Постанова

від 19.07.2022 по справі 640/28419/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/28419/20 Суддя (судді) першої інстанції: Донець В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2022 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Оксененка О.М.,

суддів: Лічевецького І.О.,

Чаку Є.В.,

При секретарі: Борисовській Л.М.,

За участю представника відповідача: Білоруцького В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.09.2020 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позов обґрунтовано тим, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. За твердженням представника позивача, екстрадиція позивача до Російської Федерації загрожує його життю, безпеці, він може стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань, оскільки позивач як волонтер допомагав бійцям на сході України протистояти російським окупаційним військам.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25 вересня 2019 року в частині відмови у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.

У задоволенні решти позову відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки позивачем не було наведено обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Російській Федерації за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної групи або політичних переконань, тому підстави для скасування оскаржуваного рішення - відсутні.

На думку апелянта, існування загальної практики грубих та масових порушень прав людини в країні, на яке посилається позивач як на підтвердження обгрунтованості вимог для надання статусу біженця, саме по собі не є достатньою підставою для визначення того, що конкретній людині буде загрожувати небезпека.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою від 02.04.2020 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду матеріалів особової справи №2020 KYIV 0041 громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, на підставі заяви, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі, перевірки фактів, повідомлених заявником, та дослідження Інформації про країну походження, головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту складено висновок від 13.08.2020, відповідно до якого рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

У свою чергу, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 25.09.2020 №397-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

Згідно з повідомленням від 26.10.2020 №295 відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачем було доведено свою волонтерську діяльність та існування проти нього як замовника вбивства кримінального провадження на території ініційованого Російською Федерацією, тому слід визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 25.09.2019 у частині відмови у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання відповідача розглянути повторно заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Як наслідок, слід зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з положеннями п. 1 статті 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 частини першої статті 1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 7 Закону №3671-VI визначено вимоги до оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону №3671-VI).

Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Даною статтею закріплено, що працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником; орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається й такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України; орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника; після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно до частини третьої статті 10 вказаного Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

У силу вимог частини п`ятої вказаної статті за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону №3671-VI).

Аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як свідчать матеріали справи, що згідно заяви-анкети позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, підставою для подання такої заяви слугувало те, що позивач зазнає переслідування в Російській Федерації за його політичні переконання і підтримку України у війні з Російською Федерацією, порушена проти нього кримінальна справа в Російській Федерації сфальшована.

При цьому, у особовій справі позивача міститься пояснення надане позивачем адвокату Поварову В.В., відповідно до якого: позивач проживає в України з 2014 року, раніше зі своїм братом та батьками проживав у місті Грозному в Чеченській Республіці, з 90-х років відстоював її незалежність від Російської Федерації, після перемоги Російською Федерацією сім`ю почали переслідувати органи місцевої влади, не давали змоги займатись бізнесом, погрожували завдати шкоди майну, здоров`ю та життю, що слугувало приводом для переїзду старшого брата позивача на постійне місце проживання до України, кримінальних злочинів не вчиняв, після початку агресії в 2014 році Російської Федерації щодо України органи місцевої влади внаслідок перебування брата на території України вчиняли незаконний тиск на сім`ю, у травні 2014 році на позивача здійснений замах у місті Грозному, відібрано нерухомість, чинились перешкоди в зароблянні коштів, тому позивач з дружиною ОСОБА_2 та трьома доньками переїхали до брата в Україну, отримавши посвідки на постійне проживання.

За твердженнями позивача, на території України займався бізнесом, злочинів не вчиняв, через контактну особу Чеченського добровольчого батальйону (начальник штабу ОСОБА_8) повідомив намір стати членом батальйону як волонтер, на що отримав згоду.

Як вказує позивач, йому не було відомо про кримінальну справу щодо нього в Російській Федерації, особа потерпілого йому також невідома, вважає справу сфальшованою та пов`язує це з волонтерською діяльністю.

Однак, не зважаючи на викладене, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 25.09.2020 №397-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

Приймаючи вказане рішення, міграційна служба виходила з того, що позивачем під час звернення до відповідача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надано документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Так, у висновку від 13.08.2020, який слугував підставою для прийняття оскаржуваного рішення, підставою відмови в наданні позивачу статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту міграційною службою було зазначено:

1) за словами заявника, саме його політичні погляди стали причиною переслідування в країні громадянської належності. Однак під час співбесід заявник не зміг чітко охарактеризувати власні політичні переконання, обмежуючись загальними твердженнями широкого змісту, не уточнюючи та пояснюючи їх у достатньому обсязі. Із повідомленої заявником інформації не прослідковується конкретних дій або вчинків заявника, які б витікали з його політичних переконань чи були способом їх вираження, що, у свою чергу, могло б привернути увагу влади до заявника.

2) стосовно способів прояву його політичних поглядів заявник зазначив, що «робив висказування своїм близьким проти діючої влади» (протокол співбесіди від 30.04.2020), щодо місця висловлення невдоволення вказав: «перебуваючи в Чечні висловлював і зараз тут висловлюю» (протокол співбесіди від 16.07.2020);

3) заявник повідомив, що мережі інтернет не висловлював своєї політичної позиції, однак брав участь у Другій російсько-чеченській війні - носив бойовикам їжу та одяг, а також патрони та зброю, які отримував «від деяких людей», імена яких не бажає називати задля безпеки власної родини (протокол співбесіди від 30.04.2020), втім документального або будь-якого іншого підтвердження вказаному не надав;

4) під час співбесіди від 30.04.2020 заявник повідомив, що у період з кінця 2013 до початку 2014 років отримував погрози у зв`язку зі своїми політичними поглядами. Однак детальних тверджень щодо вказаного, зокрема, хто саме погрожував, що вимагав, заявник не надав, відповідаючи на численні конкретизовані запитання узагальнено та знеособлено;

5) під час з`ясування кого саме заявник вважає агентом переслідування, неодноразово називає місцеву владу: «Там одна влада і прізвище влади там одне Кадиров, кадирівці» (протокол співбесіди від 30.04.2020);

6) у ході співбесіди від 15.07.2020 на запитання про те, якою саме владою заявник не задоволений, хто її очолює, хто має інтерес щодо видачі заявника Російській Федерації, хто може його вбити (виходячи з його припущень), заявник відповів лише «Чеченська Республіка, міська влада», не надаючи будь-якої додаткової або уточнюючої інформації про агента переслідування;

7) під час співбесіди від 30.04.2020 та від 15.07.2020 заявник повідомив про напад трьох невідомих осіб у травні 2014 року (м. Грозний), зазначаючи, що це сталося ввечері на шляху додому з роботи, а також про погрози від незнайомого чоловіка, який приходив до офісу заявника. Однак будь-яких деталей або уточнень, які би свідчили, що позивач дійсно пережив описані ним події, заявник не надав, за медичною допомогою та до правоохоронних органів з приводу нападу не звертався.

8) у поясненнях заявника від 15.03.2020 повідомлено, що «після перемоги» Росії у Чеченській війні сім`ю почали переслідувати органи місцевої влади, постійно лунала погрози у завданні шкоди майну, здоров`ю та життю, відібрано нерухомість, перешкоджали працювати та заробляти кошти, втім документальних або будь-яких інших підтверджень вказаному заявник не надав;

9) під час співбесіди 30.04.2020 зазначив, що після 2014 року їздив до м. Москви на зустрічі з матір`ю, оскільки не міг поїхати до Чечні через загрозу своєму життю;

10) з протоколів співбесід слідує, що заявник вказує на політично вмотивовані переслідування саме з боку місцевої влади Чеченської Республіки, а не Російської Федерації, однак повідомлене заявником заперечується інформацією з відкритих джерел;

11) згідно з реєстрами діяльності фізичних та юридичних осіб ІП «ОСОБА_1», зареєстрований 29.05.2009 та ліквідований 01.09.2014, у період з 2011 по 2013 був постачальником продуктів харчування та іншого для замовників - Державного загальноосвітнього закладу «Президентський ліцей», що у м. Грозний, Чеченська Республіка (154 контракти на суму 71743793 рублів) та Державного бюджетного закладу культури «Кіноконцертний зал «Центарой» імені Юсупа Сакказова», Чеченська Республіка (31 контракт на суму 15742520 рублів).

З огляду на вказане, на думку відповідача, наведена інформація спростовує твердження заявника щодо перешкоджання місцевою владою Чеченської Республіки у здійсненні позивачем професійної діяльності, веденні бізнесу, доводить його співпрацю з місцевими державними органами, що спростовує висловлювання заявника щодо політично вмотивованого переслідування владою Чеченської Республіки, тому доводи заявника про політичне переслідування не приймаються як правдоподібні.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що чинним законодавством не покладено на заявника обов`язку обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів.

Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

При цьому, під час судового розгляду справи позивач не намагався спростувати наведені висновки відповідача, вказати на їх нелогічність, непослідовність чи помилковість. Інших обставин на підтвердження своєї політичної діяльності не навів, пояснень не надав, адвокатами позивача клопотань з цього приводу не заявлено.

Так, згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

З огляду на вищевикладене, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 826/1053/17.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як свідчать матеріали справи, під час проведення співбесіди позивачем надано подяку Громадської ради при виконавчому органі Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) за волонтерську діяльність від 14.11.2019 №28/01 за підписом голови Громадської ради Назаренку Богдана; довідку-характеристику Добровольчого батальйону Імені Шейха Мансура від 11.01.2020 за підписом командира М. Чеберлоєвського; довідку громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Слава нації» від 21.01.2020 №21/1-2020 за підписом голови правління Т. Білінського; довідку-характеристику громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Слава нації» від 20.01.2020 №01/1-20 за підписом голови правління Т. Білінського; подяку громадської організації Всеукраїнське об`єднання «Слава нації» від 14.10.2016 за підписом голови правління Т. Білінського; подяку громадської організації «Громадський рух учасників АТО та громадян з тимчасово окупованих територій «Нова нація» за підписом керівника В`ячеслава Серпокрилова; характеристику ГФЗОГПІДК «ЗТО «Самооборона Києва» від 02.04.2020 за підписом Голови Жорнового А.С., відповідно до яких позивач в рамках своєї волонтерської діяльності надавав фінансову допомогу, займався матеріально-технічним забезпеченням, передавав продукти харчування, одяг, матеріали для утеплення бліндажів, генератори, засоби особистої гігієни, плівки для застилання окопів, медикаменти.

У своїх поясненнях заявник зазначив, що починаючи з 2014 року він збирав кошти, передавав для добровольців кошти, продукти харчування, а також військову амуніцію (каски та військову форму), передавав продукти харчування, одежу, матеріали для укріплення бліндажів, плівки для застилання окопів, генератор тощо, а також з Т. Білінським особисто їздив в зону АТО, де передавали військовим допомогу.

Втім, як зазначає відповідач, відомості, надані заявником під час співбесід, суттєво відрізняються від інформації, викладеної у розглянутих документах, оскільки з документів слідує, що заявник надавав допомогу через Т. Білінського, та останній повідомив, що має знайому ОСОБА_3 , через яку передає виключно грошові кошти для різних батальйонів, документи на підтвердження вказаних покупок надати не зміг, оскільки, з його слів, навмисне для звіту їх не збирав.

До того, міграційна служба звертає увагу на те, що під час співбесіди від 15.07.2020 позивач проінформував, що особисто не відвідував зону проведення АТО, чим заперечив зміст наданих, документів на підтвердження своєї волонтерської діяльності, що свідчить про відсутність підстав для прийняття як правдоподібної заяви позивача про зайняття ним волонтерською діяльністю з 2014 року.

У свою чергу, під час судового розгляду справи судом першої інстанції було допитано позивача за його згодою в якості свідка, та останнім підтверджено переслідування його в Чеченській республіці, вимушений переїзд до України, волонтерську діяльність з 2014 року шляхом надання, як правило, коштів без отримання документів на підтвердження такої діяльності, відвідування зони АТО як волонтера.

При цьому, свідок ОСОБА_3 - Голова комітету з питань ООС (АТО) Громадської ради при виконавчому органі Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) пояснила, що познайомилась з позивачем у кінці літа, початок осені 2014 року, на СТО збирались волонтери, позивач запропонував допомогу у волонтерській діяльності, допомагав в основному грошима, документи на підтвердження внесення коштів не видавались.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_4 - Голова громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Слава Нації» пояснив, що після початку війни з Російською Федерацією почав займатись волонтерською діяльністю, з позивачем познайомився завдяки ОСОБА_3 , яка теж займалась волонтерською діяльністю, одного разу їздили з позивачем в Покровськ з метою надання допомоги Правому сектору, який у той час там дислокувався, поїздку здійснювали на білому мікроавтобусі фольксваген, який був заповнений одягом, придбаним за кошти перераховані службовцями Подільської адміністрації, точну дату поїздки не пам`ятає, було ще холодно.

У свою чергу, свідок ОСОБА_5 - заступник керівника громадської організації «Громадський рух учасників АТО та громадян з тимчасово окупованої території «Нова нації», член низки громадських організацій проінформував, що познайомився з позивачем завдяки ОСОБА_3 , на СТО збирались активісти, планували свою діяльність. Свідок зазначив, що одного разу він з позивачем та ОСОБА_4 їздили в зону АТО десь у листопаді 2014 року на автомобілі фольксваген, в якому була допомога для військовослужбовців АТО, поїздка тривала приблизно три дні, їздили в Покровське.

З огляду на вказане, обставини факту волонтерської діяльності ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що при зверненні до відповідача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач надав у тому числі інші аргументи та докази щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, через які він не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.

До того ж, судом першої інстанції вірно звернуто увагу на те, що відповідачем не було проаналізовано загальновідомої інформації щодо застосування тортур в Російській Федерації.

Зокрема, в доповіді Amnesty International за 2020/21 роки «Права людини в сучасному світі» наведено інформацію щодо Російської Федерації щодо катування та інші види жорстокого поводження, відповідно до якої в країні широко застосовувалися тортури та інші види жорстокого поводження, а кількість засуджених за них залишалася мізерно малим. Зазвичай справи порушувалися за статтею про «зловживання посадовими повноваженнями» та закінчувалися винесенням м`яких вироків. Дванадцять колишніх працівників ярославської колонії було засуджено на терміни тривалістю до чотирьох років та трьох місяців позбавлення волі, після того як до мережі просочилося відео 2017 року з побиттям ув`язненого. Шестеро з них були негайно відпущені на волю з з урахуванням часу, вже проведеного під вартою. Колишнього начальника колонії та його заступника суд виправдав.

У спільній заяві правозахисних організацій щодо депортації ОСОБА_6 з Франції, Міжнародна амністія (Amnesty International), від 16.04.2021 (https://www.refworld.org.ru/docid/609eb12d7.html) зазначено, що ОСОБА_7 - ключовий свідок у резонансній справі про тортури в правоохоронних органах у Чечні, який шукав притулку за кордоном, через два дні після неправомірної депортації 9 квітня з Франції до Росії був викрадений, вивезений до Чечні та утримується там співробітниками місцевих силових структур. 12 російських та міжнародних правозахисних організацій заявляють, що внаслідок дій французької та російської/чеченської влади, вжитих у порушення міжнародних норм про права людини, ОСОБА_7 наражається на високий ризик тортур.

Однак, не зважаючи на зазначене, вказані обставини повинен був з`ясувати відповідач під час розгляду заяви позивача.

При цьому, міграційною службою не було з`ясовано чи здатна Російська Федерація після екстрадиції позивача, з урахуванням його заяв, що він був волонтером і допомагав Збройним Силам України боротися з російськими військами на сході України, забезпечити його безпеку, не допустити тортур чи іншого поводження, яке принижує гідність людини.

Відтак, під час повторного розгляду заяви відповідач має дати відповідь на питання чи здатна Російська Федерація після екстрадиції позивача, з урахуванням його заяв про участь у волонтерській діяльності, забезпечити безпеку життю чи свободі, не допустити тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання чи систематичного порушення прав людини у відношенні позивача.

Враховуючи вищенаведені норми закону, наявні в матеріалах справи документи та положення Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не в повній мірі дотримано наведені законодавчі приписи, адже не було з`ясовано всі обставини, які можуть бути підставою побоювань позивача щодо загрози його життю і здоров`ю, тому прийнято передчасне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відтак оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 25.09.2020 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захистує протиправним та такими, що підлягає скасуванню.

Як наслідок, слід зобов`язати повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя О.М. Оксененко

Судді І.О. Лічевецький

Є.В. Чаку