Рішення

від 13.10.2022 по справі 620/4969/22

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2022 року Чернігів Справа № 620/4969/22

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі судді Падій В.В., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівської районної ради Чернігівської області про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Чернігівської районної ради Чернігівської області, в якому просить:

-визнати протиправним та скасувати розпорядження №13к від 10.02.2022 про звільнення з 10.02.2022 начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 за прогули на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України;

- вважати трудовий договір між начальником відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 та Чернігівською районною радою Чернігівської області розірваним відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України з 10.02.2022, дня видачі трудової книжки;

-стягнути на користь ОСОБА_1 з Чернігівської районної ради Чернігівської області матеріальну шкоду, спричинену незаконними діями у розмірі 214 223,86 грн, у тому числі:

-матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі - 22 674,96 грн;

-премію за січень та лютий 2022 року -1496,51 грн;

-вихідну допомогу - 63696,17 грн;

-середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні -126 356,22 грн;

-стягнути на користь ОСОБА_1 з Чернігівської районної ради Чернігівської області моральну шкоду, спричинену незаконними діями у розмірі 186 100 грн.

Обґрунтовуючи вимоги, позивачка вказує на порушення відповідачем у спірних правовідносинах трудового законодавства України на момент їх виникнення, що стало підставою для звернення до суду.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 15.08.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідачем, в межах встановленого судом строку, подано до суду відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі та просив у їх задоволенні відмовити, зазначивши, що прогули позивача без поважних причин стали підставою для звільнення останньої з займаної посади та припинення трудових відносин на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Судове засідання здійснювалося в порядку, передбаченому статтею 262 КАС України.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачка з 01.09.2014 по 10.02.2022 працювала в Чернігівській районній раді Чернігівської області, зокрема, з 02.06.2015 по 10.02.2022 на посаді начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головним бухгалтером виконавчого апарату Чернігівської районної ради, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 від 10.09.2008, наявної в матеріалах справи (а.с. 10-12).

01.02.2022 ОСОБА_1 подала голові Чернігівської ра йонної ради Чернігівської області ОСОБА_3 заяву від 31.01.2022 на звільнення, за власним бажанням, з 31.01.2022 відповідно до абзацу 3 статті 38 Кодексу законів про працю України у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку, яка зареєстрована відповідачем 01.02.2022 за №С-7 (а.с.80).

01.02.2022 ОСОБА_1 повторно подала голові Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_3 заяву на звільнення, за власним бажанням, з 31.01.2022 відповідно до абзацу 3 статті 38 Кодексу законів про працю України, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. В заяві ОСОБА_1 також зазначила, що попередню заяву (вх. №С-7 від 01.02.2022) від 31 січня 2022 року) вважати недійсною. Вказана заява позивача зареєстрована 01.02.2022 за №С-8 (а.с. 32).

03.02.2022 позивачкою на адресу відповідача подано заяву, в якій остання зазначила, що не отримала відповідь на її заяву від 01.02.2022, копії розпорядження про звільнення та трудової книжки з відповідним записом в ній, а тому просила надати їй офіційну відповідь на її заяву, завірену копію розпорядження про її звільнення за частиною 3 статті 38 Кодексу законів про працю України, трудову книжку з відповідним записом та здійснити повний розрахунок, що передбачений законодавством України у разі звільнення працівника (а.с. 90).

Листом від 04.02.2022 №01-03/96 відповідач повідомив позивачку про неможливість звільнення останньої з посади з 31.01.2022, оскільки заява про звільнення була подана 01.02.2022. Також відповідач зазначив, що трудові відносини з позивачем станом на 04.02.2022 не є припиненими та, що позивачка була відсутня на робочому місці з 02 лютого по 04 лютого 2022 року, про що в установі складено акти щодо встановлення факту відсутності працівника на роботі. Вказаний лист позивачка отримала 05.02.2022, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 89,91).

Листами від 09.02.2022 №01-03/114 та повторно №01-03/115 відповідач повідомив позивачку, що заява щодо звільнення від 01.02.2022 про звільнення відповідно до абзацу третього статті 38 Кодексу законів про працю України не може бути задоволена; трудові відносини не є припиненими та просили надати письмові пояснення про причини відсутності на робочому місці з 02.02.2022 по 08.02.2022 або надати документи, які підтверджують поважність таких причин в термін до 16 год 09.02.2022. Вказаний лист позивачка отримала 09.02.2022, що підтверджується особистими підписами позивачки на копіях вказаних листів (а.с.95, 96).

10.02.2022 позивачка подала заяву відповідачу про звільнення її за власним бажанням відповідно до частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України у зв`язку з допущенням роботодавцем порушення пункту 7.4.1 Колективного договору у грудні 2021 року та підпункту 4 пункту 8.2 Колективного договору у січні 2022 року та видати трудову книжку з відповідним записом та виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 02.02.2022, заробітну плату за січень-лютий 2022 року, компенсацію за частину невикористаної щорічної основної відпустки, вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань, яка зареєстрована відповідачем 10.02.2022 №01-03/86 (а.с.101).

10.02.2022 на підставі розпорядження Чернігівської районної ради Чернігівської області № 13-К ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України (підстава: доповідна ОСОБА_2 , керуючого справами виконавчого апарату районної ради від 09.02.2022 №01-03/85, акти про відсутність на роботі ОСОБА_1 та інше) (а.с. 102-103).

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо винесення розпорядження від 10.10.2022 №13-К, позивачка звернулась до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Приписами статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 1 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування» (далі - Закон №280/97-ВР) визначено, що районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 07.06.2001 № 2493-ІІІ «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі - Закон №2493-ІІІ) служба в органах місцевого самоврядування це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Частиною першою статті 20 Закону №2493-ІІІ визначено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону №2493-ІІІ дія Закону України «Про державну службу» поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування в частині, що не суперечить Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», цьому Закону та іншим законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.

У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Під час вирішення даного спору пріоритетними є норми спеціального закону, яким є Закон №2493-ІІІ, а дія норм законодавства про працю поширюється на посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, не врегульованих цим Законом. У зв`язку з цим, підстави припинення служби діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України, та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.

Спеціальні підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування визначені в статті 20 Закону №2493-ІІІ.

До загальних підстав звільнення посадових осіб місцевого самоврядування належать підстави, передбачені статтями 36, 38-41, 45 Кодексу законів про працю України.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України.

Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку.

Суд зазначає, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно та основною підставою для застосування вказаної норми КЗпП України є факт порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Тобто саме лише зазначення у заяві про звільнення працівником частини 3 статті 38 КЗпП України без конкретизації фактів порушення роботодавцем законодавства про працю не може свідчити про наявність обов`язку останнього безумовного звільнення працівника відповідно до приписів даної норми трудового законодавства.

Вказання працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком в подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми.

Отже при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є конкретизації позивачем в заяві про звільнення фактів порушення роботодавцем законодавства про працю та чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у строки, визначені останнім, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору.

Судом встановлено, що 01.02.2022 ОСОБА_1 подала голові Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_3 заяву від 31.01.2022 на звільнення, за власним бажанням, з 31.01.2022 відповідно до абзацу 3 статті 38 Кодексу законів про працю України у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку, яка зареєстрована відповідачем 01.02.2022 за №С-7 (а.с.80).

01.02.2022 ОСОБА_1 повторно подала голові Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_3 заяву на звільнення, за власним бажанням, з 31.01.2022 відповідно до абзацу 3 статті 38 Кодексу законів про працю України, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. В заяві ОСОБА_1 також зазначила, що попередню заяву (вх. №С-7 від 01.02.2022) від 31 січня 2022 року вважати недійсною. Вказана заява позивача зареєстрована 01.02.2022 за №С-8 (а.с. 32).

Судом установлено, що у заяві позивачки про звільнення від 01.02.2022, адресованій голові Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_3 не зазначено жодного конкретного факту порушення відповідачем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, а лише зазначено про порушення роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору та ставилася вимога про її звільнення за пунктом 3 статті 38 КЗпП України (а.с.82).

Відповідач при розгляді заяви був позбавлений можливості встановити факт порушень умов колективного договору щодо позивачки, а самого лише бажання позивача для звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, як було зазначено, суд вважає недостатньо.

Крім того зі змісту заяви позивачки про її звільнення випливає, що вказана заява подана останньою 01.02.2022, проте просить звільнити її за власним бажанням відповідно до абзацу 3 статті 38 КЗпП України з 31.01.2022. Даний факт не заперечується і позивачкою, оскільки остання про це зазначає в позові.

Проте суд зауважує, що згідно вимог КЗпП України роботодавець не може звільнити працівника раніше дати подання заяви про звільнення.

Оскільки позивачкою подана заява про звільнення 01.02.2022 та остання просила ї звільнити з 31.01.2022 та в заяві не було наведено конкретних фактів порушення Чернігівською районною радою Чернігівської області законодавства про працю, які останній міг би визнати або відхилити, суд приходить до переконання, що у роботодавця не було підстав для звільнення позивачки за частиною третьою статті 38 КЗпП України на підставі поданої нею заяви з 31.01.2022.

Судом також встановлено, що позивачка була обізнана про відмову відповідача про задоволення її заяви про звільнення від 01.02.2022 за частиною 3 статті 38 КЗпП України, що підтверджується листом від 04.02.2022 №01-03/96, в якому відповідач повідомив позивачку про неможливість звільнення останньої з посади з 31.01.2022, оскільки заява про звільнення була подана 01.02.2022. Також відповідач зазначив, що трудові відносини з позивачкою станом на 04.02.2022 не є припиненими та, що позивачка була відсутня на робочому місці з 02 лютого по 04 лютого 2022 року, про що в установі складено акти щодо встановлення факту відсутності працівника на роботі. Вказаний лист позивачка отримала 05.02.2022, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 89,91).

Отже з 05.02.2022 позивачка була обізнана про відмову відповідача про задоволення її заяви про звільнення від 01.02.2022 за частиною 3 статті 38 КЗпП України, проте на робоче місце не з`явилась, а лише 10.02.2022 повторно подала заяву відповідачу про звільнення її за власним бажанням відповідно до частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України у зв`язку з допущенням роботодавцем порушення пункту 7.4.1 Колективного договору у грудні 2021 року та підпункту 4 пункту 8.2 Колективного договору у січні 2022 року та видати трудову книжку з відповідним записом та виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 02.02.2022, заробітну плату за січень-лютий 2022 року, компенсацію за частину невикористаної щорічної основної відпустки, вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань, яка зареєстрована відповідачем 10.02.2022 №01-03/86 (а.с.101).

Крім того відповідно до статті 21 Закону №2493-III умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

Статтею 5 Закону України від 01.07.1993 №3356-XII «Про колективні договори і угоди» передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови здійснювати преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи, а також до державних і професійних свят та ювілейних дат у 2006 році в межах коштів, передбачених на преміювання у кошторисі відповідного органу, та економії коштів на оплату праці, а починаючи з 1 січня 2007 р. - у межах фонду преміювання та надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

Отже посадові особи місцевого самоврядування мають право отримувати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, вказуючи при цьому будь-яку підставу, яку вони на власний розсуд віднесли до соціально-побутової.

Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових потреб може виникнути у посадової особи місцевого самоврядування, тому саме вона має ініціювати питання про надання такої допомоги, проте надання такої допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, а у керівника установи є право надати працівнику таку допомогу або відмовити в залежності від бюджетних призначень та виходячи з обставин, викладених в заяві працівника.

Із аналізу вказаних вище нормативно-правових актів слід зробити висновок, що надання працівникам матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є правом, а не обов`язком керівника відповідного органу; це необов`язкова виплата та обмежується фондом оплати праці установи, який передбачений кошторисом установи; матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань може надаватися посадовій особі місцевого самоврядування, яка дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може власноруч подолати обставини, що виникли не з її вини.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 26.04.2018 у справі №524/543/17, від 19.08.2020 у справі № 667/846/16-а.

Отже суд не може розцінювати не надання позивачці матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань як порушення трудового законодавства та пункту 7.4.1 Колективного договору.

Щодо вказаного позивачкою порушення роботодавцем вимог підпункту 4 пункту 8.2 Колективного договору у частині здійснення преміювання працівника, суд зауважує, що преміювання та встановлення відповідних надбавок провадиться у межах наявного фонду оплати праці та належить до дискреційних повноважень роботодавця.

Крім того право встановлення надбавок та премій належить саме до варіативних дискреційних повноважень, в силу яких, роботодавець вільний у виборі в межах затвердженого кошторису встановлювати їх або не встановлювати.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 24.12.2020 у справі №802/1286/18-а, від 15.12.2021 у справі № 1840/2970/18.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Судом встановлено, що позивачка з 02.02.2022 по 08.02.2022 була відсутня на робочому місці без поважних причин, посадові обов`язки не виконувала, про що працівниками Чернігівської районної ради Чернігівської області складено відповідні акти, наявні в матеріалах справи (а.с. 83, 84, 87. 88, 92- 94, 97, 98-100).

Також суд зауважує, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності позивачки на робочому місці.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини 1 статті 40 40 КЗпП України).

Отже матеріалами справи підтверджено факт прогулу без поважних причин позивачкою, а тому звільнення останньої за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України є законним та не суперечить нормам КЗпП України.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування розпорядження №13к від 10.02.2022 про звільнення з 10.02.2022 начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 за прогули на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України не підлягають задоволенню.

Не підлягають задоволенню також і вимоги позивача вважати трудовий договір між начальником відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 та Чернігівською районною радою Чернігівської області розірваним відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України з 10.02.2022, дня видачі трудової книжки, про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, спричиненої незаконними діями у розмірі 214 223,86 грн, у тому числі: матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі - 22 674,96 грн; премію за січень та лютий 2022 року -1496,51 грн; вихідну допомогу - 63696,17 грн; середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні -126 356,22 грн, оскільки вони є похідними від першої позовної вимоги в задоволенні якої судом відмовлено повністю.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 186 100 грн, суд зазначає наступне.

Положеннями статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

За приписами пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 825/1030/17.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Враховуючи те, що судом встановлено відсутність порушення трудового законодавства відносно ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що відповідач правомірно звільнив ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити в повному обсязі.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Оскільки позов не підлягає задоволенню, тому відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.В. Падій