Постанова

від 04.05.2023 по справі 372/1707/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №372/1707/21 Головуючий в суді І інстанції Зінченко О. М.

Провадження № 22-ц/824/1500/2023 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Мельника Я.С.,

суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,

за участі секретаря Шевчук А.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 вересня 2022 року в справі за позовом Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в особі територіальної громади селища Козин Обухівського району Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, шляхом повернення їх у власність,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2021 року прокурор звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 у справі № 372/193/19 частково задоволено позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин до Козинської селищної ради, ОСОБА_1 , про визнання недійним рішення, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Постановою Київського апеляційного суду від 15.12.2020, рішення Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 залишено в силі. Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області № 3/1 від 28.12.1999 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства» передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,15 га під індивідуальну житлову забудову та площею 0,44 га для ведення особистого підсобного господарства. На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_2 28.12.1999 року видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-КВ № 117054 на земельну ділянку загальною площею 0,59 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку - 0,15 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,44 га). У подальшому, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВРК № 717588 від 02.06.2011 року власником земельних ділянок стає ОСОБА_1 . Після розробки технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,4360 га серії ЯМ № 3105481 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці - 3223155400:03:024:0198 та на земельну ділянку площею 0,15 га серії ЯМ № 315482 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці - 3223155400:03:024:0199. ОСОБА_1 державну реєстрацію речового права на земельні ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не здійснювала, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому прокурор в судовому порядку просить суду усунути перешкоди у здійсненні територіальною громадою смт. Козин Обухівського району Київської області в особі Козинської селищної ради права власності на земельні ділянки водного фонду площею 0,15 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0199 та площею 0,4360 га з кадастровим номером 3223155400:03:024:0198, шляхом їх повернення на користь держави в особі Козинської селищної ради з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 вересня 2022 року позов задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом усіх обставин справи.

Обґрунтовує доводи апеляційної скарги тим, що місцевим судом не правильно надано оцінку доказам щодо визначення правового статусу спірних земельних ділянок та підставам визнання рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28.12.1999 року недійсним.

Вважає, що Лист КДП «Київгеоінформатика» №01-01/280 від 16.11.2018 року та схеми накладення земельних ділянок на землі водного фонду не може бути прийнято як докази накладення спірної земельної ділянки на водну поверхню та прибережну захисну смугу річки Дніпро, оскільки, при складанні вказаних документів КДП «Київгеоінформатика» використовувалися картографічні матеріали, за якими неможливо достовірно встановити чи накладалися спірні земельні ділянки на прибережну захисну смугу.

Вказує, що спірні земельні ділянки з усіх сторін оточені земельними ділянками кадастровий номер 3223155400:03:024:0182 та кадастровий номер 3223155400:03:024:0001, у зв`язку з чим, висновок місцевого суду щодо накладення спірних земельних ділянок на прибережну захисну смугу є упередженим та таким, що не підтверджено жодним належним доказом.

Вказує також, що висновок судової земельно-технічної експертизи у цивільній справі №372/193/19 долучений нею до відзиву на позов, спростовує факти визначені в документах, які подані позивачем у якості доказів та, які не відображають реальну інформацію на час виділення спірних земельних ділянок.

Вважає, що прокурор є неналежним позивачем в справі та здійснює захист інтересів територіальної громади всупереч чинному законодавству.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з виявлених судом грубих порушень законодавства при вибутті спірних земельних ділянок із державної власності, а тому дійшов висновку про необхідність зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку водного фонду на користь держави в особі Козинської селищної ради.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи,рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 у справі № 372/193/19 частково задоволено позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин до Козинської селищної ради, ОСОБА_1 , про визнання недійним рішення, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Постановою Київського апеляційного суду від 15.12.2020, рішення Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 залишено в силі.

Постановою Верховного Суду від 26 квітня 2022 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 та постанову Київського апеляційного суду від 15.12.2020 залишено без змін.

Положенням ч. 4 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області № 3/1 від 28.12.1999 року «Про передачу безкоштовно у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства» передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,15 га під індивідуальну житлову забудову та площею 0,44 га для ведення особистого підсобного господарства.

На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_2 28.12.1999 року видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-КВ № 117054 на земельну ділянку загальною площею 0,59 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку - 0,15 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,44 га).

У подальшому, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВРК № 717588 від 02.06.2011 року власником земельних ділянок стає ОСОБА_1 .

Після розробки технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,4360 га серії ЯМ № 3105481 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці - 3223155400:03:024:0198 та на земельну ділянку площею 0,15 га серії ЯМ № 315482 від 22.09.2011 року з присвоєним кадастровим номером земельній ділянці - 3223155400:03:024:0199.

ОСОБА_1 державну реєстрацію речового права на земельні ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не здійснювала, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Так, з рішення суду вбачається, що прокурором було доведено, що спірні земельні ділянки були виділені за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок 100 метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро.

Вказана обставина підтверджується листом Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» № 01-01/280 від 16.11.2018 та схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду згідно Викопіювання з топографічної карти масштабу 1:10000 станом місцевості на 1993 рік; матеріалів космічної зйомки станом на 2002 рік та 2017 рік.

Зважаючи на викладене, враховуючи, що рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28.12.1999 року, прийняте з порушенням ст. 14, ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. 3, ч. 4 ст. 2, абз. 5 ч.6 ст. 4 ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990 року, ст.ст. 4, 88, 89 Водного кодексу України, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02.06.2020 останнє визнане недійсним.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Також, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина 4 статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).

У такому разі позовну вимогу про витребування земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 80-81 постанови від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, а також в пункті 96 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року № 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Згідно положень частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

«Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Колегія суддів вважає, що відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що спірна земельна ділянка відносяться до земель державного водного фонду, яка не може передаватися у приватну власність, а тому вона вибуває з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора.

На підставі викладеного, перевіривши наявні у матеріалах справи докази та доводи апеляційної скарги, враховуючи, що матеріалами справи підтверджено, що спірні земельні ділянки розташовані у прибережній захисній смузі р. Дніпро та відносяться до земель водного фонду, які за законом не могли бути відведені у приватну власність громадян для ведення особистого селянського господарства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову шляхом зобов`язання відповідача повернути спірні земельні ділянки водного фонду у власність держави в особі Козинської селищної ради.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин, а також співпадають з доводами відповідача викладеними ним у своїх запереченнях проти позову в суді першої інстанції, яким надана обґрунтована оцінка місцевим судом, а тому такі доводи не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б відповідно до ст. 376 ЦПК України, могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 вересня 2022 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Судді: