ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 вересня 2022 року
м. Київ
cправа № 914/2006/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу - Шнира Я.Б.,
Представництва Американського Об`єднання Комітетів
для Євреїв Бувшого Радянського Союзу - Шнира Я.Б., Шейхета М.Г.,
Єврейської релігійної ортодоксальної
громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова - Шейхета М.Г.,
Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські традиції» - Коваленко Н.В.,
Управління державної реєстрації юридичного департаменту
Львівської міської ради - Паращича В.П.,
Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу
Черник Наталії Степанівни - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова
на постанови Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 (у складі колегії суддів: Скрипчук О.С. (головуючий), Матущак О.І., Плотніцький Б.Д.),
рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 (суддя Юркевич М.В.)
та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 03.08.2021 (суддя Юркевич М.В.)
касаційну скаргу Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 (у складі колегії суддів: Скрипчук О.С. (головуючий), Матущак О.І., Плотніцький Б.Д.),
та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 (суддя Юркевич М.В.)
у справі № 914/2006/17
за позовом Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські традиції», Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Наталії Степанівни,
про скасування державних реєстрацій прав власності та скасування записів про проведену державну реєстрацію прав власності,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2017 року Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова звернулися до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські інвестиційні системи» (далі - ТОВ «Українські інвестиційні системи»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські традиції» (далі - ТОВ «Львівські традиції»), Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Українські інвестиційні системи» (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07.10.2013 державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Українські інвестиційні системи» (ЄДРПОУ 33695378); скасування державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101 від 24.05.2017, за ТОВ «Львівські традиції» (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24.05.2017 державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Львівські традиції» (ЄДРПОУ 41326759).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що земельні ділянки за адресою: м. Львів, вул. І. Федорова, 23, 28, є землями державної власності, категорія - землі історико-культурного призначення, що розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, який внесено в Реєстр світової спадщини ЮНЕСКО у 1998 році під назвою «Львів. Історичний центр (865)»; на цих землях розміщується ансамбль синагоги «Турей Загав» («Золота Роза»).
Позивачі зазначали, що ці культові споруди розташовано на земельних ділянках за тією ж адресою, де зареєстровано самочинно споруджений об`єкт незавершеного будівництва.
Разом із тим відповідно до архівних документів зазначені культові споруди належали Єврейській релігійній організації «Золота Роза», а отже, інтерес позивачів до таких об`єктів відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес».
Позивачі зазначили, що документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію за ТОВ «Українські інвестиційні системи» права власності на спірний самочинно збудований об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, було скасовано; зазначене товариство не мало права передавати цей об`єкт до статутного капіталу утвореного внаслідок виділу з нього ТОВ «Львівські традиції», оскільки право володіння, користування та розпоряджання майном належить саме власнику такого майна, натомість ТОВ «Українські інвестиційні системи» на час формування статутного капіталу ТОВ «Львівські традиції» було власником лише матеріалів, обладнання, які було використано в процесі будівництва готельного комплексу за наведеною адресою, а отже ТОВ «Львівські традиції» не набуло право власності на цей об`єкт.
Господарський суд Львівської області ухвалою від 05.10.2017, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.11.2017, відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017), з посиланням на те, що цей спір непідвідомчий господарським судам України, позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах України, а належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства України.
Згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 касаційну скаргу Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова задоволено, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05.10.2017 скасовано, справу направлено до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви.
Рішенням Господарського суд Львівської області від 06.11.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.07.2020, позов задоволено. У задоволенні позовних вимог до Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 16.02.2021 постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 та рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2019 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
26.04.2021 Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова подали до суду першої інстанції заяву про зміну предмета спору, у якій просили зобов`язати Львівську міську раду та ТОВ «Львівські традиції» знести самовільно збудований об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, що на вул. Федорова, 23, 28 у м. Львові у порядку, встановленому для виконання робіт із збереження об`єктів культурної спадщини; скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, що на вул. Федорова, 23, 28 у м. Львові, за ТОВ «Українські інвестиційні системи»; скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, що на вул. Федорова, 23, 28 у м. Львові, за ТОВ «Львівські традиції».
Разом із тим у зазначеній заяві позивачі просили:
- закрити провадження у справі за позовом до ТОВ «Українські інвестиційні системи»;
- закрити провадження у справі за позовом до Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради;
- залучити співвідповідачем Львівську міську раду;
- залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.06.2021 у задоволенні клопотання позивачів про зміну предмета спору відмовлено. Клопотання про закриття провадження в справі в частині позовних вимог до ТОВ «Українські інвестиційні системи» задоволено; провадження в справі в частині позовних вимог до ТОВ «Українські інвестиційні системи» закрито. Постановлено про продовження розгляду справи № 914/2006/17 за позовними вимогами Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова до ТОВ «Львівські традиції», Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Н.С., про скасування державних реєстрацій прав власності та скасування записів про проведену державну реєстрацію прав власності.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 13.07.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022, у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 03.08.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022, заяву ТОВ «Львівські традиції» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково в сумі 21 014,40 грн. Стягнуто з кожного позивача на користь ТОВ «Львівські традиції» по 7 004,80 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2022 року Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова подали касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просять скасувати постановлені в справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.05.2022 поновлено Представництву Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейській релігійній ортодоксальній громаді «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова строк на касаційне оскарження судових рішень у справі № 914/2006/17; відкрито касаційне провадження у справі № 914/2006/17 за касаційною скаргою Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова на постанови Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022, рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 03.08.2021 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.06.2022.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанції, у травні 2022 року Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас у касаційній скарзі скаржник просить передати справу № 914/2006/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.07.2022 поновлено Об`єднанню Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу строк на касаційне оскарження постанови Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 у справі № 914/2006/17; відкрито касаційне провадження у справі № 914/2006/17 за касаційною скаргою Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу на зазначені судові рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 31.08.2022.
У зв`язку з необхідністю вирішення питання щодо відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 у цій справі, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалами від 29.06.2022 та від 20.07.2022 відкладав розгляд касаційної скарги Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова на 20.07.2022 та 31.08.2022 відповідно.
ТОВ «Львівські традиції», Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради у відзивах на касаційні скарги зазначають про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просять залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційні скарги без задоволення.
Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу 20.07.2022 на електронну пошту Верховного Суду направило клопотання про передачу справи № 914/2006/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова підтримали клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
ТОВ «Львівські традиції» 21.07.2022 на електронну пошту Верховного Суду направило заперечення на клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова направили до Верховного Суду пояснення (звернення) від 29.06.2022, 19.07.2022, 20.07.2022, 26.08.2022, 30.08.2022, 08.09.2022.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2022 оголошено перерву в судовому засіданні до 14.09.2022.
Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Черник Н.С. в судове засідання свого представника не направила.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
За змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення цьому учаснику справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судових засідань, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг по суті за відсутності зазначеного представника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що предметом позову у цій справі (з урахуванням закриття провадження в справі в частині позовних вимог до ТОВ «Українські інвестиційні системи» відповідно до ухвали Господарського суду Львівської області від 15.06.2021) є вимоги Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова, заявлені до ТОВ «Львівські традиції», Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Українські інвестиційні системи» (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07.10.2013 державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Українські інвестиційні системи» (ЄДРПОУ 33695378) (на яких наполягали позивачі); скасування державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101 від 24.05.2017, за ТОВ «Львівські традиції» (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24.05.2017 державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний № 190504346101, за ТОВ «Львівські традиції» (ЄДРПОУ 41326759).
Позовні вимоги обґрунтовано, зокрема тим, що земельні ділянки за адресою: м. Львів, вул. І. Федорова, 23, 28, є землями державної власності, категорія - землі історико-культурного призначення; ці землі розташовано в межах Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, що внесено до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО у 1998 році під назвою «Львів. Історичний центр (865)»; на цих землях розміщуються культові споруди (ансамбль синагоги «Турей Загав»), що утворюють частину історичного єврейського кварталу та відповідно до архівних документів належали Єврейській релігійній організації «Золота Роза». За тією ж адресою за ТОВ «Українські інвестиційні системи», а у подальшому за ТОВ «Львівські традиції» зареєстровано право власності на самочинно споруджений об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу, реєстраційний № 190504346101, тому, за твердженням позивачів, наявність такої реєстрації порушує охоронюваний законом інтерес позивачів щодо зазначених культових споруд, який підлягає захисту шляхом скасування державних реєстрацій прав власності та скасування записів про проведену державну реєстрацію прав власності.
