Постанова

від 19.10.2022 по справі 500/1788/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2022 рокуЛьвівСправа № 500/1788/22 пров. № А/857/10478/22

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді Ніколіна В.В.,

суддів Большакової О.О., Пліша М.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 червня 2022 року (суддя Баранюк А.З., м. Тернопіль) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Заводської селищної ради Чортківського району Тернопільської області про стягнення коштів,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 у квітні 2022 року звернулася до суду з адміністративним позивом до Заводської селищної ради Чортківського району Тернопільської області (далі Заводська селищна рада), в якому просила: стягнути з Заводської селищної ради в користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки в розмірі 67422,80 грн. та компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки в розмірі 30940,60 грн;стягнути з Заводської селищної ради в користь ОСОБА_1 середній заробіток за порушення строків виплати належних звільненому працівникові сум у розрахунку 746,20 грн за кожний день затримки виплати компенсації за невикористані дня щорічної основної відпустки та компенсації за невикористані дні додаткової відпустки. В обґрунтування позовних вимог зазначає, щов день звільнення відповідач не виплативгрошову компенсацію за невикористані нею дні щорічної основної та додаткової відпустки.Так, на момент звільнення позивача, нею не було використано 146 днів основної відпустки та 67 днів додаткової відпустки працівникам які мають дітей.При цьому позивач вказує, що для визначення середньоденної заробітної плати для оплати відпусток необхідно брати період з 01.11.2019 по 31.10.2020 включно (виплати за 12 останніх місяців, що передують місяцю виплати компенсації за не використані дні відпустки), що становить 461,80 грн та застосовувати вказану середньоденну заробітну плату до усього періоду протягом якого позивач працювала на посаді секретаря сільської ради.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду вид 09 червня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з Заводської селищної ради на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки в розмірі 10885грн. 59 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з ухваленим судовим рішенням, його, фактично в частині відмовлених позовних вимог, оскаржила позивачка, яка із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення, та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню, оскільки на орган, який вирішує спір на користь працівника покладається також обов`язок визначити розмір відшкодування за час затримки одночасно з винесенням рішення по суті спору. Вказане узгоджується з практикою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду у справі №640/9375/20, постанова від 11 серпня 2021 року. Апелянт також не погоджується з висновками суду першої інстанції, що заробітна плата для обрахунку компенсації за невикористані дні відпусток має братись за періоди роботи на посаді секретаря сільської ради з 06.08.1997 до 23.04.1998, з 22.04.2002 до 20.04.2006, з 20.04.2006 до 19.11.2010, з 19.11.2010 до 24.11.2015.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити таку без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що позивачка є матір`ю двох дітей 24.06.1993 та 26.03.1995 років народження (свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 01.07.1993, серії НОМЕР_2 від 06.04.1995).

З 06.08.1997 до 23.04.1998 (рішення першої сесії Шманьківчицької сільської ради від 23 квітня 1998 б/н) позивачка була обрана секретарем виконавчого комітету Шманьківчицької сільської ради.

З 23.04.1998 до 22.04.2002 (рішення першої сесії Шманьківчицької сільської ради від 22 квітня 2002 року №2) позивачка була обрана секретарем виконавчого комітету Шманьківчицької сільської ради.

З 22.04.2002 до 20.04.2006 (рішення першої сесії Шманьківчицької сільської ради від 20 квітня 2006 року №3) позивачка була обрана секретарем Шманьківчицької сільської ради.

З 20.04.2006 до 19.11.2010 (рішення першої сесії Шманьківчицької сільської ради від 19 листопада 2010 року №2) позивачка була обрана секретарем Шманьківчицької сільської ради.

З 19.11.2010 до 24.11.2015 (рішення першої сесії Шманьківчицької сільської ради від 24 листопада 2015 року №1) позивачка була обрана секретарем Шманьківчицької сільської ради.

З 24.11.2015 до 27.11.2020 (рішення Заводської селищної ради від 27 листопада 2020 року №3) позивачка була обрана секретарем Шманьківчицької сільської ради (аркуші справи 42-51).

27.11.2020 рішенням сесії Заводської селищної ради VIII скликання від 27.11.2020 № 3 позивачку було звільнено з займаної посади згідно п.п.4 п. 2 Розділу II "Прикінцевих положень" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення територій та адміністративних центрів територіальних громад" від 16.04.2020.

У зв`язку із тим, що у день звільнення відповідач не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані нею дні щорічної основної та додаткової відпустки, позивач звернулася до суду із відповідним позовом.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що трудові відносини позивача тривали у визначені проміжки часу (строк повноваження ради), отже в даному випадку мали місце строкові трудові договори, які є одним з видів трудових договорів і, на відміну від безстрокового, укладаються на певний визначений строк. Зазначив, загальна сума компенсації за невикористані відпустки становить 10855,59 грн. Також вказав, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

Спірним в межах даної справи є питання визначення середньоденної заробітної плати для виплати компенсації.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон України № 280/97-ВР).

Згідно з частиною першою статті 50 Закону № 280/97-ВР, секретар сільської, селищної, міської ради працює в раді на постійній основі. Секретар ради обирається радою з числа її депутатів на строк повноважень ради за пропозицією відповідного сільського, селищного, міського голови.

Згідно з частиною четвертою статті 50 Закону № 280/97-ВР, секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

Повноваження депутата ради починаються з моменту офіційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради рішення про підсумки виборів та визнання повноважень депутатів і закінчуються в день першої сесії ради нового скликання (частина перша статті 49 Закону№ 280/97-ВР).

Статтею 141 Конституції України визначено, що строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п`ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Як встановлено матеріалами справи, позивачка 06.08.1997 була обрана на посаду секретаря Виконавчого комітету Шманьківчицької сільської ради.

Апелянт покликається на частини другу, третю статті 23 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП), що у випадку закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

Однак апеляційний суд зазначає, що вказані норми не стосуються позивачки, яка була обрана секретарем ради на строк її повноважень, тому що строк перебування на зазначеній посаді був встановлений не за погодженням сторін, а за приписами частини першої статті 50 Закону № 280/97-ВР, тому сторони такого трудового договору установлені законом строки договору змінювати, у тому числі і продовжувати, не вправі.

Як видно з аналізу статті 50 Закону № 280/97-ВР, автоматичного продовження повноважень секретаря ради попереднього скликання у випадку повторного обрання її депутатом ради нового скликання чинним законодавством не передбачено: після кожних (чергових чи позачергових) місцевих виборів секретар сільської, селищної, міської ради обирається сесією новообраної ради відповідного скликання з числа обраних депутатів, повноваження яких визнані сесією.

Більше того, як вірно зазначено судом першої інстанції, листом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 19.10.2020 №3512-06/63256-09 надано роз`яснення, що повноваження секретаря ради закінчуються в день закінчення строку повноважень ради, якою його було обрано на посаду. Це у свою чергу відбувається у день набуття повноважень радою нового скликання. У такому разі секретар ради звільняється з посади у зв`язку із закінченням строку повноважень ради.

З огляду на вищезазначене, судом першої інстанції вірно зроблено висновок, що трудові відносини позивача тривали у визначені проміжки часу (строк повноваження ради), відтак в даному випадку мали місце строкові трудові договори, які є одним з видів трудових договорів і, на відміну від безстрокового, укладаються на певний визначений строк.

Таким чином 23.04.1998, 22.04.2002, 20.04.2006, 19.11.2010, 24.11.2015 та 27.11.2020 є датами звільнення позивачки, відтак обрахована судом першої інстанції сума компенсації за невикористані відпустки у розмірі 10855,59 грн є правильною.

Апелянт вказує на те, що вона зверталася за виплатою компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпусток кожного разу після обрання її на посаду секретаря сільською радою нового скликання, однак жодних підтверджень (заяв, звернень, клопотань) на обґрунтування вказаної інформації не надано.

Також, слід звернути увагу на значний проміжок часу (з 1997 по 2020 роки) протягом якого позивачка не зверталася до суду про виплату належних їй сум.

Іншим спірним питанням є стягнення середнього заробітку за час затримки належних виплат при звільненні.

Скаржник вказує, що на орган, який вирішує спір на користь працівника покладається також обов`язок визначити розмір відшкодування за час затримки одночасно з винесенням рішення по суті спору, покликається на висновки Касаційного адміністративного суду Верховного Суду у постанові від 11 серпня 2021 року№640/9375/20.

Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у день звільнення позивачки 27.11.2020, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної та додаткової відпусток.

У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2019 року у справі №825/598/17.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2020 року у справі №806/305/17.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015рокуу справі №21-1765а15, передбачений частиною першоюст.ґатті117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статті 116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Також колегією взято до уваги висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 22 лютого 2012року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, за якими згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, колегія суддів зазначає, позивачка має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, ані на дату звернення позивачки до суду з цим позовом ані на час винесення судом першої інстанції рішення відповідачем не виплачені на користь позивачки грошова компенсація за невикористані календарні дні щорічної та додаткової відпустки, тобто, з позивачкою не проведено остаточний розрахунок. Доказів проведення такого розрахунку станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції сторонами по справі не надано.

В той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеній у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Крім того, за висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, визначаючи розмір відшкодування, розрахованого виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані висновки зроблені Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).

Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.

Таким чином, колегія суддів, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачкою остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

Таким чином, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення адміністративного позову.

В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.

Міркування і твердження позивачки не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.

Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.

Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 червня 2022 року в справі №500/1788/22 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. О. Большакова М. А. Пліш