Ухвала

від 18.10.2022 по справі 904/7611/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 жовтня 2022 року

м. Київ

cправа № 904/7611/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників:

позивача: Шпакова Т.С.

відповідача-1: Донець С.О. (присутній в режимі відеоконференції)

відповідача-2: не з`явився

відповідача-3: не з`явився

третьої особи-1: не з`явився

третьої особи-2: не з`явився

розглядаючи у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фермерського господарства "Самара"

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.07.2022

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021

у справі № 904/7611/21

за позовом Селянського (Фермерського) господарства "Сантос"

до: 1) Фермерського господарства "Самара"; 2) Фермерського господарства "Гайворонського А.І."; 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників";

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фермерське господарство "Вільне Агро";

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фермерське господарство "Фірма Агромир",

про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766 грн

(відповідно до статті 216 ГПК України в судовому засіданні 20.09.2022 оголошено перерву до 18.10.2022)

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 30.08.2022 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Самара" (далі - ФГ "Самара", відповідач-1, скаржник) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.07.2022 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Селянське (Фермерське) господарство "Сантос" (далі - СФГ "Сантос", позивач) звернулось до суду з позовом до ФГ "Самара",: Фермерського господарства "Гайворонського А.І." (далі - відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фермерів та приватних землевласників" (далі - відповідач-3) про солідарне стягнення шкоди у розмірі 2 292 766 грн.

Позов мотивований тим, що на підставі укладених з фізичними особами договорів оренди від 10.03.2021 позивач є законним орендарем земельних ділянок з кадастровим номером 1223281500:01:009:001 площею 34,3 га та з кадастровим номером 1223281500:01:009:002 площею 18,69 га, розташованих на території Вільненської сільської ради (далі - спірні земельні ділянки). Однак у травні 2021 року відповідачі почали обробку спірних земельних ділянок та посів соняшнику, чим унеможливили використання позивачем орендованих земельних ділянок у господарській діяльності та отримання прибутку. Сума завданої позивачу шкоди складається з реальних збитків в розмірі 497 126 грн (на боронування земельних ділянок, внесення добрив, культивацію, придбання добрив, придбання насіння соняшника, придбання пального) та 1 795 640 грн упущеної вигоди, тобто прибутку, який позивач розраховував отримати від використання земельних ділянок.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 11.07.2022, позов задоволений частково. Стягнуто з відповідача-1 на користь позивача шкоду у розмірі 1 795 640 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог до відповідача-1 про відшкодування шкоди у розмірі 497 126 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідача-2 та відповідача-3 про солідарне стягнення 2 292 766 грн шкоди.

Суди встановили, що 18.04.1991 було зареєстровано ФГ "Самара", засновником та головою якого був громадянин ОСОБА_1

31.05.1996 та 29.07.1999 ОСОБА_1 видано два Державних акти ДП Нв № 000148 та ДП Нв № 000148 на право постійного користування земельними ділянками для ведення фермерського господарства, яким у подальшому було присвоєно кадастрові номери 1223281500:01:009:001 (34,3 га) та 1223281500:01:009:002 (18,69 га) відповідно.

У 2009 році ОСОБА_1 помер.

Рішеннями Вільненської сільської ради № 9-39/VII від 01.12.2020 та № 10-39/VII від 01.12.2020 спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 1223281500:01:009:001 та 1223281500:01:009:002 були передані у спільну власність фізичним особам.

10.03.2020 ФГ «Сантос» уклало з фізичними особами - співвласниками спірних земельних ділянок відповідні договори оренди.

Однак у травні 2021 року відповідач-1 почав обробку спірних земельних ділянок та посів соняшнику, що не заперечується самим відповідачем-1.

Суди попередніх інстанцій, з посиланням на статтю 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", статтю 51 Земельного кодексу України (у редакціях, чинних на момент виділення спірних земельних ділянок у постійне користування ОСОБА_1 ) констатували відсутність у ФГ "Самара" речових прав користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 (18,69 га) і 1223281500:01:009:001 (34,3 га), оскільки чинне на момент отримання ділянок законодавство не передбачало права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського фермерського господарства (СФГ), без створення такого СФГ. Тобто отримання земельної ділянки особою, яка має намір здійснювати фермерську діяльність, має передувати створенню фермерського господарства.

Спірні земельні ділянки були отримані громадянином ОСОБА_1 вже після реєстрації ФГ "Самара". Отже ФГ "Самара", створене його засновником до отримання земельних ділянок, не є користувачем таких земельних ділянок, що свідчить про протиправність дій відповідача-1 з обробітку земельних ділянок, речові права користування якими належали позивачу.

Відтак суди встановили наявність у діях відповідача-1 всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправні дії відповідача-1, що виявились у порушенні прав користування позивачем спірними земельними ділянками шляхом самовільного зайняття таких земельних ділянок; наявність у позивача неодержаного прибутку (упущеної вигоди), на який останній мав право розраховувати у разі використання спірних земельних ділянок; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та втраченою вигодою.

При визначенні обґрунтованості розміру завданих позивачу збитків у формі упущеної вигоди суди, керуючись, зокрема принципом вірогідності доказів, врахували дані Державної установи «Інститут охорони ґрунтів України» Міністерства аграрної політики та продовольства України щодо потенційної родючості земельних ділянок, очікуваного розміру врожаю та середньої вартості 1 тони соняшника врожаю 2021 року у сукупності з даними долученого до справи висновку експерта № 4086/4087-21. При цьому суди зазначили, що відповідач-1, всупереч приписам ст. 13, 74 ГПК України, не надав іншого розрахунку розміру недоотриманого прибутку зі спірних земельних ділянок, не спростував надану позивачем інформацію щодо родючості земельних ділянок та вартості 1 тони соняшника.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, відповідач-1 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині задоволення позову з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти в цій частині нове рішення про відмову в позові.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на таке:

- суди неправильно застосували ч.1 ст. 51 Земельного кодексу України, частини 1, 2 ст. 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакціях, чинних станом на момент набуття ОСОБА_1 права постійного користування земельними ділянками), без урахування правового висновку Верховного Суду у постанові від 10.09.2020 у справі № 904/1486/19 щодо належності ФГ "Самара" на праві постійного користування земельних ділянок, переданих у постійне користування ОСОБА_1 ;

- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду в постановах від 07.06.2022 у справі № 910/15998/20, від 11.11.2021 у справі №910/7511/20 щодо застосування ч. 2 ст. 224 та ч. 1 ст.225 ГК України, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про доведення позивачем реальної можливості отримання відповідних доходів (упущеної вигоди), але не отримання таких через винні дії відповідача-1;

- усупереч правовим висновкам Верховного Суду в постановах від 25.02.2020 у справі № 910/11573/18, від 30.06.2022 у справі № 909/1067/19, від 23.12.2021 у справі № 826/3451/13-а суди попередніх інстанцій не здійснили правової оцінки обставин, викладених у висновку експертів, наданому позивачем у підтвердження розміру завданих збитків, а також не перевірили правильність застосування експертами діючого законодавства України;

- суди не врахували обставини, встановлені в постанові Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.08.2012 у справі № 2а/0470/4313/12, чим порушили ч. 4 ст. 75 ГПК України, не врахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010 щодо змісту преюдиційних обставин.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.

Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, у справі №904/1486/19 розглядався позов ФГ «Самара» до Держгеокадастру, районної державної адміністрації та сільської ради про визнання права постійного користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223281500:01:009:002 та 1223281500:01:009:001. Зацитований скаржником висновок Верховного Суду про збереження за ФГ «Самара» набутих ОСОБА_1 земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства обгрунтований тим, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, наданої її засновнику. Однак у вказаній справі суди не досліджували та не надавали правової оцінки тій обставині, коли саме ОСОБА_1 отримав в користування спірні земельні ділянки (до чи після державної реєстрації фермерського господарства). При цьому за результатами касаційного перегляду Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до місцевого суду, що не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції зазначив, що суди не встановили чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси позивача, не оцінили належність обраного позивачем способу захисту і дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності у позивача державного акта на право користування земельними ділянками і смерті особи, на ім`я якої було видано державний акт.

Натомість за встановленими у даній справі обставинами спірні земельні ділянки були надані ОСОБА_1 вже після державної реєстрації ФГ «Самара», що з огляду на чинне на той момент законодавство не обумовлює перехід права користування такими земельними ділянками до вже створеного раніше громадянином ОСОБА_1 фермерського господарства.

У справі №910/15998/20 розглядався спір про стягнення збитків у формі упущеної вигоди, заданих позивачу внаслідок порушення колишнім директором своїх зобов`язань по збереженню комерційної таємниці та використанню напрацювань позивача у сфері послуг. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій, висновки яких були підтримані і Верховним Судом, зазначили, що позивачем не доведено наявності складу цивільного правопорушення як необхідної умови застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди.

У справі №910/7511/20 вирішувався спір про стягнення збитків (упущеної вигоди) від послуг з охорони стаціонарних об`єктів та автопатруля, зумовлених неукладенням відповідачем договорів за результатами електронного аукціону із позивачем як учасником з найнижчою запропонованою ціною. За встановленими у справі обставинами понесення позивачем втрат не було зумовлено протиправною поведінкою відповідача, тоді як для кваліфікації витрат як збитків необхідно встановити безпосередній причинний зв`язок між витратами особи та порушеннями, вчиненими іншою особою. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у стягненні збитків у формі упущеної вигоди та направляючи справу у цій частині на новий розгляд, Верховний Суд констатував передчасність висновків судів про недоведення позивачем протиправності дій відповідача з відхилення пропозиції позивача на аукціоні внаслідок не дослідження судами істотних для правильного вирішення спору обставин, встановлених в судових рішеннях у інших судових справах.

Натомість у справі, що переглядається, суди встановили наявність у діях відповідача-1 всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправні дії відповідача-1, що виявились у порушенні прав користування позивачем спірними земельними ділянками шляхом самовільного зайняття таких земельних ділянок; наявність у позивача неодержаного прибутку (упущеної вигоди), на який останній мав право розраховувати у разі використання спірних земельних ділянок; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та втраченою вигодою.

Аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постанова Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням конкретних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Верховний Суд також не може врахувати посилання скаржника на правові висновки, викладені у справі № 910/11573/18, у якій розглядався спір про визнання недійсним патенту на корисну модель та зобов`язання вчинити дії; у справі № 909/1067/19 зі спору про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсними рішення та державного акта; у справі №826/3451/13-а, де розглядався спір про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, оскільки висновки Верховного Суду у наведених справах зроблені з урахуванням іншого предмета позову і підстав позовних вимог, іншого матеріально-правового регулювання, а відтак стосуються правовідносин, які очевидно не є подібними із правовідносинами у справі, що розглядається.

Також Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про порушення судами ч. 4 ст. 75 ГПК України. У цій частині доводів скаржник лише наводить фрагменти з тексту постанов Верховного Суду у справі № 917/1338/18 та у справі № 2-1383/2010 щодо загальних вимог до змісту преюдиційних обставин, проте не обгрунтовує, у чому саме полягала помилка судів у застосуванні ч. 4 ст. 75 ГПК України та яким чином це вплинуло на висновки судів щодо суті спору. Згадані доводи касаційної скарги за своєю суттю не стосуються питань права та правозастосування, а містять вимоги про встановлення інших обставин справи та переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи, що виходить за межі касаційного провадження, визначені у статті 300 ГПК України.

Суд касаційної інстанції окремо відмічає, що посилання скаржника на висновки Верховного Суду у постановах від 06.07.2022 у справі № 915/1164/21 та від 06.07.2022 у справі № 922/2448/21 колегією суддів бути прийняті також не можуть, оскільки касаційна скарга не містить чітких аргументів щодо неврахування судами у справі № 904/7611/21 висновків, викладених саме у цих постановах. При цьому положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та вважати будь-які посилання скаржника на постанови Верховного Суду підставою для відкриття провадження у справі, якщо скаржник прямо не вказав на них як на таку підставу.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи відповідача-1 про те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Самара" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.07.2022 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.12.2021 у справі № 904/7611/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.