Правовими підставами позову позивачі зазначили, зокрема, статті 115, 331, 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), статті 2, 18, 26, 31-1 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтю 6 Закону України від 25.06.1992 № 2494-XII «Про національні меншини в Україні», статтю 21 Закону України від 23.04.1991 № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у цій справі, згідно з якою скасовано судові рішення попередніх судових інстанцій про відмову в прийнятті позовної заяви, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду, зазначено, між іншим, що позивачі не оскаржують як учинення реєстраційних дій, так і рішення державного реєстратора, оскільки на момент їх проведення документи, необхідні для вчинення реєстраційних дій, були чинними, а підставою заявленого позову слугували обставини того, що правовстановлюючі документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва, скасовано в судовому порядку.
Крім того, Верховний Суд у цій справі, скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій про задоволення позову та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, у постанові від 16.02.2021 зазначив, що:
- судами попередніх інстанцій не надано оцінки належності та ефективності обраного позивачами у наведеному випадку способу захисту, не досліджено та не перевірено, чи зможе обраний спосіб захисту забезпечити і гарантувати позивачам припинення ущемлення їх законних інтересів або усунення перешкод для їх реалізації, та чи забезпечить судовий захист у такий спосіб відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту; не надано належної оцінки доводам відповідача стосовно того, що задоволення цього позову не призведе до відновлення прав та інтересів позивачів;
- встановивши, що оспорювана державна реєстрація стосується об`єкта незавершеного будівництва готельного комплексу, а культові споруди, щодо яких позивачі мають інтерес, розташовано на земельних ділянках за тією ж адресою, де незаконно, на думку позивачів, зареєстровано самочинно споруджений об`єкт незавершеного будівництва, судами попередніх інстанцій не надано оцінки правовим наслідкам здійснення такого будівництва з огляду на положення частини 4 статті 376 ЦК;
- у розумінні положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень зазначеної норми у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Наведене залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції та необхідно врахувати суду при новому розгляді цієї справи.
При новому розгляді справи судом першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, на виконання вказівок Верховного Суду, що містяться у постанові від 16.02.2021, було враховано, що відповідно до діючого станом на час розгляду даної справи законодавства, що регулює спірні правовідносини, ухвалення судових рішень у спорах, пов`язаних з державною реєстрацією, обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав чи обтяжень. Однак судом установлено, що позивачі не заявляли жодних прав ні на спірний об`єкт незавершеного будівництва, ні на земельну ділянку, на якій цей об`єкт знаходиться. Інтерес позивачів та його відповідність поняттю «охоронюваний законом інтерес» є недоведеними, з огляду на відсутність пов`язаності із об`єктом, про скасування державної реєстрації прав на який заявлено позов у цій справі. За висновками суду неефективність способу захисту порушеного права позивачів існувала ще з моменту пред`явлення позову, оскільки навіть у випадку чинності попередньої редакції частини 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», саме лише скасування державної реєстрації права власності навіть при встановленні судом порушень, не відновлює та не спроможне захистити право та інтерес позивачів, які ті вважають порушеним. Що стосується посилання Верховного Суду у своїй постанові на правові положення частини 4 статті 376 ЦК щодо наслідків здійснення відповідачами самочинного будівництва, про наявність якого зазначали позивачі у позовній заяві, то суд першої інстанції, перевіряючи доводи позовної заяви в цій частині позову, не надавав їм правової оцінки, оскільки позовні вимоги не стосуються визнання спірного об`єкта незавершеного будівництва самочинним та не розглядається питання його долі, знесення тощо. З огляду на ці встановлені обставини при новому розгляді справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з неналежним способом захисту.
Крім того, при вирішенні питання про відшкодування ТОВ «Львівські традиції» за рахунок позивачів витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, з огляду на реальність виконання адвокатом робіт щодо надання професійної правничої допомоги, що підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, враховуючи критерії співмірності та необхідності таких витрат у розумінні статті 126 ГПК, а також з урахуванням принципу пропорційності, дійшов висновку про покладення таких витрат на кожного з позивачів у рівних частках.
Представництво Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейська релігійна ортодоксальна громада «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова підставами касаційного оскарження судових рішень у справі № 914/2006/17 вважають наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК. Скаржники у касаційній скарзі зазначили, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не застосовано положення статті 75 ГПК та не враховано висновків щодо застосування цієї норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, а саме не враховано обставини, встановлені судовими рішеннями у справах № 5015/5589/11, № 5015/5527/12, № 914/810/18, № 914/1541/15, № 910/28297/14, зокрема те, що правовстановлюючі документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва, скасовано в судовому порядку, а отже не з`ясували наявність можливих прав відповідачів на об`єкт самочинного будівництва та дотримання процедури узаконення такого будівництва; судами попередніх інстанцій у порушення статті 316 ГПК не виконано вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у цій справі, стосовно надання оцінки правовим наслідкам здійснення самочинного будівництва з огляду на положення частини 4 статті 376 ЦК; судами попередніх інстанцій не враховано, що позов було заявлено ще у 2017 році до внесення змін до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та при наявності судового рішення в справі № 910/28297/14 (постанова Київського апеляційного господарського суду від 29.10.2015), відповідно до якого було скасовано документи, що стали підставою для реєстрації за відповідачем права власності на об`єкт незавершеного будівництва, отже таке рішення виконується за правилами попередньої редакції статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому державна реєстрація права власності на самочинне будівництво - об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу по вул. Федорова, 23, 28 у м. Львові підлягає скасуванню без одночасного відновлення реєстрації за будь-якою особою. Крім того, скаржники послалися на порушення судами попередніх інстанцій положень статей 46, 48, 74, 77, 78, 86, 238 ГПК щодо встановлення обставин, що мають значення для вирішення цієї справи, у тому числі не взято до уваги доводи позивачів в частині необхідності зміни предмета позову, залучення співвідповідача, а також необґрунтовано відмовлено у прийнятті заяви про зміну предмета позову. Разом із тим скаржники послалися на обставини того, що судом першої інстанцій справу розглянуто неповноважним складом суду, оскільки питання колегіального розгляду цієї справи було вирішено судом початково і при новому розгляді цієї справи необхідно було визначити інший склад суду (теж колегіальний). Також скаржники зазначили, що суд прийняв рішення про права, інтереси та обов`язки Львівської міської ради, яку не було залучено до участі у справі як співвідповідача.
Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу підставами касаційного оскарження судових рішень у справі № 914/2006/17 вважає наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК. Так, скаржником в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень зазначено, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не застосовано положення статті 75 ГПК (підстави звільнення від доказування) щодо обставин, встановлених судовими рішеннями у справах № 5015/5589/11, № 5015/5527/12, № 914/810/18, № 914/1541/15, № 910/28297/14, у тому числі про скасування документів, що стали підставою для реєстрації за ТОВ «Українські інвестиційні системи» права власності на спірний об`єкт незавершеного будівництва, та не враховано висновків щодо застосування цієї норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17. При цьому судами не враховано, що у зв`язку із скасуванням таких документів, ТОВ «Українські інвестиційні системи» не набуло права власності на цей об`єкт, тому у нього були відсутні підстави для передачі спірного об`єкта до статутного капіталу ТОВ «Львівські традиції». Судами попередніх інстанцій порушено положення статті 316 ГПК та не виконано вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у цій справі, стосовно надання оцінки правовим наслідкам здійснення самочинного будівництва з огляду на положення частини 4 статті 376 ЦК; судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», щодо застосування якої у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, та не враховано того, що у цьому випадку відсутні підстави для одночасного відновлення реєстрації за будь-якою особою, оскільки законодавством не передбачено такого механізму щодо об`єктів самочинного будівництва. Судами не враховано, що порушене право/інтерес підлягає захисту обраним позивачем способом, який є ефективним та не суперечить закону. Суди всупереч вимогам статей 46, 48, 77, 78, 238 ГПК не взяли до уваги доводи позивачів щодо необхідності зміни предмета позову, залучення співвідповідача (Львівську міську раду), необґрунтовано відмовлено у прийнятті заяви про зміну предмета позову, не досліджено та не надано оцінки обставинам самочинного будівництва. Разом із тим Об`єднанням Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу заявлено клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені ГПК межі зазначеного перегляду, виходить із такого.
У статті 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення, а також право кожної особи на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а у статті 16 ЦК передбачено право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина 2).
Отже, частина перша статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Позивач як особа, яка подала позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
При цьому суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).
У частині 2 статті 16 ЦК визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (інтересу). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18).
Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Зміст статті 6 Конвенції свідчить, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права (інтересу) позивача, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Позивачами у справі, яка розглядається, обрано такий спосіб захисту свого інтересу щодо культових споруд, розташованих на земельних ділянках по вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, як скасування державних реєстрацій прав власності та скасування записів про проведену державну реєстрацію прав власності за ТОВ «Українські інвестиційні системи», а у подальшому за ТОВ «Львівські традиції» на об`єкт незавершеного будівництва готельного комплексу за адресою: м. Львів, вул. І. Федорова, 23, 28. При цьому, як зазначалося вище, підставою заявленого позову слугували обставини скасування в судовому порядку правовстановлюючих документів, відповідно до яких за ТОВ «Українські інвестиційні системи» проведено державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва, який позивачі вважають самочинним будівництвом.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав урегульовано Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № № 914/2006/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 зазначено, що державна реєстрація речових прав виконує важливу функцію інформування третіх осіб про права та обтяження на майно, а у випадках, встановлених законом, з такою реєстрацією пов`язується виникнення прав на нерухоме майно (абзац третій частини 2 статті 331 ЦК). Хоча державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16.01.2020, тобто на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Верховний Суд, направляючи справу, що розглядається, на новий розгляду, у постанові від 16.02.2021 зазначив, що у розумінні положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень зазначеної норми у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 наведено висновок про те, що при ухваленні рішення, яке є підставою для державної реєстрації, суд вирішує питання щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Це положення кореспондує положенням ЦПК і ГПК, відповідно до яких під час ухвалення рішення суд вирішує питання, зокрема: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин (пункт 3 частини першої статті 264 ЦПК), яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин (пункт 4 частини першої статті 264 ЦПК, пункт 3 частини першої статті 237 ГПК). У мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, зміст спірних правовідносин (пункт 1 частини четвертої статті 265 ЦПК), чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункт 4 частини четвертої статті 265 ЦПК, пункт 6 частини четвертої статті 238 ГПК). Відповідно при вирішенні такого спору судам насамперед необхідно з`ясувати питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться та чи порушені ці права.
Зважаючи на те, що з 16.01.2020 і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, суд касаційної інстанції зазначає про наявність достатніх підстав вважати, що за таких обставин позивачі позбавлені можливості ефективного захисту законного інтересу у спосіб, шляхом ухвалення судового рішення про скасування запису (рішення) про проведену державну реєстрацію речових прав на спірне нерухоме майно без вирішення питання щодо набуття, зміни або припинення права власності та/або інших речових прав на нерухоме майно (об`єкт незавершеного будівництва), що прямо передбачено вимогами статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у відповідній редакції.
Суди попередніх інстанцій при новому розгляді справи на виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 16.02.2021, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до чинної на момент постановлення судових рішень редакції статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відмовили у задоволенні позову з огляду на неналежний спосіб захисту, що не передбачений наведеною нормою, тому посилання у касаційних скаргах на те, що судами попередніх інстанцій не було взято до уваги висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у цій справі, згідно з якою скасовано судові рішення попередніх судових інстанцій про відмову в прийнятті позовної заяви, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки у цій постанові наведено висновки стосовно підвідомчості цього спору господарським судам, при цьому питання застосування до спірних правовідносин статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Судом не вирішувалося, а ця норма як на момент звернення до суду з позовом, так і на момент винесення зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду не існувала у відповідній редакції.
Відповідно до частин 1, 2 статті 5 ГПК, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно з частиною 4 статті 46 ГПК у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.
Зазначені вище законодавчі зміни статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.02.2021 при направленні справи на новий розгляд, позивачами враховано не було та не заявлено вимог відповідно до положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції.
Суди всіх інстанцій в силу положень статей 14, 269, 300 ГПК розглядають справи в межах заявлених позивачами вимог.
Частина 2 статті 5 ГПК надає суду право самостійно визначити ефективний спосіб захисту лише в тому разі, коли такий спосіб захисту не визначено законом. Оскільки стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у відповідній редакції чітко визначає такий спосіб захисту, суди були позбавлені права діяти відповідно до частини 2 статті 5 ГПК.
Водночас необхідно зазначити, що у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 05.12.2019 № 340-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», яким внесено відповідні зміни до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», унормовано, що лише судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.
Отже доводи касаційних скарг стосовно того, що до спірних правовідносин має бути застосовано положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, до внесення відповідних змін, є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах законодавства.
Доводи позивачів про те, що захист їхніх інтересів у спірних правовідносинах можливий лише в обраний ними спосіб, тобто шляхом заявлення вимог про скасування державних реєстрацій прав власності та скасування записів про проведену державну реєстрацію прав власності без вирішення питання щодо набуття, зміни або припинення речових права на спірний об`єкт незавершеного будівництва, також є безпідставними, оскільки такий спосіб захисту не відповідає вимогам статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у відповідній редакції, не може бути практично реалізовано, і як наслідок не призведе до захисту законних інтересів позивачів.
Крім того, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК).
Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК засвідчує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц).
Згідно із частиною 4 статті 376 ЦК якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
З огляду на те, що власниками земельних ділянок по вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові не є позивачі, то в контексті положень частини 4 статті 376 ЦК рішення, ухвалене судами попередніх інстанцій у цій справі, не позбавляє позивачів права захистити свій інтерес, у тому числі щодо земельних ділянок, на яких розташовано культові споруди, в інший спосіб, передбачений чинним законодавством, а власника земельних ділянок - вирішити долю спірного нерухомого майна.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Скаржники підставу касаційного оскарження постановлених у справі судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтували тим, що судами при вирішенні справи не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (за позовом товариства до фізичних осіб про стягнення з учасників товариства коштів, отриманих без достатньої правової підстави) щодо застосування статті 75 ГПК щодо преюдиційного значення для справи, яка розглядається, обставин, встановлених судовими рішеннями в інших справах.
Аналіз висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у зазначеній постанові, на яку послалися скаржники у касаційних скаргах на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а також висновків, зроблених у судових рішеннях у справі у справі № 914/2006/17, у якій подано касаційні скарги, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду, оскільки по-перше, висновки щодо застосування статті 75 ГПК при вирішенні справи № 917/1345/17 зроблені Судом з урахуванням конкретних обставин цієї справи, встановлених судами попередніх інстанцій під час вирішення спору, а по-друге, судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, положення статті 75 ГПК при вирішенні спору не застосовувалися, оскільки судами було встановлено обставини звернення позивачів до суду із застосуванням неналежного способу захисту, що стало підставою для відмови у позові.
Зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
За змістом касаційної скарги Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу підставою оскарження рішень судів попередніх інстанцій є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Водночас Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Проте з огляду на усталену судову практику Верховного Суду щодо застосування положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції Закону України від 05.12.2019 № 340-ІХ при вирішенні спорів, пов`язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, про що свідчать, зокрема постанови від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19, тому немає підстав вважати, що висновок Верховного Суду щодо питання застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, пов`язаних з оскарженням рішень державних реєстраторів, відсутній.
Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.
Такими підставами касаційні скарги Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова та Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу не обґрунтовані.
За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Проте касаційні скарги Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова, Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу не обґрунтовані і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.
Посилання скаржників у касаційних скаргах на те, що судом першої інстанції в порушення статті 46 ГПК безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання позивачів про зміну предмета спору спростовується тим, що постановляючи відповідну ухвалу суд першої інстанції мотивував таке рішення тим, що позивачі не надали доказів на підтвердження зміни фактичних обставин справи після закінчення підготовчого провадження під час первісного розгляду даної справи, які зумовлювали б необхідність зміни предмета позову. Звертаючись із заявою про зміну предмета позову, позивачі зберегли частину первісних вимог, зокрема про скасування реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, але доповнили їх вимогою про знесення самочинно збудованої споруди (якої не було у первісній позовній заяві), проте наведеними процесуальними нормами не передбачено права позивача на подання заяви про доповнення позовних вимог або заявлення додаткових позовних вимог при новому розгляді справи. Крім того, суд звернув увагу на те, що разом із зміною предмета спору позивачі також безпідставно заявили клопотання про залучення співвідповідача, до якого пред`являється нова позовна вимога, проте подання такої заяви фактично створює новий спір, що в межах нового розгляду цієї справи не допускається.
За таких обставин судом першої інстанції правомірно відмовлено в задоволенні клопотання позивачів про зміну предмета спору.
Щодо доводів скаржників стосовно складу суду при новому розгляду справи необхідно зазначити таке.
У цій справі постановою Верховного Суду від 16.02.2021 постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.07.2020 та рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2019 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
За змістом статті 33 ГПК справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, крім випадків, визначених цим Кодексом (частина 1). Якщо справа має розглядатися суддею одноособово, але цим Кодексом передбачена можливість колегіального розгляду такої справи, питання про призначення колегіального розгляду вирішується до закінчення підготовчого засідання у справі (до початку розгляду справи, якщо підготовче засідання не проводиться) суддею, який розглядає справу, за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи, про що постановляється ухвала (частина 10). Питання про розгляд справи колегією у складі більше трьох суддів вирішується колегією суддів, визначеною в порядку, встановленому частиною другою статті 32 цього Кодексу, до початку розгляду справи, з урахуванням категорії і складності справи, про що постановляється ухвала (частина 11).
Відповідно до частини 3 статті 232 ГПК розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
За змістом частини 1 статті 240 ГПК рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи.
Отже прийняттям рішення завершується розгляд і вирішення справи по суті у суді першої інстанції тим кількісним та персональним складом суду, який був визначений для розгляду цієї справи.
Рішення касаційного суду про скасування рішення суду першої інстанції та про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції виключає в розумінні статті 36 ГПК можливість судді брати участь у розгляді цієї справи при її новому розгляді, якщо цей суддя брав участь у розгляді цієї справи та ухвалював скасоване касаційним судом рішення.
Визначення ж судді (складу суду), так як і вирішення питання щодо одноособового або колегіального розгляд справи при її новому розгляді здійснюється за загальними правилами, встановленими статтями 32-34 ГПК, підпункту 17 пункту 1 розділу XI Перехідних положень ГПК.
З огляду на викладене суд касаційної інстанції відзначає, що ухвала чи інший процесуальний документ, яким призначено колегіальний розгляд справи, вичерпує свою дію прийняттям рішення у справі при вирішенні господарського спору по суті, тому у випадку скасування цього рішення і направлення справи на новий розгляд інший склад суду для здійснення нового розгляду повинен визначатися на загальних засадах без урахування того, яким кількісним складом суду справа розглядалася по суті і ухвалювалось скасоване судове рішення (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.12.2018 у справі № 5011-11/15866-2012).
Отже доводи касаційної скарги Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова щодо розгляду судом першої інстанцій справи при новому розгляді неповноважним складом суду відхиляються судом касаційної інстанції.
Доводи касаційних скарг Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова, Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу про незалучення до участі у справі Львівської міської ради, щодо якої суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки також не можна визнати обґрунтованими, оскільки, як зазначалося вище, судами попередніх інстанцій було відмовлено у задоволенні позовних вимог з огляду на обрання позивачами неналежного способу захисту, отже питання щодо прав, інтересів та (або) обов`язків Львівської міської ради судом не вирішувалося.
При цьому необхідно зауважити, що відповідно до статті 56 ГПК юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника (частина 3). Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина 4).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ГПК).
За таких обставин Львівська міська рада в разі наявності підстав не позбавлена права самостійно реалізувати надане процесуальним законом право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.
Водночас звернення скаржників в інтересах Львівської міської ради поза межами відносин представництва не відповідає наведеним нормам права.
Стосовно доводів Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова про порушення судами першої та апеляційної інстанцій положень статей 123, 126, 129 ГПК при ухваленні судових рішень у частині розподілу судових витрат та стягнення з позивачів на користь ТОВ «Львівські традиції» витрат на професійну правничу допомогу суд касаційної інстанції зазначає таке.
За змістом статті 123 ГПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною 1 статті 126 ГПК витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У частині 2 статті 126 ГПК установлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 ГПК).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 ГПК).
Відповідно до частини 5 статті 126 ГПК у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 ГПК).
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 ГПК).
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 зазначеного Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
За змістом наведеної норми адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Судами попередніх інстанцій установлено, що 19.04.2021 між ТОВ «Львівські традиції» та Адвокатським бюро в особі адвоката Балабанова О.В було укладено договір про надання правової допомоги №19-4/21, за умовами якого юридична допомога надається відповідачу на платній основі, вартість участі адвоката в суді першої інстанції не залежить від обсягу фактично виконаної роботи та/або здійснених витрат та становить 75 000,00 грн.
14.07.2021 між ТОВ «Львівські традиції» та Адвокатським бюро в особі адвоката Балобанова О.В. було складено акт виконаних робіт (наданих послуг), відповідно до якого загальна вартість наданої відповідачу юридичної допомоги становить 75 000,00 грн. Крім того, до поданої заяви та акта виконаних робіт відповідачем додано детальний опис наданих послуг, у якому наведено перелік юридичних послуг, які надавалися адвокатом та їх вартість, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.
ТОВ «Львівські традиції» зазначило, що загальна сума наданих йому адвокатських послуг склала 96 651,80 грн, однак, ураховуючи погоджену в договорі про надання правової допомоги вартість в 75 000,00 грн, то до стягнення з позивачів заявлена саме фіксована сума визначена в договорі.
Вирішуючи заяву ТОВ «Львівські традиції» суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що в матеріалах справи наявні всі необхідні документи, які підтверджують витрати на правову допомогу, зокрема щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. При цьому за висновками судів інформація щодо характеру та обсягу виконаних робіт (наданих послуг), відповідає критерію розумності та є співмірною, зокрема, зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних ним робіт.
Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що у цьому випадку встановлення сторонами в умовах договору про надання правової допомоги вартості послуг (гонорару) з надання правової допомоги клієнту в суді першої інстанції у фіксованому розмірі, виключає необхідність зазначення адвокатом відомостей щодо витраченого часу та вартості кожної дії виконаної ним на захист інтересів свого клієнта в суді.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з кожного позивача по 21 014,40 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Аргументи Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова стосовно того, що зазначені норми права застосовано судами попередніх інстанцій всупереч додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 у питанні застосування критерію реальності адвокатських витрат не знайшли свого підтвердження, оскільки висновки, наведені в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновку, наведеному у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 щодо застосування положень статей 123, 126, 129 ГПК при вирішенні питання відшкодування стороні витрат на професійну правничу допомогу.
Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржниками підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункти 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК не знайшли свого підтвердження, про що зазначено вище.
Інші доводи касаційних скарг не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
Крім того, Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу заявило клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему щодо питання застосування статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». При цьому позивач послався на те, що існує необхідність у відступленні від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у цій справі стосовно того, що «…скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав)».
Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини 5 статті 302 ГПК, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. При цьому наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право та, відповідно, не покладає на нього обов`язку передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Суд відхиляє зазначене клопотання позивача, оскільки у справі, яка розглядається, немає ознак виключної правової проблеми, а наведені доводи не є належним обґрунтуванням існування правової проблеми у цій справі саме у правозастосуванні відповідної норми права, а також того, як вирішення проблеми у справі вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. При цьому у справі, яка розглядається, судові рішення ухвалено відповідно до правових позицій, викладених у наведених вище постановах Великої Палати Верховного Суду.
Позивач помилково ототожнив посилання Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у цій справі на положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у відповідній редакції з висновками суду касаційної інстанції, оскільки цитата «…скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав)» є саме положеннями статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому Суд не вбачає підстав для відступу від висновків, наведених у зазначеній постанові Верховного Суду.
З огляду на викладене аргументи, наведені у касаційних скаргах, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційних скарг.
З урахуванням наведеного мотивувальні частини постанови Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 у справі № 914/2006/17 підлягають зміні та викладенню у редакції цієї постанови відповідно до пункту 3 частини 1 статті 308 ГПК. У решті зазначені судові рішення, а також постанова Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 03.08.2021 у справі № 914/2006/17 підлягають залишенню без змін.
Судовий збір за подання касаційних скарг в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржників.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейської релігійної ортодоксальної громади «Турей Загав» («Золота Роза») м. Львова та касаційну скаргу Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу залишити без задоволення.
2. Змінити мотивувальні частини постанови Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 у справі № 914/2006/17, виклавши їх у редакції цієї постанови.
3. У решті постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.07.2021 у справі № 914/2006/17 залишити без змін.
4. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2022 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 03.08.2021 у справі № 914/2006/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
В.Г. Суховий
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 14.09.2022 |
Оприлюднено | 03.10.2022 |
Номер документу | 106540130 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Берднік І.С.
Господарське
Західний апеляційний господарський суд
Скрипчук Оксана Степанівна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні