Постанова

від 02.03.2023 по справі 161/8178/21

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/8178/21 Головуючий у 1 інстанції: Крупінська С. С. Провадження № 22-ц/802/138/23 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Шевчук Л. Я.,

з участю:

секретаря судового засідання Губарик К. А.,

представника відповідача Касьяненка Д. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа на стороні відповідачів Служба у справах дітей Підгайцівської сільської ради Луцького району Волинської області, про усунення перешкод у праві розпорядження майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, та виселення, за апеляційною скаргою позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 жовтня 2022 року,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі ТОВ «Кей-Колект») звернулося до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 06 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсиббанк» був укладений кредитний договір, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 170000,00 доларів США. З метоюзабезпечення виконаннязобов`язаньза кредитнимдоговором з ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку був переданий належний їй житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 0722884800:01:001:2652, яка знаходиться під будинком.

12 грудня 2011 року права вимоги за цими договорами були відступлені від ПАТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Кей-Колект».

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2014 року з ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 стягнуто 202155,12 доларів США заборгованості за кредитним договором.

Позивач вказує, що в ході виконавчого провадження іпотечне майно два рази виставлялося на прилюдні торги, які не відбулися. В подальшому державний виконавець передав вказане майно позивачу, як стягувану, а тому

наразі позивач є власником вищенаведеного нерухомого майна, про що наявний відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позивач зазначає, що у вказаному будинку продовжують проживати відповідачі, чим створюють йому перешкоди у користуванні та розпорядженні нерухомим майном.

Посилаючись на вищевикладене та положення ст.391 ЦК України, ст.109 ЖК України, позивач просив суд усунути перешкоди в праві розпорядження майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, а також виселити їх без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 жовтня 2022 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погодившись із даним рішенням суду, ТОВ «Кей-Колект» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставами апеляційного оскарження вказаного судового рішення позивач зазначає неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, посилаючись на те, що судом першої інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Вважає, що є всі підстави для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі №310/2950/19. Зазначає, що ст. 109 ЖК України не регулює відносини кредитора та боржника, оскільки відносини щодо приватного житлового фонду регулюються ст. ст. 157, 165 ЖК України. Вважає, що, відмовляючи в задоволенні позову, суд фактично обмежив позивача в його праві розпорядження майном та відмовив у захисті його права власності.

У поданому до апеляційного суду відзиві представник ОСОБА_9 в інтересах відповідачки ОСОБА_1 заперечує проти доводів апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість, покликаючись на судову практику Верховного Суду, який висловився щодо неможливості виселення без надання іншого жилого приміщення осіб з житла, яке придбане частково за кредитні кошти та частково за особисті.

У судовому засіданні в режимі відеоконференції представник відповідача ОСОБА_9 апеляційну скаргу не визнав, вважаючи її безпідставною, а рішення суду першої інстанції просив залишити без змін, як законне та обґрунтоване.

Від Підгайцівської сільської ради Волинської області як органу опіки і піклування надійшло клопотання про розгляд справи у відсутності представника, із зазначенням, що пояснення, надані представником сільської ради в суді першої інстанції, підтримує.

Позивачу ТОВ «Кей-Колект» повідомлення про час та місце судового розгляду справи направлялося за адресою, яка ним була вказана в апеляційній скарзі, однак рекомендований лист повернуто до апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до ч.6, п.4 ч.8, ч.10 ст.128 ЦПК України вважається належним повідомленням сторони.

Згідно із ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок придбано лише частково за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою, а тому виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення неможливе. Позивач не зазначив інше житло, яке має бути надано відповідачам одночасно з виселенням їх із будинку.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування немає з огляду на таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Як установлено судом, 06 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсиббанк» був укладений кредитний договір, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 170000,00 доларів США (а.с.11-14).

В забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитом, того ж дня між сторонами був укладений договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку був переданий належний ОСОБА_1 житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 0722884800:01:001:2652, яка знаходиться під будинком.

Вказаний житловий будинок був придбаний відповідачем ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 2008 року за ціною 1018082,00 грн, що становило 201600,400 доларів США (а.с.86-89).

12 грудня 2011 року права вимоги за цими договорами були відступлені від ПАТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Кей-Колект».

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2014 року з ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 стягнуто 202155,12 доларів США заборгованості за кредитним договором.

В ході виконавчого провадження іпотечне майно два рази виставлялося на прилюдні торги, які не відбулися. В подальшому, державний виконавець передав вказане майно позивачу, як стягувачу (а.с.20-21).

Отже, позивач є власником вищенаведеного нерухомого майна, про що наявний відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.22).

Сторонами не заперечується, що у вказаному будинку продовжують проживати відповідачі у справі.

Судом також встановлено, що спірний будинок загальною вартістю 201600,40 доларів США був придбаний частково за особисті кошти відповідача ОСОБА_1 (31600,40 доларів США), а частково за кошти отриманого кредиту (170000,00 доларів США). Позивач доказів протилежного суду не надав.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Також слід зазначити, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселенням її без надання іншого жилого приміщення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20).

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, згідно з частиною першою якої виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому була підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та є незмінною.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові зазначила й про те, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 , враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав власника.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбане за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України «Про іпотеку», так і стаття 109 ЖК УРСР у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Як встановлено судом, спірне житлове приміщення придбане відповідачкою ОСОБА_1 частково за кредитні кошти та за власні кошти.

При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, суд, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, враховує висновки Верховного Суду у цій категорії справ.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та положення статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.

Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення позову про виселення та застосування положень статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року в справі № 757/9541/14-ц (провадження № 61-5312св21).

12 квітня 2021 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18 провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) в постанові від 02 грудня 2021 року, як і в подальших судових рішеннях у цій категорії справ, досліджував питання щодо правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти.

Верховний суд вказує, що оскільки позичальник набув право власності на квартиру, яка передана в іпотеку, частково за кредитні кошти та частково за власні кошти, то виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано частково за особисті кошти, можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.

Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачам одночасно з їх виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку з виселенням з іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналізуючи наведене, доводи апеляційної скарги щодо помилкового застосування судом першої інстанції норми ст. 109 ЖК України не заслуговують на увагу суду та відхиляються.

Таким чином, позивач не довів придбання жилого приміщення, що є предметом іпотеки, виключно за кредитні кошти, а також наявність іншого житла у відповідачів для проживання чи житла, яке має бути надано особі одночасно з виселенням.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правові висновки Верховного Суду, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки в іпотеку було передане житло, яке було придбане лише частково за рахунок отриманих кредитних коштів, а решта - за власні кошти, а тому відсутні підстави для виселення мешканців зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла. Висновки суду відповідають положенням статті 109 ЖК України .

Апеляційна скарга не містить інших обґрунтованих доводів , а зводяться до свого власного тлумачення положень закону, яке не відповідає усталеній практиці Верховного Суду при вирішенні подібних спорів.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права.

Висновки суду ґрунтуються на повно і всебічно з`ясованих обставинах справи, перевірених належними доказами, на які є покликання в рішенні суду і яким суд дав правильну юридичну оцінку.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача Товаристваз обмеженоювідповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 жовтня 2022 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду впродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді