Рішення

від 07.09.2022 по справі 910/19386/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.09.2022Справа № 910/19386/20

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Петрук Б.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Аварійно-рятувального загону спеціального призначення

Головного управління Державної служби України із надзвичайних

ситуацій у м. Києві (ГУ ДСНС України у м. Києві)

вул. Бережанська, 7, м. Київ, 04074

до Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Національної академії наук України вул. Терещенківська, буд.2, м. Київ, 01601

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні

відповідача - Національна академія наук України

01601, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 54

про встановлення права користування чужою земельною ділянкою

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення ГУ ДСНС України у м. Києві (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Національної академії наук України (далі-відповідач) про встановлення права користування чужою земельною ділянкою.

Ухвалою від 21.01.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2021 зупинено провадження у справі № 910/19386/20 до набрання рішенням у справі № 910/5002/21 законної сили.

Постановою Північного апеляційного Господарського суду від 14.07.2021 Апеляційну скаргу Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України із надзвичайних ситуацій у м. Києві (ГУ ДСНС України у м. Києві) залишено без задоволення. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.05.2021 року у справі №910/19386/20 залишено без змін.

13.08.2021 до Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, в якому останній повідомляє що обставини, які зумовили зупинення провадження у даній справі, усунуто, а саме Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2021 року у справі №910/5002/21 позов Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Національної академії наук України до Державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської ради Володковича Володимира Володимировича та Державної служби України з надзвичайних ситуацій, за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС України у місті Києві, третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Національної академії наук України, третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Головного управління ДСНС у м. Києві, третьої особи-4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Фонду державного майна України про визнання протиправним та скасування рішення - залишено без розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2021 поновлено провадження у справі, розгляд справи призначено на 29.09.2021.

27.09.2021 відповідачем подано клопотання про зупинення провадження у справі.

У судове засідання, призначене на 29.09.2021 з`явились представники учасників справи. Представник позивача проти задоволення клопотання про зупинення провадження у справі заперечував, вказував на умисне затягування розгляду справи. Представник відповідача підтримав подане клопотання, просив суд провадження у справі зупинити до вирішення справи №910/14287/21.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2021 зупинено провадження у справі № 910/19386/20 до набрання рішенням у справі №910/14287/21 законної сили.

Постановою Північного апеляційного Господарського суду від 24.01.2022 Апеляційну скаргу Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України із надзвичайних ситуацій у м. Києві (ГУ ДСНС України у м. Києві) задоволено. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 29.09.2021 року у справі №910/19386/20 скасовано, матеріали справи № 910/19386/20 повернуто до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.06.2022 провадження у справі поновлено, розгляд справи призначено на 06.07.2022.

01.07.2022 позивачем подано клопотання про долучення доказів.

05.07.2022 відповідачем подано додаткові пояснення по справі.

Протокольною ухвалою суду від 06.07.2022 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 03.08.2022.

Протокольною ухвалою суду від 03.08.2022 судом оголошено перерву у розгляді справи до 07.09.2022.

У судове засідання, призначене на 07.09.2022 з`явились представник учасників справи. Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд позов задовольнити. Представник відповідача та представник третьої особи проти задоволення позовних вимог заперечували у повному обсязі.

У судовому засіданні 07.09.2022 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників справи, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Національної академії наук України (далі-Відповідач) для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарських будівель і споруд надано право користування земельною ділянкою за адресою: м. Київ, вул. Велика Житомирська,28 (площа - 0,2792 га, кадастровий номер - 800000000:91:157:0018, цільове призначення - для досліджень і розробок для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарських будівель і споруд, вид речового права - 4).

На вказаній земельній розташована адміністративна будівля літ. В. загальною площею 364,9 м2, право власності на яку належить Державній службі України з надзвичайних ситуацій (далі-ДСНС України).

Наказом ДСНС України від 16.10.2020 № 185 «Про приймання-передачі державного майна» вказана будівля передана на баланс Аварійно-рятувальному загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з Надзвичайних ситуацій у м. Києві (Далі - Позивач).

Для врегулювання правовідносин між Відповідачем та Позивачем, а також з метою недопущення перешкоджання виконанню дій за призначенням щодо запобігання, реагування, ліквідації надзвичайних ситуацій та вільного користування вказаною будівлею, Позивачем 17.07.2020 року та 23.10.2020 Відповідачу направлено договір про встановлення земельного сервітуту.

За твердженням Позивача, котрими останній обґрунтовує власні позовні вимоги, в оферті щодо сервітуту Позивач запропонував встановити сервітут на наступних умовах: проходу - цілодобово та проїзду транспортних засобів по наявному шляху- цілодобово.

Проте, Відповідачем відмовлено у підписанні договору про встановлення земельного сервітуту.

Таким чином, звертаючись до суду із позовною заявою, позивач просить суд встановити сервітут на всю площу земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Велика Житомирська, 28 (кадастровий номер 8000000000:91:157:0018) з наступними істотними умовами:

Проходу - цілодобово;

Проїзду транспортних засобів по наявному шляху - цілодобово;

Вільного доступу для прокладання нових, реконструкції та експлуатації існуючих інженерних мереж.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, на переконання позивача, безпідставно відмовив у встановленні земельного сервітуту, незважаючи на те, що позивач має у власності об`єкт нерухомості та фактично використовує земельну ділянку без можливості оформлення права користування нею у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим права позивача є порушеними.

Підставою позовних вимог, на думку Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з Надзвичайних ситуацій у м. Києві, є те, що останньому на баланс передано будівлю за адресою: м. Київ, вул. Велика Житомирська, 28, та останній вважає порушеним своє право на користування земельною ділянкою на умовах сервітуту, оскільки не має можливості використовувати своє майно, а тому звернувся до суду з позовом про визнання права на встановлення земельного сервітуту.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Аналогічні приписи підстав виникнення господарського зобов`язання викладені у статті 173 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 2 статі 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі, що встановлено пунктом 1 частини 1 статті 208 Цивільного кодексу України.

Статтею 627 Цивільного кодексу України визначено, що згідно з статтею 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В силу статті 401 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до статті 404 Цивільного кодексу України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужим майном. Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі й у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.

За змістом частин 1, 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Водночас ефективність позовної вимоги про визнання права має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Верховний Суд також зазначає, що при визначенні способу захисту судам слід виходити з того, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 100 Земельного кодексу України, частина перша статті 402 Цивільного кодексу України). Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21.

При цьому спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути звернення до суду як з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду. Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду відповідно до якої переглядались рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17). Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Однак, позивачем не доведено, а до матеріалів позовної заяви не долучені докази, які би підтверджували, що сервітут та спосіб, в який пропонується встановити, є єдиним можливим варіантом задоволення потреб позивача щодо доступу до будівлі. Суд зауважує, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження звернень позивача до міської ради про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки та результати їх розгляду або документи, які засвідчують відсутність інших способів проходу чи під`їзду до будівлі.

Крім того, як вбачається з позову той спосіб сервітуту про який просить позивач не врегульовує питання щодо: строків встановлення сервітуту; здійснення оплати на користь Інституту; паркування транспорту, стоянка для завантаження/розвантаження; проїзду транспортних засобів, які належить виключно позивачу, чи також іншим особам - відвідувачам позивача тощо. Позивач не обґрунтовує чи відповідатиме спосіб встановлення сервітуту вимогам Державних будівельних норм України ДБН 360-92 ** «Планування та забудова міських та сільських поселень».

Спеціальні норми стосовно такого об`єкта сервітуту як земельна ділянка, викладені у статтях 98-102 Земельного кодексу України. Положення Цивільного кодексу України можуть поширюватися на відносини щодо земельного сервітуту лише у тих випадках, коли вони не врегульовані нормами земельного законодавства.

Статтею 98 Земельного кодексу України передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (пункт 4 статті 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до статті 99 Земельного кодексу, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку, трубопроводі, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; /

г) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Згідно з статтею 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Аналогічні положення містяться в статті 402 ЦК України, а частиною 3 зазначеної статті встановлено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення

сервітуту.

Як вбачається з фактичних обставин справи, позивач просить суд встановити сервітут на всю площу земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Велика Житомирська, 28 (кадастровий номер 8000000000:91:157:0018) з наступними істотними умовами:

Проходу - цілодобово;

Проїзду транспортних засобів по наявному шляху - цілодобово;

Вільного доступу для прокладання нових, реконструкції та експлуатації існуючих інженерних мереж.

При цьому, аналіз доданих до позовної заяви документів, дозволяє встановити, що заявлені у позові істотні вимоги сервітуту суттєву відрізняються від умов, які пропонував позивач листами від 17.07.2020 та від 23.10.2020.

Матеріалами справи та її фактичними обставинами встановлено, що позивач листами від 17.07.2020 та 23.10.2020 направляв відповідачу договір про встановлення земельного сервітуту. Водночас, суд зауважує, що в матеріалах справи відсутня копія самого договору.

Зокрема, у межах вказаних листів позивач не ставив питання щодо встановлення сервітуту в частині надання «вільного доступу для прокладання нових, реконструкції та експлуатації існуючих інженерних мереж».

таким чином, судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач звертався до Інституту ботаніки з пропозицію щодо встановлення сервітуту на умовах, які визначені позовною заявою.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.11.2018 № 920/1121/17 зроблено висновок, відповідно до якого «чинним законодавством визначено порядок встановлення земельного сервітуту, який, у тому числі, передбачає інціювання заінтересованою особою питання щодо встановлення сервітуту перед іншою особою. У разі недосягнення сторонами домовленості про його встановлення спір вирішується в судовому порядку. Проте доказів вжиття законодавчо передбачених заходів щодо встановлення земельного сервітуту задля можливості користування позивачем земельними ділянками відповідача не надало».

У постановах Верховного Суду від 12.06.2019 № 487/4106/14-ц, від 14.08.2019 № 653/2704/16-ц, від 09.10.2019 № 1512/3008/2012 зроблено висновок, що «земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки. Умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляєтеся укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови».

Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.12.2021 № 686/18456/18 та від 19.06.2019 № 925/603/18: «умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. Отже, передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут, Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду».

Аналіз наведених постанов дозволяє презюмувати, що обов`язковою передумовою для встановлення сервітуту повинно бути:

Звернення зацікавленої особи до власника земельної ділянки з пропозицією щодо встановлення сервітуту на умовах, що є ідентичними в подальшому заявленими у позові.

Наявність обставин, що унеможливлюють користування майном позивача у спосіб інший, ніж через встановлення сервітуту.

Водночас, судом встановлено, що обидві вказані умови позивачем дотримані не були.

Зокрема, матеріали справи не містять доказів того, що позивач ініціював встановлення сервітуту перед відповідачем на умовах, що вказані у позові, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Аналогічна позиція викладена у постанові Північно-західного апеляційного господарського суду 16.12.2021 № 915/442/21

Більш того, позивачем жодним чином не було доведено неможливість використання майна без встановлення сервітуту.

Згідно зі ст. 395 ЦК України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає в обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені інтим шляхом.

У ст. 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Приписи ст. 99 цього Кодексу визначають види права земельних сервітутів. Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів як, зокрема, право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) (підпункт "в" частини 1 зазначеної норми).

За змістом ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.

Аналогічні положення, зокрема щодо можливості встановлення сервітуту за рішенням суду, наведено у ст. 402 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. ст. 403 і 404 цього Кодексу сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника / (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Аналіз норм чинного законодавства свідчить, що метою сервітуту є задоволення потреб власника, землекористувача земельної ділянки або іншої заінтересованої особи для ефективного використання земельної ділянки; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб.

Речове право у вигляді сервітуту дає змогу власникові повного мірою реалізувати надані йому правомочності щодо належного цій особі майна і забезпечити його ефективне використання, а також передбачає право на задоволення немайнових інтересів інших осіб, речове право яких на чужу річ не пов`язано зі здійсненням майнових прав.

Водночас необхідним є доведення особою, яка вимагає встановлення земельного сервітуту, причин, з яких така особа обмежена у використанні належного їй майна. Отже, обов`язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача у спорі про встановлення земельного сервітуту.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 № 905/798/19, «ураховуючи положення чинного законодавства, однією з основних ознак сервітуту, який має бути встановлено за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів особи у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягти згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту».

Водночас, на підтвердження факту нібито неможливості ефективного використання належного йому майна у інший спосіб, ніж через обтяження земельним сервітутом належної відповідачеві земельної ділянки, позивач до матеріалів справи не долучає жодних підтверджуючих документів, позовна заява у даній справі містить лише твердження позивача, які на його думку свідчать про таку неможливість, однак з них означені обставини не вбачаються.

Суд погоджується із твердженнями відповідача, котрі належним та допустимими доказами не спростовані позивачем, що позивачем не доведено, що відповідач якимось чином порушив, не визнає або оспорює заявлене право позивача. Так, зокрема, у позовній заяві позивач зазначає, що в нього відсутній доступ до об`єкта нерухомого майна, а також прохід та проїзд до нього, водночас будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин позивач суду не надає.

При цьому, позивачем не зазначена та не обґрунтована площа земельної ділянки відповідача, на яку він вбачає необхідність встановлення земельного сервітуту.

В свою чергу, Верховний Суд у постановах від 23.09.2020 № 917/133/17 та від 21.02.2018 № 905/3280/16 зазначив, що «обов`язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача у спорі про встановлення земельного сервітуту».

Вказаний обов`язок позивачем виконаний не був, площі і межі земельної ділянки не визначені, проект технічного плану не наданий. Позивачем також не доведено того, що запропонований ним вид сервітуту є найменш обтяжливим для відповідача.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 29.01.2020 № 920/1204/17, умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби власника (користувача) земельної ділянки в інший спосіб.

Позивачем же не доведено, що для нього є неможливим задовольнити свої потреби в інший спосіб, ніж шляхом обтяження сервітутом майна відповідача.

Також, у постанові від 29.01.2020 № 920/1204/17 Верховний Суд зазначає, по «передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут».

Отже, у даній справі має місце недоведення позивачем згідно з чинним законодавством наявності правових підстав для встановлення земельного сервітуту, у зв`язку із недоведенням цією особою неможливості в інший спосіб реалізовувати надані їй правомочності щодо належного позивачеві майна, окрім як шляхом встановлення земельного сервітуту.

У постанові Верховного Суду від 04.02.2020 № 905/798/19 сформовано висновок, що саме «позивач має довести, що його нормальне функціонування чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту».

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право особи, яка звернулася за таким захистом до суду.

Суд приходить до висновку, що у межах даної справи Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення Головного управління Державної служби України із надзвичайних ситуацій у м. Києві не довів ні порушення Інститутом ботаніки його законних інтересів у спірних правовідносинах, ні здійснення позивачем дій щодо ініціювання встановлення сервітуту у досудовому порядку на умовах, аналогічних до тих, що заявляються позивачем у позові. Окрім того, запропоновані позивачем умови сервітуту не містять суттєвих умов щодо розміру земельної ділянки, яка може використовуватись позивачем, оплатності сервітуту, тощо.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Таким чином, позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на встановлені судом обставини, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними належними доказами у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 03.10.2022

Суддя М.О. Лиськов