Постанова

від 30.08.2022 по справі 369/1906/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 369/1906/18

провадження № 61-1706св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради»,

треті особи: Києво-Святошинська районна державна адміністрація, Департамент охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» (далі - КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради»), треті особи: Києво-Святошинська районна державна адміністрація, Департамент охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації, про зобов`язання вчинити дії, стягнення заборгованості

з оплати праці та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та за затримку видачі трудової книжки, компенсації за дні невикористаної відпустки та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що 17 листопада 2017 року він звернувся до головного лікаря КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» ОСОБА_3. із письмовою заявою про звільнення на підставі

статті 38 КЗпП України за власним бажанням із посади лікаря загальної практики-сімейної медицини Боярської амбулаторії загальної практики-сімейної медицини

№ 1. Однак КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» відмовило йому у звільненні, оскільки відповідно до пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» він зобов`язаний відпрацювати

у КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» не менше трьох років.

ОСОБА_1 вважає, що такими своїми діями КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» порушує його трудові права.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 остаточно просив зобов`язати

КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» належним чином оформити його звільнення з роботи лікаря загальної практики-сімейної медицини відповідним наказом роботодавця, згідно з його письмовою заявою про звільнення на підставі статті 38 КЗпП України; негайно видати трудову книжку із записом про звільнення з роботи з посади лікаря загальної практики-сімейної медицини за власним бажанням на підставі статті 38

КЗпП України з 01 грудня 2017 року та копію наказу про звільнення; стягнути

з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на його користь грошову компенсацію за 8 днів невикористаної відпустки за період роботи із 01 липня 2017 року до 01 грудня 2017 року, яка з урахуванням середньоденного заробітку у розмірі 225,31 грн, становить 1 802,48 грн; стягнути

з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на його користь грошову компенсацію в розмірі середньомісячного заробітку за затримку видачі трудової книжки та за затримку розрахунку при звільненні

з роботи у період із 01 грудня 2017 року до 14 червня 2019 року (560 днів) у розмірі 126 173,60 грн; стягнути з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на його користь 30 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 грудня

2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 10 червня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» належним чином оформити звільнення з роботи з посади лікаря загальної практики-сімейної медицини ОСОБА_1 відповідним наказом згідно з його письмовою заявою про звільнення за власним бажанням відповідно до вимог

статті 38 КЗпП України, негайно видати ОСОБА_1 трудову книжку із записом про звільнення з роботи з посади лікаря загальної практики-сімейної медицини за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України з 01 грудня 2017 року, видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення з роботи з посади лікаря загальної практики-сімейної медицини за власним бажанням на підставі статті 38

КЗпП України з 01 грудня 2017 року. Стягнуто з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 8 днів невикористаної відпустки за період роботи із 01 липня 2017 року до 01 грудня 2017 року в розмірі 1 802,48 грн, грошову компенсацію за затримку видачі трудової книжки та за затримку розрахунку при звільненні з роботи, починаючи із 01 грудня 2017 року до 14 червня 2019 року, у розмірі 126 174,50 грн, на відшкодування моральної шкоди - 5 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін апеляційним судом, мотивоване тим, що КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» у супереч вимогам трудового законодавства України не розглянуло заяву позивача та не вирішило питання щодо його звільнення із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, не видало відповідний наказ про звільнення, і всупереч вимогам статей 47, 48 КЗпП України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, не видало позивачу трудову книжку із записом про його звільнення, тому позовні вимоги в цій частині

є обґрунтованими. Оскільки відповідачем порушені вимоги трудового законодавства з нього на користь позивача підлягає стягненню грошова компенсація за невикористані дні відпустки, за затримку видачі трудової книжки, за затримку розрахунку при звільненні з роботи та відшкодування моральної шкоди. Також підлягає відшкодуванню моральна шкода, розмір якої визначено виходячи із конкретними обставинами справи, засад розумності, виваженості та справедливості, характером та обсягом страждань, яких зазнав позивач через неправомірні дії відповідача щодо порушення його права на свободу праці.

Постановою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року касаційну скаргу КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 10 червня

2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи, викладені в апеляційній скарзі, щодо неналежного відповідача у справі, посилалася на підпункт 7.6.10 статуту КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» саме до компетенції директора КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» належить питання щодо прийняття рішень про прийняття на роботу, звільнення з роботи працівників підприємства, а також інші передбачені законодавством про працю рішення в сфері трудових відносин, проте в матеріалах справи відсутня у повному обсязі копія статуту КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги», правонаступником якого з 29 листопада 2018 року є КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради», яка б підтверджувала або спростовувала доводи відповідача щодо незалучення до справи належного відповідача.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року апеляційну скаргу КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову

у задоволенні позову.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволені позову, виходив із того, що у справі міститься частина Статуту у редакції, затвердженій та погодженій у листопаді

2018 року, тоді як порушення прав позивача щодо відновлення яких він ставив питання у позові виникли у грудні 2017 року. Будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що станом на грудень 2017 року редакція Статуту відповідача, який діяв на той час, мала такі ж положення суду не надано. Отже, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами належність визначеного ним відповідача саме КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради».

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2022 року ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду

від 06 грудня 2021 року, в якій просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року

у справі № 362/3528/17. Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судового рішення заявник та його представник посилаються на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У червні 2022 року КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» подало до суду відзив на касаційну скаргу

ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , у якому заявник просить касаційну скаргу відхилити, а постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що Відділ охорони здоров`я Києво-Святошинського РДА приймав рішення про прийняття на роботу позивача, тому саме Відділ, а не відповідач, повинен був видати розпорядчий акт про звільнення позивача із займаної посади.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

У 2014 році ОСОБА_1 закінчив Національний медичний університет

імені О. О. Богомольця і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобув кваліфікацію лікаря, що підтверджується дипломом спеціаліста

№ НОМЕР_1 від 29 червня 2016 року № 2345.

Відповідно до направлення на роботу від 12 травня 2014 року № 513 (додаток 3 до пункту 11 Порядку працевлаштування випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням), ОСОБА_1 направлено в розпорядження Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району для роботи на посаді «лікар загальної практики-сімейний лікар» із місячним окладом згідно із штатним розписом, із датою прибуття 01 серпня 2014 року (т. 1, а. с. 12).

Згідно з наказом Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації від 28 липня 2014 року № 309-Н «Про зарахування в інтернатуру» та додатку до наказу ОСОБА_1 із 01 серпня 2014 року зараховано на посаду лікаря-інтерна для проходження інтернатури (т. 1, а. с. 49).

Відповідно до наказу Відділу охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 01 серпня 2014 року № 91-к ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «загальна практика-сімейний лікар» за направленням Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації від 01 серпня 2014 року для проходження інтернатури на базі Києво-Святошинської Центральної районної лікарні, з посадовим окладом 1 551,00 грн (т. 1, а. с. 50).

Наказом Відділу охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 29 липня 2016 року № 436-к ОСОБА_1 звільнено з посади

у зв`язку із закінченням інтернатури на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України

із 31 липня 2016 року (т. 1, а. с. 51).

Згідно з наказом Відділу охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 01 серпня 2016 року № 448-к ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря ЗПСМ Жорнівської АЗПСМ як молодого спеціаліста з 01 серпня 2016 року,

з посадовим окладом 2 334,00 грн + 10 % за зав (т. 1, а. с. 52).

05 вересня 2017 року ОСОБА_1 за його заявою переведено на посаду лікаря загальної практики-сімейної медицини Боярської амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 1 (наказ від 31 липня 2017 року № 438-к).

17 листопада 2017 року ОСОБА_1 подав на ім`я головного лікаря КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» ОСОБА_3 заяву про звільнення за власним бажанням із 01 грудня 2017 року (т. 1, а. с. 53).

28 листопада 2017 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» листом № 305 повідомив ОСОБА_1 про те, що він зобов`язаний відпрацювати у замовника, тобто у КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги», не менше трьох років, а звільнення з посади може бути проведено після надання Департаментом охорони здоров`я згоди на звільнення.

30 листопада 2017 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» звернувся до Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації із листом № 952 з проханням надати роз`яснення порядку дій роботодавця в ситуації із ОСОБА_1 з метою запобігання порушень трудового права працівника, передбачених КЗпП України.

04 грудня 2017 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» складено акт про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці 04 грудня 2017 року.

05 грудня 2017 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» направив на ім`я ОСОБА_1 лист № 972 із проханням повідомити причини відсутності на робочому місці 04 грудня 2017 року.

06 грудня 2017 року ОСОБА_1 подав КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» заяву про надіслання йому рекомендованим листом довідки з місця роботи (період праці з 01 серпня 2016 року до 01 грудня 2017 року) та трудової книжки із записом про звільнення за власним бажанням, копії наказу про звільнення за адресою його місця проживання та розрахувати його в повному обсязі згідно з чинним законодавством України.

15 грудня 2017 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» складений акт про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці

з 05 до 15 грудня 2017 року.

26 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» із заявою, в якій повторно просив надіслати йому трудову книжку, копію наказу про звільнення, здійснити з ним розрахунок

у повному обсязі, надіслати довідку з місця роботи, довідку про середньомісячну заробітну плату.

10 січня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держпраці

в Київській області із скаргою щодо сприяння у вирішенні вказаних питань.

15 січня 2018 року листом № 7 КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» повідомив ОСОБА_1 про те, що питання щодо звільнення буде прийняте після отримання відповіді від Міністерства охорони здоров`я України та Департаменту охорони здоров`я про надання роз`яснення стосовно звільнення ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив із того, що КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» всупереч вимогам трудового законодавства України не розглянуло заяву позивача та не вирішило питання щодо його звільнення із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, не видало відповідний наказ про звільнення,

і всупереч вимогам статей 47, 48 КЗпП України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, не видало позивачу трудову книжку із записом про його звільнення, тому позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими. Оскільки відповідачем порушені вимоги трудового законодавства з нього на користь позивача підлягає стягненню грошова компенсація за невикористані дні відпустки, за затримку видачі трудової книжки, за затримку розрахунку при звільненні з роботи та відшкодування моральної шкоди. Також підлягає відшкодуванню моральна шкода, розмір якої визначено виходячи із конкретними обставинами справи, засад розумності, виваженості та справедливості, характером та обсягом страждань, яких зазнав позивач через неправомірні дії відповідача щодо порушення його права на свободу праці.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що наявна у матеріалах справи частина Статуту, затверджена та погоджена у листопаді 2018 року, тобто після порушення прав позивача щодо відновлення яких він ставив питання у позові виникли у грудні 2017 року, а будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що станом на грудень 2017 року редакція Статуту відповідача мала такі ж положення суду не надано, тому позивачем не підтверджено належність визначеного ним відповідача саме КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради».

Верховний Суд не погоджується із висновком апеляційного суду у повному обсязі

з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо процедури розірвання трудового договору з ініціативи працівника

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником

і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення

з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу

в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю

I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір.

При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать

від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.

Отже праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов`язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов`язки, визначені статтями 47, 116 КЗпП України.

Чинне законодавство не визначає випадки, у яких роботодавець може відмовити працівнику у звільненні за власним бажанням, отже роботодавець не може відмовити працівнику у звільненні за його бажанням, у разі подання ним відповідної заяви за два тижні до такого звільнення.

Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Наслідки невиконання роботодавцем своїх обов`язківпри звільненні працівника

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно з пунктом 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частини п`ятої статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку

з протиправною поведінкою щодо неї самої.

Щодо обов`язку випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, відпрацювати у замовника не менше трьох років та наслідки невиконання такого обов`язку

Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, чинною на момент виникнення спірних правовідносин, затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю.

Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1.

Відповідно до пункту 6 Порядку, згідно з угодою випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою.

Випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням.

У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у пунктах 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання

в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (пункт 21 Порядку).

Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року № 77 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» установлено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 6 якого передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, а також ті, що почали навчання до 1996 року за державним замовленням без укладення угоди, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.

Системний аналіз положення наведених нормативних актів діє підстави для висновку, що у певний період часу випускники державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, мали обов`язок відпрацювати у замовника не менше трьох років Проте, невиконання такого обов`язку, втому числі і звільнення за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, покладало на випускника зобов`язання відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, а не відмову у звільненні.

Щодо сторін трудових правовідносин

За загальним правилом сторонами трудових правовідносин є працівник та роботодавець. Працівник - фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, котра використовує найману працю. Роботодавець - юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.

Трудові правовідносини визначають як суспільні відносини, врегульовані нормами трудового права, що складають між працівником і роботодавцем (підприємством, установою, організацією, а також фізичною особою), в силу якого одна сторона (працівник) зобов`язана виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посади, підпорядковуватися внутрішньому трудовому розпорядку,

а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату

і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором та угодою сторін. Трудові права та обов`язки не можуть існувати за межами трудового правовідношення.

Отже трудовий спір за загальним правилом виникає (існує) між сторонами трудових правовідносин, а саме: між працівником та роботодавцем.

Позивачем і відповідачем у цивільній справі можуть бути фізичні і юридичні особи,

а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦК України юридичною особою є організація, створена

і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Згідно зі статтею 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Посадові особи юридичної особи представляють її інтереси у відносинах з іншими особами, тобто уособлюють саму юридичну особу у правовідносинах з іншими особами.

У трудових спорах, які стасують поновлення на роботі та звільнення, сторонами спору є працівник та роботодавець.

Для оцінки того чи до належного відповідача позивачем пред`явлено вимогу про вирішення трудового спору про поновлення чи про звільнення, потрібно встановити особу роботодавця, тобто ту юридичну чи фізичну особу-підприємця, з ким у позивача (працівника) виникли трудові відносини, оскільки саме роботодавець є належним відповідачем у справах про поновлення на роботі чи звільнення.

Незалежно від особливостей процедур прийняття на роботу чи призначення на деякі посади, в яких також можуть приймати участь інші суб`єкти трудових відносин, наприклад суб`єкт призначення чи погодження, засновники підприємств, тобто суб`єкти відмінні від роботодавця, трудові відносини виникають та існують між працівником та роботодавцем, а не з суб`єктом призначення чи погодження чи засновником підприємства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що у справі не залучено належного відповідача - Відділ охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації, який видавав наказ про прийняття ОСОБА_1 на роботу, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами належність визначеного ним відповідача: Комунального підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради»,

а у матеріалах справи відсутні дані про те, що КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» має право приймати рішення щодо прийняття та звільнення працівника.

Водночас Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду

з огляду на таке.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Відділ охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації був самостійною юридичною особою (код ЄДРПОУ 39108632, зареєстрована 21 лютого 2014 року, припинена

26 червня 2019 року). Засновником Відділу була Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області (код ЄДРПОУ 23570148).

Комунальний заклад «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» також був самостійною юридичною особою (код ЄДРПОУ 38943382). Правонаступником КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» у порядку реорганізації є Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради», яке також є самостійною юридичною особою та має той же код ЄДРПОУ - 38943382.

За чинним законодавством місцева рада має повноваження приймати рішення про створення комунального підприємства, установи чи організації (див. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Засновником комунального підприємства, установи чи організації від імені міської ради виступає відповідний структурний підрозділ виконкому (наприклад, відділ охорони здоров`я) залежно від виду його діяльності, який і в основному контролює його діяльність.

Місцеві державні адміністрації відповідно до п. 4 частини першої статті 18 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», у редакції на час виникнення спірних правовідносин, здійснювали фінансування підприємств, установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров`я, фізичної культури і спорту, соціального захисту населення, переданих у встановленому законом порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами державної та виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Отже відділи охорони здоров`я районної державної адміністрації здійснювали управління закладами охорони здоров`я, які утримують за кошти районного бюджету, організовували їх кадрове, матеріально-технічне та методологічне забезпечення.

Відповідно до Типового положення про відділ охорони здоров`я районної державної адміністрації та наявних у матеріалах справи Основних завдань Відділу охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації, одним із яких, зокрема, є управління закладами охорони здоров`я, які утримуються за кошти районного бюджету, організація їх кадрового, матеріально-технічного та методичного забезпечення (т. 1, а. с. 28). Так, відділ відповідно до покладених на нього завдань сприяє кадровому забезпеченню закладів охорони здоров`я району, організовує в установленому порядку роботу з підвищення кваліфікації та атестації медичних працівників (т. 1, а. с. 30).

Тобто КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» підпорядковувався Відділу охорони здоров`я Києво-Святошинської районної державної адміністрації як засновнику, оскільки був комунальним закладом, який фінансувався за рахунок коштів місцевого бюджету.

У працівника трудові відносини виникають і тривають із роботодавцем, яким, як зазначалось вище, за чинним законодавством може бути юридична особа (підприємство, установа, організація), а не із засновником юридичної особи.

Позивач у цій справі - лікар загальної практики-сімейної медицини на момент подання заяви про звільнення за власним бажанням як працівник перебував

у трудових відносинах із КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги», а не з його засновником.

Подаючи 17 листопада 2017 року заяву на ім`я головного лікаря КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» заяву про звільнення за власним бажанням із 01 грудня 2017 року, позивач реалізував своє право на розірвання трудового договору з власної ініціативи, передбачене частиною першою статті 38 КЗпП України.

Неприйняття керівником роботодавця відповідного управлінського рішення за заявою позивача про звільнення за власним бажанням є порушенням гарантованого у статті 43 Конституції України права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

29 листопада 2018 року КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» реорганізовано у КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на підставі рішень Києво-Святошинської районної ради Київської області від 06 вересня 2018 року № 470-29-VІІ «Про припинення шляхом реорганізації (перетворення) Комунального закладу «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги» та утворення Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради», від 06 вересня 2018 року № 477-29VІІ «Про порядок погодження Києво-Святошинською радою документів, пов`язаних із реорганізацією закладів охорони здоров`я», розпорядження голови Києво-Святошинської районної ради Київської області від 27 листопада 2018 року № 143 «Про погодження статуту КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради».

З огляду на зазначене, на час розгляду позову ОСОБА_1 в суді першої інстанції КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради», яке є правонаступником КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги», було належним відповідачем, який несе відповідальність за порушення трудових прав позивача.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що належним відповідачем у справі, що переглядається, є КЗ «Києво-Святошинський центр первинної медико-санітарної допомоги», правонаступником якого є КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради».

З цих же підстав Верховний Суд відхиляє доводи відзиву КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» про те, що Відділ охорони здоров`я Києво-Святошинського РДА є належним відповідачем у справі.

Верховний Суд неодноразово висловлювався, що наявність спеціальної процедури при прийнятті на роботу (у цій справі у процедурі працевлаштування за направленням лікарів-інтернів) не змінює статусу сторін трудових відносин: працівник - роботодавець. Роботодавцем є особа, з якою у працівника безпосередньо виникають трудові відносини.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачем безпідставно відмовлено позивачу у розгляді його заяви про звільнення за власним бажанням, посилаючись на необхідність відпрацювання останнім по закінченню навчання

в інтернатурі не менше трьох років у замовника, оскільки особа не може бути примушена до праці, адже у разі відмови медичного працівника відпрацювати

у замовника на посаді лікаря законодавством визначений механізм відшкодування відповідної вартості навчання.

Наведене свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Таким чином, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню,а ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору в частині вимог про стягнення заборгованості по оплаті праці та середнього заробітку за час затримання розрахунку при звільненні за затримку видачи трудової книжки, відшкодування компенсації за дні невикористаної відпустки, то з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на користь держави підлягає стягненню судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 249,94 грн. Також з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 2 819,20 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року скасувати, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 грудня 2019 року залишити в силі.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» (місцезнаходження:

вул. Соборності, буд 51, м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область, 08154, код ЄДРПОУ 38943382) на користьОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 2 819,20 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Києво-Святошинської районної ради» (місцезнаходження:

вул. Соборності, буд. 51, м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область, 08154, код ЄДРПОУ 38943382) на користь держави судовий збір у розмірі 1 249,94 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко