності різних критеріїв та факторів (звичайні умови обороту, справедливість, розумність, компенсаційність відшкодування тощо), які мають оціночний характер.

Наявність збитків у вигляді упущеної вигоди та їх розмір не має надмірно залежати від сукупності мінливих та непередбачуваних обставин, щоб складати певний і обґрунтований розмір шкоди.

Тому, при розгляді справ про стягнення упущеної вигоди актуальним є питання стандарту доказування, адже встановлення занадто високого стандарту зумовлює складнощі у доведенні наявності збитків та їх розміру.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування під час розгляду справи категорій стандартів доказування - правил, які дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Так, 17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким були, зокрема внесені зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") звернув увагу, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

ЄСПЛ у рішенні від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України" зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

При цьому саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).

Оскільки, як зазначалося вище, упущена вигода є категорією визначення та розрахунок якої потребує урахування, зокрема, звичайних умов обороту, справедливості, розумності, компенсаційності відшкодування, які є оціночними поняттями, очевидно, що доведення таких обставин передбачає існування ряду міркувань (умовиводів), ймовірностей, а отже має здійснюватися із застосуванням стандарту переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Таким стандартом є стандарт вірогідності доказів, який з розумною впевненістю дозволяє стверджувати, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся (мав місце), аніж не був. Зокрема, з розумною впевненістю стверджувати доведеність позивачем наявності заподіяних йому збитків, правильність розрахунку збитків у вигляді упущеної вигоди, розміру упущеної вигоди, яка підлягає стягненню з боржника на користь кредитора тощо.

За цих умов збитки у вигляді упущеної вигоди підлягають відшкодуванню у разі: 1) коли заявлений кредитором не отриманий дохід (майнова вигода) був у межах припущення сторін на момент виникнення зобов`язань; 2) втрата доходу є ймовірним результатом порушення зобов`язання іншим контрагентом (боржником); 3) дохід не є абстрактним і може бути доведеним із розумним рівнем впевненості.

Вищенаведені правові висновки були висловлені Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20.

Так, відповідно до інформації, наданої спеціалістами Державної установи «Інститут охорони ґрунтів України» Міністерства аграрної політики та продовольства України, потенційна родючість земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 (18,69 га) становить 1,8 т/га.

Потенційна родючість земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 (34,3 га) становить 1,4 т/га.

Відповідно, очікуваний розмір врожаю з земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 (34,3 га) мав становити 1,4 х 34,3 га = 48,02 т.

Очікуваний розмір врожаю з земельної ділянки з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 (18,69 га) мав становити 1,8 х 18,69 га = 33,642 т.

Загалом маса врожаю соняшника зі спірних земельних ділянок орієнтовно мала становити 81,662 т.

Згідно інформації щодо середньої вартості 1 тони соняшника врожаю 2021 року, наданої позивачем, ціна за 1 тону становить 22 000 грн.

За таких обставин, розмір недоотриманого позивачем прибутку складає 1 795 640 грн.

В свою чергу, у висновку експерта № 4086/4087-21 визначено розмір недоотриманого позивачем прибутку в розмірі 1 855 360,64 грн, виходячи з вартості 1 тони становить в сумі 22 700 грн.

Слід наголосити, що відповідач-1, всупереч приписам ст. 13, 74 ГПК України, не надав іншого розрахунку розміру недоотриманого прибутку зі спірних земельних ділянок, не спростував надану позивачем інформацію щодо родючості земельних ділянок та вартості 1 тони соняшника (зокрема, шляхом надання власного висновку експертизи тощо).

Щодо заперечень відповідача-1 про невідповідність експертного висновку вимогам ст. 12 ЗУ «Про судову експертизу», то варто зазначити, що визначення способу проведення експертизи (вибір певних методик, (методів дослідження)) належить до компетенції експерта (п. 1.4 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень).

Тобто, саме експерт визначає перелік необхідних документів (інформації, відомостей) які мають бути йому надані та досліджені під час проведення експертизи.

При цьому позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача-1 шкоди у вигляді недоотриманого прибутку у розмірі 1 795 640 грн, тобто в меншому розмірі, ніж встановлено висновком експерта № 4086/4087-21.

Твердження апелянта про те, що не визнавши прямі збитки понесені позивачем, суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні вимог про стягнення упущеної вигоди, колегією суддів відхиляються, з огляду на те, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі №904/7611/21 в частині відмови у задоволенні позовних вимог Селянського (Фермерського) господарства "Сантос" до Фермерського господарства "Самара" про відшкодування шкоди у розмірі 497 126,00 грн відповідно до приписів ст. 269 ГПК України апеляційним судом не переглядається, оскільки не є предметом оскарження, при цьому кожна позовна вимога підлягає самостійній оцінці судом при вирішенні справи на підставі поданих сторонами доказів.

В свою чергу, безпідставними є аргументи скаржника про невідповідність суми упущеної вигоди, яка на його думку, має вираховуватися за відмінусуванням прямих затрат, понесених на вирощування та збір врожаю, а також сплату податків, оскільки у справах про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди доведенню та встановленню підлягають обставини саме щодо реальної можливості отримання доходів (правові висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 15.10.2020 у справі № 922/3669/19, від 16.06.2021 у справі № 910/14431/18), що є не є тотожним прибутку.

Так, згідно визначень термінів, наведених у ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» доходи - збільшення економічних вигод у вигляді збільшення активів або зменшення зобов`язань, яке призводить до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).

В свою чергу, відповідно до п.п. 14.1.54. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні.

Натомість чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - дохід, що визначається шляхом вирахування з доходу від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг (у тому числі платежів від оренди об`єктів інвестиційної нерухомості) наданих знижок, вартості повернутих раніше проданих товарів, доходів, що за договорами належать комітентам (принципалам тощо), та податків і зборів (ст. 1 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

Крім того, зазначаючи про сумнівність висновку експертів, як належного доказу дійсного розміру недоотриманого прибутку, апелянт не надав суду у встановленому процесуальним кодексом порядку будь-яких інших належних доказів, які б спростовували інформацію щодо родючості земельних ділянок та вартості 1 тони соняшника та обрахований розмір недоотриманого прибутку зі спірних земельних ділянок.

При тому, що відповідач-1 не був обмежений у праві чи будь-яким іншим чином позбавлений можливості замовити експертне дослідження самостійно та надати суду висновок експерта, виготовлений на його замовлення, як і заявити, у разі необхідності, відповідне клопотання про призначення додаткової чи повторної експертизи, чого у даній справі зроблено не було.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст.74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача-1 шкоди у вигляді недоотриманого прибутку у розмірі 1 795 640 грн.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли та не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі №904/7611/21.

Згідно ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так як у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на її заявника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Самара" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі № 904/7611/21 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі №904/7611/21 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги залишити за Фермерським господарством "Самара".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 20.07.2022

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя А.Є. Чередко

Суддя В.О. Кузнецов


Дата ухвалення рішення	11.07.2022
Оприлюднено	21.07.2022
Номер документу	105323781
Судочинство	Господарське

Мороз Валентин Федорович

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 11.07.2022 по справі 904/7611/21ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —904/7611/21

Постанова від 11.07.2022

Постанова
від 11.07.2022 по справі 904/7611/21
ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД