ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 серпня 2022 року
м. Київ
cправа № 910/12044/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий),) Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання -Пасічнюк С.В.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство ?Банк ?Київська Русь?, правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія ?Кантієро?,
представник позивача - Круглик В.В., адвокат (ордер від 14.04.2021 № 1105589),
відповідач - приватне підприємство ?Виробничо-комерційна фірма ?Інтар?,
представник відповідача - Дорофеєв Д.А., адвокат (ордер від 06.08.2020 № 133156),
третя особа - ОСОБА_1,
представник третьої особи - Іванчик Р.Б., адвокат (ордер від 12.12.2019 № 405757),
розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія ?Кантієро?
на рішення господарського суду міста Києва від 09.08.2021 (головуючий суддя Літвінова М.Є.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 (головуючий Сулім В.В., судді: Майданевич А.Г. і Коротун О.М.)
у справі № 910/12044/19
за позовом публічного акціонерного товариства ?Банк ?Київська Русь? (далі - Банк), правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія ?Кантієро? (далі - Товариство),
до приватного підприємства ?Виробничо-комерційна фірма ?Інтар? (далі - Підприємство),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ),
про застосування наслідків нікчемного правочину.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
Банк звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Підприємства за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про застосування наслідків нікчемного правочину.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у квітні 2016 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Банку повідомила Підприємство про нікчемність правочинів з припинення дії укладених сторонами п`яти договорів іпотеки від 09.11.2012 (реєстраційний номер 1353), від 30.12.2012 (реєстраційні номери 20336, 779, 781, 783), правочину з погашення заборгованості Підприємства перед Банком за укладеними сторонами трьома кредитними договорами від 24.12.2009 за рахунок прийняття Банком у власність предмета застави (акцій) за укладеним сторонами договором застави від 27.06.2014. У зв`язку з цим, вважаючи нікчемним правочин з припинення договору іпотеки, наслідком якої є чинність цього договору, та непогашеними зобов`язання за кредитними договорами, Банк просив визнати за собою право іпотеки, яке виникло на підставі укладеного сторонами договору іпотеки від 09.11.2012, права за яким припинені у зв`язку з вчиненням нікчемного правочину.
Справа судами розглядалась неодноразово.
Рішенням господарського суду міста Києва від 09.08.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:
- вид забезпечення зобов`язань Підприємства за кредитним договором - іпотека за договором іпотеки був замінений сторонами на заставу за договором застави № 75064-23/14-6;
- хоча звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс Банку цінних паперів відбулося після укладення договорів про розірвання договору іпотеки, але сторони домовилися та підписали договір купівлі-продажу цінних паперів № БВ-14/11128, відповідно до якого було змінено предмет застави, 26.06.2014, тобто до розірвання договору іпотеки;
- на момент укладення оспорюваного Банком правочину про розірвання договору іпотеки діяла попередня редакція Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? від 20.04.2014, яка не містила положень, які б вказували на нікчемність правочинів з підстав, зазначених Банком;
- Банк повинен довести обставини, які входять до предмета доказування у справі та які підтверджують факт порушення/невизнання його права Підприємством. Проте Банком не надано суду належних та допустимих доказів вчинення посадовими особами Банку шахрайських дій та зловмисних намірів, що мали б на меті штучне виведення активів Банку;
- те, що директор Підприємства Устич Ігор Петрович, який підписав договір про розірвання договору іпотеки, був одночасно директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку, не є підтвердженням того, що директор Підприємства є пов`язаною особою Банку в розумінні статті 52 Закону України ?Про банки і банківську діяльність?, оскільки його посада не відноситься до посад керівників Банку відповідно до статті 42 вказаного Закону;
- та обставина, що ?тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку ОСОБА_2 , а потім ОСОБА_3 , яка працювала в Банку на керівних посадах", не має значення для справи, оскільки ?підстава недійсності правочину має існувати на момент вчинення правочину";
- на момент отримання Банком у власність цінних паперів їхня ціна дорівнювала біржовому курсу станом на той момент, а визначеною відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок ринковою вартістю емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, є їх біржовий курс;
- Банк за правочином з погашення заборгованості отримав у власність цінні папери за ціною, що відповідала їх звичайним цінам (ринковій вартості) на момент укладення правочину;
- оскільки у задоволенні позову відмовлено, то відсутні підстави для застосування позовної давності.
Не погоджуючись з рішенням судів попередніх інстанцій, Товариство, яке є правонаступником Банку, звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги), посилаючись на те, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Касаційна скарга (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги) обґрунтована тим, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у: постановах від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 щодо застосування частини третьої статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (фраудаторні правочини); постановах Верховного Суду від 01.02.2018 у справі № 910/21976/16, від 04.07.2018 у справі № 826/1476/15 щодо нікчемності правочину в силу закону на підставі статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; постановах Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 662/397/15, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15 щодо обов`язку суду надавати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору; постановах Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 914/1315/16, від 09.08.2017 у справі № 914/1318/16, Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 914/1316/16, від 12.03.2018 у справі № 914/1317/16, від 26.02.2019 у справі № 916/3146/17, від 13.06.2018 у справі № 916/1889/17, від 05.03.2020 у справі № 918/539/17, від 24.02.2021 № 910/12044/19.
Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення залишити без змін.
Від ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу не надходив.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін та третьої особи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Постановою Верховного Суду від 24.02.2021 рішення господарського суду міста Києва від 09.08.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 у справі № 910/12044/19 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні рішень не врахували висновок Верховного Суду України, що міститься у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/122664/15. Порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, такі недоліки не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
На виконання вказівок Верховного Суду, судами попередніх інстанцій встановлено, що у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) викладено правовий висновок про те, що іпотекодержатель набуває права майнової вимоги на підставі іпотечного договору з моменту його нотаріального посвідчення/державної реєстрації. Реалізація цього права іпотекодержателем (задоволення забезпеченої іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання відбувається шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до частини другої, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов`язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. За спірними договорами про внесення змін до договору іпотеки, укладеними між кредитором і боржником, кредитор відмовився від нерухомого майна, переданого в іпотеку на забезпечення зобов`язання за кредитним договором, тобто відмовився від власних майнових вимог. Така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у Банку.
Розірвання договору іпотеки від 09.11.2012, зареєстрованого в реєстрі за № 1353 (далі - Договір іпотеки-1), при непогашеній заборгованості за кредитним договором 1 свідчить про те, що Банк безпідставно відмовився від власних майнових вимог до іпотекодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника, внаслідок чого договір про розірвання договору іпотеки від 27.06.2014 є нікчемними в силу зазначеної норми Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб?. Втім, для застосування наслідків нікчемності цього правочину необхідно встановити, чи не є погашеною заборгованість Підприємства за кредитним договором від 24.10.2012 № 70296-20/12-1 (далі - Кредитний договір-1).
Під час нового розгляду справи суди виходили з того, що доведення наявності обставин, з якими положення Закону передбачають віднесення відповідного правочину до нікчемних, у тому числі для застосування наслідків нікчемного правочину, за наявності відповідного спору покладається саме на зацікавлену особу, якою ініційовано пов`язаний з цим спір, оскільки за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна із сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Отже, у даному випадку слід з`ясувати наявність або ж відсутність підстав недійсності правочину, встановлених законом (нікчемний правочин).
Судами встановлено, що розірвання Договору іпотеки-1 відбулося 27.06.2014 на підставі договору купівлі-продажу цінних паперів від 26.06.2014 № БВ-14/11128, що підтверджується відповідним договором про розірвання Договору іпотеки-1, тоді як рішення правління Банку (витяг з протоколу №П-58/1) щодо здійснення погашення заборгованості позивача перед Банком за Кредитними договорами-1, кредитним договором від 24.12.2009 № 61901-20/9-1 (далі - Кредитний договір-2), кредитним договором від 24.10.2012 № 70330-20/12-1 (далі - Кредитний договір-3; далі разом - кредитні договори) шляхом звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс банку цінних паперів на суму 136 504 168,70 грн прийнято 08.08.2014, тобто після укладення договорів про розірвання договору іпотеки.
Частиною першою статті 598 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.
Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, уклавши 27.06.2014 договір про розірвання договору іпотеки, сторони припинили взаємні права та обов`язки за договором іпотеки.
При цьому за приписами статті 17 Закону України ?Про іпотеку? відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Вид забезпечення зобов`язань Підприємства за кредитним договором - іпотека за договором іпотеки був замінений сторонами на заставу за договором застави № 75064-23/14-6.
Отже, хоча звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс Банку цінних паперів відбулося після укладення договорів про розірвання договору іпотеки, але сторони домовилися та підписали договір купівлі-продажу цінних паперів № БВ-14/11128, відповідно до якого було змінено предмет застави, 26.06.2014, тобто до розірвання договору іпотеки.
Крім того, судами встановлено, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Згідно із статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Частинами першою, другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Також судами зазначено, що у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19) зроблено висновок щодо застосування статті 215 ЦК України та вказано, що ?підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину?.
Зі змісту позовної заяви судами встановлено, що Банк просив суд застосувати наслідки нікчемного правочину від 27.06.2014 про розірвання, у тому числі і оспорюваного Банком договору іпотеки, на підставі норм статті 38 Закону ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? у редакції Закону України ?Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи? від 04.07.2014 № 1586-VII, який набрав чинності 11.07.2014.
Таким чином, на момент укладення оспорюваного Банком правочину про розірвання договору іпотеки діяла попередня редакція Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? від 20.04.2014, яка не містила положення, яке б вказувало на нікчемність правочинів з підстав, зазначених Банком.
Відповідно до частини другої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? (у редакції, чинній від 20.04.2014, тобто на момент виникнення спірних правовідносин) підставами визнання правочинів нікчемними були такі критерії:
1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;
2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;
3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;
4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку;
5) договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку;
6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.
Отже, частина друга, пункт 1 частини третьої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? у редакції Закону України ?Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи? від 04.07.2014 № 1586-VII, який набрав чинності 11.07.2014, не застосовуються до спірних правовідносин і не можуть бути підставою нікчемності договору від 27.06.2014 про розірвання Договору іпотеки-1.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що вказане не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16), оскільки у вказаній справі договори про внесення змін до договору іпотеки, що були визнані судом нікчемними, були укладені 26.09.2014, 07.11.2014, 30.12.2014 та 20.01.2015, тобто після набрання чинності Закону України ?Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи? від 04.07.2014 № 1586-VII, яким було змінено редакцію статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб?.
Судами встановлено, що Товариство стверджує, що Банк, прийнявши у власність цінні папери в рахунок заборгованості за кредитними договорами, фактично відмовився від права вимоги грошових коштів у сумі 136 504 150,07 грн.
Однак, як вбачається з рішення правління Банку від 08.08.2014 про врегулювання заборгованості Підприємства (витяг з протоколу № П-58/1), оприбуткування цінних паперів на баланс Банку було здійснено на підставі останнього біржового курсу цінних паперів згідно з листами відповідних фондових бірж (лист "Української міжнародної фондової біржі" від 06.08.2014 за № 06/08-1, лист "Київської міжнародної фондової біржі" від 07.08.2014 за № 14/08-07/01, лист Фондової біржі ПФТС від 07.08.2014 за № 0624).
Біржовий курс отриманих Банком цінних паперів також підтверджується загальнодоступною інформацією, розміщеною на сайті Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку України smida.gov.ua, відповідно до якої:
1) біржовий курс на одну акцію ПАТ "Сінтрон" станом на 06.08.2014 складав 91,011 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 301 700 штук складала 27 458 018,70 грн;
2) біржовий курс на одну акцію ПАТ "Юридичні послуги" станом на 06.08.2014 складав 20,0010 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 3 850 000 штук складала 77 003 850,00 грн;
3) біржовий курс на одну акцію ПАТ "Сіам-Капітал" станом на 06.08.2014 складав 25 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 1 281 692 штуки складала 32 042 300,00 грн.
Відповідно до пункту 3 витягу з протоколу правління Банку від 08.08.2014 № П-58/1 ?Про врегулювання заборгованості Підприємства (ідентифікаційний код 21516802)? ціна оприбуткованих на баланс Банку цінних паперів була визначена на підставі останнього біржового курсу цінних паперів відповідно до листів фондових бірж, в обігу на яких перебували цінні папери (інформаційна довідка ?Української міжнародної фондової біржі? від 08.08.2014 за № 08/08-1, інформаційна довідка ?Київської міжнародної фондової біржі? від 08.08.2014 за № 14/08- 08/04, інформаційна довідка Фондової біржі ПФТС від 08.08.2014 за № 0629).
Таким чином, на момент отримання Банком у власність вказаних цінних паперів їхня ціна дорівнювала біржовому курсу станом на той момент.
Згідно з підпунктом 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, що діяла на момент вчинення правочину з погашення заборгованості) звичайна ціна - це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотнє, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.
У разі якщо ціни (націнки) на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена відповідно до правил такого регулювання. Це положення не поширюється на випадки, коли встановлюється мінімальна ціна продажу або індикативна ціна. У такому разі звичайна ціна операції визначається відповідно до статті 39 цього Кодексу, але не може бути меншою за мінімальну або індикативну ціну. Якщо під час здійснення операції обов`язковим є проведення оцінки, вартість об`єкта оцінки є підставою для визначення звичайної ціни для цілей оподаткування за умови, що неможливо застосувати методи, зазначені у підпункті 39.3.1 пункту 39.3 статті 39 цього Кодексу. Якщо постачання товарів (робіт, послуг) здійснюється на підставі форвардного або ф`ючерсного контракту, звичайною ціною є ціна, яка відповідає рівню ринкових цін на момент укладення такого контракту.
До правочину з погашення заборгованості не застосовуються спеціальні норми підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, оскільки:
- ціни на предмет правочину з погашення заборгованості не підлягають державному регулюванню;
- правочин з погашення заборгованості не був укладений під час проведення аукціону;
- правочин з погашення заборгованості не є форвардним або ф`ючерсним контрактом;
- правочин з погашення заборгованості не стосувався продажу товарів у примусовому порядку.
Крім того, відповідно до чинного законодавства під час здійснення операції за правочином з погашення заборгованості проведення оцінки майна не було обов`язковим.
Частиною шостою статті З Закону України ?Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні? передбачено, що випадки обов`язкового проведення оцінки майна встановлюються цим законом. Правочин з погашення заборгованості не підпадає під жодний з випадків, коли проведення оцінки майна є обов`язковим відповідно до частини другої статті 7 цього Закону.
Тобто звичайною ціною для операції за правочином з погашення заборгованості є ринкова вартість цінних паперів, що були його предметом.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 8 Закону України ?Про акціонерні товариства? (у редакції, що діяла на момент вчинення правочину з погашення заборгованості) ринкова вартість для емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, визначається як вартість цінних паперів, визначена відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок.
Згідно із статтею 24 Закону України ?Про цінні папери та фондовий ринок? фондова біржа створює організаційні умови для укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів шляхом проведення біржових торгів і забезпечує контроль за їх виконанням із застосуванням відповідних заходів впливу.
Статтею 1 Закону України ?Про цінні папери та фондовий ринок? передбачено, що котирування - це механізм визначення та/або фіксації на фондовій біржі ринкової ціни емісійного цінного паперу, що перебуває в обігу на такій біржі.
Відповідно до пункту 2 розділу І Положення про функціонування фондових бірж, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 22.11.2012 № 1688 (у редакції, що діяла на момент вчинення правочину з погашення заборгованості), біржовий курс цінного папера - це розрахункове значення ціни цінного папера (ринкова ціна цінного папера), яке визначається відповідно до порядку визначення біржового курсу цінного папера, встановленого Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, та оприлюднено відповідно до цього Положення.
Згідно з розділом VI вказаного Положення біржовий курс цінних паперів, визначений за результатами біржових торгів, підлягає обов`язковому оприлюдненню на власному веб-сайті фондової біржі (у цілодобовому режимі). Біржовий курс цінного папера оприлюднюється із зазначенням дати його визначення. Фондова біржа надає до загальнодоступної інформаційної бази даних Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про біржовий курс цінного папера із зазначенням дати його визначення.
Враховуючи зазначене, суди дійшли висновку, що визначеною відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок ринковою вартістю емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, є їх біржовий курс.
Такий самий висновок зроблено в абзаці п`ятому пункту 4 роз`яснення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 10.08.2010 № 7 ?Про порядок застосування розділу XII Закону України ?Про акціонерні товариства» щодо здійснення обов`язкового викупу акціонерним товариством розміщених ним акцій?.
Таким чином, Банк за правочином з погашення заборгованості отримав у власність цінні папери за ціною, що відповідала їх звичайним цінам (ринковій вартості) на момент укладення правочину.
Що ж до листа Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.08.2017, то суди виходили з того, що викладені у листі обставини не стосуються предмета доказування у судовій справі № 910/12044/19 та не є офіційним роз`ясненням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Також вказаний лист жодним чином не підтверджує наявності маніпулювання ціновою політикою активів на ринку цінних паперів.
Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що на підтвердження ринкової вартості цінних паперів Товариство подало суду звіт про оцінку майна (далі - звіт), виконаний оцінювачем ТОВ ?Еверест Реал Естейт?, код ЄДРПОУ 38148611 - Забашта В.Ф. (далі - оцінювач), складений 15.06.2021, в якому загальна ринкова вартість цінних паперів станом на 27.06.2014 визначена у розмірі 3 284 694,00 грн, та зазначало, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про правове регулювання наданого звіту та не застосував закон, який підлягає застосуванню. Так, місцевий господарський суд необґрунтовано застосував Закон України ?Про судову експертизу? замість Закону України ?Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність?.
При цьому суд апеляційної інстанції погодився з твердженнями Товариства про помилковість застосування у даному випадку Закону України ?Про судову експертизу?.
Водночас апеляційний суд зазначив, що вказаний звіт, у першу чергу, повинен відповідати вимогам Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо висновку експерта (стаття 98 ГПК України).
Статтею 98 ГПК України, зокрема, передбачено, що висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, ім`я, по батькові, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом, також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із статтею 104 ГПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.
Судом встановлено, що звіт, складений Забаштою В.Ф., відомостей щодо наявності в останнього відповідної освіти та обізнаності з відповідальністю за завідомо неправдивий висновок не містить. Крім того, вказаний звіт виконаний на замовлення Товариства з використанням виключно наданих ним документів. Також у звіті зазначено, що оцінювач не несе відповідальності за достовірність, точність і адекватність всієї наданої позивачем інформації.
Отже, за висновком суду, звіт, наданий суду, не є висновком експерта в розумінні ГПК України.
Таким чином, судами з матеріалів справи встановлено, що Банк отримав у власність цінні папери загальною ринковою вартістю 136 504 168,87 грн. На таку ж саму суму була погашена заборгованість Підприємства перед Банком за кредитними договорами.
Отже, твердження Товариства про відмову Банку від права вимоги грошових коштів не відповідає дійсності.
Також судом апеляційної інстанції зазначено, що в апеляційній скарзі скаржник наголошував на тому, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалась не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Враховуючи зазначене, скаржник вважав, що суд першої інстанції повинен був застосувати до спірних правовідносин пункт 3 частини другої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? у редакції від 20.04.2014, а саме про те, що правочин від 27.06.2014 з припинення дії договорів іпотеки є нікчемним, оскільки він мав на меті штучне виведення активів Банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів.
Згідно із статтею 190 Кримінального кодексу України шахрайством вважається заволодіння чужим майном або придбання такого права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із статтями 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
Водночас саме позивач повинен довести обставини, які входять до предмета доказування у справі та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем.
Проте, всупереч наведеним правовим нормам, Товариством не надано суду належних та допустимих доказів вчинення посадовими особами Банку шахрайських дій та зловмисних намірів, що мали на меті штучне виведення активів Банку.
Що ж до посилань Товариства на те, що, звільнивши заставне майно від обтяжень Банк уклав правочини з пов`язаною особою Банку - Підприємством всупереч вимогам статей 43, 44 Закону України ?Про банки і банківську діяльність?, оскільки тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку Братко В.І., потім ОСОБА_3 , яка працювала в Банку на керівних посадах, директором Підприємства був ОСОБА_4 , який теж працював у Банку на керівних посадах, то судами встановлено, що відповідно до пункту 8 частини третьої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з підстави, коли банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. При цьому вказаний пункт статті 38 Закону ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? містився у редакції Закону України ?Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи? від 04.07.2014 № 1586-VII, який набрав чинності 11.07.2014, тобто на момент укладення оспорюваного договору про розірвання договору іпотеки діяла попередня редакція Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? від 20.04.2014, яка не містила положень щодо нікчемності правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку з підстави, коли банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.
Крім того, судами встановлено, що згідно з пунктами 1-9 частини другої статті 52 Закону України ?Про банки і банківську діяльність? (у редакції, чинній станом на 27.06.2014) для цілей цього Закону пов`язаними особами є: 1) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку; 3) керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 4) керівники та контролери споріднених осіб банку; 5) керівники та контролери афілійованих осіб банку; 6) афілійовані особи банку; 7) споріднені особи банку; 8) асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини; 9) юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами. Згідно з частиною 1 статті 42 цього Закону керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів банку.
Отже, та обставина, що директор відповідача Устич І.П., який підписав договір про розірвання договору іпотеки, був одночасно директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку, не є підтвердженням того, що Підприємство є пов`язаною особою Банку в розумінні статті 52 Закону України ?Про банки і банківську діяльність?, оскільки його посада не відноситься до посад керівників Банку відповідно до статті 42 Закону. Та обставина, що "тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку Братко В.І., а потім ОСОБА_3 , яка працювала в Банку на керівних посадах", не має значення для справи, оскільки "підстава недійсності правочину має існувати на момент вчинення правочину".
Водночас Товариство підміняє поняття керівник банку, керівник служби внутрішнього аудиту та керівники і члени комітетів правління банку поняттям керівні посади у банку.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Банком не доведено наявності підстав нікчемності правочину з припинення дії договору іпотеки за пунктом 8 частини третьої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб?.
Крім того, на врахування вказівки Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.02.2021 у даній справі № 910/12044/19, а саме, що у матеріалах справи "наявні два кредитні договори, укладені між Банком та Національним банком України: від 08.05.2013 № 03, яким передбачено надання кредиту для підтримки ліквідності у сумі 200 млн грн на строк з 08.05.2013 по 30.04.2014 включно; від 04.03.2014 № 09, яким передбачено надання кредиту для збереження ліквідності у сумі 385 млн грн на строк з 04.03.2014 до 26.02.2015. Ці договори містять заборону набуття банком у власність цінних паперів (крім державних облігацій України, боргових цінних паперів, емітованих Національним банком України) протягом строку користування таким кредитом?, судами встановлено, що пункт 1.7 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою правління Національного банку України від 13.07.2010 № 327 свідчить, що ця норма не містить імперативну заборону, а встановлює вимоги до змісту кредитного договору, тому у даному випадку можна говорити лише про недодержання (невиконання, порушення) кредитного договору, укладеного з Національним банком України щодо надання стабілізаційного кредиту Банку, що сама по собі не є підставою нікчемності правочину з погашення заборгованості за кредитними договорами, укладеними між Банком та Підприємством.
Також судами зазначено, що норма статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначає чіткі підстави нікчемності правочинів, до переліку яких не віднесено недотримання банком умов договору про надання стабілізаційного кредиту та пункту 1.7 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Національного банку України від 13.07.2010 № 327.
Вимога про визнання недійсним правочину на підставі частини першої статті 203 ЦК України Банком не заявлялась.
За таких обставин, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Що ж до клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, то судами виходили з того, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення, оскільки суди встановили відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, то вони дійшли висновку й про відсутність підстав для застосування позовної давності
Таким чином та враховуючи викладене, слід дійти висновку, що судами попередніх інстанцій було враховано вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2021 у даній справі № 910/12044/19 та висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тому посилання Товариства у касаційній скарзі на неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", відхиляються Верховним Судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.
Враховуючи викладені обставини, які були встановлені та досліджені судами, Верховний Суд вважає безпідставними та необґрунтованими доводи Товариства про неврахування ними висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) та постанові Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки при ухваленні оскаржуваних рішень судами було надано оцінку вказаним постановах Верховного Суду і застосовано ті правові висновки, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Що ж до посилань Товариства у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у: постанові Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 щодо застосування частини третьої статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (фраудаторні правочини); постановах Верховного Суду від 01.02.2018 у справі № 910/21976/16, від 04.07.2018 у справі № 826/1476/15 щодо нікчемності правочину в силу закону на підставі статті 38 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; постановах Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 662/397/15, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15 щодо обов`язку суду надавати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, то з аналізу вказаних постанов вбачається, що у зазначених справах судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та, порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у таких справах не є подібними.
Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Верховний Суд не надає правової оцінки зазначеним у касаційній скарзі посиланням на постанови Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 914/1315/16, від 09.08.2017 у справі № 914/1318/16 та Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 914/1316/16, від 12.03.2018 у справі № 914/1317/16, від 26.02.2019 у справі № 916/3146/17, від 13.06.2018 у справі № 916/1889/17, від 05.03.2020 у справі № 918/539/17, від 24.02.2021 № 910/12044/19, оскільки у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У цьому випадку необхідно чітко вказати: норму права (з посиланням на статтю, частину, абзац тощо), яку суд апеляційної інстанції застосував в оскаржуваному судовому рішенні; навести висновок щодо застосування цієї норми права в оскаржуваному судовому рішенні; навести висновок щодо її застосування у постанові Верховного Суду, зазначити дату її прийняття та номер справи; обґрунтувати подібність правовідносин у справі, що розглядається, та у справі, в якій Верховний Суд виклав свій висновок. Водночас з касаційної скарги вбачається, що скаржником здійснено лише посилання на неврахування висновків, викладених у вказаних постановах без зазначення норм права, висновки за якими були викладені в таких постановах Верховного Суду, що унеможливлює надання їм оцінки у розрізі підстав касаційної скарги та вимог норм процесуального законодавства (ГПК України).
Також Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів з урахуванням правових висновків у справах, які не є подібними до правовідносин у цій справі, яка розглядається, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.
Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.
До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були ухвалені рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.
У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія ?Кантієро? залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 09.08.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 у справі № 910/12044/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Б. Львов
Суддя В. Селіваненко
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 29.08.2022 |
Оприлюднено | 02.09.2022 |
Номер документу | 106007660 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Булгакова І.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні