Рішення

від 27.09.2022 по справі 372/1707/21

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/1707/21

Провадження № 2-734/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2022 року м. Обухів

Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Зінченко О.М.

при секретарі Литвинюк Ю.М.,

представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції цивільну справу за позовом Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади селища Козин Обухівського району Київської області до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, шляхом повернення їх у власність,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади селища Козин Обухівського району Київської області звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, шляхом повернення їх у власність, обґрунтовуючи який вказав, що Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 у справі № 372/193/19 частково задоволено позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин до Козинської селищної ради, ОСОБА_3 , про визнання недійним рішення, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Постановою Київського апеляційного суду від 15.12.2020, рішення Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 залишено в силі. Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області № 3/1 від 28.12.1999 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства» передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,15 га під індивідуальну житлову забудову та площею 0,44 га для ведення особистого підсобного господарства. На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_4 28.12.1999 року видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-КВ № 117054 на земельну ділянку загальною площею 0,59 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку 0,15 га, для ведення особистого підсобного господарства 0,44 га). У подальшому, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВРК № 717588 від 02.06.2011 року власником земельних ділянок стає ОСОБА_3 . Після розробки технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,4360 га серії ЯМ № 3105481 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці 3223155400:03:024:0198 та на земельну ділянку площею 0,15 га серії ЯМ № 315482 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці 3223155400:03:024:0199. ОСОБА_3 державну реєстрацію речового права на земельні ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не здійснювала, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому прокурор в судовому порядку просить суду усунути перешкоди у здійсненні територіальною громадою смт. Козин Обухівського району Київської області в особі Козинської селищної ради права власності на земельні ділянки водного фонду площею 0,15 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0199 та площею 0,4360 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0198, шляхом їх повернення на користь держави в особі Козинської селищної ради з незаконного володіння ОСОБА_3 .

26 листопада 2021 року було відкрито підготовче провадження по справі за загальними правилами позовного провадження.

Ухвалою суду від 17.12.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні прокурор позов підтримала в повному обсязі, посилаючись на викладені обставини в позовній заяві, просить позов задовольнити, крім того зазначив. що вказані земельні ділянки було виділено за рахунок земель водного фонду.

Представник територіальної громади селища Козин Обухівського району Київської області в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечила в повному обсязі та повідомила, що заявлені вимоги є безпідставними та не обґрунтованими, пропущено строк позовної давності, надала до суду відзив, який підтримала в судовому засіданні.

Вислухавши прокурора, представника відповідача перевіривши матеріали справи, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 у справі № 372/193/19 частково задоволено позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин до Козинської селищної ради, ОСОБА_3 , про визнання недійним рішення, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Постановою Київського апеляційного суду від 15.12.2020, рішення Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 залишено в силі.

Положенням ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області № 3/1 від 28.12.1999 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства» передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,15 га під індивідуальну житлову забудову та площею 0,44 га для ведення особистого підсобного господарства.

На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_4 28.12.1999 року видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-КВ № 117054 на земельну ділянку загальною площею 0,59 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку 0,15 га, для ведення особистого підсобного господарства 0,44 га).

У подальшому, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВРК № 717588 від 02.06.2011 року власником земельних ділянок стає ОСОБА_3 .

Після розробки технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,4360 га серії ЯМ № 3105481 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці 3223155400:03:024:0198 та на земельну ділянку площею 0,15 га серії ЯМ № 315482 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці 3223155400:03:024:0199.

ОСОБА_3 державну реєстрацію речового права на земельні ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не здійснювала, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Так, з рішення суду вбачається, що прокурором доведено, що земельні ділянки виділені за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок

100 метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро.

Вказана обставина підтверджується листом Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» № 01-01/280 від 16.11.2018 та схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду згідно Викопіювання з топографічної карти масштабу 1:10000 станом місцевості на 1993 рік; матеріалів космічної зйомки станом на 2002 рік та 2017 рік.

Зважаючи на викладене, враховуючи, що рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28.12.1999 року, прийняте з порушенням ст. 14, ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. 3, ч. 4 ст. 2, абз. 5 ч.6 ст. 4 ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 року, ст.ст. 4, 88, 89 Водного кодексу України, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 останнє визнане недійсним.

