Рішення

від 05.10.2022 по справі 161/8178/21

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 161/8178/21

Провадження № 2/161/47/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2022 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Крупінської С.С.,

за участю секретаря судового засідання Лесько Б.Я.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3 (в режимі відеоконференції),

представників третьої особи Піскорської А.С., Овсіюк Н.Ю.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів Служба у справах дітей Підгайцівської сільської ради, про усунення перешкоди у праві розпорядження майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування та виселення,

В С Т А Н О В И В :

05 травня 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі позивач, ТОВ «Кей-Колект») звернулося в суд з позовом до ОСОБА_2 (далі відповідач-1, ОСОБА_2 ), ОСОБА_4 (далі відповідач-2, ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 (далі відповідач-3, ОСОБА_5 ), ОСОБА_6 (далі відповідач-4, ОСОБА_6 ), ОСОБА_7 (далі відповідач-5, ОСОБА_7 ), ОСОБА_8 (далі відповідач-6, ОСОБА_8 ), ОСОБА_9 (далі відповідач-7, ОСОБА_9 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів Служба у справах дітей Луцької районної державної адміністрації Волинської області, про усунення перешкоди у праві розпорядження майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування та виселення.

Ухвалою суду від 03 вересня 2021 року замінено у даній цивільній справі третю особу Луцьку районну державну адміністрацію на службу у справах дітей Підгайцівської сільської ради (далі третя особа).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсиббанк» був укладений кредитний договір, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 170000,00 доларів США. В забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитом, того ж дня між сторонами був укладений договір іпотеки, згідно якого в іпотеку був переданий належний ОСОБА_2 житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 0722884800:01:001:2652, яка знаходиться під будинком.

12 грудня 2011 року права вимоги за цими договорами були відступлені ПАТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Кей-Колект».

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2014 року з ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 стягнуто 202155,12 доларів США заборгованості за кредитним договором.

В ході виконавчого провадження іпотечне майно два рази виставлялося на прилюдні торги, які не відбулися. В подальшому, державний виконавець передав вказане майно позивачу, як стягувачу.

Наразі позивач є власником вищенаведеного нерухомого майна, про що наявний відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позивач вказує, що у вказаному будинку продовжують проживати відповідачі, чим створюють йому перешкоди у користуванні та розпорядженні нерухомим майном.

Посилаючись на вищевикладене та положення ст.391 ЦК України, ст.109 ЖК України, позивач просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, а також виселити їх без надання іншого житлового приміщення (а.с.8-9).

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у письмових поясненнях від 03 серпня 2021 року, які за своїм змістом є відзивом на позов, заперечила вимоги, оскільки іпотечне майно було придбано частково за кредитні, а частково за власні кошти позичальника, а тому його жильці не можуть бути виселені з нього без надання іншого житлового приміщення, що передбачено ст.109 ЖК України (а.с.104-114).

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні.

Інші відповідачі відзиву на позов не подали, в судове засідання не прибули, хоча про дату, час і місце судового розгляду були належним чином повідомлені.

Представники третьої особи у судовому засіданні у вирішенні спору поклалися на розсуд суду та врахувати інтереси неповнолітніх дітей.

Заслухавши пояснення присутніх учасників справи, дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити, з таких підстав.

Судом встановлено, що 06 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсиббанк» був укладений кредитний договір, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 170000,00 доларів США (а.с.11-14).

В забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитом, того ж дня між сторонами був укладений договір іпотеки, згідно якого в іпотеку був переданий належний ОСОБА_2 житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 0722884800:01:001:2652, яка знаходиться під будинком (а.с.

Вказаний житловий будинок був придбаний відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 2008 року за ціною 1018082,00 грн., що становить 201600,400 доларів США (а.с.86-89).

12 грудня 2011 року права вимоги за цими договорами були відступлені ПАТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Кей-Колект».

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2014 року з ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 стягнуто 202155,12 доларів США заборгованості за кредитним договором.

В ході виконавчого провадження іпотечне майно два рази виставлялося на прилюдні торги, які не відбулися. В подальшому, державний виконавець передав вказане майно позивачу, як стягувачу (а.с.20-21).

Наразі позивач є власником вищенаведеного нерухомого майна, про що наявний відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.22).

Сторонами не заперечується, що у вказаному будинку продовжують проживати відповідачі у справі.

Надаючи свою правову оцінку відносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року №310/2950/19 висловлена наступна правова позиція.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», частиною третьою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Виселення з іпотечного майна проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України.

Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.

Враховуючи норми статті 109 ЖК України та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.

У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.

За викладених обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачав підстав для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки.

Водночас, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) та від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15 (провадження № 61-15007св18), а саме, у разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК України наявні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

У справі, яка розглядається, встановлено, що спірний будинок, загальною вартістю 201600,40 доларів США, був придбаний частково за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 (31600,40 доларів США), а частково за кошти отриманого кредиту (170000,00 доларів США). Позивач доказів протилежного суду не надав.

За таких обставин суд дійшов висновку, що вважати спірний будинок придбаним за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають.

З наведених вище мотивів, враховуючи позицію позивача, який не надав суду доказів того, що відповідачі забезпечені іншим житлом, в яке можуть бути виселені, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі наведеного та керуючись ст.265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів Служба у справах дітей Підгайцівської сільської ради, про усунення перешкоди у праві розпорядження майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування та виселення

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачем у справі є Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», м. Київ, вул. Іонна Павла ІІ, 4/6, корп. В, поверх 4., каб. 402, код ЄДРПОУ 37825968.

Відповідачами у справі є:

1) ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

2) ОСОБА_4 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

3) ОСОБА_5 , АДРЕСА_1 , РНОКПП невідомий;

4) ОСОБА_6 , АДРЕСА_1 , РНОКПП невідомий;

5) ОСОБА_7 , АДРЕСА_1 , РНОКПП невідомий;

6) ОСОБА_8 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ;

7) ОСОБА_9 , АДРЕСА_1 , РНОКПП невідомий.

Третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів є Служба у справах дітей Підгайцівської сільської ради, Волинська область, Луцький район, с. Підгайці, вул. Шкільна, 30, код ЄДРПОУ 04332331.

Повний текст рішення складено та підписано 07 жовтня 2022 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області С.С. Крупінська