Постанова

від 14.12.2023 по справі 620/4969/22

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 620/4969/22

адміністративне провадження № К/990/12981/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №620/4969/22

за позовом ОСОБА_1

до Чернігівської районної ради Чернігівської області

про визнання протиправними і скасування розпорядження, зміну підстави звільнення, стягнення матеріальної шкоди та відшкодування моральної шкоди,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2022 року (головуючий суддя: Падій В.В.)

і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року (головуючий суддя: Епель О.В., судді: Губська Л.В., Карпушова О.В.).

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2022 року ОСОБА_1 пред`явила позов до Чернігівської районної ради Чернігівської області, у якому просила суд:

визнати протиправним і скасувати розпорядження №13к від 10 лютого 2022 року про звільнення з 10 лютого 2022 року начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 за прогули на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»);

вважати трудовий договір між начальником відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 та Чернігівською районною радою Чернігівської області розірваним відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України з 10 лютого 2022 року, дня видачі трудової книжки;

стягнути на користь ОСОБА_1 з Чернігівської районної ради Чернігівської області матеріальну шкоду, спричинену незаконними діями у розмірі: 214 223,86 грн, у тому числі:

- матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі - 22 674,96 грн;

- премію за січень та лютий 2022 року - 1 496,51 грн;

- вихідну допомогу - 63 696,17 грн;

- середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні - 126 356,22 грн;

стягнути на користь ОСОБА_1 з Чернігівської районної ради Чернігівської області моральну шкоду, спричинену незаконними діями у розмірі: 186 100,00 грн.

Позов мотивований тим, що у зв`язку із порушенням роботодавцем трудових прав ОСОБА_1 , вона 1 лютого 2022 року подала заяву про розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України і припинила вихід на роботу та виконання службових обов`язків.

9 лютого 2022 року відповідач відмовив у задоволенні цієї заяви ОСОБА_1 , а 10 лютого 2022 року видав розпорядження №13к про звільнення з 10 лютого 2022 року начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головного бухгалтера виконавчого апарату Чернігівської районної ради ОСОБА_1 за прогули на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Із цим рішенням роботодавця ОСОБА_1 не погоджується, вважає його протиправним і таким, що порушує її права.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій зазначили, що дійсно розірвання трудового договору в односторонньому порядку у разі невиконання роботодавцем норм трудового законодавства або умов колективного договору є правом працівника.

Одночасно, таке право не є абсолютним і може бути реалізовано працівником виключно у разі існування реальних фактів порушення роботодавцем норм трудового законодавства або умов колективного договору, які безумовно повинні бути доведені до відома роботодавця.

В іншому ж випадку, у разі написання працівником необґрунтованої заяви на звільнення в порядку частини третьої статті 38 КЗпП України, зокрема до розгляду такої заяви роботодавцем, працівник не є звільненим та повинен виконувати свої службові та/або посадові обов`язки, відповідно до посадової інструкції і штатного розпису, а в разі їх невиконання, у тому числі самовільного залишення робочого місця, такий працівник несе дисциплінарну відповідальність на загальних засадах.

Окрім зазначеного, суди попередніх інстанцій зауважили про хибність вимог заяви позивачки від 1 лютого 2022 року, в якій вона просила звільнити її з 31 січня 2022 року. Така вимога, на переконання судів є необґрунтованою, адже жодним нормативно-правовим актом не визначено право бути звільненим датою, яка передує даті подання відповідної заяви.

До того ж, суди попередніх інстанцій зазначили, що в обох заявах про звільнення, поданих ОСОБА_1 1 лютого 2022 року, не наведено жодного конкретного факту порушення відповідачем норм трудового законодавства та/або умов колективного договору, а міститься виключно посилання на частину третю статті 38 КЗпП України. Тому за цих обставин у відповідача як роботодавця, станом на 1 лютого 2022 року не було безумовного обов`язку задовольнити такі заяви та звільнити ОСОБА_1 , тим більше з 31 січня 2022 року, як вона просила.

Одночасно, не дочекавшись відповіді роботодавця щодо вимог про своє звільнення за вказаними вище заявами (поданими 1 лютого 2022 року) та/або прийняття ним відповідного розпорядження (наказу) про звільнення, ОСОБА_1 самовільно залишила своє робоче місце та була відсутня на роботі, зокрема, 1 лютого 2022 року з 15:30 год до 17:00 год, 2 лютого 2022 року - 4 лютого 2022 року, 7 лютого 2022 року, 8 лютого 2022 року.

Тож, судами попередніх інстанцій встановлена правомірність подальшого звільнення ОСОБА_1 за умови підтвердження прогулу відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2022 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року, й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначила про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18, від 9 листопада 2021 року у справі №712/513/20, від 13 квітня 2022 року у справі №344/1017/20, від 16 червня 2022 року у справі №211/5625/19, 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18, від 13 березня 2019 року у справі №754/1936/16, від 26 жовтня 2022 року у справі №947/6744/21, від 22 липня 2020 року у справі №554/9493/17.

Верховний Суд ухвалою від 20 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу Чернігівська районна рада Чернігівської області просить відмовити у її задоволенні, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 з 1 вересня 2014 року до 10 лютого 2022 року працювала в Чернігівській районній раді Чернігівської області.

З 2 червня 2015 року до 10 лютого 2022 року ОСОБА_1 працювала на посаді начальника відділу фінансово-господарського забезпечення, головним бухгалтером виконавчого апарату Чернігівської районної ради, що підтверджується копією її трудової книжки серія НОМЕР_1 від 10 вересня 2008 року.

1 лютого 2022 року ОСОБА_1 подала голові Чернігівської районної ради Чернігівської області Силенку М.Ф. заяву від 31 січня 2022 року на звільнення за власним бажанням з 31 січня 2022 року, відповідно до абзацу 3 статті 38 КЗпП України, у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Вказана заява зареєстрована відповідачем 1 лютого 2022 року за №С-7.

1 лютого 2022 року ОСОБА_1 повторно подала голові Чернігівської районної ради Чернігівської області Силенку М.Ф. заяву на звільнення за власним бажанням з 31 січня 2022 року, відповідно до абзацу 3 статті 38 КЗпП України, а також просила виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку.

У вказаній заяві ОСОБА_1 також просила вважати недійсною попередню заяву від 31 січня 2022 року (вх. №С-7 від 1 лютого 2022 року). Ця заява позивачки зареєстрована відповідачем за №С-8.

3 лютого 2022 року ОСОБА_1 на адресу відповідача подала заяву, в якій зазначила, що не отримала відповідь на її заяву від 1 лютого 2022 року, копії розпорядження про звільнення та трудової книжки з відповідним записом у ній, а тому просила надати їй офіційну відповідь на її заяву, завірену копію розпорядження про її звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, трудову книжку з відповідним записом та здійснити повний розрахунок, що передбачений законодавством України у разі звільнення працівника.

Листом від 4 лютого 2022 року №01-03/96 відповідач повідомив ОСОБА_1 про неможливість її звільнення з посади з 31 січня 2022 року, оскільки заява про звільнення подана нею 1 лютого 2022 року, також зазначив, що трудові відносини з позивачкою станом на 4 лютого 2022 року не є припиненими і що позивачка була відсутня на робочому місці з 2 лютого до 4 лютого 2022 року, про що в установі складено акти про встановлення факту відсутності працівника на роботі. Вказаний лист ОСОБА_1 отримала 5 лютого 2022 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Листами від 9 лютого 2022 року №01-03/114 та повторно №01-03/115 відповідач повідомив ОСОБА_1 , що її заява про звільнення від 1 лютого 2022 року відповідно до абзацу третього статті 38 КЗпП України не може бути задоволена; трудові відносини не є припиненими та просив надати письмові пояснення про причини відсутності на робочому місці в період з 2 лютого 2022 року до 8 лютого 2022 року або надати документи, які підтверджують поважність таких причин в термін до 16:00 год 9 лютого 2022 року. Ці листи позивачка отримала особисто 9 лютого 2022 року.

10 лютого 2022 року позивачка подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, у зв`язку з допущенням роботодавцем порушення пункту 7.4.1 Колективного договору у грудні 2021 року та підпункту 4 пункту 8.2 Колективного договору у січні 2022 року та просила видати їй трудову книжку з відповідним записом та виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 2 лютого 2022 року, заробітну плату за січень-лютий 2022 року, компенсацію за частину невикористаної щорічної основної відпустки, вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань, яка зареєстрована відповідачем 10 лютого 2022 року №01-03/86.

10 лютого 2022 року на підставі розпорядження Чернігівської районної ради Чернігівської області № 13-К ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (підстава: доповідна Струк С.М. , керуючого справами виконавчого апарату районної ради від 9 лютого 2022 року №01-03/85, акти про відсутність на роботі ОСОБА_1 та інше).

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначено, що районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» служба в органах місцевого самоврядування це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» від 9 березня 2006 року №268 (далі - «Постанова №268») керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, надано право здійснювати преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи, а також до державних і професійних свят та ювілейних дат у 2006 році в межах коштів, передбачених на преміювання у кошторисі відповідного органу, та економії коштів на оплату праці, а починаючи з 1 січня 2007 року - у межах фонду преміювання та надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

Частиною першою статті 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» визначено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень цього Закону дія Закону України «Про державну службу» поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування в частині, що не суперечить Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», цьому Закону та іншим законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.

Спеціальні підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування визначені в статті 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

До загальних підстав звільнення посадових осіб місцевого самоврядування належать підстави, передбачені статтями 36, 38-41, 45 КЗпП України.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України.

Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Згідно із частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України).

Відповідно до статті 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Верховним Судом ухвалою від 20 квітня 2023 року було відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як вбачається із обсягу встановлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи, позивачка подала відповідачеві заяву від 1 лютого 2023 року про звільнення її з посади за власним бажанням з 31 січня 2022 року, відповідно до абзацу 3 статті 38 КЗпП України, тобто у зв`язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору.

Тобто, у поданій заяві від 1 лютого 2022 року ОСОБА_1 не конкретизувала у чому саме, на її переконання, полягає порушення роботодавцем законодавства про працю та умов колективного договору.

У подальшому, відповідач листом від 4 лютого 2022 року №01-03/96 повідомив ОСОБА_1 про неможливість її звільнення з посади з 31 січня 2022 року, оскільки заява про звільнення подана нею 1 лютого 2022 року, а також зазначив, що трудові відносини з позивачкою станом на 4 лютого 2022 року не є припиненими і що позивачка була відсутня на робочому місці з 2 лютого до 4 лютого 2022 року, про що в установі складено акти про встановлення факту відсутності працівника на роботі, запропоновано надати пояснення.

Надалі, листами від 9 лютого 2022 року №01-03/114 та повторно №01-03/115 відповідач повідомив ОСОБА_1 , що її заява про звільнення від 1 лютого 2022 року відповідно до абзацу третього статті 38 КЗпП України не може бути задоволена; трудові відносини не є припиненими та просив надати письмові пояснення про причини відсутності на робочому місці в період з 2 лютого 2022 року до 8 лютого 2022 року або надати документи, які підтверджують поважність таких причин в термін до 16:00 год 9 лютого 2022 року.

Тобто, відповідач довів до відома позивачки, що підстав для задоволення її заяви про звільнення за абзацом 3 статті 38 КЗпП України роботодавцем не встановлено, тому відмовив у задоволенні цієї заяви.

Між тим, у період розгляду роботодавцем заяви і надання відповіді про відмову у її задоволенні, не припинився трудовий обов`язок ОСОБА_1 дотримуватись норм трудової дисципліни, сумлінно виконувати свої трудові функції тощо.

Проте, з підстав порушення ОСОБА_1 цих зобов`язань, а саме: відсутності позивачки на роботі у період з 2 лютого 2022 року до 8 лютого 2022 року, виникли нові правовідносини між сторонами, щодо порушення позивачкою норм трудової дисципліни. У цьому випадку не йде мова про «перекваліфікацію» правовідносин, а йдеться саме про виникнення нових спірних правовідносин, заснованих на іншій правовій підставі, в цьому випадку - на прогулі працівника.

Своєю чергою, ОСОБА_1 не надала відповідачеві пояснень з підтвердженням причин відсутності її на робочому місці у означений період, а подала нову заяву про звільнення з тих самих підстав - відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. У цій заяві ОСОБА_1 вже зазначила, що вважає порушеними роботодавцем положення пункту 7.4.1 Колективного договору у грудні 2021 року та підпункту 4 пункту 8.2 Колективного договору у січні 2022 року.

10 лютого 2022 року на підставі розпорядження Чернігівської районної ради Чернігівської області №13-К ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Відповідно до статті 31 КЗпП України власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.

Згідно із частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

До таких висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18, від 9 листопада 2021 року у справі №712/513/20, від 13 квітня 2022 року у справі №344/1017/20, від 16 червня 2022 року у справі №211/5625/19, 22 квітня 2020 року у справі №199/8766/18, від 13 березня 2019 року у справі №754/1936/16, від 26 жовтня 2022 року у справі №947/6744/21, від 22 липня 2020 року у справі №554/9493/17, на неврахування яких покликається позивачка.

Проте, у цьому контексті варто зауважити, що роботодавець в нашому випадку не змінював правову підставу для звільнення позивачки за її заявою від 10 лютого 2022 року, а реалізував своє право звільнити працівника, який допустив прогул без поважних на те причин. Тобто, розірвав трудовий договір не на підставі заяви ОСОБА_1 , змінивши правову підставу розірвання трудового договору, а за власною ініціативою, з огляду на істотне порушення працівником норм трудової дисципліни.

Тому, наведені висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного у вказаних справах не є релевантними до спірних правовідносин, які виникли у межах цієї справи, а отже не мали бути враховані судами попередніх інстанцій при вирішення цієї справи.

Принагідно Верховний Суд зауважує, що за сталою практикою Верховного Суду такі види виплат як матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань і щомісячна премія не є обов`язковими виплатами, а можуть бути надані працівникові за низки обставин, зокрема, з ініціативи роботодавця та за умов наявності на те фінансового забезпечення, а також належного та сумлінного виконання працівником своїх трудових обов`язків.

Тому, роботодавець, не надаючи працівникові ці виплати, користується своїм дискреційними правом у цьому випадку, і не вважається таким, що порушує трудові права працівників.

Указані висновки узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі №524/543/17, від 19 серпня 2020 року у справі №667/846/16-а, від 24 грудня 2020 року у справі №802/1286/18-а, від 15 грудня 2021 року у справі №1840/2970/18, на які доречно покликаються суди у оскаржуваних судових рішеннях.

Тож, доводи позивачки про порушення роботодавцем її трудових прав з огляду на ненадання цих видів виплат, не вважаються порушенням в контексті частини третьої статті 38 КЗпП України.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд констатує, що відповідач не допустив порушень у процедурі звільнення ОСОБА_1 адже звільнив її за доведеної умови - прогул, що визначено пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому підстави для скасування ухвалений судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення окружного і апеляційного судів - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність підстав, наведених у статтях 139, 140 КАС України, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2022 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року у справі №620/4969/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

………………….

………………….

………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду