Ухвала

від 25.10.2022 по справі 906/681/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 жовтня 2022 року

м. Київ

cправа № 906/681/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Гавловської А. В.,

позивача - Семенюк Н. М.,

відповідача - Фещенко Р. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 (судді: Олексюк Г. Є. - головуючий, Гудак А. В., Мельник О. В.) у справі

за позовом заступника керівника Житомирської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Державного космічного агентства України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "М.П.Груп",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Національний центр управління та випробувань космічних виробів,

про визнання права власності за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Житомирської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону звернувся до Господарського суду Житомирської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Державного космічного агентства України (далі - Агентство) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "М.П.Груп" (далі - ТОВ "М.П.Груп") про визнання за позивачем права власності за набувальною давністю на квартири №№ 4, 7, 12, 15, 19, розташовані за адресою: Житомирська обл., м. Малин, вул. Машинобудівників, 4.

На обґрунтування позову прокурор посилався на те, що з 2008 року позивач вільно, відкрито та безперервно володіє спірними квартирами та використовує їх як службове житло для військовослужбовців Головного центру спеціального контролю Національного центру управління та випробувань космічних засобів, який входить до сфери управління позивача; останній добросовісно заволодів такими квартирами на підставі акта прийому-передачі житла від 04.03.2008, складеного на виконання договору про відступлення права вимоги та додаткової угоди № 2 від 04.03.2008 до попереднього договору від 21.03.2007 № 21/03, і не був обізнаний про неправомірність заволодіння таким майном. Отже, у позивача є законні підстави бути визнаним власником спірного майна за набувальною давністю на підставі статті 344 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 17.02.2022, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 05.05.2022 (суддя Шніт А. В.), позов задоволено частково. Визнано за позивачем право власності на квартири №№ 4, 7, 12, 15, 19, розташовані за адресою: Житомирська область, м. Малин, вул. Машинобудівників, 4. Здійснено розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення у справі, місцевий господарський суд виходив із того, спірне майно є законним об`єктом володіння; держава в особі позивача здатна набути право власності на нього за набувальною давністю; строк відкритого та безперервного володіння позивачем спірними квартирами становить більше 10 років; позивач на час заволодіння цим майном не був обізнаний про те, що воно йому не належить; заволодіння спірними квартирами позивачем розпочалось із моменту підписання сторонами акта прийому-передачі житла від 04.03.2008.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 (судді: Олексюк Г. Є. - головуючий, Гудак А. В., Мельник О. В.) рішення Господарського суду Житомирської області від 17.02.2022 скасовано. Прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено повністю. Здійснено розподіл судових витрат.

Здійснюючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність умов, з якими положення статті 344 Цивільного кодексу України пов`язують визнання права власності за набувальною давністю. Зокрема, апеляційний господарський суд встановив, що спірні квартири були передані позивачеві за актом прийому-передачі житла від 04.03.2008 на виконання умов договору про відступлення права вимоги від 04.02.2008 № 21/03/В, попереднього договору від 21.03.2007 № 21/03 і фактичне володіння такими квартирами позивач здійснював на підставі цих правочинів та вказаного акта; право власності на спірні квартири оформлено за відповідачем, про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; наразі такі квартири мають статус службового житла, в них проживають військовослужбовці Головного центру спеціального контролю Національного центру управління та випробувань космічних засобів, що входить до сфери управління позивача, і їм видано ордери на вказане службове житло, а отже, як зазначив суд, майно, яке є предметом спору, не має статусу безтитульного. Водночас суд апеляційної інстанції установив, що позивач не є добросовісним набувачем майна в розумінні положень статті 344 Цивільного кодексу України, оскільки знав і повинен був знати про неправомірність заволодіння спірним майном. Суд також звернув увагу на те, що в мотивувальній частині судового рішення місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, натоміть згідно з резолютивною частиною рішення суд задовольнив позов частково.

Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 та залишити в силі рішення Господарського суду Житомирської області від 17.02.2022 у справі.

Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права, а саме положення статті 344 Цивільного кодексу України, та неправильно застосував норми процесуального права, а саме статті 86, 236 Господарського процесуального кодексу України; на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Зокрема, він вважає, що висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскарженій постанові не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 02.08.2019 у справі № 915/962/18 щодо добросовісного заволодіння майном за набувальною давністю, від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 щодо умов набуття права власності за набувальною давністю, від 03.06.2020 у справі № 916/2800/18 щодо попереднього договору, який не є правовстановлюючим в питанні визначення володільця майна. На думку скаржника, посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові на правові висновки Верховного Суду у постановах від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17, від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц, від 27.06.2019 у справі № 175/2338/16-ц не можна вважати врахуванням таких висновків, оскільки, як вважає скаржник, суд апеляційної інстанції такого висновку не застосував, позаяк належним чином не оцінив усі наявні у матеріалах докази, на підставі яких можна було встановити обставини, що входять до предмету доказування у спорах, що пов`язані із набуттям права власності за набувальною давністю. До того ж, як зазначає скаржник, обставини, встановлені у вказаних справах є відмінними від обставин цієї справи. Скаржник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність безтитульності заволодіння як умови визнання права власності за набувальною давністю та вважає, що відповідач не довів недобросовісності позивача, а висновок апеляційного господарського суду про те, що позивач знав або міг знати про неправомірність заволодіння майном, є необґрунтованим.

Від ТОВ "М.П.Груп" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство просить залишити її без задоволення, а постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 у справі - без змін, посилаючись на ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення з дотриманням норм як матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, так і норм процесуального права, з урахуванням правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.10.2005 у справі № 18/188 було частково задоволено позовні вимоги Національного космічного агентства України (перейменовано у Агентство) про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тотем" (далі - ТОВ "Тотем") 1 457 179, 64 грн.

21.03.2007 між ТОВ "Тотем" і ТОВ "М.П.Груп" укладено попередній договір № 21/03, за умовами якого ТОВ "М.П.Груп" зобов`язалось упродовж п`яти днів після закінчення реконструкції та введення в експлуатацію будинку на вул. Машинобудівників, 4 у м. Малині укласти з ТОВ "Тотем" договір купівлі-продажу об`єкта нерухомості (основний договір), ТОВ "Тотем", у свою чергу, зобов`язалося після закінчення та введення об`єкта в експлуатацію укласти з ТОВ "М.П. Груп" основний договір, за змістом якого ТОВ "М.П.Груп" зобов`язалося не пізніше 10 днів після укладення основного договору передати, а ТОВ "Тотем" прийняти п`ять квартир загальною площею 360 м2.

Згідно з рішенням загальних зборів учасників ТОВ "М.П.Груп", оформленим протоколом від 30.01.2008 № 4-08, наявним у матеріалах справи, було вирішено продати квартири №№ 4, 7, 11, 12, 15, 19, власником яких є вказане товариство.

04.02.2008 між ТОВ "Тотем" (первісний кредитор), ТОВ "М.П.Груп" (боржник) та Національним космічним агентством України (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 21/03/В, за умовами пункту 1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимагати від боржника виконання зобов`язань за договором від 21.03.2007 № 21/03 (основний договір); зокрема, новий кредитор отримує право вимагати передачі йому шести квартир (№№ 7, 11, 15, 19, 4, 12) у будинку № 4 на вул. Машинобудівників у м. Малині, загальною площею 391,3 м2. У пункті 5 цього договору передбачено отримання ТОВ "М.П.Груп" від ТОВ "Тотем" грошових коштів у сумі 1 096 105,64 грн, що, у свою чергу, відповідає вартості квартир, перелічених в пункті 1 зазначеного договору.

На виконання умов договору про відступлення права вимоги від 04.02.2008 № 21/03/В ТОВ "Тотем" перерахувало ТОВ "М.П.Груп" 1 096 105, 64 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

Також 04.03.2008 між Національним космічним агентством України та ТОВ "М.П.Груп" укладено додаткову угоду № 2 до попереднього договору від 21.03.2007 № 21/03, за умовами якої сторони встановили, що на момент укладення цієї додаткової угоди заборгованістю ТОВ "М.П.Груп" перед Національним космічним агентством України становить шість квартир загальною площею 391,3 м2, розташованих за адресою: м. Малин, вул. Машинобудівників, 4.

У подальшому на виконання умов договору про відступлення права вимоги від 04.02.2008 № 21/03/В, попереднього договору від 21.03.2007 № 21/03 за актом прийому-передачі житла від 04.03.2008 ТОВ "М.П.Груп" передало, а Національне космічне агентство України прийняло шість квартир у м. Малині, на вул. Машинобудівників, 4 (квартири №№ 4, 7, 11, 12, 15, 19).

Договір купівлі-продажу об`єкта нерухомості (основний договір), як то передбачено попереднім договором від 21.03.2007 № 21/03, укладений не був.

Апеляційний господарський суд також установив, що у листі від 07.03.2008 № 1263/10-6 Агентство повідомило Головний центр спеціального контролю Національного центру управління та випробувань космічних засобів Національного космічного агентства України про передачу йому квартир №№ 4, 7, 11, 12, 15, 19, розташованих у м. Малині на вул. Машинобудівників, 4, для їх подальшого розподілення та оформлення.

Рішенням виконавчого комітету Малинської міської ради від 11.04.2008 № 114 "Про надання житлової площі" затверджено рішення житлової комісії Головного центру спеціального контролю про надання житла та видано ордери на службові квартири військовослужбовцям, а саме ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_4 , ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_5 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартири №№ 4, 7, 12, 15, 19 оформлено за ТОВ "М.П.Груп".

Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Агентства про визнання за ним права власності на квартири АДРЕСА_1 , 7, 12, 15, АДРЕСА_5 , за набувальною давністю на підставі статті 344 Цивільного кодексу України.

Ухвалюючи рішення у справі, місцевий господарський суд позов задовольнив частково, визнавши право власності на спірні квартири за позивачем.

Натомість суд апеляційної інстанції в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, якою унормовано межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, переглянув рішення суду першої інстанції та оскарженою постановою скасував його, прийнявши нове рішення про відмову у позові.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б із ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном як власним звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України.

Наведене відповідає правовим висновкам щодо застосування статті 344 Цивільного кодексу України, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17, яку було враховано судом апеляційної інстанції під час перегляду в апеляційному порядку справи, в якій подано касаційну скаргу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 (пункти 55, 56) звернула увагу на те, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Такий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, підстав для відступу від якого Велика Палата Верховного Суду не знайшла, оскільки (як зазначив Суд) за змістом частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Таким чином, згідно з правовим висновком, викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду (пункти 66, 67), умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 Цивільного кодексу України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкта; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.

За змістом частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

У постанові Верховного Суду України від 20.05.2015 у справі № 3-87гс15 зроблено висновок, що норми статті 334 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Верховний Суд звертає увагу на те, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Згідно із частиною 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Встановлені судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, свідчать про те, що позивач був обізнаний стосовно того, що власником спірних квартир є відповідач; правовідносини, що виникли між сторонами, носили договірний характер, оскільки спірні квартири були передані позивачеві за актом прийому-передачі житла від 04.03.2008 на виконання договірних зобов`язань за договором про відступлення права вимоги від 04.02.2008 № 21/03/В, попереднім договором від 21.03.2007 № 21/03 і фактичне володіння позивачем цими квартирами здійснювалося на вказаних підставах; наразі спірні квартири мають статус службового житла, в них проживають військовослужбовці Головного центру спеціального контролю Національного центру управління та випробувань космічних засобів, що входить до сфери управління позивача, яким видано ордери на спірні службові квартири; заволодіння майном у наведеному випадку не є добросовісним у розумінні положень статті 344 Цивільного кодексу України, оскільки позивач знав і повинен був знати про неправомірність заволодіння спірним майном, а отже, за висновком суду апеляційної інстанції, відсутні усі умови, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України, необхідні для набуття права власності за набувальною давністю, та, відповідно, і правові підстави для задоволення заявленого позову з мотивів, наведених прокурором у позові.

Як уже зазначалося, прокурор звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на постанову апеляційного господарського суду у справі, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, яке було відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 02.08.2019 у справі № 915/962/18, оскільки постанова у вказаній справі була прийнята хоча й у спорі про визнання права власності за набивальною давністю, але за інших встановлених судами обставин і за іншими поданими сторонами доказами, залежно від яких й прийнято судові рішення у цій справі, тобто зазначені справи і справа, в якій подано касаційну скаргу, є відмінними за істотними правовими ознаками. У справі № 915/962/18 Верховний Суд за результатами розгляду справи в касаційному порядку скасував постанову суду апеляційної інстанції, а справу передав на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції, не погодившись із висновками суду апеляційної інстанції та визнавши їх передчасними і такими, що зроблені без належного з`ясування та оцінки обставин справи та з порушенням вимог чинного законодавства. Так, серед іншого, Верховний Суд наголосив на невідповідності висновків суду апеляційної інстанції висновкам Великої Плати Верховного Суду у справі № 910/17274/17, за якими, зокрема, відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий); зазначив про неврахування судом апеляційної інстанції положень частини 3 статті 335 Цивільного кодексу України, за змістом якої безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 Цивільного кодексу України. Разом із тим суд касаційної інстанції констатував порушення судом апеляційної інстанції вимог статей 86, 236, 269, 282 Господарського процесуального кодексу України, зауваживши про те, що суд належним чином не дослідив надані позивачем докази та в рішенні не зазначив, що саме доводять ці докази: чи здійснення позивачем відкритого користування спірним майном чи його відкрите технічно-ремонтне обслуговування, і, якщо - обслуговування, то з якого часу та на якій правовій підставі, а також з огляду на місцерозташування спірного майна та його функціональне призначення не врахував положень частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України щодо права власності на спільне майно багатоквартирного будинку, у тому числі на електротехнічне обладнання, оскільки встановлення зазначених обставин має значення для правильного вирішення спору.

Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/2800/18 у спорі про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу майнового комплексу, оскільки за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями правовідносини в справі, що розглядається, та зазначеній справі не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, неоднакове матеріально-правове регулювання правовідносин у цих справах, що виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору.

Разом із тим колегія суддів також відхиляє посилання скаржника у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 як підставу для подання касаційної скарги, оскільки висновки суду апеляційної інстанції в оскарженій постанові у справі № 906/681/21 наведеним Великою Палатою Верховного Суду у цій постанові висновкам щодо застосування положень статті 344 Цивільного кодексу України не суперечать, вони були враховані судом апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку, про що свідчить зміст оскарженої постанови апеляційного господарського суду. Доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди скаржника з встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та здійсненою ним оцінкою доказів, наявних у справі (відсутність умов, з якими положення статті 344 Цивільного кодексу України, пов`язують визнання права власності за давністю володіння), що згідно з імперативними положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас колегія суддів визнає такі твердження скаржника суперечливими, оскільки посилаючись на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17, скаржник одночасно вказує на відмінність обставин, відповідно, неподібність правовідносин у вказаній справі та у справі, що розглядається.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на те, що відповідач не довів недобросовісність позивача, оскільки відповідно до положень частини 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; при зверненні з позовом про визнання права власності за давністю володіння тягар доказування добросовісності лягає на зацікавлену сторону - на позивача.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 у справі № 906/681/21.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2022 у справі № 906/681/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак