Рішення

від 27.10.2022 по справі 917/830/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2022 Справа № 917/830/22

Господарський суд Полтавської області у складі судді Ківшик О.В., секретар судового засідання Костандян О.В., розглянувши справу № 917/830/22

за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кондитерська фабрика "Ласощі "Ням-Ням", вул. Ударників, б. 54, м. Дніпро, Дніпропетровська обл., 49000

до відповідача Фізичної особи - підприємця Букша Катерини Валентинівни, АДРЕСА_1

про стягнення 92 036,99 грн

Без виклику учасників справи,

ВСТАНОВИВ:

02.08.2022 року до Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Кондитерська фабрика "Ласощі "Ням-Ням" до Фізичної особи - підприємця Букша Катерини Валентинівни про стягнення 92 036,99 грн. заборгованості, що виникла внаслідок неналежного виконання останнім умов укладеного 21.01.2022 р. між сторонами Договору поставки № 21-01-22.

Викладені в позовній заяві вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач не здійснив оплату отриманих товарів у визначений Договором строк, чим порушив умови господарського зобов`язання, встановлені зазначеним договором та законом.

На підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивач надав наступні докази : копія Договору поставки № 21-01-22 від 21.01.2022 року; копії видаткової накладної № 1441 від 03.02.22 року та видаткової накладної № 1440 від 03.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 1645 від 07.02.22 року та видаткової накладної № 1646 від 07.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 1644 від 07.02.22 року та видаткової накладної № 1817 від 10.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 1818 від 10.02.22 року та видаткової накладної № 1819 від 10.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 2045 від 14.02.22 року та видаткової накладної № 2046 від 14.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 2048 від 14.02.22 року та видаткової накладної № 2047 від 14.02.22 року (зворот); копії видаткова накладна № 2044 від 14.02.22 року та видаткової накладної № 2212 від 17.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 2213 від 17.02.22 року та видаткової накладної № 2407 від 21.02.22 року (зворот); копії видаткової накладної № 2408 від 21.02.22 року та видаткової накладної № 2409 від 21.02.22 року (зворот); копія видаткової накладної № 2410 від 21.02.2022 року; копія Договору про надання професійно - правничої допомоги, детальний розрахунок вартості гонорару; копія рахунку на оплату від 27.07.2022 року, копія платіжного доручення від 27.07.22 року № 489; копія Виписка з ЄДРПОУ АО «Радник», копія ордеру, копія свідоцтва адвоката.

Відповідач позовні вимоги не визнає з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість.

На підтвердження заперечень проти позову відповідач надав наступні докази : копія Договору про надання правової допомоги, копія Свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю, дані з інформаційної бази OpenDataUA.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.08.2022 року справу № 917/830/22 розподілено судді Ківшик О.В.

Суд ухвалою від 03.08.2022 прийняв позовну заяву до розгляду і відкрив провадження у справі, ухвалив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).

19.09.2022 до суду надійшов відзив на позовну заяву вх № 5930, відповідно до якого представник відповідача зазначає наступне:

- відповідач Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022 не підписував, тобто дії спрямовані на виникнення чи схвалення відповідних правовідносин не вчинялись, а тому відповідач стверджує, що Договір поставки №21 -01 -22 від 21.01.2022 р. є нікчемним та таким, що не породжує жодних правових наслідків для ФОП Букша К.В.;

- ФОП Букша К.В. 12.11.2020 припинила свою діяльність;

- відповідач не погоджується з заявленим позивачем до стягнення з відповідача розміром витрат на професійну правничу допомогу, обґрунтовуючи тим, що заявлений розмір не є співрозмірним зі складністю справи, ціною позову та наданим адвокатом обсягом послуг.

У прохальній частині відзиву на позов відповідач у відзиві просить суд :

1) поновити строк для надання відзиву на позовну заяву та заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження;

2) провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначи ти підготовче засідання;

3) зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Кондитерська фабрика «Ласощі «Ням-Ням» направити до суду оригінал Договору поставки № 21-01-22 від 21.01.2022 року;

4) відмовити у задоволенні позовних вимог Товариству з обмеженою відповідальністю «Кондитерська фабрика «Ласощі «Ням-Ням» в повному обсязі;

5) стягнути понесені відповідачем ви грати на правову допомогу.

При вирішенні заявлених представником відповідача клопотань суд виходив з наступного.

В обґрунтування заяви про поновлення строку для надання відзиву на позовну заяву та заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження відповідач посилається на те, що ухвала суду по даній справі від 03.08.2022 була отримана відповідачем на електронну адресу тільки 01.09.2022, а позовна заява взагалі не надходила на адресу Відповідача (з її змістом Відповідач зміг ознайомитись під час ознайомлення з матеріалами справи №917/830/22 в Господарському суді Полтавської області тільки 05.09.2022).

Відповідно до ч. 2 ст. 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Розглянувши заяву відповідача про поновлення строку для подачі відзиву на позовну заяву та заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження, та враховуючи приписи ГПК України, суд дійшов висновку що причини пропуску для подання відповідачем вищезазначених заяв є поважними, а тому наявні підстави для поновлення відповідачу процесуального строку встановленого судом для подачі відзиву на позовну заяву та заяви та заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження. Суд клопотання про поновлення відповідачу процесуального строку встановленого судом для подачі відзиву на позовну заяву та заяви та заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження задовольняє.

Суд відмовляє в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження керуючись наступним.

Частиною 1 ст. 12 ГПК України встановлено, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:

1) наказного провадження;

2) позовного провадження (загального або спрощеного).

Згідно з ч. 3 ст. 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до частин 1-3 ст. 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Згідно з ч. 5 ст. 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є:

1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки дана справа є малозначною в силу закону (п. 2 ч. 5 ст. 12 ГПК України) та підлягає розгляду виключно за правилами спрощеного провадження, у суду відсутні підстави для її розгляду в порядку загального позовного провадження.

Відповідач у відзиві просить суд витребувати у позивача в порядку ст. 91 ГПК України оригінал Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022.

В обґрунтування даного клопотання відповідач посилається на те, що для спростування факту підписання відповідачем Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022 року останній має намір заявити клопотання про проведення відповідної експертизи (оригінал договору е необхідною передумовою для призначення почеркознавчої експертизи).

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку що дане клопотання не підлягає задоволенню за наступного мотивування.

Згідно ст. 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до п. 5.26 ДСТУ 4163-2020 "Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів", затвердженого наказом Державного підприємства "Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості" (ДП "УкрНДНЦ") від 01 липня 2020 року № 144, що є чинним з 01 вересня 2021 року, відмітка про засвідчення копії документа складається з таких елементів: слів "Згідно з оригіналом" (без лапок), найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її власного імені та прізвища, дати засвідчення копії.

На виконання приписів ч. 2 ст. 164 ГПК України позивач залучив в додатки до позову, зокрема, копію Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022, яка засвідчена наступним чином : Згідно з оригіналом, особа яка засвідчувала копію - адвокат Чіп Я.М., особистий підпис особи, яка засвідчувала копії, та дата засвідчення копій 27.07.2022.

Тобто, наявна у матеріалах справи копія Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022 завірена належним чином.

Крім того, клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи відповідачем не заявлено, строк на заявлення такого на час винесення рішення закінчився.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що суд не вбачає підстав для призначення почеркознавчої експертизи, відсутні підстави для витребування у позивача оригіналу вищезазначеного Договору.

12.10.2022 від представника позивача на електронну адресу суду надійшла відповідь на відзив вх № 7366 (скріплена кваліфікованим електронним підписом представника позивача), у яких наводить спростування доводів відповідача.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення (ч. 4 ст. 240 ГПК України). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 240 ГПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 233 ГПК України дане рішення прийнято, складено та підписано в нарадчій кімнаті.

Розглянувши подані документи і матеріали, дослідивши докази і письмові пояснення, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

21.01.2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Кондитерська фабрика "Ласощі "Ням-Ням" та Фізичною особою - підприємцем Букша Катериною Валентинівною укладено договір поставки № 21-01-22 (далі - Договір, а.с. 5-6).

У договорі сторони, зокрема, узгодили наступне :

- Постачальник зобов`язується в порядку та троки, визначені даним Договором, поставити та передати товар у власність Покупця «Кондитерські вироби» (далі - товар), а Покупець зобов`язується прийняти товар та оплатити його, на умовах визначених даним Договором (п. 1.1. Договору);

- поставка кожної партії Товару здійснюється на підставі рахунків на оплету Покупця, протягом 5 (п`яти) робочих днів з моменту отримання Постачальником 100% передоплати за таку партію Товару, або Покупець зобов`язується оплатити партії Товару протягом 14 (чотирнадцяти) днів з дня отримання товару, якщо додатково не будуть узгоджені інші умови (п. 3.1 Договору);

- Товар вважається переданим з моменту оформлення шляхом відмітки про його отримання на екземплярі Накладної (Специфікації) за допомогою підпису представника Покупця, оформленій відповідно до діючого законодавства України (п. 3.3 Договору);

- оплата за Товар здійснюється Покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Постачальника на умовах 100% передоплати на підставі виставленого рахунку, або протягом 14 днів з дня отримання товару, якщо додатково не будуть узгоджені інші умови (п. 5.1 Договору).

На виконання умов Договору, позивач поставив, а відповідач прийняв впродовж лютого 2022 року товар на загальну суму 92 036,99 грн., що підтверджується наступними видатковими накладними, які підписані представниками сторін та скріплені печатками сторін (копії наявні у матеріалах справи, а.с. 7-16).

В порушення умов Договору відповідач не здійснив оплату отриманого товару.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 92 036,99 грн. заборгованості, що виникла внаслідок неналежного виконання останнім умов укладеного 21.01.2022 р. між сторонами Договору поставки № 21-01-22.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правочин за приписами ст. 204 Цивільного кодексу України є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Положеннями статей 627, 628 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами частини 1 статті 67 Господарського кодексу України унормовано, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Враховуючи правову природу укладеного договору, кореспондуючи права та обов`язки його сторін, суд дійшов висновку, що оцінка правомірності заявлених вимог має здійснюватись з урахуванням приписів законодавства, які регламентують правовідносини з поставки.

Частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України визначено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у обумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою ст. 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України та ст. 202 Господарського кодексу України господарське зобов`язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов`язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не почав його виконувати або не виконав його у строк, встановлений договором.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач виконав зобов`язання за вищезазначеним Договором щодо здійснення ним поставки товару. Відповідач в порушення прийнятих на себе зобов`язань за вказаним Договором не оплатив отриманий товар, заборгованість останнього складає 92 036,99 грн.. Дана обставина відповідачем не спростована.

У запереченні проти позову, відповідач посилається на те, що оскільки він Договору поставки №21-01-22 від 21.01.2022 не підписував, тобто дії спрямовані на виникнення чи схвалення відповідних правовідносин ним не вчинялись, а тому Договір поставки №21-01-22 від 21.01.2022 року є нікчемним та таким, що не породжує жодних правових наслідків для ФОП Букша К.В..

Дані твердження відповідача судом як правомірні не оцінюються за наступного мотивування.

Відповідно до ст. 181 ГК України Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 по справі 338/180/17 зазначено, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.

Як зазначає позивач, 21.01.2022 між ним та відповідачем було досягнуто згоди про укладання Договору поставки у спрощеній формі шляхом обміну сканованих примірників цього договору (за звичаями ділового обороту). Договір був прийнятий до виконання замовлень із виготовлення та поставки кондитерської продукції, яка в подальшому отримувалась відповідачем на підставі видаткових накладних. Дані обставини відповідачем не спростовані.

Отже, отримання відповідачем замовленої ним кондитерської продукції від позивача, свідчить про виконання Договору та необґрунтованість доводів відповідача щодо неукладеності та недійсності Договору.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Матеріалами справи підтверджуються, що позивач передав відповідачеві товар, засвідчуючи це відповідач розписався та проставив печатку на видаткових накладних (копії наявні у матеріалах справи). Даний факт відповідачем не спростовується.

Відповідачем не надано суду жодних доказів, що підтверджують факт виконання своїх зобов`язань з оплати отриманого Товару, пред`явлення претензій щодо його якості та кількості, неотримання Товару за вказаними накладними.

Згідно з ч. 1 ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до с. 79 ГПК України стандарт доказування підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з уведенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тобто, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж ні.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний (п. 6.19, 6.20 постанови Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/11534/18).

Суд оцінює надані позивачем докази на підтвердження наявності господарських відносин з відповідачем щодо поставки йому товару більш вірогідними, аніж посилання відповідача про неукладеність та недійсність Договору, та як наслідок відсутність жодних правових наслідків і зобов`язань з боку відповідача перед позивачем.

Стосовно посилань відповідача стосовно того, що ФОП Букша К.В. 12.11.2020 втратив статус суб`єкта підприємницької діяльності суд зазначає наступне.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її обов`язок виконання зобов`язань не припиняється, а продовжує існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Відтак з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 по справі № 904/1083/18.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Згідно із ч. 2-3 ст.13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч.1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом досліджено всі докази, наявні у матеріалах справи.

Допустимих доказів в спростування зазначеного чи будь-яких інших обґрунтованих заперечень по суті спору відповідач суду не надав.

Отже, з аналізу наведених норм права та поданих доказів, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 92 036,99 грн заборгованості, підтверджені документально та нормами матеріального права, відповідачем не спростовані, а тому підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить із наступного.

У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Позивачем також заявлено до стягнення 8 000,00 грн витрат на правову допомогу.

На підтвердження отримання професійної правової допомоги позивач надав копії : Договору про надання професійно - правничої допомоги, детальний розрахунок вартості гонорару; рахунку на оплату від 27.07.2022 року, платіжного доручення від 27.07.22 року №489; Виписка з ЄДРПОУ АО «Радник», ордеру, свідоцтва адвоката.

Щодо відшкодування витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

За пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

Аналогічна правова позиція викладена додатковій у постанові Великої Палати Верховного суду у справі № 910/12876/19 від 15 червня 2022 року.

Крім того, у даній постанові суд дійшов висновку, що поряд з вищевикладеним чинним процесуальним законодавством визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В цілому нормами процесуального законодавства (ч. 4 ст. 126 та ч. 5 ст. 129 ГПК України) передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті ст. 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

Отже, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідач у відзиві на позов просить суд зменшити розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу, обґрунтовуючи тим, що заявлений розмір не є співрозмірним зі складністю справи, ціною позову та наданим адвокатом обсягом послуг.

Суд не оцінює як правомірні доводи відповідача, оскільки вказані вище твердження є неаргументованими, жодним доказом чи розрахунком не підтверджені.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Аналогічну правову позицію викладено у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, постановах від 22.11.2019 року у справі № 910/906/18, від 04.06.2020 року у справі № 906/598/19 та від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17.

Отже, матеріалами справи підтверджуються понесення позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 8 000,00 грн..

З огляду на надані докази, суд дійшов висновку, що розмір адвокатських витрат в сумі 8 000,00 грн. є підтверджений матеріалами справи, співрозмірним наданому об`єму адвокатських послуг, тому витрати на професійну правничу допомогу з урахуванням приписів п. 9 ст. 129 ГПК України підлягають стягненню з відповідача.

Керуючись статтями 129, 231-233, 236, 237-238, 240, 252 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Букша Катерини Валентинівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кондитерська фабрика "Ласощі "Ням-Ням" (вул. Ударників, б. 54, м. Дніпро, Дніпропетровська обл., 49000, ідентифікаційний код юридичної особи за ЄДРПОУ 44414816) 92 036,99 грн заборгованості, 8 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 2 481,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ із набранням рішенням законної сили.

Рішення підписано 27.10.2022 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).

Суддя О.В.Ківшик