Рішення

від 01.08.2022 по справі 752/17685/21

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/17685/21

Провадження № 2/752/2862/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 серпня 2022 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі:

головуючого- судді - Машкевич К.В.

за участю секретаря - Гненик К.П.

позивача- ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю « Чіназес» про припинення трудових відносин, стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, нарахування та сплату єдного соціального внеску за період роботи,суд

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з позовом і просить зобов`язати відповідача припинити з нею трудові відносини та видати наказ про її звільнення з роботи за ст.38 КЗпП України, стягнути 9 600, 00 гр. заборгованості по заробітній платі, компенсацію за 24 дні невикористаної відпустки та зобов`язати відповідача сплатити єдиний соціальний внесок з жовтня 2019 роу та подату звільнення до Песійного фонду України.

Посилається в позові на те, що з 29 липня 2019 року працювала в ТОВ`Вано Івано» на посаді заступника директора.

На даний час ТОВ» Вано Івано» перейменовано на ТОВ`Чіназес».

Вона неодноразово зверталася до керівництва з заявами про звільнення за власним бажанням, за угодою сторін та проведення остаточного розрахунку, однак її вимоги не виконані.

24 грудня 2020 року вона подала заяву про звільнення за угодою сторін, а оскільки її заява залишилася без задоволення, 16 березня 2021 року звернулася до Держпраці у Київській області щодо можливого порушення її прав.

Враховуючи, що всі її звернення та намагання звільнитися з роботи були проігноровані, іншим шляхом захистити своє право вона позбавлена можливості, вважає, що трудові відносини мають бути припинені саме судом.

Крім того, в порушення вимог трудового законодавства відповідач до цього часу не здійснив повного розрахунку за період роботи січень-лютий 2020 року, що орієнтовано складає 9 600,00 гр.

Оскільки отримати точну інформацію про заборгованість вона не може, підтверджує суму заборгованості довідкою форми ОК-5 Пенсійного фонду України.

З моменту укладення трудових відносин з відовідачем вона не використала 24 дні щорічної основної відпустки, а тому просить зобов`язати відповідача компенсувати їх.

Крім того, з моменту укладення з відовідачем трудових відносин останнім, у порушення вимог Закону України « Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», не відраховано єдиний соціальний внесок до Пенсійного фонду з жовтня 2019 року.

Підтвердженням цьому є довідка Пенсійного фонду України форми ОК-5 від 16 березня 2021 року.

Вииходячи з того, що це перешкоджає нарахуванню стажу та отримання у майбутньому належного пенсійного забезпечення, просить зобов`язати відповідача здійснити вказані нарахування.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

Позовна заява була зареєстрована в канцелярії суду 16 липня 2021 року та відповідно до ст. 33 ЦПК України було визначено склад суду.

Ухвалою суду від 10 серпня 2021 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

В подальшому за ініціативою суду розгляд справи було продовжено в судовому засіданні з викликом сторін.

Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками.

На час ухвалення рішення відповідач своїм правом не скористася, відзив на позов не подав.

Позивач у судовому засіданні позов підтримала.

Представник відповідача в судове засіданні неодноразово не з`являвся, по час розгляду справи повідомлявся належним чином у порядку, визначеному ст.128 ЦПК України.

Судові повістки, що направлялися відповідачу за адресою реєстрації відповідно до даних Єдиного державного реєстру ного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, поверталися до суду без вручення з відмітками про відсутність товариства за вказаною адресою або за закінченням терміну зберігання.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої у постанові в справі № 918/539/16 від 07 липня 2022 року, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Виходячи з цього, на підставі ч.1 ст.223 ЦПК України, суд вважає за можливе розглядати справу в відсутності представника відовідача.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст. 21,24 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов"язується виконати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник зобов"язується виплачувати працівникові заробітну плату.

Згідно з ч.ч.2,3 ст.24 КЗпП України укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Відповідно до пунктів 1.1, 1.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерством юстиції України та Міністерством соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п`ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.

При влаштуванні на роботу працівники зобов`язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку.

Відповідно до ст.48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п`ять днів.

Судом встановлено, що позивач на підставі наказу від 29 липня 2019 року прийнята на роботу до ТОВ» Вано Івано Марані» на посаду заступника директора.

24 грудня 2020 року нею була подана заява про звільнення з займаної посади з 11 січня 2021 року за п.1 ст.36 КЗпП України та виплату всіх належних при розрахунку коштів.

Відовідно до інформації Головного управління Держпраці в Київській області на час звернення позивача ТОВ`Вано Івано Марані» змінило назву на ТОВ`Чіназес».

/ ас. 20 - 28; 59 - 60 /

Позивач у судовому засіданні зазначила, що будь-які спроби вирішити питання про звільнення не дали результатів, оскільки директор перестав відповідати на її дзвінки, а за місцем рестарції товариство відсутнє.

Стаття 43 Конституції України забороняє примусову працю та надає можливість кожному заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.

Загальні підстави звільнення працівників передбачені ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗПП, однією із підстав звільнення є угода сторін, коли сторони трудових відносин, а саме роботодавець і працівник, дійшли згоди щодо звільнення.

Ініціатором припинення трудового договору за цією підставою може бути як працівник, так і роботодавець.

Судом встановлено, що такої згоди позивач з відповідачем не дійшли, наказ про звільнення позивача відповідно до поданої 24 грудня 2020 року заяви з цих підстав відповідачем виданий не був.

Відповідно до ч.1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Згідно з нормами трудового законодавства працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, а роботодавець зобов`язаний у встановленому порядку його звільнити.

Право на звільнення за власним бажанням за загальним правилом мають усі без винятку працівники, незалежно від посад, які вони обіймають, та сфери їхньої діяльності.

Суть цієї підстави розірвання трудового договору полягає в тому, що за наявності бажання працівника припинити трудові відносини з конкретним роботодавцем останній зобов`язаний в установленому законом порядку звільнити цього працівника незалежно від незаінтересованості самого роботодавця в такому звільненні чи від будь-яких інших обставин.

Розглядаючи справи, пов`язані із застосуванням даної норми, Конституційний Суд України у рішеннях від 07.07.2004 року № 14-рп/2004, від 16.10.2007 року № 8-рп/2007 та від 29.01.2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя.

Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей.

За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Враховуючи викладене, суд вважає права позивача порушеними з боку відповідача, як роботодавця, оскільки не вирішення заяви про звільнення з роботи є порушенням її права щодо вільного вибору праці.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч. 1 cт. 4, ч.1. cт. 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи і інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю Українита інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (cт. 4 КЗпП України).

За змістом ч.1 ст.9 ЦК України положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

За правилами ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

З урахуванням викладеного вище суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача в цій частині шляхом визнання трудових відносин позивача з відповідачем припиненими з 11 січня 2021 року за ст.38 КЗпП України.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України та ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Згідно зі ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Крім того, статтею 25 Конституції України передбачено право на оплачувану щорічну відпустку.

Відповідно до ст.74 КЗпП України та Закону України « Про відпустки» громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Порядок надання відпусток регулюється ст. 79 КЗпП України та ст. 10 Закону України « Про відпустки».

З точки зору закону право на відпустку мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами незалежно від виду та галузевої приналежності та фізособами-підприємцями.

Надання працівникам відпусток є обов`язком роботодавця.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону Укаїни « Про відпустки» щорічна основна відпустка надається за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Звертаючись до суду, позивач зазначає, що в січні-лютому 2020 року заробітна плата їй виплачена не була, хоч і була нарахована.

Дані обставини підтверджуються довідкою форми ОК-5 Пенсійного фонду України, в якій зазначено, що за січень-лютий 2020 року позивачу нарахована заробітна плата в розмірі відповідно 4 800, 00 грн. та 1 200, 00 грн.

Крім того, позивач зазначила, що з моменту укладення трудового договору і до фактичного припинення трудових відносин відпустка відповідачем їй не надавалася.

Відповідно до ч.1 ст.83 КЗпП України та ст. 24 Закону України « Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

/ а.с. 60 - 64 /

Виходячи з викладеного, ненадання позивачем розрахунку розміру компенсації за невикористану відпустку, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованої заробітної плати та зобов`язання нарахувати та виплати їй компенсацію за невикористану відпустку.

При вирішенні спору суд також враховує наступне.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.

Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Відповідно статті 229 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Аналогічні положення містяться у статтях 76, 80 ЦПК України.

Крім того, суд також враховує, що статтями 22, 24 Конституції України закріплено принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

В Рішенні Конституційного суду України № 11-рп/2012 зазначається, що засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в ч.1 ст.55 Конституції України.

Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного ч. 1 ст.24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Тобто, суд конституційної юрисдикції тлумачить даний принцип, як принцип, який дає змогу усім учасникам реалізувати свої процесуальні права.

З цього випливає, що право на доступ до суду, в тому числі право на захист порушених чи оспорюваних прав та їх захист судом має не лише відповідач, а й позивач, який звернувся до суду за захистом і таке право йому гарантоване законом.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові в справі № 219/1704/17 від 13 травня 2020 року, яка, з точки зору ч.4 ст263 ЦПК України, має враховуватися судом, у контексті дотримання принципу змагальності сторін, у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.

Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.

За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків.

Суд враховує, що позивачем перед зверненням до суду вживалися позасудові заходи для захисту своїх трудових прав, у тому числі шляхом звернення до контролюючих органів.

Не дивлячись на це, відповідачем, як роботодавцем, заходи для поновлення прав позивача вжиті не були.

Не подавши відзив на позов та не забезпечивши представництво товариства в суді при розгляді справи, відповідач приведених у позові обставин не спростував і будь-яких доказів протилежного не надав.

З урахуванням цього суд вважає вимоги позивача доведеними, а суми до стягнення належно обгрунтованими.

Щодо решти вимог позивача, суд виходить з настпного.

Відповідно до ст. 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій.

Згідно з п.1 ст. 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» платниками збору на обов`язкове державне пенсійне страхування є суб`єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об`єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об`єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи; - суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників.

За змістом ч.2 ст.20 Закону персоніфіковані відомості про заробітну плату (дохід, грошове забезпечення, допомогу, компенсацію) застрахованих осіб, на яку нараховано і з якої сплачено страхові внески, та інші відомості подаються до Пенсійного фонду роботодавцями, підприємствами, установами, організаціями, військовими частинами та органами, які виплачують грошове забезпечення, допомогу та компенсацію відповідно до законодавства.

Статтею 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з ч.6 ст.20 Закону страхувальники зобов`язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.16 Закону застрахована особа має право вимагати від страхувальника сплати страхових внесків, у тому числі в судовому порядку.

З довідки форми ОК-5 Пенсійного фонду України вбачається, що відповідач, як роботодавець, з моменту укладення трудового договору з позивачем подавав звіти до органів Пенсійного фонду України про розмір нарахованої позивачу заробітної плати, в тому числі в січні-лютому 2021 року, а також про розмір сплачених страхових внесків.

Будь-яких доказів того, що з нарахованої суми заробітної плати відповідачем не сплачено страхові внески, позивач при зверненні до суду не надала і на їх несплату не посилаться, посилаючись лише на необхідність їх сплати.

Суд врахвує, що відповідно до ч.11 ст.9 вище приведеного Закону у разі несвоєчасної сплати або не в повному обсязі ЄСВ до платника застосовуються фінансові санкції, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку ЄСВ, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.1 та ст.25 Закону суми ЄСВ, своєчасно не нараховані та/або не сплачені у строки, встановлені законодавством, є недоїмкою.

За несплату, неповну сплату або несвоєчасну сплату ЄСВ до роботодавців застосовуються штрафні санкції, які застосовуються уповноваженими та те органамим.

Враховуючи викладене вище та встановлені судом обставини, подання відповідачем, як роботодавцем, звітності про нараховану позивачу заробітну плату, а також суму ЄСВ, суд вважає відсутніми підстави вважати, що у відповідача має місце недоїмка, про яку орган доходів і зборів надсилав вимогу відповідачу про її сплату, а тому підстави для задоволення вимог позивача в ій частиі відсутні.

Відповіднодо ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Знідно з п.1 ч.1 ст.5 Закону України « Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

З урахуванням цього з відповідача на користь держави підлягає стягненню 908, 00 гр. судового збору.

Керуючись ст.ст. 3, 4, 36, 38, 74, 79, 83, 94, 115 КЗпП України, Законом України « Про оплату праці», Законом України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України , суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Чіназес» з 11 січня 2021 року на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП України у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 за власним бажанням.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Чіназес» на користь ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі 6 000,00 грн. /за вирахуванням необхідних податків та платежів/ та 908,00 грн. судового збору.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Чіназес» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 28.07.2019 року по 11.01.2021 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Чіназес» 908,00 грн. судового збору на користь держави.

В решті позовних вимог відмовити.

Позивач: ОСОБА_1 /адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 /.

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Чіназес» /адреса: 02132, м.Київ, вул.Зарічна, 1-Б, код ЄДРПОУ:41116333/.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 10 серпня 2022 року.

Суддя: К.В.Машкевич