Крім того, зі змісту рішень судів першої та апеляційної інстанції, що вірним способом захисту інтересів держави у даному випадку є звернення до суду з негаторний позовом.

Так, віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового призначення.

Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення (ч. 3, ч. 4 ст. 2 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 року).

Статтею 4 Земельного кодексу України №561-XIIвід 18.12.1990року закріплено, що у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб`єктами права державної власності на землю виступають обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність: землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств (абз. 5 ч.6 ст. 4 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 року).

Згідно ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу України №561-XIIвід 18.12.1990року до земель водного фонду належать землі, зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення.

На землях водного фонду забороняється будь-яка діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню (ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 року).

Згідно ст. 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;гідротехнічними,іншими водогосподарськимиспорудами таканалами,а такожземлі,виділені підсмуги відведеннядля них; береговимисмугами воднихшляхів.

З метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів (ст. 88 Водного кодексу України).

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон і режимів ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486, визначення меж передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства.

Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

Водночас, відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену 100-метрову зону від урізу води.

Таким чином, при наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об`єктів необхідно враховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації.

Аналогічних висновків дійшов Верховний суд у постанові від 15.05.2018 року у справі № 372/2180/15-ц та Верховний Суд України в постановах від 21.05.2014 у справі № 6-14сц 14 та від 22.04.2015 у справі

№ 6-52цс15.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:1)розорювання земель(крімпідготовки грунтудля залуженняі залісення),а такожсадівництво таогородництво; 2) зберігання та застосування пестицидів і добрив; 3) влаштування літніх таборів для худоби; 4) будівництво будь яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; 5) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки; 6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо (ст. 89 Водного кодексу України).

Судом встановлено, що спірні земельні ділянки розташовані у прибережній захисній смузі р. Дніпро, що підтверджується листом Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» № 01-01/280 від 16.11.2018 та схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду згідно Викопіювання з топографічної карти масштабу 1:10000 станом місцевості на 1993 рік; матеріалів космічної зйомки станом на 2002 рік та 2017 рік.

Також, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положеньглави 29цього Кодексу (ст. 396 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина другастатті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц висловила правовий висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексуУкраїни (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Аналогічні висновки висвітлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Таким чином, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

У такому разі позовну вимогу про витребування земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах80-81 постанови від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 71 постанови від28.11.2018 у справі№ 504/2864/13-ц, а такожв пункті 96 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Згідно п. 33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» застосовуючи положеннястатті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Законний володілець земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Цивільний оборот земельних ділянок водного фонду, є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи статті 59, підпункту «ґ» частини четвертої статті 83 ЗК України.

У даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 Цивільного кодексу України до фізичних осіб з метою усунення перешкод, які ці фізичні особи створюють у користуванні та розпорядженні землями водного фонду.

Окрім цього, метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись внаслідок державної реєстрації права власності за фізичною особою на спірну земельну ділянку.

Так, у випадку позбавлення права користування та розпоряджання своїм майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також у постановах від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 та від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першоїстатті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Стосовно правоустановчих документів набувачів на земельні ділянки, слід зазначити наступне.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116Земельного кодексуУкраїни громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 126ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно доЗакону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 вказала, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку державі та для її витребування. А тому суди мають відмовити у задоволенні такої позовної вимоги.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.11.2018 у справі 488/5027/14-ц.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі звертає увагу, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

З огляду на вищевикладене, вірним способом захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є усунення перешкод у користуванні земельними ділянками водного фонду, шляхом їх повернення у власність територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області в особі Козинської селищної ради.

Статтею 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частинами 4, 5 ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі

№ 924/1237/17).

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Також, згідно із ст. ст. 3, 4 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

З вказаних статей вбачається, що водні об`єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в водних ресурсах.

Усі водні об`єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об`єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Представником відповідача не спростовано, що спірні земельні ділянки належали до земель водного фонду. Тобто, фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі та її безоплатна приватизація громадянами, що призвело до одержання вказаної земельної ділянки у власність і автоматичного її вибуття з числа земель державної власності.

За таких обставин порушеним «суспільного», «публічного» інтересу держави, є порушення законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель водного фонду та передачі їх у приватну власність, а також, захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель

р. Дніпро, як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах.

Прокурор звертається до суду у зв`язку з необхідністю відновлення правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в комунальну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Також, аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- 2) у разі відсутності такого органу.

Відповідно до статті 188 Земельного кодексу України державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 15 від 14.01.2015 із змінами і доповненнями внесеними Постановами КМУ № 482 від 22.07.2016 та № 917 від 23.11.2016 «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру» є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру та її територіальні органи.

Відповідно до п. 5-1 зазначеної Постанови Кабінету Міністрів України посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Тобто, Держгеокадастр та його територіальні органи не наділені повноваженнями щодо звернення до суду з позовами про визнаннями недійсними наказів щодо розпорядження землями, договорів оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію права на земельну ділянку та витребування з незаконного володіння земельних ділянок.

Крім того, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з ч. 1, 5 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах Козинська селищна рада.

Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними (Рішення Конституційного Суду України справа №1-9/2009 від 16.04.2009).

Частиною 1 статті 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Згідно ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Отже, територіальна громада смт. Козин, як власник спірного майна, делегувала Козинській селищній раді повноваження щодо здійснення права власності від її імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Водночас, Козинська селищна рада не вжила жодних заходів із захисту права власності територіальної громади на землі комунальної власності водного фонду, незважаючи на те, що рішення Обухівського районного суду вже встановлена та обставина, що земельні ділянки відведені у приватну власність за рахунок земель комунальної власності водного фону, а орган місцевого самоврядування приймав участь у даній справі та достеменно знав про обставини відчуження права комунальної власності. Рішення суду, про часткове задоволення позову, набрало законної сили 15.12.2020, що свідчить про те, що рада вже протягом трьох місяців володіє інформацією, що право власності на земельні ділянки водного фонду на даний час залишається не захищеним.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Окрім того, Обухівською окружною прокуратурою до Козинської селищної ради скеровано лист, у порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо звернення органами прокуратури до суду з позовом про захист інтересів держави, шляхом усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності.

Листом № 569 від 06.04.2021 Козинська селищна рада повідомила окружну прокуратуру, що вважає право комунальної власності на землі водного фонду не втраченими.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченогостаттею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четвертастатті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Вказана позиція висвітлена у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 справа № 912/2385/18, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16.

Зважаючи на те, що спірна земля до моменту передачі її у власність відповідачу відносилась до земель водного фонду в межах смт Козин Обухівського району Київської області, Козинська селищна рада неналежним чином здійснює захист інтересів держави.

Враховуючи викладене, відповідно до ст. 131-1 Конституції України,

ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявні підстави для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред`явлення цього позову в інтересах держави в особі Козинської селищної ради.

Крім того, позовна заява про повернення земель водного фонду до комунальної власності, безумовно становить суспільний інтерес.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні та інші природні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою усунути перешкоди у користуванні майном є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання зміни цільового призначення земель водного фонду та безоплатної передачі їх у приватну власність, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення в комунальну власність землі, що незаконно вибули з такої власності.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна, мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Враховуючи вимоги ст. ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, слід зазначити, що законодавцем визначено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть надавати у власність та передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Враховуючи викладене, чинним законодавством передбачено лише один випадок, коли землі водного фонду можуть передаватись у приватну власність, та п`ять випадків, коли їх може бути передано в користування.

Більше того, можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства законом взагалі не передбачена.

Таким чином, законно набути право приватної власності на спірну земельну ділянку водного фонду не могла жодна фізична особа, у тому числі й відповідач.

Натомість остання набула таке право власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті прийняття виконавчим комітетом органу місцевого самоврядування відповідного рішення.

Відповідач в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (ст. ст. 1, 3, 4 ВК України) природних ознак (наявності водних об`єктів, боліт прибережно-захисних смуг) знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що землі водного фонду вибули з володіння територіальної громади з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

За таких обставин даний позов прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15, постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 №357/9328/15-ц, від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц.

Окрім цього, поданий позов прокуратури Київської області також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29.03.2010.

У вказаній справі ЄСПЛ судами встановлено, що заявник і його дружина придбали в 1960 році житловий будинок, частково побудований на ділянці узбережжя, що відноситься до категорії прибережної суспільної власності. Ряд рішень, які дозволяли тимчасове заняття прибережної суспільної власності на певних умовах і регулярно поновлювалися до грудня 1992 року, надавали заявникам законний доступ до власності. Справа «Броссе-Трибуле та інші проти Франції» стосується аналогічних фактів. У 1945 році мати заявників придбала житловий будинок, що відноситься до прибережної суспільної власності.

Наступні користувачі землі ґрунтувалися на рішеннях префекта, які дозволяли її заняття, які систематично поновлювалися з вересня 1909 року по грудень 1990 року. У вересні 1993 року префект повідомив сторонам за обома справами, що набув чинності Закон про розвиток, захист і поліпшення прибережних зон (далі - Закон про прибережні зони), який не дозволяв йому знову поновлювати дозвіл на тих же умовах, оскільки Закон виключив будь-яке приватне використання прибережної суспільної власності, у тому числі використання житлового будинку.

Однак префект запропонував укласти зі сторонами справ договір, який дозволив би обмежене і суворо індивідуальне користування, забороняючи передачу або продаж землі і будинків, а також проведення стосовно майна будь-яких робіт, окрім пов`язаних з обслуговуванням, і давав би державі можливість після закінчення терміну дії дозволу повернути власність в первісний стан або знову використовувати. Сторони відхилили пропозицію і в травні 1994 року звернулися до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення префекта. У грудні 1995 року префект подав заяву до адміністративного суду, вказавши сторони як відповідачів щодо правопорушення, пов`язаного з незаконним втручанням у право громадського проїзду і проходу, оскільки вони продовжували незаконно займати суспільну власність. Він також вимагав видати стосовно них розпорядження про приведення берегової смуги в стан, що передував будівництву житлових будинків, за рахунок сторін і без надання компенсації. Державна рада, діючи як апеляційний суд останньої інстанції, постановила в березні 2002 року, що зазначена власність була частиною прибережної суспільної власності, що сторони не могли посилатися на речове право щодо землі або будівель і що обов`язок повернути землю в початковий стан без виплати компенсації не були заходами, які заборонені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Луї Депаль подав заяву до ЄСПЛ, рішення за якою було ухвалено в лютому 2009 року.

На підставі всієї сукупності зроблених висновків ЄСПЛ вважав

(п. 92), що покладений на заявника тягар у вигляді зносу будинку без відшкодування збитків не був особливим і надмірним. Розрив рівноваги між інтересами суспільства і заявника не мав місця.

ЄСПЛ встановив, що в питаннях забудови берегів міркування захисту громадських інтересів і охорони навколишнього середовища є підставою для позбавлення права приватної власності. Тобто рішення французької влади, які постановили знести будівлю на березі, спрямоване якраз на захист прав людини, а саме - права людей на вільний доступ до берега і чисте море, які конфліктують з правом власності месьє Депаля.

ЄСПЛ вважає, що заявник не міг не знати про те, що дозвіл на приватне володіння ділянкою в публічних угіддях в якийсь момент може бути йому не продовжено і що вимога знести будинок може розглядатися як регулювання користування власністю з метою, що відповідає загальному інтересу. Правовий режим публічної власності, яка закріплює її призначення як публічне користування з метою служити загальному благу, відповідає цій категорії (п. 80)

В рішенні по справі «Депаль проти Франції» зазначено, що «збереження прибережної зони, а особливо пляжів, «місць, відкритих для всіх», є прикладом місць, які вимагають особливого порядку облаштування. ЄСПЛ вважав у зв`язку з цим, що втручання держави в здійснення заявником своїх прав мало законну мету загального інтересу: заохотити вільний доступ до берегової смуги, необхідність якого встановлена із усією очевидністю».

ЄСПЛ в рішенні вказував, що «політика облаштування території та охорони навколишнього середовища, де переважаюче значення має загальний інтерес, надає державі ширшу свободу розсуду, ніж це має місце при регулюванні виключно цивільних прав».

Відмова продовжити дозволи і покладений на заявника обов`язок привести місцевість в стан, що передував будівництву будинку, зроблені з метою послідовного і більш суворого дотриманнязаконуз точки зору необхідності захистити прибережну зону і публічне користування нею, а також виконати правила забудови.

Так, ЄСПЛ дійшов висновку, що «у справі владою держави-відповідача порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції допущено не було» (п. 93).

Також, Європейський суд з прав людини у постанові від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого королівства» (скарга №27238/95) не встановив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Протоколу №1 до цієї конвенції у зв`язку з відмовою держави у наданні заявниці дозволу на будівництво житлового буднику та надалі у праві на безперешкодне проживання у фургоні на земельній ділянці, що належить їй на праві власності.

Крім того, ЄСПЛ зазначив, що спірна земельна ділянка перебуває у міському «зеленому поясі» на великих площах території ландшафтної консервації, між селищем та відкритою долиною та призначена для прогулянок верховою їзди, а тому інтереси землеустрою (як національні, так і місцеві) переважають потреби заявника, оскільки основною метою цієї зони є захист навколишньої сільської місцевості від подальших шкідливих змін.

У зв`язку з цим ЄСПЛ визнав, що дії держави прямо відповідають інтересам екологічної політики, а тому втручання у право заявниці на мирне володіння її майном було пропорційним та справедливого балансу дотримано.

ЄСПЛ, також зауважив, що не можна погодитись з наданням захисту особам, які, усвідомлюючи заборони, встановлені законодавством, споруджують оселі в екологічно захищених зонах, а якби суд вчинив інакше, він би заохочував до незаконних дій на шкоду захисту прав інших осіб на безпечні екологічні умови проживання.

При цьому, ЄСПЛ звернув увагу, що будь-які гуманітарні міркування (єдине житло, важкий матеріальний чи соціальний стан), які могли призвести до іншого результату розгляду на національному рівні, не можуть використовуватись судом як підстава для задоволення вимог заявника, оскільки б це розцінювалось як надання йому щодо застосування національних законів.

За таких обставин суспільним інтересом звернення прокуратури до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель водного фонду та передачі їх у приватну власність із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу та як джерела задоволення потреб суспільства у водних ресурсах, які не підлягали передачі у приватну власність (крім визначених законом випадків).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина першастатті 261 ЦК України).

Водночас у п. 36 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» зазначено, що за змістомстатті 391ЦК України позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв`язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом.

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 70-71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц звернула увагу на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексуУкраїни (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59цього кодексу (аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Таким чином, вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (зазначена правова позиція викладена у п. 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункті

96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі

№ 653/1096/16-ц).

Тобто, положення чинного законодавства щодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.

Враховуючи викладені вище обставини, виявлені судом грубі порушення законодавства при вибутті спірних земельних ділянок із державної власності, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних у справі доказів, суд вважає, що порушене право держави підлягає судовому захисту, позовні вимоги ґрунтуються на чинному законодавстві та узгоджуються з матеріалами справи, тому позов слід задовольнити повністю.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, в силу ст. 141 ЦПК України з відповідача слід на користь Київської обласної прокуратури, стягнути судовий збір в сумі 14539 грн. 54 коп..

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 4,10,76,81,141,259,264-265,268,273ЦПК України, ст. ст. 4, 86, 88, 89 Водного кодексу України, ст. ст. 17, 20, 21, 35, 60,116,126, 152, 153 Земельного кодексу України, ст. ст. 21,391,396 Цивільного кодексу України ,суд,

В И Р І Ш И В:

Позов Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади селища Козин Обухівського району Київської області задовольнити повністю.

Усунути перешкоди у здійсненні територіальною громадою смт. Козин Обухівського району Київської області в особі Козинської селищної ради права власності на земельні ділянки водного фонду площею 0,15 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0199 та площею 0,4360 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0198, шляхом їх повернення на користь держави в особі Козинської селищної ради з незаконного володіння ОСОБА_3 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Київської обласної прокуратури (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 02909996; банк отримувача Держказначейська служба України м. Київ; МФО 820172; рахунок отримувача UA028201720343190001000015641) сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в сумі 14539 грн. 54 коп..

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М.Зінченко