Ухвала

від 13.09.2022 по справі 910/15045/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

14 вересня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/15045/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А. Ю.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Голуба Є. В.,

Київської міської ради - Поліщук М. В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональна автомобільна компанія"</a> - Кобилінського Б. О.,

Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю "Новус Україна" - Бугаєва М. А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2022 (головуючий суддя Козир Т. П., судді Коробенко Г. П., Кравчук Г. А.) та рішення Господарського суду міста Києва від 23.12.2021 (суддя Котков О. В.)

у справі № 910/15045/21

за позовом керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональна автомобільна компанія"</a>,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Новус Україна",

про розірвання договору оренди, визнання припиненим права та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2021 року керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва (далі - Прокурор) звернувся у Господарський суд міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Київрада, Позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональна автомобільна компанія"</a> (далі - ТОВ "Інтернаціональна автомобільна компанія", Відповідач), у якому просив суд:

- розірвати Договір оренди земельної ділянки (далі - Договір оренди), що розташована за адресою: між вул. Шевченка, вул. Карла Маркса та новою автодорогою вздовж залізниці у Солом`янському районі міста Києва площею 5,2144 га (кадастровий номер 8000000000:72:544:0003), укладений між Позивачем та Відповідачем;

- зобов`язати Відповідача повернути Позивачу вказану земельну ділянку;

- визнати припиненим право Відповідача користування для забудови вказаною земельною ділянкою.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідно до умов Договору оренди земельна ділянка надавалась для будівництва, експлуатації та обслуговування автомобільно-термінального комплексу і Відповідач повинен був завершити забудову земельної ділянки не пізніше, ніж через три роки після державної реєстрації договору. Однак з 2005 року Відповідач не приступив до забудови і на даний час вказана земельна ділянка не забудована, що є підставою для розірвання договору та повернення земельної ділянки. При цьому подання позову Прокурором обґрунтовано не здійсненням Позивачем повноважень по захисту державних інтересів, що є підставою для вжиття Прокурором заходів представницького характеру.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.12.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2022, у позові відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що Прокурором не доведено факт істотного порушення Відповідачем умов договору відповідно до положень частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, а Відповідачем доведено відсутність його вини у порушенні строків будівництва, відтак, підстав для розірвання договору у судовому порядку немає.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, перший заступник керівника Київської міської прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.12.2021 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У поданій касаційній скарзі Прокурор посилається на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положень статей 11, 525, 526, 610, 611, 614, 629, 651 Цивільного кодексу України, статті 32 Закону України "Про оренду землі", без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19 та постановах Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 904/7189/20, від 10.02.2022 у справі № 550/1061/19, від 22.12.2021 у справі № 910/237/21, від 06.10.2021 у справі № 910/7250/18, від 07.09.2021 у справі № 910/597/18, від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.08.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 910/15045/21 за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 14.09.2022; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 01.09.2022.

19.08.2022 ТОВ "Інтернаціональна автомобільна компанія" направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради в судове засідання свого представника не направив, хоча був повідомлений про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки представника у судове засідання не звертався.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника зазначеного учасника справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників, які з`явилися у судове засідання, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, викладені у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Частиною першою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі рішення Київської міської ради № 170/2746 від 17.03.2005 Відповідачу передано в оренду на 25 років земельну ділянку між вул. Шевченка та вул. Карла Маркса та новою автодорогою вздовж залізниці у Солом`янському районі міста Києва площею 5,2144 га, кадастровий номер 8000000000:72:544:0003 (далі по тексту - земельна ділянка) для будівництва, експлуатації та обслуговування автомобільно-термінального комплексу.

На виконання вказаного рішення, 27.05.2005 між Київською міською радою (Орендодавець) та Відповідачем (Орендар) укладено Договір оренди земельної ділянки (далі - Договір оренди), який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 27.05.2005 за № 72-6-00285 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Договір укладено на 25 років, тобто, до 27.05.2030 (пункт 3.1 Договору оренди).

За умовами пункту 8.4 Договору оренди визначено, що Орендар зобов`язаний завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому законом порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору.

Відповідно до пункту 11.4 Договору оренди цей Договір може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою Орендодавця із звільненням його від відповідальності, у разі, коли Орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично не сплачує орендну плату (протягом півроку), порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 Договору, здійснення без згоди Орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам.

26.04.2016 Державною архітектурно-будівельною інспекцією зареєстровано за Відповідачем декларацію про початок виконання будівельних робіт № КВ083161160930 на земельній ділянці.

Згідно з Актами обстеження земельної ділянки від 09.03.2016, 14.04.2021, 19.08.2021, складених Департаментом земельних ресурсів, земельна ділянка, передана в оренду за вказаним Договором оренди, огороджена, охороняється, на земельній ділянці розташовано тимчасові споруди, ділянка вільна від забудови.

Відповідно до Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої 14.09.2021, на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна.

За таких обставин, Прокурор звернувся до суду з даним позовом за захистом інтересів держави в особі Київської міської ради, посилаючись на те, що Відповідач як Орендар, порушив умови пункту 8.4 Договору оренди (щодо зобов`язання приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору за цільовим призначенням та завершення будівництва у строк, встановлений договором), що є підставою для розірвання Договору оренди, зобов`язання повернути земельну ділянку та визнання припиненим права користування спірною земельною ділянкою для забудови.

Відповідач, заперечуючи проти позову, послався на те, що ним належним чином виконуються умови договору оренди, сплачується орендна плата, вчиняються необхідні дії для забудови спірної земельної ділянки, що свідчить про відсутність його вини у недотриманні договірних строків забудови земельної ділянки.

На підтвердження вказаних доводів Відповідачем надано, зокрема, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, договір генерального підряду №25042016 від 25.04.2016, проект організації будівництва, інвестиційний договір №А401207210016 від 12.07.2016, технічні умови нестандартного приєднання до електричних мереж від 07.09.2021, довідка № 94331 від 02.08.2021 ГУ ДПС у місті Києві про відсутність заборгованості з платежів, декларацію про початок виконання будівельних робіт від 25.04.2016 №КВ083161160930, інвестиційний договір № А401207210016 від 12.07.2021, укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю "Новус Україна", договір підряду від 04.08.2021, акт №1 форми №КБ-2в від 10.12.2021, довідка форми №КБ-3 від 10.12.2021, договір генерального проектування про виконання проектних робіт від 10.08.2021, договір поставки від 13.12.2012, договір від 07.12.2021 по складанню робочого проекту землеустрою, акт від 09.12.2021 здачі-приймання виконаних робіт, платіжні доручення.

Предметом позову у цій справі є вимоги Прокурора про розірвання Договору оренди, визнання припиненим права та повернення спірної земельної ділянки у комунальну власність з підстав істотного порушення Відповідачем умов такого договору.

Ухвалюючи судові рішення у справі, суди попередніх інстанцій виходили із того, що згідно зі статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Положеннями статей 525, 526, 629 Цивільного кодексу України унормовано, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтю 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом пункту 1 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

За змістом статті 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Положеннями статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Загальний порядок укладення, зміни і розірвання цивільно-правових договорів урегульовано главою 53 Цивільного кодексу України.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором (частина перша статті 651 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Однією з підстав розірвання договору є істотне порушення стороною цього договору.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац 2 частини другої статті 651 Цивільного кодексу України).

Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, встановлених зазначеною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дає змоги потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Відповідно до статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Враховуючи вищенаведені законодавчі положення, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, виходив з того, що Прокурором і Позивачем не доведено всіх необхідних критеріїв істотності порушення зобов`язання, які є підставою для розірвання договору за рішенням суду, зокрема, не вказано та не доведено чи заподіяна шкода Київській міській раді у зв`язку із не завершенням будівництва на земельній ділянці у встановлений договором строк, у чому саме полягає така шкода та який її розмір, до того ж враховано відсутність у Відповідача заборгованості зі сплати орендної плати; водночас, Відповідачем доведено відсутність його вини у порушені строків будівництва, з огляду на те, що затримка спричинена необхідністю значного часу для виготовлення та погодження документації на будівництво і залучення інвестора, що підтверджено отриманими дозвільними документами, розробленою проектною документацією, зареєстрованою декларацією про початок виконання будівельних робіт, документами про залучення інвестора для фінансування будівництва, здійсненими витратами на проектування та початок будівництва автомобільно-термінального комплексу на орендованій земельній ділянці.

Також, Відповідачем надано до суду проектну документацію, якою спростовано доводи Прокурора щодо нецільового використання спірної земельної ділянки, що є підставою для припинення права користування земельною ділянкою, оскільки земельна ділянка має цільове призначення "для будівництва, експлуатації та обслуговування автомобільно-термінального комплексу" і саме з цією метою розроблено проектну документаціє та залучено інвестиції.

Крім цього, судом апеляційної інстанції відхилено доводи Прокурора щодо порушення суспільного інтересу територіальної громади з огляду на те, що ані Прокурором, ані Позивачем не надано доказів того, що інтереси територіальної громади потребували невідкладного будівництва цього об`єкту, як і не надано доказів того, що цей об`єкт чи його частина мали перейти територіальній громаді чи територіальна громада мала б отримати матеріальні чи інші блага від будівництва об`єкту (рекреаційні зони, зони відпочинку громадян, інші соціальні об`єкти).

За встановлених обставин, суди дійшли висновку, що розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки призведе до непропорційного втручання у право власності Відповідача, що буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Прокурор оскаржує постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Проте, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20).

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у справах № 920/418/19, № 904/7189/20, № 550/1061/19, № 910/237/21, № 910/7250/18, № 910/597/18, № 904/2073/19, на які послався Прокурор у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі № 914/894/21, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з такого.

Так, у справі № 920/418/19 (постанова від 08.09.2020) предметом спору було розірвання договору оренди землі та зобов`язання повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності. Великою Палатою Верховного Суду, на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин, зроблено висновок, що зміна сторони договору (орендодавця) в силу законодавчих приписів не виключає можливості судового захисту шляхом розірвання договору оренди, якщо така умова, передбачена договором. Проте, обставини знаходження на спірній земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, які належать орендареві (відповідачеві) на праві приватної власності, і який вчинив усі дії, які від нього вимагалися, та у межах процедур, встановлених законодавством України, використовував на умовах договору оренди земельну ділянку державної власності, не має нести негативних наслідків у вигляді розірвання договору на вимогу іншої сторони лише у зв`язку з передачею цієї земельної ділянки у комунальну власність. Врахування таких обставин стало підставою для залишення Великою Палатою Верховного Суду в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, але з підстав викладених у постанові суду касаційної інстанції.

У справі № 904/7189/20 предметом спору було розірвання договору купівлі-продажу незавершеного будівництва та зобов`язання повернути спірний об`єкт. Верховний Суд у постанові від 01.02.2022, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, виходячи з того, що судами встановлено істотне порушення умов договору з боку відповідача, який зі спливом 15 років не виконав його умови, зокрема, щодо закінчення у встановлений договором строк будівництва готельного комплексу (виконання будівельних робіт взагалі не розпочато), у зв`язку з чим територіальна громада міста Дніпра не досягла соціально-економічного позитивного результату, на який розраховувала під час його укладення; при цьому відсутності своєї вини у порушенні договірних зобов`язань відповідач не довів.

У справі № 550/1061/19-ц предметом спору було розірвання договору оренди земельної ділянки. Верховний Суд у постанові від 10.02.2022 погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, виходячи з того, що земельним законодавством передбачено можливість розірвання договору оренди землі за ініціативою однієї сторони договору в разі, якщо це передбачено умовами такого договору. Суди попередніх інстанцій, встановивши обставини, що позивач виявив бажання розірвати укладений з відповідачем спірний договір оренди і він є новим власником земельної ділянки та бажає її використовувати на власний розсуд, та урахувавши, що вимога позивача про розірвання спірного договору оренди землі відповідає чинному законодавству та умовам укладеного сторонами договору оренди землі, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

У справах № 910/237/21 та № 910/7250/18 предметом спору було розірвання договору, визнання припиненим права та повернення земельної ділянки. Верховний Суду (у постановах від 22.12.2021 та 06.10.2021 відповідно) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у повному обсязі, виходячи з того, що судами встановлено обставини нездійснення забудови земельної ділянки відповідно до умов договору у встановлений строк, що є істотним порушення умов договору оренди; при цьому відповідачем не було розроблено та затверджено проектної документації, не отримано дозвіл на початок будівельних робіт та, відповідно, не розпочато їх проведення, а відтак не вжито всіх необхідних і передбачених законодавством і договором дій, спрямованих на забудову орендованої земельної ділянки відповідно до умов договору. Не вчинення дій на виконання умов договору є наслідком свідомої бездіяльності відповідача, а отже наявність вини останнього у цьому випадку (у разі не доведення ним протилежного) презюмується, і як наслідок, наявні підстави для застосування цивільно-правової відповідальності у виді розірвання договору оренди. До того ж у справі № 910/7250/18 судами встановлено заподіяння шкоди орендодавцеві невиконання умов договору оренди, яка з огляду на фактичні обставини справи охоплює не лише грошовий вираз завданої шкоди, а й випадки, коли потерпіла сторона не може використати результати договору, у тому числі щодо задоволення суспільного інтересу, який мав орендодавець при наданні спірної земельної ділянки в оренду для будівництва з облаштуванням рекреаційної зони, що було встановлено при вирішенні цього спору.

У справі № 910/597/18 предметом спору було розірвання договору. Верховний Суд у постанові від 07.09.2021 погодився з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, виходячи з того, що, за встановлених судами обставин, фактичне використання земельної ділянки суперечить положенням статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", не відповідає проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та рішенню Київської міської ради, на підставі якого укладено договір оренди земельної ділянку, у зв`язку з чим відсутність законно зведеного/набутого/належно підтвердженого та зареєстрованого за відповідачем майнового права щодо об`єкта будівництва (будівлі/споруди) на земельній ділянці, і з подальшою не реалізацією виду використання: для експлуатації та обслуговування будівлі, є в даному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи, використанням землі не за цільовим призначенням.

Отже, проаналізувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах № 920/418/19, № 904/7189/20, № 550/1061/19, № 910/237/21, № 910/7250/18, № 910/597/18, на які посилається перший заступник керівника Київської міської прокуратури як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, судових рішень, прийнятих у цій справі, Суд дійшов висновку, що вони ухвалені за неподібних правовідносин стосовно обставин цієї справи, з огляду на іншу фактично-доказову базу, за інших, поданих сторонами й оцінених судами доказів, залежно від яких (обставин і доказів) прийнято відповідні судові рішення. Тобто зазначені справи і справа № 910/15045/21, що розглядається, є відмінними за фактично встановленими судами обставинами, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

У постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, на яку посилається Прокурор в касаційній скарзі, предметом розгляду були вимоги за первісним позовом про стягнення винагороди за користування кредитом та за зустрічним позовом про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору. Зважаючи на предмет та підстави позовних вимог у вказаній вище справі (№ 904/2073/19), Суд дійшов висновку, що правовідносини у наведеній справі та у даній справі № 910/15045/21, що розглядається, не є подібними, оскільки вони відрізняються та не є схожими ані за предметом, ані за підставами позову, а відтак, і правовим регулюванням спірних правовідносин та фактичними обставинами, які були встановлені судами і покладені в основу судових рішень.

З огляду на викладене, висновки Верховного Суду, у наведених Прокурором справах, зроблені у правовідносинах, які не є подібними з тими, що виникли між сторонами у даній справі № 910/15045/21, оскільки хоча і були прийняті за матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, схожих з тими, що мають місце у справі № 910/15045/21, що розглядається, але за іншої фактично-доказової бази, за сукупності інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних і оцінених судами у таких справах доказів, у залежності від яких і прийняті судові рішення.

Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався Прокурор у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/15045/21, що розглядається.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на викладене, враховуючи, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, касаційне провадження в цій справі підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.12.2021 у справі № 910/15045/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Г. Суховий

Судді І. С. Берднік

В. А. Зуєв