Постанова

від 05.10.2022 по справі 310/245/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 310/245/15-ц

провадження № 61-16692св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області (Бердянська місцева прокуратура Запорізької області) в інтересах держави,

відповідачі: Бердянська міська рада Запорізької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Мінченко ЯниВячеславівни на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року у складі судді Полянчука Б. І. та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Кочеткової І. В., Подліянової Г. С.

у справі за позовом Бердянського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах держави до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, витребування земельної ділянки та передачу її територіальній громаді.

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2015 року Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, витребування земельної ділянки та передачу її територіальній громаді.

Позов мотивовано тим, що проведеною прокурорською перевіркою встановлено, що згідно з пунктом 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області сімдесят дев`ятої сесії V скликання від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 видано державний акт.

Бердянська міська рада Запорізької області під час прийняття вищевказаного рішення порушила вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства, спірна земельна ділянка розташована на території Бердянської коси Запорізької області у прибережній захисній смузі Азовського моря та належить до земель водного фонду, а тому не може бути передана у приватну власність особі, що є порушенням статей 58, 59, 60 ЗК України та статей 88, 90 ВК України.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05 липня 2013 року ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У зв`язку з набранням 15 грудня 2015 року чинності статтею 12 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII на території м. Бердянськ Бердянська міжрайонна прокуратура припинила свою діяльність шляхом реорганізації у Бердянську місцеву прокуратуру (т. 1 а. с. 175).

Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд:

- визнати незаконним та скасувати пункт 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»;

- визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на земельну ділянку площею 0,01 га, виданий на ім`я ОСОБА_3 для ведення індивідуального дачного будівництва на АДРЕСА_1 ;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірну земельну ділянку та передати її територіальній громаді міста Бердянська Запорізької області.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок».

Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на земельну ділянку площею 0,1 га, який виданий на ім`я ОСОБА_3 для ведення індивідуального дачного будівництва на АДРЕСА_1 .

Витребувано з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку вартістю 94 240,00 грн, площею 0,1 га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, яка знаходиться на АДРЕСА_1 та передано її територіальній громаді м. Бердянська.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що передача у власність ОСОБА_3 земельної ділянки на підставі пункту 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 відбулася з порушенням норм ЗК України та ВК України, а тому оскаржуваний пункт 5.12 вказаного рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

Крім того, підлягає скасуванню державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку, який було видано ОСОБА_3 без належної правової підстави, а земельна ділянка витребуванню з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Бердянська Запорізької області з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.

Справа неодноразово переглядалася судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Останньою постановою Запорізького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.

08 грудня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 15 лютого 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 вересня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Сердюк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 906/420/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій витребували земельну ділянку у добросовісних набувачів без неналежного обґрунтування застосування підстави такого витребування (неправильне застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України).

Суди порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки за результатом розгляду даної справи добросовісні набувачі несуть індивідуальний і надмірний тягар.

Заявник вказує на необхідність застосування строків позовної давності.

Доводи інших учасників справи

У січні 2021 року заступник керівника Запорізької обласної прокуратури надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, щозгідно з пунктом 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

На підставі цього рішення ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на зазначену вище земельну ділянку.

Відповідно до генерального плану міста Бердянська Запорізької області, що затверджений рішенням 68 сесії Бердянської міської ради V скликання від 25 червня 2009 року № 8 земельна ділянка, що розташована на АДРЕСА_1 , розташована частково на території зелених насаджень спеціального призначення та частково на території, передбаченій для створення магістралі загальноміського значення, що поєднує собою Пролетарський проспект, вулицю Курортну та вулицю Макарова.

Згідно з ситуаційною схемою відстань від земельної ділянки на АДРЕСА_1 до урізу води Азовського моря складає 503,5 м.

У акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08 травня 2013 року, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в Запорізькій області, зазначено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка не запланована для індивідуального дачного будівництва, проект відведення затверджений без розробки містобудівного обґрунтування об`єкта, не встановлені містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки. Крім того будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах згідно пункту 3.39 ДБН «Планування і забудова міських і сільських поселень» не допускається.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 липня 2013 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Відповідно до статті 84 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Згідно зі статями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно зі статтею 4 ВК України, пунктом «б» частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

На підставі зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 05 листопада 2004 року № 434 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Отже, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Враховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку, що під час прийняття пункту 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області сімдесят дев`ятої сесії V скликання від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» Бердянська міська рада порушила вимоги чинного на той час земельного, водного та містобудівного законодавства щодо підстав та порядку надання земельної ділянки у власність ОСОБА_3 , тому зазначений пункт рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

У постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки, а визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Такий же висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах зробив Верховний Суд у постанові від 14 вересня 2022 року у справі № 368/1473/15-ц (провадження № 61-519св22).

Відповідно до вказаного, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку видано ОСОБА_3 без належної правової підстави, а тому його слід визнати недійсним.

Отже, власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Щодо вимог прокурора про витребування та передання земельної ділянки на користь територіальної громади

Задовольняючи позовну вимогу про витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та передання її територіальній громаді міста Бердянська Запорізької області, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися приписами статей 387, 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18) міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, у пункті 45 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц та у пункті 51 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України та ВК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Тому суди попередніх інстанцій, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у власності територіальної громади міста Бердянська Запорізької області, помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади приписи статей 387, 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України.

Разом з тим помилкова, з огляду на її обставини, юридична кваліфікація прокурором та судами попередніх інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387, 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки суду по суті спору, до неправильного вирішення справи.

Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

З урахуванням наведеного та правильно встановленого судами першої та апеляційної інстанцій факту належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України.

Такі висновки щодо належного способу захисту порушеного права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказала, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що мотивувальну та резолютивну частини рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про витребування та передання територіальній громаді спірної земельної ділянки слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Виходячи з наведеного, доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.

Подібні висновки у спорі щодо земельної ділянки водного фонду Верховний Суд зробив у постановах від 09 березня 2021 року в справі № 310/228/15-ц (провадження № 61-6293св19) та від 23 червня 2022 року в справі № 357/14272/19 (провадження № 61-6435св21).

Щодо оцінки судами наявності підстав для втручання у право на мирне володіння майном

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "«East/West Alliance Limited» проти України" від 23 січня 2014 року).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У справі, яка переглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогами щодо визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та повернення спірної земельної ділянки із володіння відповідачів є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення громаді земельних ділянок. «Суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити їх природній стан, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.

Заволодіння приватними особами земельними ділянками водного фонду в порушення вимог чинного законодавства може зумовити конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційним правом всіх інших осіб на безпечне довкілля, збереження прибережної зони для облаштування і використання місць відпочинку, відкритих для всіх, а тому втручання держави у приватні права осіб переслідує законну мету.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14 (пункт 117), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 124)).

Загальний суспільний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом особи, яка заволоділа такою ділянкою з метою індивідуального дачного будівництва.

Відповідачі у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що вона перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння територіальної громади з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів їх добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність.

Зважаючи на викладене, втручання у права відповідачів Верховний Суд вважає таким, що відповідає принципу пропорційності та не свідчить про порушення гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції права особи мирно володіти своїм майном.

Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України Верховний Суд відхиляє, оскільки позовна давність не застосовується до негаторного позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Суди першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки та передання її територіальній громаді помилково застосували приписи статей 387, 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Мінченко Яни Вячеславівни задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року в частині вирішення вимог про витребування земельної ділянки та передачу її територіальній громаді змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а абзац четвертий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у наступній редакції:

«Зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повернути земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, яка знаходиться на АДРЕСА_1 територіальній громаді м. Бердянська».

В іншій частині рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров В. В. Сердюк