Постанова

від 16.10.2007 по справі 1/611-4/112

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

1/611-4/112

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

16 жовтня 2007 р.                                                                                   № 1/611-4/112  

       Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

головуючого      Овечкіна В.Е.,

суддів :Чернова Є.В.,Цвігун В.Л.,

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідачів- Навроцький А.В.,

розглянувши у відкритому  судовому  засіданні  касаційну  скаргу

ДП "Софт Сервіс Львів" ЗАТ "Софт Сервіс холдінг"

на постанову від  11.05.2007 Львівського апеляційного господарського суду

у справі№1/611-4/112

за   позовом  РВ ФДМ України по Львівській області

до 1.ДП "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Міністерства оборони України";2.ДП "Софт Сервіс Львів" ЗАТ "Софт Сервіс холдінг"

провизнання недійсним договору оренди від 04.01.2000 №49, виселення відповідача із займаних нежилих приміщень та стягнення 329006,69 грн.

В С Т А Н О В И В :

Рішенням господарського суду Львівської області від 07.12.2006 (суддя Гриців В.М.), залишеним без змін постановою  Львівського апеляційного господарського суду від 11.05.2007 (судді: Кузь В.Л., Юркевич М.В., Городечна М.І.), позов задоволено частково – на підставі ст.48 ЦК УРСР визнано недійсним   договір оренди нежилих приміщень від 04.01.2000 №49 як такий, що укладений між сторонами з порушенням вимог ст.ст.5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" без дозволу РВ ФДМ України по Львівській області та з порушенням господарської компетенції. В частині стягнення 329006,69 грн. незаконно отриманих першим відповідачем коштів по орендній платі в позові відмовлено у зв'язку з необгрунтованістю зазначених позовних вимог.

             ДП "Софт Сервіс Львів" ЗАТ "Софт Сервіс холдінг" в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на  неправильне застосування судами ст.207 ГК України та виключно норм ст.ст.5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та водночас помилкове незастосування спеціальних нормативно-правових актів, а саме Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та постанови КМ України від 11.04.2000 №778 "Про затвердження Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду", пріоритет у застосуванні яких встановлено ч.2 ст.1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", згідно якої відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України". Скаржник вважає, що ДП "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Міністерства оборони України при укладенні оспорюваного договору було одержано єдиний можливий на той час дозвіл на укладання договору оренди, а саме дозвіл Центрального управління військової торгівлі Збройних Сил України Міністерства оборони України від 27.07.99 №140/13-541, а судом в порушення ст.24 Господарського процесуального кодексу України не було залучено до участі у справі ЗАТ "Софт Сервіс холдінг", яке є єдиним учасником та власником ДП "Софт Сервіс Львів". Другий відповідач вказує також на незастосування судом реституції при визнанні договору оренди недійсним, внаслідок чого законні інтереси позивача не були захищені.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставин справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права та заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника другого відповідача,  дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає   частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова -  скасуванню в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди від 04.01.2000 №49 та виселення відповідача із займаних нежилих приміщень з передачею справи  на новий розгляд в цій частині позовних вимог до господарського суду Львівської області  з наступних  підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що всупереч вимогам ст.ст.5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" позивачем не надавався дозвіл, а першим відповідачем не погоджувалася з РВ ФДМ України по Львівській області можливість передачі в оренду ДП "Софт Сервіс Львів" спірних приміщень загальною площею 950 кв.м. Вказані приміщення, що знаходяться в повному господарському віданні ДП "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Міністерства оборони України, не є військовим майном в розумінні ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", оскільки хоча згідно положень Статуту першого відповідача згадане підприємство і перебуває у підпорядкуванні Міністерства оборони України, проте, це не свідчить, що воно має статус військового та належить до складу Збройних Сил України.

Місцевий господарський суд, оцінюючи наявність у РВ ФДМ України по Львівській області підстав для стягнення коштів у розмірі 329006,69 грн., правомірно дійшов висновку про те, що позивачем не доведено отримання цих коштів першим відповідачем за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Колегія погоджується з висновками судів в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 329006,69 грн. отриманих першим відповідачем коштів по орендній платі з огляду на таке.

Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано позивачем, позовна вимога про визнання  недійсним договору оренди від 04.01.2000 №49 з підстав його укладення з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства (ст.49 ЦК УРСР, чинного на момент його укладення), державним органом приватизації не заявлялася та судом у даній справі не розглядалася, в зв'язку з чим відсутні правові підстави для стягнення 329006,69 грн., отриманих першим відповідачем в якості коштів по орендній платі.

Не заслуговують на увагу також доводи другого відповідача щодо незастосування судом двосторонньої реституції при визнанні договору оренди недійсним, оскільки відповідно до ч.2 ст.59 чинного на той час ЦК УРСР зі змісту договору оренди випливає можливість його припинення лише на майбутнє, так як за договором оренди неможливо повернути вже здійснене користування орендованим майном, з значить відсутні будь-які підстави і для повернення сплачених коштів по орендній платі.

Касаційна інстанція враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними (постанова ВСУ від 13.03.2007 у справі №3/583-05).

Водночас колегія вважає передчасними посилання скаржника в обгрунтування своїх заперечень на норми постанови КМ України від 11.04.2000р. №778 "Про затвердження Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду", яка не має зворотної дії до правовідносин укладення договору оренди від 04.01.2000р. №49. Таким чином, на виконання ч.2 ст.7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" вищевказаний Порядок був запроваджений вже після укладення оспорюваного договору, а тому слід визнати, що на момент укладення договору №49 ще не існували передбачені Законом України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" особливості регулювання відносин оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Разом з тим, касаційна інстанція не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди від 04.01.2000 №49 та виселення відповідача із займаних нежилих приміщень з огляду на наступне.

В результаті розгляду даного господарського спору судами прийняті рішення та постанова, що стосуються прав та обов'язків юридичної особи, яка не була залучена до участі у справі, а саме Міністерства оборони України. Це обумовлено тими обставинами, що згідно з ч.2 ст.2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Окрім того, виходячи зі змісту частин 2 та 3 ст.9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" погодження питань передачі державного майна в оренду відноситься до компетенції органу, уповноваженому управляти відповідним майном, яким в даному випадку виступає Міністерство оборони України.

Судами належним чином не перевірено доводи другого відповідача щодо одержання ДП "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Міністерства оборони України при укладенні оспорюваного договору дозволу Центрального управління військової торгівлі Збройних Сил України Міністерства оборони України від 27.07.99 №140/13-541 на укладання договору оренди спірних приміщень з ДП "Софт Сервіс Львів" ЗАТ "Софт Сервіс холдінг".

Відповідно до вимог п.3 ст.1119 та п.3 ч.2 ст.11110 ГПК України  касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків  осіб, які не були залучені до участі у справі. Вищенаведені обставини свідчать про наявність підстав для застосування Вищим господарським судом України  загаданих статей до спірних правовідносин, оскільки відсутність залучення Міністерства оборони України в якості третьої особи  при прийнятті оскаржуваних рішення і постанови істотно зачіпає його  права як органу, уповноваженого управляти військовим майном, що є об'єктом оренди за договором від 04.01.2000 №49, а, відтак, перешкоджає правильному об'єктивному та всебічному вирішенню даного спору з врахуванням прав  та охоронюваних законом інтересів всіх учасників спірних орендних правовідносин. При цьому судова колегія враховує, що згідно з ч.2 ст.11110 ГПК України  викладені вище обставини є в будь-якому випадку достатньою окремою підставою для скасування рішення і постанови та подальшого нового розгляду справи судом першої інстанції.

Водночас касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст.11112 ГПК України  доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи ретельно дослідити питання наявності чи відсутності пропуску позивачем строку позовної давності з врахуванням п.7 прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно якого до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

З врахуванням моменту укладення оспорюваного договору від 04.01.2000 не виключається наявність підстав вважати, що трирічний строк позовної давності закінчився до 01.01.2004р., а відтак, суду слід перевірити необхідність застосування до спірних відносин положень ст.ст.71, 80 чинного на той час ЦК УРСР. Колегія також зазначає, що з матеріалів справи не вбачається заявлення позивачем клопотання про відновлення строку позовної давності.

Окрім того, статтею 75 ЦК УРСР в редакції від 18.07.1063р. встановлювалася обов'язковість застосування судом позовної давності незалежно від заяв сторін. Чинне на той час цивільне законодавство не передбачало винятків щодо застосування позовної давності до позовних вимог про визнання угод недійсними.

Зокрема, ст.83 ЦК УРСР встановлено вичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, і до цього переліку не входять вимоги про визнання угод недійсними.

Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду рішень у справах, пов'язаних із застосуванням позовної давності (постанова ВСУ від 25.05.2004 у справі №14/278).

Однак, колегія відхиляє безпредметні твердження скаржника про порушення судом ст.24 Господарського процесуального кодексу України шляхом незалучення до участі у справі ЗАТ "Софт Сервіс холдінг", яке є єдиним учасником та власником ДП "Софт Сервіс Львів", оскільки спір у даній справі виник з орендних, а не корпоративних правовідносин, а тому жодним чином не стосується прав та обов'язків власника ДП "Софт Сервіс Львів".

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119 –11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ДП "Софт Сервіс Львів" ЗАТ "Софт Сервіс холдінг" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Львівської області від 07.12.2006 та постанову  Львівського апеляційного господарського суду від 11.05.2007 у справі №1/611-4/112 скасувати в частині  позовних вимог про визнання недійсним договору оренди від 04.01.2000 №49 та виселення відповідача із займаних нежилих приміщень з передачею справи на новий розгляд в цій частині позовних вимог до господарського суду Львівської області.

В решті рішення та постанову залишити без змін.

Головуючий, суддя                                                                        В.Овечкін

Судді:                                                                                               Є.Чернов

                                                                                                          В.Цвігун