Постанова

від 27.07.2022 по справі 724/1837/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 724/1837/19

провадження № 61-8201св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Аутомотів Електрік Україна»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області, у складі судді Гураль Л. Л., від 02 липня 2020 року, додаткове рішення цього ж суду від 21 липня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н., Литвинюк І. М., від 16 квітня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Аутомотів Електрік Україна» (далі -

ТОВ «Аутомотів Електрік Україна») про нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за надурочний час, заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, скасування наказу про звільнення з роботи, розірвання трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, виправлення запису в трудовій книжці, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимог ОСОБА_1 мотивовані тим, що наказом № 685

від 07 листопада 2018 року її було прийнято на посаду електромонтажника-схемника виробничого відділу ТОВ «Аутомотів Електрік Україна»,

а 24 листопада 2018 року між сторонами укладений строковий трудовий договір.

У червні 2019 року вона проходила лікування у лікаря, який 02 липня

2019 року видав довідку для переведення її на іншу посаду з метою уникнення контакту з ізоляційною трубкою, що викликало в неї хворобу шкіри.

Із 01 липня 2019 року на товаристві введено 9-ти годинний робочий день. Відповідач вимагав від працівників надання згоди на залучення до надурочних та нічних робіт згідно відповідного зразка. Позивач такої згоди не надала. Будь-яких змін до трудового договору у зв`язку з переходом

на 9-ти годинний робочий день не вносилося.

01 вересня 2019 року згідно наказу № 936-п ОСОБА_1 переведено на посаду оператора автоматичних та напівавтоматичних ліній верстатів та установок.

Із 13 по 24 вересня 2019 року вона проходила стаціонарне лікування в травматологічному відділенні НКП «Хотинська районна лікарня», а

23 вересня 2019 року надіслала відповідачу рекомендованим листом заяву про звільнення.

25 вересня 2019 року ОСОБА_1 здала лікарняний лист у відділ кадрів та подала заяву, написану 23 вересня 2019 року про звільнення з роботи

із 25 вересня 2019 року у зв`язку з порушенням відповідачем трудового законодавства у сфері надурочних робіт та оплати праці.

Після тривалої розмови з директором та юристом підприємства, вона відмовилася звільнятися за угодою сторін та у своїй заяві надала строк

1 день для отримання розрахунку при звільненні, видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення.

26 вересня 2019 року прибула на підприємство, де її попросили написати пояснення відсутності на роботі 25 вересня 2019 року, а також видали документи і наказ про звільнення з посади оператора автоматичних та напівавтоматичних ліній верстатів та установок за прогул без поважних причин.

Вважала, що відповідач при переведенні її з 8-годинної на 9-годинну робочу зміну порушив вимоги статей 50, 59 КЗпП України, оскільки не дотримався передбаченої законодавством перерви між змінами, що призвело до відпрацювання 1,5 години надурочного часу в кожну зміну, які повинні оплачуватися в подвійному розмірі.

Відповідач не провів атестацію робочих місць на предмет шкідливих чинників, контакту з небезпечними хімічними речовинами.

В розрахункових листках по заробітній платі за період з листопада

2018 року вказано суми, які підлягали виплаті. В листопаді 2019 року вона отримала довідку в банку, з якої вбачається, що на її картковий рахунок надійшла заробітна плата не в повному обсязі. А отже відповідач при звільненні не в повному обсязі виплатив заробітну плату, яку нарахував.

У зв`язку з вказаними порушеннями відповідачем норм трудового законодавства вона звернулася із заявою про звільнення з роботи

з 25 вересня 2019 року. Згідно статті 44 КЗпП України відповідач повинен в такому разі при звільненні виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.

Оскільки відповідач не виплатив їй при звільненні заборгованість по заробітній платі, що включає в себе також оплату надурочних та нічних годин в подвійному розмірі, вихідну допомогу, то з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

Крім того, діями відповідача їй спричинена моральна шкода. Вона разом з чоловіком виховує і утримує неповнолітню дитину, однак позбавлена можливості достатньо часу проводити зі своїми ми близькими. Наднормова праця за низьку оплату свідчить про недобросовісність відповідача. Також наднормова праця виснажила її психологічно, вона стала роздратованою із-за недосипань та нехватки відпочинку. При прийомі на роботу відповідач не попередив її про шкідливі умови праці.

Посилаючись на вказані обставини, остаточно сформулювавши позовні вимоги, просила суд:

- нарахувати їй невиплачену заробітну плату на час звільнення в загальному розмірі 51 081,39 грн (3 279,99 грн за надурочний час та 47 801,40 грн вихідної допомоги) та стягнути з ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» на її користь невиплачену заробітну плату в розмірі 42 272,08 грн (2 640,32 грн заробітної плати за роботу в надурочний час, 1 151,64 грн заборгованості по заробітній платі та 38 480,12 грн вихідної допомоги) без сплати податків з цієї суми;

- нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 26 вересня 2019 року по день прийняття рішення суду в розмірі 44 614,64 грн та стягнути з ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» на її користь 35 914,78 грн без сплати податків і зборів;

- скасувати наказ ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» № 1070-П від 26 вересня 2019 року про її звільнення з роботи з 26 вересня 2019 року за пунктом 4 статті 40 КЗпП України;

- розірвати з 25 вересня 2019 року трудовий договір, укладений між нею та ТОВ «Аутомотів Електрік Україна», у зв`язку з невиконання товариством трудового законодавства;

- зобов`язати ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» внести виправлення в її трудовій книжці про зміну дати та причин звільнення, а саме запис

від 26 вересня 2019 року «Звільнена згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин. Наказ № 1070-п від 26 вересня 2019 року» на запис 25 вересня 2019 року «звільнена згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України в зв`язку з невиконанням законодавства про працю ТОВ «Аутомотів Електрік Україна»;

- стягнути з ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» на її користь моральну шкоду в розмірі 4 173 грн.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області

від 21 липня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 3 073,60 грн. У задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу - відмовлено.

Суд першої інстанції не встановив таких порушень трудового законодавства, які б були достатньою підставою для звільнення позивача за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Заява ОСОБА_1 про невиконання відповідачем законодавства про працю була необґрунтованою та такою, що не підлягала задоволенню, а тому позивач за відсутності інших підстав для звільнення повинна була стати до роботи 25 вересня 2019 року. Оскільки ОСОБА_1 не вийшла на роботу

25-26 вересня 2019 року без поважних причин, відповідачем правомірно було її звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

За відсутності підстав для звільнення позивача відповідно до

частини третьої 38 КЗпП України, не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги.

Суд встановив, що позивач не залучалася до роботи в надурочний час.

На момент звільнення позивача залишилися невиплаченою допомога з тимчасової непрацездатності в розмірі 3 095,47 грн, виплата якої проводиться за рахунок Фонду соціального страхування України, а роботодавець не може нести відповідальність за її несвоєчасну сплату.

Відмовляючи у задоволенні заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд виходив з недоведеності їх розміру.

При зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 повинна була сплатити судовий збір за вимоги про скасування наказу, зміну дати та підстави звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, який з урахування того, що в задоволенні позову відмовлено, підлягає стягненню на користь держави.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року залишено без задоволення. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня

2020 року залишено без змін.

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» на додаткове рішення Хотинського районного суду Чернівецької області

від 21 липня 2020 року задоволено частково. Додаткове рішення Хотинського районного суду Чернівецької області 21 липня 2020 року скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання позову до суду в розмірі 2 305,20 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Аутомотів Електрік Україна»

7 000 грн в рахунок відшкодування витрат на оплату правничої допомоги.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2 457,80 грн.

Апеляційний суд виходив з того, що після зміни режиму роботи позивач своїми діями фактично погодилась з істотними змінами умов праці і продовжувала працювати протягом двох з половиною місяців.

ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» не була порушена нормативна тривалість робочого часу ОСОБА_1 .

Відповідачем не було дотримано вимог статті 59 КЗпП України і перерва між змінами ОСОБА_1 була менша за подвійну тривалість робочого часу в зміну. Разом з тим, чинним законодавством не передбачено у зв`язку із даним порушенням рахувати недоотриманий час перерви як надурочний робочий час і проводити його оплату в подвійному розмірі.

На момент звільнення ОСОБА_1 з роботи у товариства була відсутня заборгованість по виплаті їй заробітної плати.

Виплата лікарняних за рахунок Фонду соціального страхування України після дати звільнення працівника не порушує вимог статті 116 КЗпП України.

Врахувавши встановлену апеляційним судом обставину порушення

ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» права позивача на перерву між змінами, передбачену статтею 59 КЗпП України, колегія суддів вважала, що

ОСОБА_1 мала право на подачу заяви про звільнення у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, проте ОСОБА_1 повинна була переконатися в отриманні роботодавцем такої заяви.

Встановивши, що ОСОБА_1 25 вересня 2019 року більше трьох годин була відсутня на робочому місці без поважних причин, колегія суддів дійшла висновку про правомірність звільнення позивача за пунктом 4

частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з вчиненням нею прогулу.

Вимога про виплату вихідної допомоги і стягнення моральної шкоди є похідною від вирішення вимоги про скасування наказу про звільнення, зміну підстав та формулювання звільнення.

Загальний розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання до суду позовної заяви у цій справі складав 2 305,20 грн, який у зв`язку з відмовою в задоволенні позову ОСОБА_1 підлягає стягненню в дохід держави.

Колегія суддів, виходячи із критеріїв розумності, складності справи та з урахуванням заперечень з боку представника позивача, вважала за можливе стягнути з ОСОБА_1 та користь ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» 7 000 грн понесених відповідачем та документально підтверджених витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В поданій у травні 2021 року касаційній скарзі на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня 2020 року, додаткове рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 21 липня

2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня

2021 року ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

13 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у цивільній справі № 724/1837/19 на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня

2020 року, додаткове рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 21 липня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 582/1001/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 182/7775/15-ц, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 03 грудня 2019 року у справі № 1440/1965/18, від 13 червня 2018 року у справі № 761/34161/17-ц, від 15 листопада 2018 року № 761/18805/17,

від 11 липня 2019 року № 761/39962/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі

№ 640/14146/16-ц, від 28 квітня 2020 року у справі № 824/146/19,

06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/17845/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 753/6673/17, від 22 січня 2020 року у справі № 607/18964/18, від 08 травня 2019 року у справі № 160/7887/18, у постанові Верховного суду України від 06 серпня 2008 року у справі № 61-15914св07.

Встановивши укладення трудового договору за частиною другою статті 23 КЗпП України, суди замість положень частини другої статті 39-1

КЗпП України помилково застосували положення частини першої

статті 39-1 КЗпП України

Суди не перевірили чи відображені істотні зміни умов праці в укладеному між сторонами трудовому договорі, не дали правової оцінки переведенню позивача на іншу посаду без змін в трудовому договорі, неправомірному введенню відповідачем підсумованого обліку робочого часу.

Апеляційний суд, посилаючись на вимоги статті 61 КЗпП України, мав врахувати відсутність профспілкової організації та колективного трудового договору.

Суд надав неправильну оцінку діям відповідача в розрізі статей 57, 142 КЗпП України та не перевірив дотримання роботодавцем вимог статті 141 КЗпП України.

Апеляційний суд не врахував, що графік роботи в дві зміни по 9 годин не відповідає карті умов праці. Також розрахована тривалість робочого тижня не відповідає графіку роботи на 3-й квартал 2019 року в цілому, оскільки період підсумованого обліку робочого часу становив квартал.

Суд невірно витлумачив статтю 59 КЗпП України, оскільки міжзмінний відпочинок і тривалість робочої зміни корелюють між собою. Замість встановлення надмірної тривалості робочої зміни суд констатував скорочення міжзмінного відпочинку.

Суди не врахували всіх обставин, які існували на час подання позивачем заяви про звільнення: стаціонарне лікування, фізична неспроможність працювати згідно недійсного протиправного графіку. Не враховано, що після подання заяви про звільнення за частиною третьою статті 38

КЗпП України і за наявності порушень трудового законодавства, вказаних в цій заяві, роботодавець не має права самостійно змінювати юридичну кваліфікацію підстав звільнення працівника.

Суди не врахували, що відповідач порушив вимоги статті 43 Конституції України, не дотримувався вимог статей 148, 149 КЗпП України та при звільненні позивача посилався на юридично нікчемні акти. Наказ про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності вчинено на невідповідному бланку, підстава звільнення (відсутність на роботі

25-26 вересня 2019 року) не відповідає фактичним обставинам звільнення, а прогул зміни 26 вересня 2019 року зафіксовано до її закінчення всупереч статті 148 КЗпП України.

Апеляційний суд вказав на прогул понад 3 години 25 вересня 2019 року, однак не це слугувало підставою звільнення. Суди не встановили спричиненої відповідачу шкоди та не врахували імперативну дію статті 9 КЗпП України до неправомірних умов праці, запроваджених самостійно роботодавцем.

Суди не перевірили яку саме роботу мала виконувати позивач згідно умов трудового договору і чи саме цієї роботи вимагав відповідач.

Апеляційний суд прийняв до уваги надані відповідачем неналежно засвідчені докази відсутності заборгованості з виплати заробітної плати позивачу та встановивши наявність порушень відповідачем трудового законодавства і конституційного права позивача на відпочинок, не врахував цього при розподілі судових витрат.

Вважає передчасним і неправильним стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу. Надані адвокатом договір і рахунок не свідчать про дійсну домовленість сторін про погодинну оплату.

Вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, оскільки при ухваленні судових рішень у справі суди встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та не дослідили зібрані у справі докази.

Крім того, в автоматичному розподілі справи в суді апеляційної інстанції брав участь суддя, щодо якого раніше було задоволено заяву про самовідвід.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, доводи якого не можуть бути враховані касаційним судом, оскільки всупереч вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву не додані докази надсилання його копії ОСОБА_1 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 листопада 2018 року між ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» та ОСОБА_1 укладено строковий трудовий договір, за умовами якого ОСОБА_1 прийнято на роботу у виробничий відділ на посаду електромонтажника-схемника (далі - трудовий договір).

Відповідно до пункту 1.3 трудового договору, -договір є строковим на підставі частини другої статті 23 КЗпП України з урахуванням інтересів працівника (про що вказано ним в заяві про прийняття на роботу), який укладається на строк 6 місяців з дня його укладення.

Пунктом 2.1 трудового договору визначено, що він укладається

з 08 листопада 2018 року по 08 травня 2019 року строком на шість місяців.

Наказом № 10 від 26 квітня 2019 року внесено зміни до Правил внутрішнього трудового розпорядку та затвердженого графіку робочого часу на ІІІ квартал 2019 року, згідно якого перша зміна по ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» розпочинала роботу о 06:00 год, закінчувала - о 15:45 год, а друга зміна розпочинала роботу о 15:45 год, а закінчувала - о 01:30 год.

Із 01 липня 2019 року на підприємстві введено 9-ти годинний робочий день та визначено графік роботи І та ІІ змін.

На підставі наказу № 936-п від 01 вересня 2019 року ОСОБА_1 була переведена на посаду оператора автоматичних та напівавтоматичних ліній верстатів та установок.

Після внесення змін до графіку робочого часу, ОСОБА_1 , продовжувала працювати на ТОВ «Аутомотів Електрік Україна».

У ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» запроваджено підсумований облік робочого часу працівників.

Відповідно до пункту 6.1 Правил внутрішнього трудового розпорядку

(далі - Правила) тривалість робочого часу працівників ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» становить не більше норми годин облікового періоду, затвердженим Кабінетом Міністрів України в розрахункових нормах тривалості робочого часу для працівників виробництва та 40 годин на тиждень з двома вихідними днями: у суботу і неділю для адміністративного персоналу та для працівників виробництва змінний графік роботи (4 дня робочих і 2 дні вихідних).

Для працівників основного виробництва встановлений наступний змінний режим роботи (пункт 6.2.2 Правил):

- перша зміна (ранкова): початок роботи 06:00 год, 10-ти хвилинна перерва з 8:30 год до 08:40 год, обідня перерва з 11:00 год до

11:25 год (11:25 год - 11:50 год), 10-ти хвилинна перерва з 13:25 год

до 13:35 год, кінець зміни 15:45 год;

- друга зміна (вечірня): початок роботи 15:45 год, 10-ти хвилинна перерва з 18:00 год до 18:10 год, обідня перерва з 20:00 год до

20:25 год (20:25 год - 20:50 год), 10-ти хвилинна перерва з 23:00 год до 23:10 год, кінець зміни 01:30 год.

Згідно пункту 6.2.2.1 Правил відповідно до специфіки роботи вищевказаної категорії працівників, які працюють за змінним графіком роботи і їм не може бути встановлена щотижнева тривалість робочого часу, для них запроваджений підсумований облік робочого часу з обліковим періодом - квартал. Вихідні дні передбачаються для них графіком роботи (змінності).

Згідно табелю обліку робочого часу за липень 2019 року позивач у

ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» працювала у першу зміну, по 9 год, в наступні дні: з 3 (середа) по 6 (субота) липня = 4 дні або 36 год на тиждень, у другу зміну: з 9 (вівторок) по 12 (п`ятниця) липня = 4 дні або 36 год на тиждень. Всього в липні позивач відпрацювала 8 робочих днів по 9 год, що становить 72 год.

Із копії табелю обліку робочого часу за серпень 2019 року судами встановлено, що позивач працювала у першу зміну, по 9 год, в наступні дні: з 9 (п`ятниця) по 11 (неділя) серпня = 3 дні або 27 год на тиждень, у другу зміну: з 14 (середа) по 17 (субота) серпня = 4 дні або 36 год на тиждень, у першу зміну: з 20 (вівторок) по 23 (п`ятниця) серпня = 4 дні або 36 год на тиждень, у другу зміну: з 26 (понеділок) по 29 (четвер) серпня = 4 дні або

36 год на тиждень. Всього в серпні позивач працювала 15 робочих днів по

9 год, що становить 135 год.

Із копії табелю обліку робочого часу за вересень 2019 року судами встановлено, що позивач працювала у першу зміну, по 9 год, в наступні дні:

1 (четвер), 3 (субота), 4 (неділя) вересня = 3 дні або 27 год на тиждень, у другу зміну: з 7 (середа) по 10 (субота) вересня = 4 дні або 36 год на тиждень. Всього у вересні позивач відпрацювала 7 робочих днів по 9 год, що становить 63 год.

ОСОБА_1 у третьому кварталі 2019 року відпрацювала 270 годин.

Перерва між змінами Яцюк В. Г. становила 14 год 15 хв.

23 вересня 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила роботодавцю заяву про звільнення її з роботи із 25 вересня 2019 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, у зв`язку з невиконанням законодавства про працю. Просила виплатити їй недоплачені кошти, а також заробітну плату за дні невикористаної відпустки та вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України. Видачу трудової книжки та розрахунок по заробітній платі просила здійснити не пізніше 26 вересня 2019 року.

25 вересня 2019 року із 6:00 год, більше трьох годин, позивач була відсутня на робочому місці, про що був складений відповідний акт.

25 вересня 2019 року ОСОБА_1 з`явилася на роботі о 10:30 год і надала у відділ кадрів заяву на звільнення.

Згідно наказу № 1070-П № «Про припинення трудового договору (контракту) від 26 вересня 2019 року ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

За період з листопада 2018 року по вересень 2019 року ОСОБА_1 нараховано заробітну плату в розмірі 136 035,45 грн, утримано податків в розмірі 26 526,89 грн, до виплати належало 109 508,56 грн.

На час звільнення ОСОБА_1 виплачено заробітну плату в розмірі

106 413,17 грн.

31 жовтня 2019 року ОСОБА_1 виплачено допомогу з тимчасової непрацездатності у розмірі 2 491, 86 грн, а 27 грудня 2019 року - в розмірі

603,61 грн.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо позовних вимог про нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за надурочний час, заборгованості по заробітній платі, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Відповідно до статті 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Згідно з статтею 57 КЗпП України час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності у відповідності з законодавством.

Статтею 58 КЗпП України встановлено, що при змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень в години, визначені графіками змінності.

Відповідно до статті 62 КЗпП України надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня.

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 94 КЗпП України).

Оплата роботи в надурочний час визначена статтею 106 КЗпП України.

За змістом статті 106 КЗпП України за погодинною системою оплати праці робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі годинної ставки.

За відрядною системою оплати праці за роботу в надурочний час виплачується доплата у розмірі 100 відсотків тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації, оплата праці якого здійснюється за погодинною системою, - за всі відпрацьовані надурочні години.

У разі підсумованого обліку робочого часу оплачуються як надурочні всі години, відпрацьовані понад встановлений робочий час в обліковому періоді, у порядку, передбаченому частинами першою і другою цієї статті.

Згідно із частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до статті 29 Закону України «Про оплату праці» при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством.

Частинами першою та другою статті 97 КЗпП України встановлено, що оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до наказу Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» первинним обліковим документом є, зокрема, табелі обліку використаного робочого часу, розрахунково-платіжні відомості працівника.

У розглядуваній справі, дослідивши розрахункові листи за період з листопада 2018 року по вересень 2019 року та встановивши, що заробітну плату ОСОБА_1 було виплачено у повному обсязі за фактично відпрацьований нею час на підставі табелів обліку використання робочого часу за вказаний період, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.

При цьому апеляційний суд, враховуючи табелі обліку робочого часу після запровадження на підприємстві 9-ти годинного робочого дня та визначення графіку роботи І та ІІ змін (за період липень-вересень 2019 року), правильно вказав на дотримання роботодавцем тривалості робочого тижня не більше 40 годин та, відповідно, на безпідставність доводів ОСОБА_1 про нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за надурочний час, пов`язаний з перевищенням норми тривалості робочого часу.

Також апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу, що виплата грошових коштів, нарахованих ОСОБА_1 як допомога по тимчасовій непрацездатності після шостого дня лікарняного, в розмірі 3 095,39 грн здійснюється за рахунок Фонду соціального страхування України.

Щодо позовних вимог про скасування наказу про звільнення з роботи, розірвання трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, виправлення запису в трудовій книжці, нарахування та стягнення невиплаченої вихідної допомоги, відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Згідно з приписами статті 44 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до частини першої статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Судами встановлено, що 25 вересня 2019 року ОСОБА_1 мала стати до роботи у першу зміну, яка починалася о 06:00 год. При цьому заяву

ОСОБА_1 про звільнення, відповідач фактично отримав 25 вересня

2019 року о 10:30 год.

Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що

ОСОБА_1 25 вересня 2019 року з 06:00 год більше трьох годин була відсутня на робочому місці без поважних причин.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки ОСОБА_1 , направивши заяву поштою, не переконалась в отриманні та розгляді роботодавцем її заяви про звільнення, а тому, враховуючи приписи

статті 139 КЗпП України, 25 вересня 2019 року мала стати до роботи згідно встановленого трудового розпорядку.

При цьому судами не було встановлено вчинення відповідачем дій щодо ухилення від отримання через засоби поштового зв`язку заяви ОСОБА_1 про звільнення.

Отже, встановивши, що позивач здійснила прогул, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали наказ про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України законним.

Оскільки інші позовні вимоги є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення та визначення підстави звільнення, вони також не підлягають задоволенню, на що правильно вказали суди.

Враховуючи встановлені обставини, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц,

від 16 жовтня 2019 року у справі № 182/7775/15-ц, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 03 грудня 2019 року у справі № 1440/1965/18, від 13 червня 2018 року у справі № 761/34161/17-ц, від 15 листопада 2018 року № 761/18805/17, від 11 липня 2019 року

№ 761/39962/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 640/14146/16-ц,

від 28 квітня 2020 року у справі № 824/146/19, 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/17845/15-ц,

від 23 січня 2019 року у справі № 753/6673/17, від 22 січня 2020 року у справі № 607/18964/18, від 08 травня 2019 року у справі № 160/7887/18, у постанові Верховного суду України від 06 серпня 2008 року у справі

№ 61-15914св07, на які заявник посилається як на підставу касаційного оскарження.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо не дослідження доказів, встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій надано оцінку доказам відповідно до положень

статті 89 ЦПК України.

Сама по собі незгода заявника із висновками судів щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржених судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на наведене, Верховний Суд вважає, що судом першої та апеляційної інстанції було правильно установлені фактичні обставини справи, на підставі яких зроблені обґрунтовані висновки по суті позовних вимог.

Доводи касаційної скарги щодо передчасності вирішення питання розподілу судових витрат спростовані приписами пункту 6 частини першої статті 264 ЦПК України, відповідно до яких під час ухвалення рішення суд вирішує питання, зокрема розподілу між сторонами судових витрат.

Посилання на те, що надані адвокатом договір і рахунок не свідчать про дійсну домовленість сторін про погодинну оплату, є необґрунтованими, оскільки не спростовують факт надання професійної правничої допомоги, зокрема відповідно до акту наданих послуг від 03 липня 2020 року, якому надана оцінка апеляційним судом.

Апеляційний суд, виходячи з критеріїв розумності, складності справи та з урахуванням заперечень з боку представника позивача, обґрунтовано стягнув з ОСОБА_1 та користь ТОВ «Аутомотів Електрік Україна» 7 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суддя Владичан А. І., щодо якого було задоволено заяву про самовідвід, участі у розгляді справи та ухваленні оскарженої постанови апеляційного суду не брав.

Інші доводи касаційної скарги також не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржених судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.

Щодо вимог заявника про скасування додаткового рішення Хотинського районного суду Чернівецької області 21 липня 2020 року, то вказане судове рішення обґрунтовано скасовано апеляційним судом, тому повторне скасування цього рішення ще й касаційним судом не вимагається.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 02 липня

2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня

2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович