Постанова

від 12.10.2022 по справі 758/5742/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

місто Київ

справа № 758/5742/20

провадження № 61-871св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження

касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року та додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року, постановлені суддею Гребенюком В. В., постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Суханової Є. М., Гуля В. В., Олійника В. І.,

касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року про залишення заяви без розгляду, постановлену суддею Гребенюком В. В., та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Суханової Є. М., Гуля В. В., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача по суті спору

ОСОБА_1 у травні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором безвідсоткової позики від 17 грудня 2019 року

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 17 грудня 2019 року він з відповідачем уклав договір безпроцентної позики грошей, згідно з умовами якого передав ОСОБА_2 у борг грошові кошти в розмірі 6 152 854, 00 грн, що становило еквівалент 235 000, 00 євро, а той зобов`язався повернути суму еквівалентну 235 000, 00 євро за курсом НБУ на день повернення грошової суми до 28 лютого 2020 року.

Оскільки відповідач свої зобов`язання зі своєчасного повернення боргу не виконав, ОСОБА_1 з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики в розмірі 9 220 647, 74 грн, що складається із боргу за сумою позики в розмірі 7 628 593, 50 грн, пені в розмірі 1 365 518, 24 грн, 3 % річних в розмірі 111 927, 72 грн та інфляційних втрат в розмірі 114 608, 28 грн.

Стислий виклад позиції відповідача по суті спору

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору

Рішенням від 07 жовтня 2020 року Подільський районний суд міста Києва позов ОСОБА_1 задовольнив.

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 7 542 124, 88 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 350, 80 грн.

Суд першої інстанції обґрунтував своє рішення тим, що за умовами пункту 1 договору позики позикодавець передав, а позичальник прийняв грошові кошти. У пункті 12 договору зазначено, що свідки підтверджують факт передачі позикодавцем грошових коштів позичальнику. Врахувавши те, що обидва примірники договору (надані позивачем і відповідачем) містять підписи відповідача, свідків і факт підписання договору відповідач не спростовує, суд вважав встановленим факт передачі грошових коштів ОСОБА_1 ОСОБА_2 та, відповідно, факт виникнення боргових зобов`язань у відповідача перед позивачем.

ОСОБА_1 12 жовтня 2020 року надіслав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення щодо позовних вимог, в якій зазначив, що суд під час ухвалення рішення не врахував заяву про збільшення розміру позовних вимог, тому просив стягнути з відповідача суму боргу в розмірі 9 220 647, 74 грн.

Додатковим рішенням від 19 жовтня 2020 року Подільський районний суд міста Києва частково задовольнив заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення.

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором безпроцентної позики грошей від 17 грудня 2019 року у розмірі 1 502 061, 47 грн. У задоволенні іншої частини вимог про ухвалення додаткового рішення суд відмовив.

Суд першої інстанції врахував заяву про збільшення розміру позовних вимог, встановив розбіжність між офіційним курсом НБУ до євро, встановленим станом на 25 серпня 2020 року, та курсом, за яким позивач розрахував основну суму боргу та здійснив подальші розрахунки пені, 3 % річних, інфляційних втрат. Також суд врахував, що умовами договору позики сторони визначили, що позичальник бере на себе зобов`язання повернути кошти в тому ж розмірі (в еквіваленті до євро), тому нарахована позивачем сума інфляційних втрат стягненню з відповідача не підлягає, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені застосуванням еквівалента іноземної валюти. Отже, стягненню з відповідача підлягає загальна сума заборгованості (з урахуванням збільшення позовних вимог) в розмірі 9 044 186, 35 грн, а саме: 7 576 776, 00 грн основного боргу, 1 356 242, 90 грн пені, 111 167, 45 грн 3 % річних. З огляду на те, що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року з відповідача стягнуто 7 542 124, 88 грн, суд першої інстанції виснував, що додатковому стягненню підлягає різниця між 9 044 186, 35 грн та зазначеною сумою, тобто 1 502 061, 47 грн.

Постановою від 24 листопада 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про неспростування відповідачем факту передачі йому грошових коштів позивачем та, відповідно, факту виникнення у нього боргових зобов`язань перед позивачем. Також апеляційний суд зазначив, що доводи ОСОБА_2 зводяться до переоцінки доказів, які були досліджені та оцінені судом першої інстанції з додержанням норм процесуального права.

Стислий виклад позиції позивача щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Позивач 07 жовтня 2020 року подав до суду заяву в порядку частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в якій зазначив, що докази, які підтверджують розмір судових витрат, будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення судом рішення у справі.

12 жовтня 2020 року позивач надіслав до суду заяву про долучення до матеріалів справи доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко Аллою Ігорівною, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь зазначені витрати в розмірі 52 000, 00 грн.

Також ОСОБА_1 12 жовтня 2020 року надіслав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про судові витрати, в якій зазначив, що станом на 14 серпня 2020 року розмір витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко» становить 134 800, 00 грн, втім підготувати та подати документи, які підтверджують весь обсяг робіт (наданих послуг) і витрат, понесених позивачем, у п`ятиденний строк, встановлений судом, не має можливості, тому просив суд продовжити на десять календарних днів строк для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат.

26 жовтня 2020 року позивач подав до суду доповнення до останньої заяви, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 понесені станом на 09 жовтня 2020 року витрати на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», в розмірі 394 703, 76 грн.

Стислий виклад позиції відповідача щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

ОСОБА_2 заперечував проти розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на те, що позивач не подав до суду належних доказів понесення таких витрат у встановлений процесуальним законом строк. Також зазначав про неспівмірність розміру судових витрат, зазначеного у доповненнях до заяви про ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про судові витрати.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Ухвалою від 29 жовтня 2020 року Подільський районний суд міста Києва заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу залишив без розгляду.

Суд першої інстанції щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., зазначив, що позивач не подав у встановлений судом строк докази щодо фактичного понесення ним цих витрат. Стосовно стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», суд наголосив, що позивач подав докази з порушенням встановленого судом строку, а поважних причин для поновлення цього процесуального строку суд не встановив.

Постановою від 24 листопада 2021 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року про залишення заяви без розгляду - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про залишення заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогубез розгляду на підставі частини восьмої статті 141 ЦПК України. Також апеляційний суд зробив висновок, що витрати на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», в сумі 394 703, 78 грн, не є співмірними зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами) та витраченим на це часом, а також значенням справи для сторони. Додатково суд врахував, що сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку виконаних адвокатом послуг. З наведених підстав апеляційний суд вважав, що зазначена заява не підлягає задоволенню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги відповідача

ОСОБА_2 19 січня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року та додаткове рішення цього суду від 19 жовтня 2020 року, а також постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 442/8157/15-ц, від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, а також у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження

№ 61-42915св18);

- суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання про призначення у справі технічної експертизи документа, судової психологічної експертизи, допит відповідача як свідка, долучення до матеріалів справи електронних доказів, витребування доказів;

- суд апеляційної інстанції не дослідив докази, надані до апеляційного суду.

Узагальнений виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані ним судові рішення - без змін.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги позивача

ОСОБА_1 14 січня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року та ухвалену за наслідками її перегляду постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., у розмірі 52 000, 00 грн, та адвокатами Адвокатського об`єднання «Саєнко Харенко», у розмірі 394 703, 78 грн.

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-17688св20);

- суд апеляційної інстанції необґрунтовано послався на неспівмірність розміру витрат на професійну правничу допомогу щодо витраченого часу та складності справи;

- суд першої інстанції не розглянув клопотання про продовження строку на подання доказів на підтвердження обсягів наданої правничої допомоги.

Узагальнений виклад позиції відповідача

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від ОСОБА_2 до Верховного Суду не надійшов.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 18 лютого 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою від 31 березня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року, додаткового рішення цього суду від 19 жовтня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та відмовив у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року.

Ухвалою від 27 вересня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційних скарг та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в судових рішеннях по суті спору

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 17 грудня 2019 року ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір безпроцентної позики грошей, за умовами якого позикодавець передав у власність, а позичальник прийняв грошові кошти в розмірі 6 152 854, 00 грн, що становило еквівалент 235 000, 00 євро, та зобов`язався повернути суму, еквівалентну 235 000, 00 євро за курсом НБУ на день повернення грошової суми до 28 лютого 2020 року.

Відповідач свої зобов`язання щодо своєчасного повернення боргу не виконав.

Відповідно до розрахунку заборгованості станом на 25 серпня 2020 року розмір основної суми боргу становить 7 628 593, 50 грн, розмір пені - 1 365 518, 24 грн, розмір 3 % річних - 111 927, 72 грн, розмір інфляційних втрат - 114 608, 28 грн, загальна сума заборгованості становить 9 220 647, 74 грн.

Право, застосоване судом щодо вирішення спору по суті

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Згідно з частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, про що зазначено в частині першій статті 1050 ЦК України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_2 щодо вирішення спору по суті

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У справі, що переглядається, відповідач визнає факт підписання двох примірників договору про надання позики, водночас заперечує, що підписання договору відбулося одночасно з позивачем, у його присутності, а також заперечує, що за договором відбулася фактична передача грошових коштів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики.

За правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року

у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, який застосований судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення, про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

У пункті 1 договору безпроцентної позики грошей від 17 грудня 2019 року зазначено, що позикодавець передав у власність, а позичальник прийняв грошові коштив розмірі 6 152 854, 00 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ становить еквівалент 235 000, 00 євро.

Відповідно до пункту 12 зазначеного договору цей договір укладено за присутності двох свідків: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які засвідчують факт підписання договору безпосередньо позикодавцем та позичальником, підтверджують, що волевиявлення сторін договору є вільним і відповідає їх внутрішній волі, правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Свідки також підтверджують факт передачі позикодавцем грошових коштів позичальнику в сумі, яка визначена у пункті 1 договору.

Суд першої інстанції в судовому засіданні оглянув наданий позивачем оригінал зазначеного договору позики, який містить підписи сторін договору та свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Також суд оглянув наданий відповідачем оригінал договору позики, який містить підписи позичальника та свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Суд першої інстанції встановив, що оригінали примірників є аналогічними за змістом.

Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_4 повідомив, що позивач, відповідач, він та ОСОБА_3 були присутніми під час укладення договору, що відбулося вранці 17 грудня 2019 року. Скільки саме було примірників договору свідок не пам`ятав. ОСОБА_1 приніс гроші особисто, ОСОБА_2 перед підписанням договору перерахував гроші.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 повідомив, що 17 грудня 2019 року він був присутнім під час укладення договору позики між позивачем та відповідачем. Зазначений договір підписали позивач, відповідач, він та ОСОБА_4 , в переговорній кімнаті, вранці. Хто готував проєкт договору йому невідомо, договір укладався в декількох примірниках.

Отже, у справі, яка переглядається, договір позики укладений у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів до підписання договору його сторонами.

За встановлених обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини, що ґрунтуються на договорі позики, за умовами якого відповідач взяв грошові кошти у борг у позивача та зобов`язався їх повернути у строк, визначений у договорі, проте не виконав зобов`язання з повернення коштів у встановлений строк. Зазначений договір позики відповідач не оспорював та він не визнаний судом недійсним.

З наведених підстав Верховний Суд вважає правильними висновки судів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості, яка складається з суми отриманої відповідачем позики, пені та 3 % річних, нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, оскільки укладений сторонами письмовий договір позики є не лише доказом факту укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів, зокрема, щодо виконання позичальником умов договору позики, повернення (часткового повернення) боргу чи неправильності розрахунку заборгованості, відповідні докази ОСОБА_2 не подав, тому Верховний Суд не переглядає оскаржувані рішення в частині розрахунку заборгованості.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 442/8157/15-ц, від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, а також у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18).

Так, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 442/8157/15-ц зроблено висновок про те, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року

у справі № 6-1662цс17 зроблено висновок про те, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Тож розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

У постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року

у справі № 6-996цс17 зазначено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) зроблено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника. Розписка є документом, який боржник видає кредитору, підтверджуючи як укладення договору позики, так і його умови, а також засвідчуючи отримання певної грошової суми. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен зазначити про це у розписці, яку він видає. Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновок про те, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З- поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

У справах, наведених заявником у касаційній скарзі, спірні правовідносини стосувалися стягнення заборгованості за розписками, а у справі, що переглядається, спірні правовідносини виникли щодо виконання умов письмового договору позики, що підтверджує подібність згаданих правовідносин. Висновки, викладені судами першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі відповідача постановах, зокрема, висновкам про те, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначає, що за наявності у матеріалах справи письмового договору позики, але при наявності доказів того, що позикодавець на дату підписання договору перебував за межами України і фактично не міг надати позичальнику позику у готівковій формі, потрібно відступити від наведеної позиції Верховного Суду і не вважати встановленим факт передачі коштів лише на підставі наявності письмового договору позики.

Верховний Суд відхиляє зазначений довід касаційної скарги, оскільки заявник належно не обґрунтував необхідність відступлення від висновку про те, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Зазначений правовий висновок є усталеним та однозначно застосовується судами при вирішенні подібних спорів. Та обставина, що позикодавець у день укладення договору позики перетнув державний кордон, не виключає можливості того, що він не міг передати грошові кошти та підписати договір до того часу, як виїхав за межі України, оскільки конкретний час укладення договору позики в ньому не зазначений. У справі, що переглядається, відповідач підписав договір позики, чим засвідчив, що позивач передав йому грошові кошти у визначеному розмірі, а позичальник отримав ці кошти в борг на час підписання цього договору, що підтверджується змістом пунктів 1, 12 договору позики.

Також Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази, надані до суду апеляційної інстанції, з таких підстав.

У частині другій статті 389 ЦПК України зазначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Отже, нездійснення дослідження зібраних у справі доказів може бути підставою для скасування оскаржуваних рішень лише у разі, якщо Верховний Суд дійде висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Втім у справі, що переглядається, не підтвердилися доводи ОСОБА_2 про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також заявник не обґрунтував належним чином необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. На відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах відповідач в касаційній скарзі не посилався. За таких обставин його доводи щодо недослідження доказів не можуть бути підставою для перегляду у касаційному порядку та скасування оскаржуваних судових рішень.

Додатково Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив, зокрема, докази про упередженість суду першої інстанції і наявність підстав для задоволення заяви про відвід головуючого судді, а саме відповідь Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві від 06 жовтня 2020 року про те, що відеозапис з камер спостереження в приміщенні Подільського районного суду міста Києва зберігається приблизно десять днів, а відтак запис від 17 вересня 2020 року не зберігся.

Згідно з матеріалами справи 21 вересня 2020 року відповідач подав заяву про відвід судді Гребенюку В. В., обґрунтовану тим, що зі слів свідка ОСОБА_5 йому стало відомо, що між суддею Гребенюком В. В. та свідком ОСОБА_4 відбулося спілкування під час технічної перерви в судовому засіданні 17 вересня 2020 року.

Ухвалою від 21 вересня 2020 року Подільський районний суд міста Києва визнав необґрунтованим відвід головуючому судді Гребенюку В. В., заявлений відповідачем. Окремою ухвалою від 07 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, Подільський районний суд міста Києва зобов`язав уповноважених осіб Київської місцевої прокуратури № 7 внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відповідні відомості про кримінальне правопорушення відповідно до цієї окремої ухвали. Підставою для постановлення окремої ухвали стало те, що факти, викладені ОСОБА_5 в нотаріально посвідченій заяві, поданій до суду та в судовому засіданні, не підтвердилися.

Отже, посилання відповідача на упередженість судді Гребенюка В. В. не доведені належними, достатніми та допустимими доказами. Відповідь Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві від 06 жовтня 2020 року про те, що не зберігся запис із камер відеоспостереження від 17 вересня 2020 року, не є таким доказом. Крім того, 10 листопада 2020 року Подільський районний суд міста Києва надіслав на адресу Київської місцевої прокуратури № 7 протоколи судових засідань від 17 та 21 вересня 2020 року та CD-диск з відеозаписом приміщення Подільського районного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року, які будуть досліджені в межах кримінального провадження.

Безпідставними є посилання відповідача на те, що позовну заяву підписано неуповноваженою особою та на неврахування цієї обставини й доданих до апеляційної скарги доказів апеляційним судом, оскільки позовну заяву підписала адвокат Петриченко А. І., яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 19 січня 2017 року, серія КВ № 005848, та діяла на підставі ордера від 28 квітня 2020 року, серія КС № 631409.

Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального законодавства у тому, що апеляційний суд не досліджував нові докази, отримані відповідачем із матеріалів кримінального провадження № 12020100060003267, порушеного за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України, зареєстрованого 20 листопада 2020 року у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, з дозволу слідчого, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Водночас всі нові докази, які були подані до апеляційного суду, отримані відповідачем за результатами звернення до правоохоронних органів після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення про часткове задоволення позову, тому правильно не були оцінені та враховані судом апеляційної інстанції з урахуванням меж розгляду справи для суду цієї інстанції, визначених статтею 367 ЦПК України.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги відповідача про те, що суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано відхилили заявлені ним клопотання, що, на переконання заявника, унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

ОСОБА_2 заявляв такі клопотання:

- про призначення у справі технічної експертизи документа з метою встановлення дня підписання позивачем договору позики від 17 грудня 2019 року; про допит його як свідка; про призначення судової психологічної експертизи із застосуванням комп`ютерного поліграфа, на вирішення якої просив поставити питання, чи виявляються у відповідача реакції, які свідчать про те, що він не отримував грошові кошти за договором позики від позивача та про те, що договір позики не був підписаний ОСОБА_1 17 грудня 2019 року;

- про долучення до матеріалів справи електронних доказів та паперових копій електронних доказів, а саме USB-флеш-накопичувача, скріншоту екрана мобільного телефону та роздруківки аудіозапису на підтвердження того, що під час підписання договору позики позивач перебував за межами України та не міг підписати договір і передати грошові кошти;

- про витребування у оператора мобільного зв`язку відомостей про місцезнаходження 17 грудня 2019 року мобільних телефонів осіб, які мали стосунок до підписання договору позики, які б підтвердили, що відповідач був у офісі позивача саме з 14. 00 до 15. 00 год.

Верховний Суд вважає правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що задоволення зазначених клопотань не привело б до встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не спростує доказів, які підтверджують підписання договору відповідачем та отримання грошових коштів в борг до моменту такого підписання, а саме зміст пунктів 1, 12 підписаного ним договору позики.

У справі, що переглядається, ОСОБА_2 не оспорював факт підписання ним власноруч договору позики від 17 грудня 2019 року, за умовами якого передача коштів відбулася до його підписання. Підписавши договір, відповідач підтвердив факт отримання коштів в борг від позивача, враховуючи умови договору, а також усталену судову практику, за якою письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на те, що відмова судів першої та апеляційної інстанцій в задоволенні зазначених клопотань унеможливила встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Верховний Суд врахував, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 зводяться до непогодження з ухваленими судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при оцінці та кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі ОСОБА_2 , не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Право, застосоване судом щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У пункті 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У частинах першій-третій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

За правилами частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У статті 246 ЦПК України зазначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_1 , щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Відповідно до матеріалів справи, що переглядається, ОСОБА_1 у позовній заяві навів попередній розрахунок суми судових витрат, а 07 жовтня 2020 року, в день ухвалення рішення та до закінчення судових дебатів, подав до суду заяву, в якій зазначив, що докази, які підтверджують розмір судових витрат, будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення судом рішення у справі.

Отже, з урахуванням частини восьмої статті 141 ЦПК України докази щодо понесення судових витрат позивач мав подати до 12 жовтня 2020 року включно.

ОСОБА_1 12 жовтня 2020 року надіслав до суду заяву про долучення до матеріалів справи доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., в якій просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 зазначені витрати в розмірі 52 000, 00 грн. На підтвердження таких витрат позивач подав копію договору про надання правової допомоги від 19 травня 2020 року № 01/16-07, копію акта приймання-передання юридичних послуг від 12 жовтня 2020 року, копію рахунку на оплату послуг.

Також 12 жовтня 2020 року позивач надіслав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про судові витрати, в якій зазначив, що станом на 14 серпня 2020 року розмір витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», становить 134 800, 00 грн, втім підготувати та подати документи, які підтверджують весь обсяг робіт адвокатів (наданих послуг) і витрат, понесених позивачем, у п`ятиденний строк, встановлений судом, не має можливості, тому просив суд продовжити на десять календарних днів строк для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат.

26 жовтня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду доповнення до заяви про ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про судові витрати, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 понесені станом на 09 жовтня 2020 року витрати на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», в розмірі 394 703, 76 грн. На підтвердження таких витрат позивач подав копію договору про надання правової допомоги від 23 липня 2020 року № 01-188401/20, копію додаткової угоди від 23 липня 2020 року № 1, копію акта приймання-передання професійної правничої допомоги від 22 жовтня 2020 року, копію рахунку-фактури від 22 жовтня 2020 року № 01-01-1884/20.

Отже, позивач заявив про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, надану йому адвокатом Петриченко А. І., в розмірі 52 000, 00 грн, а також Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко» в розмірі 394 703, 76 грн.

Суд першої інстанції залишив без розгляду заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І.

В оцінці цього процесуального питання суд першої інстанції зазначив, що позивач не подав у встановлений судом строк докази щодо фактичного понесення ним цих витрат.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції в частині вирішення вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., суд апеляційної інстанції не навів жодних доводів, за якими він погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині, та мотивів відхилення кожного аргумента, викладеного ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, як те передбачено в підпунктах «б», «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України.

ОСОБА_1 обґрунтовував касаційну скаргу в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-17688св20). У наведених постановах суду касаційної інстанції викладено висновки про те, що витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., в розмірі 52 000, 00 грн позивач подав копію договору про надання правової допомоги від 19 травня 2020 року № 01/16-07, копію акта приймання-передання юридичних послуг від 12 жовтня 2020 року, копію рахунку на оплату послуг.

У пункті 2.4 договору про надання правової допомоги від 19 травня 2020 року № 01/16-07 зазначено, що винагорода за надані послуги підлягає оплаті замовником у строк до 30 робочих днів з моменту підписання сторонами акта приймання-передання юридичних послуг.

Отже, враховуючи зміст пункту 2.4 зазначеного договору, а також те, що акт приймання-передання юридичних послуг підписано 12 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 мав сплатити вартість наданих послуг до 20 листопада 2020 року включно.

Оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції 29 жовтня 2020 року, тобто до закінчення строку, передбаченого у договорі для оплати послуг, наданих адвокатом Петриченко А. І., та без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах, наведених позивачем у касаційній скарзі, про те, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено учасником справи, чи тільки має бути сплачено.

З наведених підстав ухвала Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року та ухвалена за наслідками її перегляду постанова Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року в частині залишення без розгляду заяви позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І., є помилковими, тому зазначене питання підлягає вирішенню судом першої інстанції по суті.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко»

У цій частині висновків суд наголосив, що позивач подав докази з порушенням встановленого судом строку, а поважних причин для поновлення цього процесуального строку суд не встановив.

Втім суд першої інстанції не врахував, що в поданій 12 жовтня 2020 року заяві про вирішення питання щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану позивачу Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», ОСОБА_1 просив суд продовжити йому на десять календарних днів строк для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат. Зазначене клопотання мотивоване тим, що підготувати та подати документи, які підтверджують весь обсяг робіт адвокатів (наданих послуг) і витрат, понесених позивачем у п`ятиденний строк, встановлений судом, об`єктивно не має можливості.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої, восьмої статті 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з частинами першою-третьою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

У частинах шостій-восьмій статті 127 ЦПК України передбачено, що про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу. Про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою. Ухвалу про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно, слушними є доводи касаційної скарги позивача про те, що усупереч наведеним нормам процесуального права суд першої інстанції не вирішив клопотання ОСОБА_1 про продовження процесуального строку для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, надану йому Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», тому Верховний Суд вважає передчасним висновок суду першої інстанції про залишення заяви позивача в цій частині без розгляду.

Також Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про залишення заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу без розгляду на підставі частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Водночас апеляційний суд зробив висновок про те, що витрати на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», в сумі 394 703, 78 грн, не є співмірними зі складністю справи, виконаними адвокатами роботами (наданими послугами) та витраченим на це часом, а також значенням справи для сторони. Додатково суд врахував, що сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку виконаних адвокатами послуг. З наведених підстав апеляційний суд вважав, що зазначена заява не підлягає задоволенню.

Тож такі висновки суду апеляційної інстанції є взаємовиключними. З одного боку, апеляційний суд залишив без змін ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви позивача про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», з підстав пропуску процесуального строку для надання доказів понесення таких витрат, не зазначивши при цьому жодних доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині. А з іншого боку, апеляційний суд зробив висновок про неспівмірність розміру витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», та відсутність підстав для задоволення цієї заяви по суті заявлених в ній вимог, хоча питання про неспівмірність витрат суд першої інстанції взагалі не досліджував, оскільки встановив підстави для залишення згаданої заяви без судового розгляду.

Отже, ухвала Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року та ухвалена за наслідками її перегляду постанова Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року в частині залишення без розгляду заяви позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», є передчасними і такими, що ухвалені з порушенням норм процесуального права. Зазначене питання підлягає розгляду судом першої інстанції після вирішення клопотання ОСОБА_1 про продовження строку для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 щодо вирішення спору по суті

Верховний Суд встановив, що рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року та додаткове рішення цього суду від 19 жовтня 2020 року, а також постанова Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги відповідача висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги ОСОБА_2 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_2 потрібно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення і додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У такому випадку розподіл судових витрат не здійснюється.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18

(провадження № 61-17688св20) про те, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено учасником справи, чи тільки має бути сплачено. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив помилковий висновок про залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко А. І.

Також Верховний Суд встановив, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив передчасний висновок про залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, надану Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», оскільки суд першої інстанції не вирішив клопотання позивача про продовження строку для подання доказів щодо розміру таких судових витрат.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що ухвала Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року про залишення заяви позивача про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу без розгляду та постанова Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, ухвалена за наслідками перегляду зазначеної ухвали, підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції для вирішення зазначеної заяви.

За приписами пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України зазначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням приписів цієї норми підстав для розподілу судових витрат не встановлено.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року, додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року про залишення заяви без розгляду та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, ухвалену за результатами перегляду цієї ухвали суду першої інстанції, скасувати, справу в частині вирішення заяв ОСОБА_1 щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Петриченко Аллою Ігорівною та Адвокатським об`єднанням «Саєнко Харенко», направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик