Постанова

від 04.09.2022 по справі 346/3962/21

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 346/3962/21

Провадження № 22-ц/4808/740/22

Головуючий у 1 інстанції Васильковський В. В.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2022 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Девляшевського В.А., Томин О.О.,

секретаря Максимів Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Матеївецької сільської ради об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 08 квітня 2022 року під головуванням судді Васильковського В.В. у м. Коломия,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Матеївецької сільської ради об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_3 проживав разом ним з 2012 року, по місцю його реєстрації. До 2012 року ОСОБА_3 проживав з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у с.Дебеславці Коломийського району Івано-Франківської області. Після її смерті сім`я ОСОБА_4 , з якою проживав ОСОБА_3 , умисно створювала йому нестерпні умови для проживання, погрожували та змусили залишити місце свого проживання. За час спільного проживання у період з 2012 по 2016 роки він з сім`єю та ОСОБА_3 проживали у одному житловому будинку, вели спільне господарство та мали спільний бюджет. Отже, ОСОБА_3 являвся повноправним членом його сім`ї. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належну йому земельну ділянку площею 8,24 га розташованої на території Української сільської ради Іванівського району Херсонської області. з її цільовим призначенням - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно його заяви про прийняття спадщини за законом 14.09.2017 приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. заведена спадкова справа №146/2017 на спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_3 . Після оформлення спадщини у приватного нотаріуса йому стало відомо, що секретарем виконавчого комітету Дебеславцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області Мосіною Г.М. 11 липня 2007 року посвідчено заповіт ОСОБА_3 . Останній заповів ОСОБА_5 земельну ділянку площею 8,24 га що на території Української сільської ради Іванівського району Херсонської області. ОСОБА_5 19.01.2018 надіслала приватному нотаріусу Скоропад В.В. нотаріально посвідчену заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Приватний нотаріус Скоропад В.В. постановою від 15 лютого 2018 року відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки остання пропустила встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини. За результатом розгляду позовної заяви ОСОБА_5 рішенням Іванівського районного суду Херсонської області від 01 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 13 березня 2019 року останній визначено додатковий строк для прийняття спадщини. Згодом ОСОБА_5 після одруження змінила прізвище на ОСОБА_2 .

На час складання оскаржуваного заповіту діяла Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України», яка втратила чинність згідно із наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 року №3306/5. Відповідно до ст.37 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року №3425-ХІІ, статей 38. 42, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 року №280/97-ВР та п.2 Інструкції, у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, нотаріальні дії вчиняють посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, на яких такий обов`язок покладено рішенням виконавчого комітету відповідної ради.

При реєстрації оспорюваного ним заповіту службовими особами Дебеславцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області не додержано вимог, що викладені у Положенні про спадковий реєстр. Пунктом 40-1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, яку затверджено наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року №22/5, передбачено, що відомості про посвідчення посадовими особами заповітів підлягають обов`язковому внесенню до Спадкового реєстру у порядку, передбаченому Положенням про спадковий реєстр. З оспорюваного заповіту вбачається, що його посвідчено 11 липня 2007 року секретарем Дебеславцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області Мосіною Г.М. Водночас, відомості про посвідчення заповіту внесено до Спадкового реєстру лише 15 лютого 2008 року. Оскільки секретар Дебеславцівської сільської ради Коломийського району Івано- Франківської області Мосіна Г.М. не мала повноважень вчиняти нотаріальні дії, тому посвідчений нею заповіт є нікчемним.

З цих підстав просив визнати нікчемним заповіт, вчинений ОСОБА_3 , і посвідчений 11.07.2007 і стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 08 квітня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

Зазначає, що судом порушено права позивача, відмовивши йому у проведенні судового засідання в режимі відеоконференції, та вказує на те, що належний відеозв`язок між судами покладається на суди, а не на учасників справи.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції у рішенні зсилався на правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/4896/14-ц де зазначено, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Водночас, судом першої інстанції проігноровано приписи наведені у п.54 вищезазначеної постанови де вказано, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

В мотивувальній частині цієї постанови відсутні підтверджуючі або спростовуючі обставини нікчемності правочину хоча у позовній заяві наведено ґрунтовні доводи позивача про нікчемність правочину.

Таким чином, апелянт вказує на те, що звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред`явлення такого факту вона підлягає розгляду, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому.

Апелянт вважає, що оскільки секретар виконавчого комітету сільської ради не мала повноважень вчиняти нотаріальні дії, тому посвідчений нею заповіт є нікчемним і вимоги викладені у позовній заяві є обґрунтованими.

Також зазначає, що у разі якщо суд вважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, то при вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Апелянт вважає, що водночас, у порушення вимог ч.4 ст.265 ЦПК України та практики Європейського суду з прав людини наведені доводи позивача залишились поза увагою суду, що є підтвердженням упередженого судового розгляду справи та підставою для скасування судового рішення.

Просить скасувати рішення та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі та стягнути судові витрати.

Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

Представник ОСОБА_1 адвокат Остапенко В.С. у минулому судовому засіданні в режимі відеоконференції доводи апеляційної скарги підтримав з мотивів, наведених у ній. До участі в судовому засіданні 05.09.2022 в режимі відеоконференції він не приєднався у зв`язку з технічними причинами.

ОСОБА_1 та представник Матеївецької сільської ради об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області в засідання апеляційного суду не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про продовження розгляду справи за відсутності цих осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 адвоката Остапенка В.С., який у попередньому засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, пояснення ОСОБА_2 , яка заперечила ці доводи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_3 , згідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 7).

Згідно копії заповіту, який зареєстровано в реєстрі № 12, ОСОБА_3 із належного йому майна заповів земельну ділянку площею 8.24 га, яка розташована на території Української сільської ради Іванівського району Херсонської області, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .(а.с. 8).

Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 120191 ОСОБА_3 на підставі розпорядження голови Іванівської районної державної адміністрації від 18.07.2005 р. № 371 належить земельна ділянка площею 8.24 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на території Української сільської ради Іванівського району Херсонеської області. Цільове призначення ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер: 6522986500:07:026:0042, 6522986500:01:036:0031 (а.с. 10).

Рішенням Дебеславцівської сільської ради від 10 квітня 2006 року №2-1/2006 «Про обрання секретаря Дебеславцівської сільської ради» обрано секретарем сільської ради депутата від виборчого округу № 14 Мосіну Ганну Михайлівну (а.с. 15) і рішенням цієї ж ради від 10 квітня 2006 року №3-1/2006 доручено секретарю сільської ради Мосіній Г.М. здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету сільської ради (а.с. 16).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання заповіту нікчемним, суд першої інстанції вказав, що позивачем заявлена єдина позовна вимога - про визнання заповіту нікчемним і позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 509/1679/18 (провадження № 61-13307св19) наголосив, що «право на звернення за судовим захистом тісно пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов.

Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.

Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні.

І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об`єктивність і реальність захисту».

Відповідно до положень ст. 55, 124 Конституції України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

За результатом розгляду позовної заяви ОСОБА_5 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини рішенням Іванівського районного суду Херсонської області від 01 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 13 березня 2019 року, останній визначено додатковий строк для прийняття спадщини.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами або договором.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тому завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подібний за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).

Виходячи з системного аналізу положень ЦК та ЦПК України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного права; порушення (невизнання або оспорювання) такого права з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Згідно до ч. 1, 2 та 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У постанові від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц, провадження № 14-577цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (див. постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі ст.ст. 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем.

Форма заповіту передбачає обов`язковість його посвідчення нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України(частина третя статті 1247 ЦК України).

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках.

Усталеним у судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

У постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі №761/49151/19 (провадження 61-65св22) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто, якщо цей правочин нікчемний, то позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, враховуючи вищенаведене, є підстави вважати, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав. До такого висновку дійшов суд першої інстанції, з яким погоджується і колегія апеляційного суду.

З цих підстав не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що звернення окремо з вимогою про встановлення нікчемності правочину, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача. Також і доводи, що у випадку пред`явлення такої вимоги, вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення нікчемності правочину, або відмови в цьому.

Крім цього, апелянт посилається на те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Колегія суддів вважає таке посилання не обґрунтованим, оскільки будь-яких вимог вирішити спір щодо правових наслідків недійсного правочину позивач не заявляв.

Не спростовуютьвисновків судупершої інстанціїдоводи апелянта,про те,що секретар виконавчого комітету сільської ради не мала повноважень вчиняти нотаріальні дії, тому посвідчений нею заповіт є нікчемним і вимоги викладені у позовній заяві є обґрунтованими, а у разі якщо суд вважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, то при вирішенні такого спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Даючи оцінку таким доводам, колегія суддів вважає що судом першої інстанції вірно встановлено зміст спірних правовідносин, які випливають з встановлених обставин, визначено правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ураховуючи, що позивачем не заявлено будь-яких вимог вирішити спір щодо правових наслідків недійсності заповіту, тобто щодо захисту свого порушеного права на спадкування, суд першої інстанції був позбавлений застосувати передбачений законом або договором належний спосіб захисту порушеного права позивача з метою додержання завдань цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України.

Суд першої інстанції належним чином дослідив усі обставини справи, а доводи апелянта не спростовують правильності висновків суду та не можуть бути підставою для скасування рішення суд першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу і спростовані зібраними у справі доказами та не впливають на правильність і обґрунтованість судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування чи зміни з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 08 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 09 вересня 2022 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: В.А. Девляшевський

О.О. Томин