Постанова

від 12.09.2022 по справі 260/642/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/642/22 пров. № А/857/10623/22

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді - Ніколіна В.В.,

суддів - Гінди О.М., ,Пліша М.А.,

за участі секретаря судового засідання - Рибачука А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року (суддя - Гаврилко С.Є., м. Ужгород) у справі за адміністративним позовом Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Ужгородська окружна прокуратура у лютому 2022 року звернулася до суду з адміністративним позовом до Ужгородської міської ради, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність Ужгородської міської ради щодо не приведення штатної чисельності працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради у відповідність до вимог статті 4 Закону України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" (далі - Закон № 20/95-ВР); зобов`язати Ужгородську міську раду привести штатну чисельність працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради у відповідність до вимог статті 4 Закону № 20/95-ВР. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що відповідно вимог статті 4 Закону №20/95-ВР штатна чисельність працівників районних, міських, районних у містах служб у справах дітей установлюється з розрахунку один працівник служби не більше ніж на одну тисячу дітей, які проживають у районі, та не більше ніж на дві тисячі дітей, які проживають у місті, районі у місті. У відповідності до інформації виконавчого комітету Ужгородської міської ради, листа Управління охорони здоров`я та цивільного захисту населення Ужгородської міської на території міста Ужгород проживає 23060 дітей, проте, в порушеній вищевказаної норми, штатна чисельність служби у справах дітей Ужгородської міської ради становить лише 7 осіб.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погодившись з ухваленим рішенням, його оскаржив Заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури, який із покликанням на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що у даному випадку наявність інтересів держави обґрунтована порушенням Закону №20/95-ВР, а саме невідповідністю штатної кількості працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради вимогам Закону. Вважає, що прокурор в повній мірі обґрунтував у позовній заяві наявність підстав для звернення до суду. Зазначає, що Міністерству соціальної політики України не надано повноважень на звернення до суду в інтересах держави у спірних правовідносинах. Відтак відсутній суб`єкт до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 17.09.2021Ужгородською окружною прокуратурою Закарпатської області направлено листа № 07.53-104-4112ВИХ-21, в порядку статті 23 Закону України ''Про прокуратуру'' до Ужгородської міської ради, з вимогою надати прокуратурі інформацію стосовно кількості дітей, які проживають на території м. Ужгород (а.с. 14).

Крім того, 17.09.2021Ужгородською окружною прокуратурою в порядку статті 23 Закону України ''Про прокуратуру'' (далі - Закон № 1697-VІІ) на адресу Ужгородської міської ради направлено лист № 07.53-104-4112ВИХ-21 про вжиття заходів щодо приведення штатної чисельності працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради у відповідність до вимог Закону (а.с. 15).

За результатами розгляду листа Ужгородською міською радою надано відповіді від 28.09.2021 № 3418/03-18 та від 03.12.2021№ 4508/03-18, в яких повідомлено, що на території міста Ужгород проживає 23060 дітей, штатна чисельність працівників служби у справах дітей становить 7 штатних одиниць, зазначене питання знаходиться на контролі та розглядається можливість приведення штатної кількості працівників до діючих вимог законодавства (а.с. 16, 17).

Прокурор, виходячи із кількості дітей, які проживають на території Ужгородської міської ради вважає, що Ужгородська міська рада зобов`язана збільшити штатну чисельність спеціалістів у справах дітей.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у прокурора відсутні повноваження в даному випадку щодо звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування. Зазначив, що відсутні докази, зокрема, які свідчать на те, що прокурором вживалися заходи щодо інформування відповідного компетентного органу щодо виконання ними функції контролю по відношенню до відповідача із спірних питань.

За приписами статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 частини першої).

Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону № 1697-VІІ представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Із наведених нормативних положень видно, що прокурор вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом, яких гарантовано кожному (стаття 55 Конституції України), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення.

Законодавство України не дає переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлює оцінні критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і переслідувати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не має обмежуватися тільки визначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати існування права на таке представництво або, інакше кажучи, пояснити (показати, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього. Знову ж таки, таке обґрунтування повинно основуватися на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію в динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний сам реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен зазначити, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Процесуальні і матеріальні норми, які регламентують порядок здійснення прокурором представництва у суді, чітко й однозначно визначають наслідки, які настають і можуть бути застосовані у разі, якщо звернення прокурора відбувалося з порушенням встановленого законом порядку.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України в Рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Такі правові висновки та їх обґрунтування міститься у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 826/3492/18.

При цьому необхідно врахувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 13.02.2019 (справа № 826/13768/16) щодо здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VІІ передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно ж із частиною четвертою статті 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Водночас прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Велика Палата Верховного Суду цьому своєму рішенні також послалася на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, згідно з яким Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону № 1697-VІІ прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом на-дано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Суд проаналізував правові висновки Верховного Суду та нормативне регулювання питання здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді у розрізі фактичних обставин, встановлених у розглядуваній справі, та вважає за необхідне підсумувати, що таке представництво:

по-перше, може бути реалізовано у виключних випадках, зокрема у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

по-друге, прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, зазначає орган, уповноважений державною здійснити відповідні функції у спірних правовідносинах;

по-третє, прокурор повинен пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави (тобто, він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається), або здійснює неналежно, приміром, повідомити такий державний орган про виявлені порушення, а у разі не вчинення цим органом дій спрямованих на захист інтересів держави, представляти інтереси держави в суді відповідно до статті 23 Закону № 1697-VІІ, навівши відповідне обґрунтування цього.

При цьому нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Разом з цим, здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. При цьому неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Тобто, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний суб`єкт владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. При цьому, прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі №240/3384/19.

Саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18 та 13 травня 2021 року у справі №620/2645/20.

Стосовно покликання апелянта на те, що відсутній орган до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у даних спірних правовідносинах, а саме звертатися до суду. Апелянт вказує на те, що Міністерство соціальної політики не може звернутися з відповідним позовом.

Відповідно до "Положення про Міністерство соціальної політики України", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 № 423, центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері соціальної політики, з питань сім`ї та дітей, усиновлення та захисту прав дітей, у сфері здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства під час надання соціальної підтримки та з питань захисту прав дітей є Міністерство соціальної політики України.

Відповідно до покладених завдань, Мінсоцполітики, зокрема, проводить моніторинг стану дотримання вимог законодавства щодо соціального захисту сімей та дітей; забезпечує ведення Централізованого банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, про сім`ї потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів; проводить роботу із соціально-правового захисту дітей, запобігання бездоглядності та правопорушенням серед них, соціально-психологічної реабілітації найбільш уразливих категорій дітей, контролює та координує діяльність служб у справах дітей; здійснює координацію та методологічне забезпечення діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа, а також забезпечує дотримання вимог законодавства щодо встановлення опіки і піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, їх усиновлення, застосування інших передбачених законодавством форм влаштування дітей тощо.

Із наведеного слідує, що Мінсоцполітики лише здійснює контроль та координує діяльність служб у справах дітей; здійснює координацію та методологічне забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа.

Відтак, у вказаного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Міністерство соціальної політики України на виконання повноважень на здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства під час надання соціальної підтримки та з питань захисту прав дітей, має право у позасудовому порядку звертатися, в даному випадку до Ужгородської міської ради з вимогою про приведення штатної чисельності працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради у відповідності до вимог статті 4 Закону № 20/95-ВР.

Як вірно вказав суд першої інстанції, відсутні докази, зокрема, які свідчать на те, що прокурором вживалися заходи щодо інформування відповідного компетентного органу щодо виконання ними функції контролю по відношенню до відповідача із спірних питань.

Апеляційний суд зазначає, хоч у Мінсоцполітики відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування, однак як вказано вище звернення прокурора до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави можливе за виняткових умов.

Відтак зверненню до суду мало передувати досудове врегулювання правовідносин, зокрема як було зазначено, прокурором не вживалися заходи щодо інформування відповідного компетентного органу щодо виконання ними функції контролю по відношенню до відповідача із спірних питань.

Також, як вже було зазначено вище, для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен зазначити, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Позивач вважає, що в даному випадку захисту підлягають інтереси держави у сферігарантування забезпечення належного захисту прав дітей. Зокрема вказує, що штатна чисельність працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради не відповідає вимогам статті 4 Закону №20/95-ВР. Відповідно, Ужгородська міська рада зобов`язана здійснювати повноваження з питань захисту прав дітей, які є мешканцями громади та збільшити для цього штатну чисельність спеціалістів служби у справах дітей.

Апелянт цитує норми законодавства, які стосуються питання захисту прав та інтересів дітей. Однак він не дає відповіді на ключове питання в даному випадку - в чому саме полягає загроза інтересів держави у випадку не приведення штатної чисельності працівників служби у справах дітей Ужгородської міської ради у відповідність до вимог статті 4 Закону № 20/95-ВР, та які негативні наслідки це може мати.

Більше того, як вбачається з відповіді Ужгородської міської ради від 03.12.2021 №4508/03-18 (а.с. 16) Керівнику Ужгородської окружної прокуратури стосовно приведення кількості штатних працівників Служби у справах дітей Ужгородської міської ради до вимог законодавства, то відповідно до листа Служби у справах дітей від 22.10.2021 зазначене питання знаходиться на контролі та розглядається можливість приведення штатної кількості працівників до діючих вимог законодавства.

Відтак, видно що Ужгородська міська рада не відмовляється привести штатну кількість працівників до діючих вимог законодавства, відповідні дії нею будуть вчинені, таким чином даний випадок не можна віднести до виняткового, що потребує звернення прокурора з позовом до суду.

Враховуючи вказане, апеляційний суд дійшов висновку, що прокурором не доведено в чому саме полягає порушення інтересів держави та не обґрунтовано необхідність їх захисту, відтак не можна розцінювати таку ситуацію як виняткову, яка потребує звернення прокурора з позовом до суду.

Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції, правильно встановив обставини справи, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року в справі № 260/642/22- без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. М. Гінда М. А. Пліш Повне судове рішення складено 14 вересня 2022 року