Постанова

від 16.08.2022 по справі 914/1799/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" серпня 2022 р. Справа№ 914/1799/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаптали Є.Ю.

суддів: Яковлєва М.Л.

Куксова В.В.

при секретарі Гончаренку О.С.

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 17.08.2022

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом"

на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 (суддя Головіна К.І., повний текст рішення складено 08.02.2022)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом"

до 1) Міністерства оборони України

2) Державного підприємства "Укрконверс"

за участю Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Львівської області з позовом звернулось Приватне акціонерне товариство "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" (далі - ПрАТ "ВНЗ "МАУП", позивач) до Міністерства оборони України (далі - МОУ, відповідач-1) та Державного підприємства "Укрконверс" (далі - ДП "Укрконверс", відповідач-2) про визнання права власності.

У обґрунтування позову ПрАТ "ВНЗ "МАУП" вказує на наявність підстав для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. І. Мазепи, 29, що було передане ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія" позивачу за договорами купівлі-продажу частин нежитлових приміщень від 24.02.2006, 30.03.2006, 09.06.2006, 05.07.2006, 28.07.2006, від 12.01.2007 та договору про поділ майна в натурі та припинення спільної часткової власності від 13.02.2008. Також позивач зазначає, що ПрАТ "ВНЗ "МАУП" більше десяти років відкрито володіє нерухомим майном, що знаходиться за вказаною адресою, утримує його та використовує у своїй господарській діяльності. У зазначених об`єктах позивачем були проведені ремонтні роботи та на даний час вони утримуються у належному технічному стані. Разом з тим, Міноборони лише у 2020 році зареєструвало за Державою Україна право власності на вказані приміщення, які ще у 2013 році рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42, що набрало законної сили, були визнані на праві власності за державою Україна в особі МОУ, проте, до цього часу відповідачі ніяким чином зазначеним майном не опікувались.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.06.2021 матеріали вказаного позову були направлені за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 відмовлено у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" до Міністерства оборони України та Державного підприємства "Укрконверс" про визнання права власності.

Не погодившись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Приватне акціонерне товариство "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що прийнято з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Зокрема скаржник зазначає, що позивач з моменту придбання майна до сьогоднішнього дня продовжує відкрито володіти спірним майном, здійснюючи у приміщеннях освітню діяльність. За твердженням скаржника, він добросовісно заволодів спірним нерухомим майном, однак на момент подачі даного позову володіння майном є безтитульним, що спростовує протилежні висновки суду першої інстанції.

11.04.2022 безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.04.2022 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у наступному складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М.Л., Куксов В.В.

На час надходження апеляційної скарги матеріали справи №914/1799/21 на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходили, у зв`язку з чим ухвалою від 13.04.2022 відкладено вирішення питання щодо апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 до надходження матеріалів справи на адресу Північного апеляційного господарського суду; доручено Господарському суду міста Києва надіслати матеріали справи №914/1799/21 на адресу Північного апеляційного господарського суду.

11.05.2022 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали вказаної справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2022 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 залишено без руху та надано скаржникові строк для усунення недоліків, допущених останнім при поданні апеляційної скарги.

Через канцелярію Північного апеляційного господарського суду 30.05.2022 від скаржника надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 та призначено до розгляду на 26.07.2022.

У судовому засіданні 26.07.2022 оголошено перерву до 17.08.2022.

В судове засідання 17.08.2022 з`явились прокурор та представники позивача та відповідачів, надали свої пояснення по суті заявлених вимог та заперечень.

У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представника відповідача-1, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги в межах викладених скаржником доводів та вимог, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія" та ПрАТ "ВНЗ "МАУП" були укладені договори купівлі-продажу частини нежитлових приміщень від 24.02.2006, 30.03.2006, 09.06.2006, 05.07.2006, 28.07.2006 та три договори від 12.01.2007, за умовами яких у власність ПрАТ "ВНЗ "МАУП" передано цегляну будівлю (літера В-4) площею 3 127, 5 кв.м. та частину приміщень цегляної будівлі (літера Б-4) площею 1 808, 5 кв.м., що розташовані у місті Львові по вул. Гетьмана Івана Мазепи, 29.

13.02.2008 між ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія" та ПрАТ "ВНЗ "МАУП" був укладений договір про поділ майна в натурі та припинення спільної часткової власності від, за умовами якого ПрАТ "ВНЗ "МАУП" набуло право власності на будівлю під літерою В-4 (площею 3127,5 кв.м.) та приміщення 2-го поверху (площею 604,1кв.м.), 3-го поверху (площею 602,6 кв. м.), 4-го поверху (площею 601,8 кв.м.) у будівлі під літерою Б-4. Право власності на вказане нерухоме майно, утворене в результаті поділу, було зареєстроване за ПрАТ "ВНЗ "МАУП" 22.02.2008.

Починаючи з 2006 року та на час розгляду справи, вищевказане нерухоме майно перебуває у володінні та користуванні ПрАТ "ВНЗ "МАУП", а саме: використовується як навчальний корпус відокремленим структурним підрозділом академії - Львівським інститутом ПрАТ "ВНЗ "МАУП".

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, заступник Генерального прокурора України, вважаючи, що вказане нерухоме майно незаконно вибуло з власності держави, звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі МОУ та ДП "Укрконверс" до ТОВ "Нафта-Трейд", ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія", ПрАТ "ВНЗ "МАУП", ТОВ "Варіант-Глобус", ОКП Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Львівського міського управління юстиції, ТОВ "ВТП "Бодекс" про визнання права державної власності на нерухоме майно, стягнення вартості знесених приміщень, витребування майна з незаконного володіння.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.02.2014 та постановою Вищого господарського суду України від 25.06.2014, зазначений позов прокурора був задоволений частково. Зокрема, цим рішенням:

- визнано за державою Україна в особі Міністерства оборони України право державної власності на будівлі (об`єкти нерухомості), що знаходяться у місті Львові, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, 29, а саме: на цегляну будівлю під літерою Б-4 (загальною площею 2 972, 9 кв.м.); цегляну будівлю під літерою В-4 (загальною площею 3 127, 5 кв.м.);

- зобов`язано ПрАТ "ВНЗ "МАУП" у 30-денний строк повернути державі Україна в особі Міністерства оборони України витребувані об`єкти нерухомості, що знаходяться у місті Львові, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, 29, а саме: цегляну будівлю під літерою В-4 (загальною площею 3 127, 5 кв.м.), частину цегляної будівлі під літерою Б-4 із приміщеннями загальною площею 1 808, 5 кв.м. (другого поверху - загальною площею 604,1 кв. м., третього поверху - загальною площею 602,6 кв.м., четвертого поверху - загальною площею 601, 8 кв.м.) шляхом передачі зазначеного майна (за актом) ДП "Укрконверс", якому належить право господарського відання на вказані об`єкти державної власності.

17.09.2020 право власності на вказане нерухоме майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Міністерством оборони України, а право господарського відання на це майно - за ДП "Укрконверс".

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує, що ПрАТ "ВНЗ "МАУП" більше 10 років безперервно відкрито володіє та користується нерухомим майном, що знаходиться за адресою: м. Львів, вулиця Гетьмана І. Мазепи, 29, здійснює дії з його утримання та обслуговування, у той час, як відповідачі - МОУ та ДП "Укрконверс" жодним чином не опікуються спірним майном, протягом цього часу зволікали з реєстрацією права власності та господарського відання на майно, а також ухиляються від обов`язків щодо його утримання. Отже, спірні приміщення фактично залишені у володінні позивача, а тому ПрАТ "ВНЗ "МАУП" вважає, що наявні підстави для набуття ним права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, що знаходиться у м. Львові, вул. І. Мазепи, 29, відповідно до ст. 344 ЦК України.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 344 ЦК України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст. 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у т.ч. і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз. 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Вказане вище узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.05.2019 у справі №910/17274/17.

У постанові від 01.01.2018 у справі №201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння.

За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Дана правова позиція підтримана в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 №910/17274/17, і, зокрема, вказано, що оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Ураховуючи наведені правові позиції, можна зробити висновок, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. А безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Проте, як вірно встановлено судом першої інстанції, що ПрАТ "ВНЗ "МАУП" набуло право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Львів, вул. І. Мазепи, 29, на певній правовій підставі (титулу), а саме - на підставі договорів купівлі-продажу від 24.02.2006, 03.04.2006, 09.06.2006, 05.07.2006, 28.07.2006, від 12.01.2007 та договору про поділ майна від 13.02.2008, укладених із ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія". При цьому позивачем було набуто саме право власності, а не володіння чи користування спірним майном.

Такі ж обставини були встановлені рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42, що набрало законної сили, та ці обставини визнаються позивачем.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 02.09.2019 у справі № 569/569/16-ц висловив позицію, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. Позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

Особу, яка заволоділа майном, слід вважати добросовісною, якщо на момент заволодіння майном вона мала всі підстави вважати, що законний власник у майна відсутній, або якщо власник у майна є, але він втратив інтерес до цього майна. Добросовісність володільця такого майна у даному випадку обумовлена відсутністю або власника взагалі, або будь-яких претензій з боку попереднього його володільця.

Крім того, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 №910/17274/17, якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Тобто, за набувальною давністю може бути набуто право власності на чуже нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Враховуючи зазначені положення, слід дійти висновку, що за наявності підстав вважати, що власник майна (якщо такий є) упродовж тривалого часу не виявляє наміру визнати спірне майно своїм, тобто він погодився із його втратою, таке майно може бути визнано власністю фактичного добросовісного володільця. (вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.06.2018 у справі № 924/925/17).

Як слідує з матеріалів справи, власник майна - держава в особі Міністерства оборони не відмовлялась від спірного майна, а здійснила дії щодо його повернення з незаконного володіння. Так, рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42 право власності на спірні об`єкти нерухомості було визнано за державою Україна в особі Міністерства оборони України та зобов`язано ПрАТ "ВНЗ "МАУП" у 30-денний строк повернути державі Україна в особі Міністерства оборони України витребувані об`єкти нерухомості.

Тобто, після набрання 11.02.2014 законної сили рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42 позивач був зобов`язаний вчинити дії щодо повернення майна відповідачу 1, а тому із дати набрання рішення законної сили був обізнаний про недобросовісність володіння спірним майном.

В той же час, як вбачається з матеріалів справи, що 16.07.2015, тобто після ухвалення рішення Господарським судом Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42, а також постанови Львівським апеляційним господарським судом від 11.02.2014 та постанови Вищим господарським судом України від 25.06.2014, ПрАТ "ВНЗ "МАУП" зареєструвало за собою право власності на спірні об`єкти нерухомості. Зокрема, з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно слідує, що підставою внесення запису про право власності на спірне майно за ПрАТ "ВНЗ "МАУП" стали рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексними номерами: 22929113 від 16.07.2015 та 22929382 від 16.07.2015 на підставі поданих представником ПрАТ "ВНЗ "МАУП" заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16.07.2015.

Тобто позивач, знаючи про наявність судових рішень та про необхідність повернення об`єктів нерухомості у державну власність, в 2015 році зареєстрував за собою право власності на них, що у

, свою чергу у розумінні ст. 344 ЦК України виключає таку ознаку як добросовісність.

Крім того, враховуючи, що позивач отримав спірне майно у власність саме на підставі угод купівлі-продажу та поділу майна, про що зазначено вище, а тому у цьому випадку наявні правові підстави володіння ПрАТ "ВНЗ "МАУП" вказаними вище нежитловими приміщеннями, що унеможливлює застосування у даній справі положень ч. 1 ст. 344 ЦК України, яка виключає можливість застосування набувальної давності на підставне (титульне) заволодіння майном.

При цьому, суд першої інстанції вірно врахував вчинену державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне майно, що дає підстави вважати наявним титульне володіння, що також виключає можливість визнання права власності на об`єкт за набувальною давністю.

Схожа правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16.01.2020 у справі №916/455/19 та від 17.06.2020 у справі №580/2004/14-ц.

Також, зважаючи на положення ст. 344 ЦК України, для набуття права власності за набувальною давністю позивач не довів наявність такої умови як безперервність володіння майном.

Як вже зазначалось, безперервне володіння майном протягом певного строку має бути давнісним, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння становить десять років. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Відповідно до роз`яснень Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17, Верховного Суду у постановах від 24.01.2019 у справі № 755/16913/16-ц, від 27.06.2019 у справі № 175/2338/16-ц, від 20.012021 у справі № 318/1274/18 за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Безперервність володіння, яка є необхідною умовою для набуття права власності за набувальною давністю, означає, що протягом передбаченого в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов`язку повернути річ власнику, а також йому не пред`являвся правомочною особою позов про повернення майна. Вказана позиція викладена Верховним Судом у постанові від 01.03.2018 у справі № 907/764/16.

Так, позивач вказує, що він безперервно давнісно володіє спірним майном більше 10 років, обчислюючи даний строк з дати реєстрації права власності на спірне нерухоме майно у Реєстрі права власності на нерухоме майно, відповідно до укладених із ТОВ "Західна будівельна інвестиційна компанія" угод.

Однак, як вже було зазначено вище, до позивача у 2009 році був пред`явлений позов прокурором про витребування спірного майна з незаконного володіння та рішенням Господарського суду Львівської області від 18.09.2013 у справі № 4/42 право власності на спірні об`єкти нерухомості було визнано за державою Україна в особі Міністерства оборони України та зобов`язано ПрАТ "ВНЗ "МАУП" у 30-денний строк повернути державі Україна в особі Міністерства оборони України витребувані об`єкти нерухомості. При цьому суди, посилаючись на ст. 388 ЦК України, дійшли висновку, що держава Україна (власник) вправі витребувати спірне майно, що вибуло з володіння поза її волею. Також було наголошено на тому, що оскільки право власника на витребування майна кореспондується з обов`язком фактичного володільця майна здійснити дії щодо повернення майна, то вимога про витребування спірних об`єктів нерухомості підлягає задоволенню з визначенням дій відповідачів (у тому числі, ПрАТ "ВНЗ "МАУП"), спрямованих на повернення нерухомого майна (шляхом передачі його за актом приймання-передавання).

За таких обставин, суд вважає помилковим твердження позивача про безперервне давнісне володіння спірним майном, оскільки з подачею до Господарського суду Львівської області позову заступником Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міноборони та ДП "Укрконверс" передбачений законом строк набувальної давності у 10 років перервався.

Отже, є вірним висновок суду першої інстанції про відсутність умови щодо набуття за ПрАТ "ВНЗ "МАУП" права власності на спірне майно за набувальною давністю, як безперервність володіння майном.

Доводи апелянта про зволікання відповідачів із реєстрацією (у 2020 році) права власності на спірні приміщення за державою України, що на думку позивача свідчить про те, що "державі спірне майно не потрібне", судом першої інстанції правомірно відхилені, оскільки вказана обставина не має значення для правильного вирішення спору про наявність підстав для визнання права власності за набувальною давністю за позивачем.

При цьому, невчинення власником нерухомого майна (зокрема, державою Україна в особі Міноборони) дій щодо його реєстрації не є підставою для припинення за останнім права власності на таке майно відповідно до ст. 346 ЦК України. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 12.02.2020 у справі № 761/17142/15-ц.

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім того, судом першої інстанції було всебічно досліджено матеріали справи, надано оцінку наявним в матеріалах справи доказам з урахуванням всіх обставин справи, за результатами чого прийнято законне та обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого судова колегія не вбачає.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи учасників справи, дійшла висновку, що скаржником в апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 р. N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 р. N3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Колегія суддів зазначає про те, що при апеляційному перегляді не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права щодо винесення судом першої інстанції рішення, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду, наведені в оскаржуваному рішенні.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 129, 231, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом" - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 у справі №914/1799/21 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 914/1799/21 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 29.08.2022.

Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала

Судді М.Л. Яковлєв

В.В. Куксов