Ухвала

від 29.06.2016 по справі 310/245/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 310/245/15 Головуючий у 1 інстанції: Полянчук Б.І.

Провадження № 22-ц/778/1911/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Спас О.В.,

суддів: Онищенка Е.А.,

ОСОБА_2,

при секретарі Бабенко Т.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4

на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року

у справі за позовом Бердянського місцевого прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, зобов'язання здійснити дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

14 січня 2015 року Бердянський місцевий прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, зобов'язання здійснити дії.

В позові зазначав, що проведеною прокурорською перевіркою встановлено, що п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року сімдесят дев'ятої сесії V скликання «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,1га, розташовану по вул. Курортна, 110-е у м. Бердянську для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_6 видано державний акт на право власності на земельну ділянку по вул. Курортна, 110-е у м. Бердянську, серії ЯК №911815, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096. Проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_6 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства. Спірна земельна ділянка у відповідності до ст. 51 ЗК України відноситься до земель рекреаційного призначення. У порушення вимог ст. ст. 51, 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України, ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» проект відводу земельної ділянки не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації. У зв'язку з виявленням численних порушень вимог земельного та містобудівного законодавства позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_6 зазначеної земельної ділянки 01.06.2010 року та 22.03.2011 року були відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянськ та управлінням архітектури та містобудування Бердянської міської ради відповідно, а також головою Запорізької обласної державної адміністрації 16.04.2010 року винесено розпорядження № 101 про необхідність скасування Бердянською міською радою висновків, наданих з 20.05.2009 року, стосовно відведення земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво на територіях рекреаційного призначення. На підставі постанови прокурора від 08.12.2014 року, винесеної в межах кримінального провадження № 12014080130005963, приватним підприємством «Азовгеопроект» проведено геодезичне дослідження розташування спірної земельної ділянки відносно урізу води Азовського моря. Результати вказаного дослідження оформлено у вигляді ситуаційної схеми, відповідно до якої виділена ОСОБА_6 земельна ділянка знаходиться в межах міста Бердянська, на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а саме на відстані 503,5м від урізу води Азовського моря, що порушує ст.ст. 84, 88, 90 ВК України, ст. 59 ЗК України та унеможливлює відведення такої земельної ділянки та передачу її в приватну власність. Зазначене також підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08.05.2013 року, матеріалами проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки. У затвердженому оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року проекті землеустрою розміри і межі прибережної захисної смуги Азовського моря не враховано, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки, оскільки порушує п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України від 05.11.2004 року № 434. Рішенням Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року порушено вимоги містобудівного законодавства, оскільки генеральним планом м. Бердянська, затвердженого рішенням Бердянської міської ради № 8 від 25.06.2009 року, за адресою виділеної ОСОБА_6 земельної ділянки передбачено лише розміщення частково території зелених насаджень спеціального призначення та частково створення магістралі загальноміського значення, що зазначено також у листі виконавчого комітету Бердянської міської ради від 12.12.2014 року. Відповідно до проектних рішень Генерального плану міста будівництво дачних районів в межах міста Бердянська не передбачено, а п. 3.39 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень» передбачена заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах. Бердянська міська рада під час прийняття рішення № 41 від 25.02.2010 року порушила вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства, що вказує на протиправність дій міської ради, а тому зазначене рішення є незаконним. Спірна земельна ділянка розташована на території Бердянської коси та передана у власність з порушенням ст. ст. 58, 59, 60 ЗК України та ст. ст. 88, 90 ВК України при відсутності затвердженої містобудівної документації м. Бердянська.

Далі прокурор вказує, що проект відводу земельної ділянки, всупереч вимогам ст. ст. 51, 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України, ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації. Оскільки, спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Азовського моря та належить до земель водного фонду, то вона не може бути передана у приватну власність особі. Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 та ОСОБА_5 05.07.2013 придбали у ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу земельну ділянку площею 0,1га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, посвідчену оспорюваним державним актом. Оскільки п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» є незаконним, тому ОСОБА_6 не набув у встановленому законом порядку право власності на спірну земельну ділянку, та не будучи її власником, не мав права на її відчуження ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Посилаючись на зазначені обставини прокурор просив суд визнати незаконними та скасувати п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на земельну ділянку площею 0,01га, виданий на ім'я ОСОБА_6 для ведення індивідуального дачного будівництва по вул. Курортна, 110-е у м. Бердянськ, витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_5 спірну земельну ділянку та передати її територіальній громаді м. Бердянська.

Ухвалою від 10.02.2016 року Бердянського місцевого прокурора залучено до участі у справі як правонаступника Бердянського міжрайонного прокурора.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано п. 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області №41 від 25.02.2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок». Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК №911815 на земельну ділянку площею 0,1га, виданого на ім'я ОСОБА_6 для ведення індивідуального дачного будівництва по вул. Курортна, 110-е у місті Бердянську. Витребувано з володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_5 земельну ділянку вартістю 94240,00 грн., площею 0,1га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, яка знаходиться по вул. Курортній, 110-е в м. Бердянську Запорізької області та передати її територіальній громаді м. Бердянська.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Надійшли заперечення прокурора, який вважає доводи апеляційної скарги безпідставними і просить про її відхилення та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_4, яка підтримала доводи апеляційної скарги, ОСОБА_5, який погодився з доводами апеляційної скарги та їх підтримав, прокурора Свинаренка Р.В., який не вбачив підстав для задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом першої інстанції встановлені такі обставини.

П.п. 5, 5.12 рішення Бердянської міської ради №41 від 25.02.2010 року затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_6 у власність земельну ділянку площею 0,1га в м. Бердянську по вул. Курортна, 110-е, для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

На підставі зазначеного вище рішення ОСОБА_6 був виданий державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на зазначену вище земельну ділянку.

Відповідно до Генерального плану міста Бердянська, що затверджений рішенням шістдесят восьмої сесії Бердянської міської ради п'ятого скликання від 25.06.2009р. №8 земельна ділянка, що розташована по вул. Курортна, 110-е у м. Бердянську, розміщується частково на території зелених насаджень спеціального призначення та частково на території, передбаченій для створення магістралі загальноміського значення, що поєднує собою Пролетарський проспект, вул. Курортну та вул. Макарова.

Згідно ситуаційної схеми відстань від земельної ділянки, розташованої по вул. Курортна, 110-е у м. Бердянську, до урізу води заливу Азовського моря складає 503,5м.

Згідно акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08.05.2013 року Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області, зазначена вище земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка не запланована для індивідуального дачного будівництва, проект відведення затверджений без розробки містобудівного обґрунтування об'єкту, не встановлені містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки. Крім того будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах, згідно п. 3.39 ДБН «Планування і забудова міських і сільських поселень» не допускається.

Під час апеляційного розгляду встановлено, що суд першої інстанції з дотриманням вимог ст. ст. 212 - 215 ЦПК України належно оцінив надані сторонами докази, виконав вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно з законом, вирішивши питання наявності обставин, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, суті правовідносин, що випливають із встановлених обставин, правильно застосував правові норми до цих правовідносин і дійшов вірного висновку про задоволення позову.

Колегія суддів вбачає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права для вирішення справи.

Суд вірно зазначив, що згідно ст. 88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Частиною 1 ст. 90 ВК України визначено, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

У порушення п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України 5 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2004 року, при відведенні спірної земельної ділянки не враховано наявність прибережної захисної смуги, хоча вказаним порядком передбачено, що у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок, нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації.

На час прийняття спірного рішення Бердянської міської ради було наявне рішення Бердянської міської ради № 11 від 10.12.2004 р., яким була встановлена 40-метрова прибережна захисна смуга вздовж Азовського моря в межах міста Бердянська, але вказане рішення було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2010 року ( а.с.18-19), тому є недійсним і не породжує правових наслідків з моменту його прийняття.

Відсутність у проекті землеустрою урахування відповідно до ст. 60 ЗК України розмірів і меж прибережної захисної смуги Азовського моря унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно зі статтями 19,20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із ч.2ст. 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з ч. 1ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Діючим законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так,стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до ч.4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта ст. 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями1,88-90 ВК України.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.

Наведені висновки рішення суду першої інстанції ґрунтуються на висловленій Верховним Судом України правовій позиції згідно постанов від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014р. у справі №6-206цс14, яка має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права у відповідності до ст. 360-7 ЦПК України.

Підстав відступити від цієї правової позиції колегія суддів апеляційного суду не вбачає.

Доводи апеляційної скарги, що позов пред'явлений не в інтересах держави, що прокурор не мав права на його пред'явлення, що неправильно визначення судом положень закону щодо прибережної захисної смуги не мають свого підтвердження.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності.

В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у даній справі, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_5 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання захисту суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для застосування ст.388 ЦК України та витребування земельної ділянки у відповідачів спростовані під час апеляційного розгляду справи.

Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_5 на користь держави відповідає критерію законності: витребування з їх власності земельної ділянки відповідає ст. 153 ЗК України, ст. 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб'єктів звернення в правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

Доводи апеляційної скарги щодо невідповідності рішення суду ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практиці Європейського суду з прав людини не мають свого підтвердження.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У даній справі, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені обставини та правові норми, які підлягають застосуванню, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_5 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності при передачі земельної ділянки ОСОБА_6 порушень Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» та відсутності порушень містобудівного законодавства, правомірності набуття права власності ОСОБА_6 не спростовують висновки рішення суду першої інстанції, оскільки встановлено, що передача у приватну власність спірної земельної ділянки для дачного будівництва законодавством не передбачена (ст.88,90 ВК України, ст.ст. 59, 60, 84 ЗК України).

Доводи апеляційної скарги щодо безпідставного незастосування судом першої інстанції наслідків пропуску строку позовної давності не знайшли свого підтвердження.

З матеріалів справи вбачається, що позов пред'явлений 14.01.2015р.

За положеннями пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» встановлено трирічний строк з дня набрання чинності цим Законом (15 січня 2012р.) для звернення особи до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

У даній справі, вимоги прокурора скеровані на захист права власності держави на землю з боку органу місцевого самоврядування. За таких обставин відсутні підстави вважати, що прокурором, який діє за п. 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», пропущено строк позовної давності.

Доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_7 про час і місце судового засідання, порушення права на участь у судовому засіданні не мають свого підтвердження.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_5, які мешкають за межами України повідомлялися про час і місце судового засідання у порядку с.7 ст.76 ЦПК України.

Проте, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (двічі) до уповноважених закордонних судів не з'явилися, що свідчить про ухилення від виконання ними процесуальних обов'язків та зловживання своїми процесуальними правами.

Крім того, відповідач ОСОБА_3 належно оформленою та посвідченою довіреністю від 16.04.2015р. уповноважила ОСОБА_4, яка наразі приймає учать у розгляді справи, вести від її імені справи у судових установах, що відповідає ст.38 ЦПК України, за якою сторона має право брати участь у справі через представника.

Доводи апеляційної скарги щодо непроведення судом експертизи з питання чи знаходилася на час надання у власність ОСОБА_6 спірна земельна ділянка у прибережній захисній смузі не можуть спростувати висновки рішення суду, виходячи з тих обставин, що вказана експертиза не віднесена ст.145 ЦПК України до обов'язкових, а клопотання про її призначення у суді першої інстанції не порушувалося.

Інших доводів правового змісту апеляційна скарга не містить.

Колегією суддів при вирішенні даної справи на підставі ст.360-7 ЦПК України враховані правові позиції та правові висновки постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015р. у справі №6-2510цс15.

При розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Немає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий:

Судді: