ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.09.2022 року м.Дніпро Справа № 34/200
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Коваль Л.А., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Радіновський Р.Л.
розглянувши апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 (суддя Примак С.А.)
у справі № 34/200
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кристал", м. Дніпропетровськ
до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, м. Дніпропетровськ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Дніпровська міська рада, м. Дніпро
про визнання права власності
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю „Кристал звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій було заявлено вимоги про визнання права власності на нерухоме майно культурнооздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2. - за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал, та зобов`язати Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради оформити право власності на об`єкт незавершеного будівництва нерухоме майно культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна В.І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ, про що видати відповідне свідоцтво.
21.07.2005 року позивач надав до Господарського суду Дніпропетровської області уточнення до позову, в якому він просив: визнати право власності за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал на новостворене нерухоме майно-культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га, та зобов`язати виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради оформити Товариству з обмеженою відповідальністю „Кристал право власності на об`єкт нерухомого майна: культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, про що видати відповідне свідоцтво.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 позовні вимоги задоволено, визнано право власності за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал на новостворене нерухоме майно-культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га.
Зобов`язано виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради оформити Товариству з обмеженою відповідальністю „Кристал право власності на об`єкт нерухомого майна: культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1 296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га, про що видати відповідне свідоцтво.
Стягнуто з Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Кристал 2 500,00 грн держмита, 118,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Від Дніпровської міської ради надійшла апеляційна скарга, згідно якої остання просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі № 34/200 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Наголошує, що справа № 34/200 була розглянута без залучення до участі Дніпровської міської ради, яка є представницьким органом територіальної громади міста Дніпра - власника земельної ділянки під спірним об`єктом нерухомості, на який було визнано право власності за позивачем, чим порушено ст. 55 Конституції України, ст.ст. 15, 16 ЦК України та ст.ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
За твердженням скаржника, суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 392 ЦК України та дійшов хибного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки спір про право у даному випадку взагалі відсутній.
Апелянт вважає, що так як вимоги ст. 331 ЦК України дотримано не було, визнання права власності на спірний об`єкт нерухомого майна за позивачем є незаконним.
Крім того, зауважує, що суд, задовольняючи позовні вимоги, фактично підмінив повноваження органів місцевого самоврядування та виконавчої влади та дозволив використовувати об`єкт нерухомого майна без введення його в експлуатацію, що є недопустимим.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.11.2022 відмовлено Дніпровській міській раді у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі №34/200.
Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі №34/200 повернуто заявникові.
Дніпровською міською радою подано касаційну скаргу на ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 16.11.2021 у справі №34/200.
Постановою Верховного Суду від 21.04.2022 касаційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 16.11.2021 у справі №34/200 скасовано, справу передано на розгляд Центрального апеляційного господарського суду.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 05.07.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі №34/200.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.09.2022 розгляд справи №34/200 призначено на 26.09.2022 о 15 год. 30 хв.
23.09.2022 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В судове засідання 26.09.2022 року з`явилися представник апелянта Дніпровської міської ради та представник позивача. Відповідач, будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
З даного приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ч. 1 ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постанові від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18 зробив правовий висновок, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 918/539/16.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В свою чергу, згідно приписів ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції
Враховуючи те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цим правом останні розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника відповідача.
Апеляційним судом було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Апелянт в судовому засіданні 26.09.2022 підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у поданому ним відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 3401 від 10.11.2003 р. „Про дозвіл ТОВ „Нектар відчуження незавершеного будівництвом об`єкта нерухомого майна за адресою: вул. Набережна В.І. Леніна, 47-Д (т. 1 а.с. 20) між ТОВ „Нектар та ТОВ „Кристал 24.11.2003 р. був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого ТОВ „Нектар продало, а ТОВ „Кристал придбало незавершений будівництвом (27%) об`єкт нерухомого майна: культурно-оздоровчий молодіжний комплекс літ. А, розташований на земельній ділянці по вул. Набережна ім. В. І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ з передачею ТОВ „Кристал зобов`язань по проектуванню та будівництву вищевказаного комплексу в межах землекористування ТОВ „Нектар згідно проекту „Культурнооздоровительный молодежный комплекс по ул. Набережная Ленина, 47Д, г. Днепропетровск (т. 1 а.с. 21).
Цей договір 24.11.2003 р. посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., реєстровий № 7958.
Придбане ТОВ „Кристал нерухоме майно передано підприємству, що підтверджується Актом приймання-передачі незакінченого будівництвом об`єкта від 24.11.2003 р. (т. 1 а.с. 22).
Виконуючи умови договору (п. 6) та рішення виконкому Дніпропетровської міської ради № 3401 від 10.11.2003 р. ТОВ „Кристал отримані висновок № 60 державної екологічної експертизи робочого проекту „Культурнооздоровительный молодежный комплекс по ул. Набережная Ленина, 47Д, г. Днепропетровск Державного управління екології та природних ресурсів в Дніпропетровській області (исх. 4 730-7-1 от 27.04.05 г.) про екологічну допустимість реалізації технічних рішень проекту „Культурно-оздоровительный молодежный комплекс по ул. Набережная Ленина, 47-Д в г. Днепропетровске (т. 1 а.с. 23-24) та Комплексний висновок від 25 квітня 2005 р. № 493(02)-1494(03)-695 по робочому проекту „Культурнооздоровительный молодежный комплекс по ул. Набережная Ленина, 47Д, г. Днепропетровск Держаного підприємства „Дніпропетровська обласна служба Української державної інвестиційної експертизи (т. 1 а.с. 25-26).
Інспекцією Держархбудконтролю Дніпропетровської міськради видано дозвіл на виконання будівельних робіт по культурно-оздоровчому комплексу (т. 1 а.с. 27).
На підставі рішення сесії XXIII скликання Дніпропетровської міськради № 135/20 від 22.09.2004 р. між Дніпропетровською міськрадою та ТОВ „Кристал укладено договір оренди землі від 22.11.2004 р., а саме: земельної ділянки (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га, для розміщення культурнооздоровчого молодіжного комплексу, строком на три роки (т. 1 а.с. 28-31), переданого ТОВ „Кристал по Акту приймання-передачі від 22.11.2004 р. (т. 1 а.с. 32).
Договір оренди землі посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козиною Г.В., реєстровий номер 5434 и зареєстровано в книзі запису державної реєстрації договорів оренди землі за № 5958 від 21.12.2004 р., що підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстру правочинів № 351992 від 22.11.2004 р. (т. 1 а.с. 33).
Для проведення будівельних робіт ТОВ „Кристал укладені договори з будівельними організаціями.
На теперішній час основні будівельні роботи виконані, що підтверджується висновком ТОВ Дніпропетровський пошуково-будівельний інститут (2005 р.) станом на травень 2005 року.
По заяві ТОВ „Кристал КП „Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації проведена інвентаризація об`єкта культурнооздоровчого молодіжного комплексу по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ та 16.05.2005 р. видано технічний паспорт (т. 1 а.с. 47-58).
Культурнооздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1 296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення площею 4,3 м2.
Згідно даного висновку ступінь готовності незавершеного будівництвом культурно-оздоровчого молодіжного комплексу по вул. Набережна ім. В. І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ складає 90 %. Обсяг невиконаних робіт, згідно проекту, є незначною та не може вплинути на конструктивні особливості будівлі (станом на травень 2005 року) (т. 1 а.с. 37-46).
21.07.2005 року позивач надав до Господарського суду Дніпропетровської області уточнення до позовних вимог (т. 1 а.с. 67-69), в якому він просив суд на підставі ст.ст. 182, 331 ЦК України визнати право власності на новостворене нерухоме майно Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ та оформлення права власності на даний об`єкт, так як будівельні роботи по вищевказаному об`єкту виконані у повному обсязі, що підтверджується Актом передачі та приймання закінчених будівництвом робіт від 10.07.2005 року.
Так, між позивачем (замовник) та ТОВ „Екобуд (підрядник) був укладений 11.10.2004 року договір підряду №21/10/04 предметом якого було виконання будівельних робіт підрядником по об`єкту „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ (т. 1 а.с. 70).
Відповідно до акту передачі та прийому закінчення будівельних робіт від 10.07.2005 року по договору №21/10/04 від 11.10.2004 року позивач (замовник) прийняв, а підрядник передав закінчене будівництво об`єкту „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ (т. 1 а.с. 71).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що об`єкт „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ, - є новоствореним нерухомим майном, будівництво якого завершено, а тому, на підставі ст.ст. 328, 329 ЦК України, ст. 144 ГК України вважав за можливе визнати право власності на новостворений об`єкт нерухомого майна „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ.
В свою чергу, керуючись ч. 2 ст. 182 ЦК України, ст. 30 Закону України „Про місцеве самоврядування, суд дійшов висновку, що відповідач повинен виконати свої функції у вигляді реєстрації право власності за позивачем вищевказаного новоствореного нерухомого майна у вигляді „Культурно-оздоровчого молодіжного комплексу, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ, будівництво якого завершено.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Як передбачено ч. 5 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
А за приписами ч. 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Таким чином, розгляд даної справи повинен відбуватися з обов`язковим урахуванням висновків та вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 21.04.2022 року.
Так, скасовуючи ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 16.11.2021 та передаючи справу № 34/200 на розгляд до цього суду, Верховний Суд зазначив, що апеляційний господарський суд, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 на підставі пункту 1 частини другої статті 261 ГПК України, не встановив чи вирішено судом першої інстанції питання про її інтереси, права та (або) обов`язки, як власника земельної ділянки на якій знаходиться спірне нерухоме майно; вказавши, що Рада мала бути обізнаною про участь відповідача в судовому процесі та прийняття оскаржуваного рішення місцевим господарським судом.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку про передчасність застосування судом апеляційної інстанції положень пункту 1 частини другої статті 261 ГПК України та відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у цій справі.
Вирішуючи питання про те, чи судове рішення, яке оскаржується Дніпровською міською радою, яка не брала участі у справі, стосується прав та обов`язків цієї особи, апеляційний суд виходить з такого.
Відповідно до ст. 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.
Вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 19.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 03.06.2019 у справі № 910/6767/17, від 25.10.2019 у справі № 910/16430/14, від 05.05.2020 у справі №910/9254/18; ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №504/2457/15-ц.
Апеляційний суд звертає увагу, що в такому випадку, прийняте рішення порушує не лише матеріальні права особи, не залученої до участі у справі, а й її процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
Правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 09.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 19.06.2018 у справі № 904/1192/16 та від 11.07.2018 у справі № 910/2635/17 полягає в тому, що судове рішення, оскаржуване не залученою собою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Питання обґрунтування особою власного процесуального інтересу щодо порушених прав вирішується після відкриття апеляційного провадження (постанова Касаційного господарського суду від 06.08.2018 у справі 910/14369/16, постанова об`єднаної палати КГС від 21.02.2019 у справі №908/1141/15-г).
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач просив суд визнати право власності на нерухоме майно культурнооздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1 296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2. - за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал; зобов`язати Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради оформити право власності на об`єкт незавершеного будівництва нерухоме майно культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна В. І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ, про що видати відповідне свідоцтво.
Відповідачем у спірних правовідносинах позивач визначив Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради.
Згодом позовні вимоги було уточнено шляхом викладення прохальної частини позову: визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал право власності на новостворене нерухоме майно Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ, що складається приміщень (наведених у переліку) та зобов`язати Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради оформити Товариству з обмеженою відповідальністю „Кристал право власності на даний об`єкт, про що видати свідоцтво.
Судом першої інстанції позовні вимоги (з урахуванням уточнень) було задоволено в повному обсязі.
Разом з тим, приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд залишив поза увагою наступні обставини.
Відповідно до ст.ст. 5, 7 Конституції України (254к/96-ВР) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
За приписами ст. 2 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, від 01.01.2004) учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 172 Цивільного кодексу України).
За положеннями статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування" (тут і надалі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, від 06.04.2004) місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до ч. 3, 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (в тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно ст. 92 Конституції України (254к/96-ВР) правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.
Комунальна власність - самостійна форма власності, яка за Конституцією України, є власністю територіальної громади.
Відповідно до ст. 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Як передбачено ст. 329 Цивільного кодексу України юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
За змістом ч.ч. 1, 5, 8 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Згідно ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст. 13 Конституції України (254к/96-ВР)).
Згідно ст. 14 Конституції України (254к/96-ВР) право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 324 Цивільного кодексу України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України 254к/96-ВР.
За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, від 04.06.2004) землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.
Аналіз вищенаведених норм законодавства у поєднанні із ст.ст. 177, 181 глави 30 Цивільного кодексу України дає підстав для висновку, що земля та земельні ділянки є об`єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої уповноважені органи приймають участь в земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
Земельна ділянка площею 0,5884 га, кадастровий номер 1210100000:03:344:0022, що розташована за адресою: вул. Набережна В. І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра (колишня назва Дніпропетровськ), від імені та в інтересах якої відповідні повноваження власника здійснює Дніпровська міська рада, яка на момент виникнення спірних правовідносин йменувалася Дніпропетровська міська рада.
На підставі рішення сесії XXIII скликання Дніпропетровської міськради № 135/20 від 22.09.2004 р. між Дніпропетровською міськрадою та ТОВ „Кристал було укладено договір оренди землі від 22.11.2004 р., а саме: земельної ділянки (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га, для розміщення культурнооздоровчого молодіжного комплексу, строком на три роки (т. 1 а.с. 28-31), переданого ТОВ „Кристал по Акту приймання-передачі від 22.11.2004 р. (т. 1 а.с. 32).
Відповідно до п. 1.2. Договору цільове використання земельної ділянки за цим Договором (УКЦВЗ) 1.11.6 (інша комерційна діяльність).
А як передбачено п. 5.1. Договору земельна ділянка передається в оренду для розміщення культурно-оздоровчого молодіжного комплексу.
Договір оренди землі посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козиною Г.В., реєстровий номер 5434 и зареєстровано в книзі запису державної реєстрації договорів оренди землі за № 5958 від 21.12.2004 р., що підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстру правочинів № 351992 від 22.11.2004 р. (т. 1 а.с. 33).
Таким чином, передача земельної ділянки по вул. Набережна В. І. Леніна, 47-Д в м. Дніпропетровськ та укладення Договору оренди землі відбувалося для здійснення комерційної діяльності під розміщення розміщення культурнооздоровчого молодіжного комплексу, який станом на день укладення Договору (22.11.1004) ще не був збудований та не перебував у власності позивача.
Згідно п.п. 3.4.3. п.п. 3.4. п. 3 рішення сесії XXIII скликання Дніпропетровської міськради № 135/20 від 22.09.2004 р. (далі рішення) ТОВ „Кристал було зобов`язано забезпечити виконання вимог ст. 376 (з урахуванням ст. 377) Цивільного кодексу України та інших вимог законодавства стосовно порядку та умов оформлення прав на об`єкт нерухомого майна.
Відповідно до п.п. 3.5. п. 3 рішення у разі зміни землекористувача або відчуження будівель та споруд протягом місяця з настання таких змін звернутися до міської ради для внесення відповідних змін у договір оренди земельної ділянки.
Як передбачено п. 4 рішення у десятиденний термін з моменту оформлення прав на об`єкт нерухомого майна надати до Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів інформацію для внесення відповідних змін у земельно-кадастрову документацію.
В свою чергу, згідно п. 6.4. Договору оренди землі від 22.11.2004 (далі договір) сторонами визначено інші умови передачі земельної ділянки в оренду, до яких, зокрема, належить обов`язок Орендаря забезпечити виконання вимог ст. 376 (з урахуванням ст. 377) Цивільного кодексу України та інших вимог законодавства стосовно порядку та умов оформлення прав на об`єкт нерухомого майна.
Відповідно до п. 6.5. договору у разі зміни землекористувача, придбання або відчуження будівель та споруд протягом місяця з настання таких змін звернутися до міської ради для внесення відповідних змін у договір оренди земельної ділянки.
Як передбачено п. 6.6. договору у десятиденний термін з моменту оформлення прав на об`єкт нерухомого майна надати до Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів інформацію для внесення відповідних змін у земельно-кадастрову документацію.
Орендар земельної ділянки зобов`язаний у разі зміни банківських реквізитів, юридичної адреси, назви, організаційно-правової форми тощо, переходу прав власності або права користування на будівлі чи споруди, що розташовані на наданій земельній ділянці, у 10-денний строк з моменту настання таких змін письмово повідомити про це Орендодавця (п. 9.4. договору).
Згідно ст. 376 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, 2004-2005р.р.) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, 2004-2005р.р.) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Як було передбачено ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент звернення позивача із позовом, розгляду і вирішення справи судом першої інстанції, від 11.01.2005) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Колегія суддів зауважує, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості було закріплено статтею 30 Земельного кодексу України від 1992 р. (що була чинна до 01.01.2002 р.) та в подальшому було закріплено статтею 120 Земельного кодексу України. Крім того, він був також встановлений статтею 377 Цивільного кодексу України (в редакції від 01.01.2004 р.). Всі ці норми багаторазово змінювались.
У постанові від 16.06.2020 у справі № 689/26/17 Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи статтю 120 Земельного кодексу України, вказала, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою. Враховуючи цей принцип Суд зробив висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
В свою чергу, аналізуючи положення статті 120 ЗК України, статті 378 ЦК України, можна зробити висновок, що законодавець передбачив за певних обставин можливість припинення права власності на землю у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи. За таких обставин законодавець допускає припинення права власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти, за попереднім власником. Однак, законодавець даною нормою не обмежує можливості застосування визначених статтею 346 ЦК України способів припинення права власності на таку земельну ділянку та не виключає можливості застосування загальних гарантій непорушності права приватної власності, передбачених статтею 41 Конституції України.
Так, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005, серед іншого, було визнано право власності за Товариством з обмеженою відповідальністю „Кристал на новостворене нерухоме майно-культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га.
Таким чином, судом першої інстанції було прийнято рішення, яким в силу приписів ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України зачіпаються права та інтереси власника земельної ділянки, на якій знаходиться означене нерухоме майно, територіальної громади міста Дніпропетровськ в особі Дніпропетровської міської ради, тобто, вирішено питання про інтереси, права та обов`язки особи, яка не брала участі в розгляді справи, фактично змінивши їх обсяг.
При цьому оскаржуване рішення стосувалося й взаємних прав та обов`язків ТОВ „Кристал та Дніпропетровської міської ради за діючим на той час Договором оренди землі від 22.11.2004, та зумовлювало необхідність внесення відповідних змін до нього.
В цьому контексті слід зауважити, що відповідач - Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради та Дніпропетровська міська рада як орган місцевого самоврядування є окремими юридичними особами, тому та обставина, що відповідач був стороною у справі, не свідчить про обізнаність Ради про існування рішення суду першої інстанції, що виходить із положень ч. 1 ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", згідно якої система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення; та кореспондується з положеннями ч. 3 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", відповідно до якої представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.
Відтак, апеляційний суд, встановивши, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 порушує майнові права та законні інтереси територіальної громади міста Дніпро, а справа № 34/200 була вирішена без залучення уповноваженого представницького органу Дніпропетровської міської ради, доходить висновку про обґрунтованість доводів скаржника Дніпровської міської ради в цій частині апеляційної скарги та необхідність залучення її як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
Так, зі змісту Глави 4 Розділу 1 «Загальні положення» ГПК України вбачається, що до складу учасників судового процесу віднесено: учасників справи (сторони; треті особи; органи та особи, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб); представників та інших учасників судового процесу (помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, експерт з питань права, перекладач, спеціаліст).
За загальним правилом, визначеним ГПК України, деякі процесуальні дії, пов`язані з визначенням складу учасників судового процесу під час розгляду справи в порядку загального позовного провадження можуть бути здійснені лише до закінчення підготовчого провадження, зокрема: залучення співвідповідача (ч. 1 ст. 48 ГПК України); заміна первісного відповідача належним відповідачем (ч. 2 ст. 48 ГПК України); вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 49 ГПК України); залучення у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 50 ГПК України).
При цьому деякі з вказаних процесуальних дій можуть бути здійснені на іншій стадії розгляду справи - лише за наявності відповідних обумовлених ГПК України причин (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 21.01.2020 у справі № 910/114/19).
Порядок залучення судом до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, врегульовано ст. 50 ГПК України, зокрема ч. 2 якої визначено, що якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Натомість, усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема в постановах від 10.05.2018 у справі №910/22354/15, від 11.07.2018 у справі №911/2635/17, від 11.12.2018 у справі №916/2878/14 визначено алгоритм дій суду в разі порушення апеляційного провадження за апеляційною скаргою не залученої до участі у справі особи, який полягає в наступному.
Після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно. Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Наслідком залучення судом апеляційної інстанції до участі у справі особи, про права, обов`язки та (або) інтереси якої прийнято рішення у справі, є скасування оскаржуваного судового рішення на підставі п. 4 ч. 3 ст. 277 ГПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду з ухваленням судом апеляційної інстанції нового судового рішення.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 269, ч. 1 ст. 270 ГПК України метою апеляційного перегляду справи є перевірка апеляційним судом правильності й законності рішення суду першої інстанції, а спосіб досягнення цієї мети - розгляд справи по суті повторно. При цьому в разі допущення процесуальних порушень, перелічених у ч. 3 ст. 277 ГПК України, рішення суду першої інстанції підлягає обов`язковому скасуванню, тому у цьому випадку суд апеляційної інстанції після скасування такого рішення зобов`язаний здійснити повторний розгляд заявлених позовних вимог по суті в повному обсязі незалежно від доводів апеляційної скарги, що прямо випливає зі змісту зазначеної процесуальної норми та положень ч. 4 ст. 269 ГПК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 03.04.2019 у справі № 909/68/18; постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.08.2019 у справі № 62/112.
Враховуючи приписи п. 4 ч. 3 ст. 277 ГПК України та зважаючи на те, що допущене Господарським судом Дніпропетровської області порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, колегія суддів доходить висновку про необхідність скасування рішення від 21.07.2005, що є наслідком повторного розгляду справи № 34/200.
Обов`язок розгляду апеляційним судом заявлених позовних вимог по суті в повному обсязі незалежно від доводів апеляційної скарги, прямо передбачений ч. 4 ст. 269 ГПК України.
Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що між позивачем (замовник) та ТОВ „Екобуд (підрядник) був укладений 11.10.2004 року договір підряду №21/10/04 предметом якого було виконання будівельних робіт підрядником по об`єкту „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ (т. 1 а.с. 70).
Відповідно до акту передачі та прийому закінчення будівельних робіт від 10.07.2005 року по договору №21/10/04 від 11.10.2004 року ТОВ «Кристал» (замовник) прийняв, а підрядник передав закінчене будівництво об`єкту „Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс, який розташований по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ (т. 1 а.с. 71).
Звертаючись з позовом до Господарського суду Дніпропетровської області про визнання права власності на перелік об`єктів, що становлять собою Культурнооздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, матеріальними підставами позову (з урахуванням уточнень) позивач визначив ст. 182, 325, 328, 331 Цивільного кодексу України та ст. 144 Господарського кодексу України.
Так, згідно ст. 325 Цивільного кодексу України (тут і надалі в редакції, що діяла на момент звернення із позовною заявою, розгляду та вирішення справи судом першої інстанції, від 25.06.2005) суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.
Як передбачено ст. 144 Господарського кодексу майнові права та майнові обов`язки суб`єкта господарювання можуть виникати: з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом; внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав; внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності; з інших обставин, з якими закон пов`язує виникнення майнових прав та обов`язків суб`єктів господарювання. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.
А статтею 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Колегія суддів зауважує, що оскільки об`єктом позовних вимог є новостворене нерухоме майно Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ, будівельні роботи по якому були виконані у повному обсязі, що підтверджується Актом передачі та приймання закінчених будівництвом робіт від 10.07.2005 року, то набуття права власності на нього, згідно із чинним на той час законодавством, пов`язувалося із фактами його прийняття до експлуатації та державної реєстрації відповідних прав.
Слід зауважити, що позивачем не надано, а матеріали справи не містять доказів прийняття зазначеного об`єкта нерухомого майна в експлуатацію.
Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.
Відтак, оскільки вимоги ст. 331 Цивільного кодексу України дотримано не було, позивач не міг набути право власності на новостворене нерухоме майно Культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ.
Наведене кореспондується з положеннями ч. 2 ст. 376 ЦК України, згідно яких особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Фактично, задовольнивши позовні вимоги, суд першої інстанції дозволив використовувати об`єкт нерухомого майна без введення його в експлуатацію та порушив встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкт нерухомості.
Крім того, аналіз норм розділу 1 книги 3 ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України.
В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Так, підставою для застосування статті 392 ЦК України є оспорювання чи невизнання іншою особою належного позивачу права.
Якщо особі належить певне суб`єктивне право на річ, то така особа вправі звернутися до суду з вимогою про визнання за нею цього права.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 цього Кодексу набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.
Аналогічну правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 у справі № 920/615/16.
При цьому передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.
Як вже було зазначено, виходячи зі змісту ст.ст. 182, 331 ЦК України, ст. 144 ГК України, виникнення у позивача права власності на спірне нерухоме майно пов`язане з введенням його в експлуатацію та державної реєстрації прав.
Однак, матеріали справи не містять і доказів звернення позивача до компетентних органів для вирішення питань щодо введення в експлуатацію Культурно-оздоровчого молодіжного комплексу по вул. Набережна Леніна, 47-Д, м. Дніпропетровськ та проведення державної реєстрації права власності на нього, а тому в даній справі суд не міг застосувати і положення ст. 392 ЦК України, оскільки за змістом вказаної статті судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
При цьому у даній справі визначений позивачем відповідач не оспорює, не заперечує права позивача, тобто спір між сторонами - відсутній.
Посилання позивача на ч. 4 ст. 331 ЦК України є безпідставним, оскільки за змістом норми вказаної статті суд, за заявою заінтересованої особи, може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.
У даній справі суд розглянув позовну заяву ТОВ «Кристал» в редакції з урахуванням уточнень, в якій було заявлено вимогу про визнання права власності саме на новостворене нерухоме майно-культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га.
Факт завершення будівництва (будівельних робіт) підтверджується Актом передачі та приймання закінчених будівництвом робіт від 10.07.2005 року (т. 1 а.с. 71).
Вимоги про визнання власником недобудованого нерухомого майна позивач не заявляв і судом такі, в силу принципу диспозитивності, рішенням від 21.07.2005 не вирішувалися.
Також, необхідно зауважити, що позивач в своїй позовній заяві не посилався й на приписи ч. 3 ст. 376 ЦК України, не визначав відповідні підстави позову, не наводив відповідного обґрунтування своїх вимог, а також не надав суду доказів відведення (надання) йому у встановленому порядку земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.
В свою чергу, задовольняючи позовні вимоги в частині зобов`язання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради оформити Товариству з обмеженою відповідальністю „Кристал право власності на об`єкт нерухомого майна: культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1 296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га, про що видати відповідне свідоцтво, суд першої інстанції взагалі не навів мотивів прийняття такого рішення та не надав правову оцінку вищенаведеному, чим допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в той час, як суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.
Така правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.
Слід наголосити, що вирішуючи спір по суті, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно з положеннями статей 2, 4, 5 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту (правовий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена в постанові від 09.10.2018 у справі № 910/2062/18).
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 у справі № 525/505/16-ц).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічний висновок наведено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі №910/7029/20.
Враховуючи усе вищевикладене, а саме недоведеність позивачем наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), обставин його порушення відповідачем, за умов відсутності спору між сторонами щодо власності на спірне нерухоме майно, колегія суддів доходить висновку, що ТОВ Кристал не доведено наявності передумов та матеріальних підстав для захисту права власності у судовому порядку, що є правовими підставами для відмови у позові.
Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
А частиною 4 цієї статті передбачено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).
Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
Згідно п. 2 та 4 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
За приписами ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (п. 4 ч. 3 ст. 277 ГПК України).
З огляду на наведене, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі № 34/200 належить скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Окремо слід наголосити, що відмова у задоволенні позовних вимог позивача про визнання права власності не буде тлумачитись як втручання в мирне володіння цією особою майном чи позбавлення її власності, рівно як і порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки позивач не позбавлений права та можливості виконати всі необхідні дії та звернутися до уповноважених компетентних органів для набуття у встановленому законом порядку права власності на новостворене нерухоме майно-культурно-оздоровчий молодіжний комплекс по вул. Набережна Леніна, 47Д в м. Дніпропетровськ, що складається з: будівель А-1; А1-1 загальною площею 3 176,5 м2, а саме: приміщення 1 площею 587,4 м2, підсобне приміщення 2 площею 88,1 м2, підсобне приміщення 3 площею 6,4 м2, коридор 4 площею 15,6 м2, приміщення 5 площею 487,6 м2, приміщення 6 площею 190,4 м2, приміщення 7 площею 83,0 м2, приміщення 8 площею 202,7 м2, приміщення 9 площею 28,8 м2, приміщення 10 площею 1296,8 м2, приміщення 11 площею 122,5 м2, приміщення 12 площею 28,5 м2, приміщення 13 площею 4,3 м2, приміщення 14 площею 5,7 м2, приміщення 15 площею 4,1 м2, приміщення 16 площею 7,7 м2, приміщення 17 площею 12,6 м2, приміщення 18 площею 4,3 м2; розташованого на земельній ділянці (кадастровий номер 1210100000:03:344:0022) площею 0,5884 га та проведення відповідної державної реєстрації цього права.
Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається, що при зверненні з позовом ТОВ «Кристал» було сплачено держмито в розмірі 2 500,00 грн та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн (т. 1 а.с. 6-8), а за подання апеляційної скарги Дніпровською міською радою було сплачено судовий збір в розмірі 3 750,00 грн (т. 1 а.с. 159).
За приписами ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Апеляційний суд зазначає, що враховуючи прийняте рішення за наслідком розгляду апеляційної скарги та фактичний результат вирішення спору, необхідно змінити розподіл судових витрат наступним чином: витрати зі сплати держмита в розмірі 2 500,00 грн та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн покласти на позивача; а за подання апеляційної скарги судовий збір в розмірі 3 750,00 грн слід стягнути з позивача на користь скаржника.
Керуючись статтями 129, 231, 269, 270, 275-279, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Залучити Дніпровську міську раду (код ЄДРПОУ 26510514; 49000, м. Дніпро, просп. Д. Яворницького, буд. 75) до участі у справі № 34/200 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі № 34/200 задовольнити.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2005 у справі №34/200 скасувати.
Постановити нове рішення, про відмову в задоволенні позову.
Витрати зі сплати держмита в розмірі 2 500,00 грн та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Кристал".
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кристал" (49000, м. Дніпро, вул. Центральна, буд. 6, офіс 1; код ЄДРПОУ 32388081) на користь Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, просп. Д. Яворницького, буд. 75; код ЄДРПОУ 26510514) 3750,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, про що видати наказ.
Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 04.10.2022
Головуючий суддяВ.Ф. Мороз
Суддя Л.А. Коваль
Суддя А.Є. Чередко
Суд | Центральний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 26.09.2022 |
Оприлюднено | 05.10.2022 |
Номер документу | 106580572 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі) про приватну власність щодо визнання права власності |
Господарське
Господарський суд Дніпропетровської області
Примак Сергій Анатолійович
Господарське
Центральний апеляційний господарський суд
Мороз Валентин Федорович
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні