Ухвала

від 05.10.2022 по справі 369/4769/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 369/4769/21

провадження № 61-8228ск22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення

Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та володінні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та володінні земельною ділянкою.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 27 вересня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року - без змін.

Не погоджуючись з рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, ОСОБА_1 23 серпня 2022 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року у цій справі; касаційну скаргу залишено без руху і надано заявнику десять днів з дня вручення цієї ухвали для усунення зазначених недоліків.

Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Підставою касаційного оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 127/33179/19 (провадження

№ 61-16450св20), від 17 квітня 2019 року у справі № 523/4591/16-ц (провадження № 61-12026св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначає недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів

(пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Києво-Святошинський районний суд Київської області виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення ОСОБА_2 перешкод у користуванні земельною ділянкою на

АДРЕСА_1 .

За таких обставин Києво-Святошинський районний суд Київської області відмовив у задоволенні позову в зв`язку з недоведенням ОСОБА_1 своїх вимог.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1222 га з кадастровим номером 3222481601:01:051:5007 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 107825, виданого 24 липня 1998 року.

Відповідно до акта про перенесення в натурі (на місцевість) меж земельної ділянки ОСОБА_1 від 11 квітня 2017 року, виконаного Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Науково виробнича фірма «Азимут груп», перенесено в натурі (на місцевість) межі земельної ділянки загальною площею 0,1222 га, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Відповідно до абрису земельної ділянки ОСОБА_1 різниця між фактом та базою Держгеокадастру з боку вулиці Інститутської дорівнює 0,54 м, а з тильної частини - 0,36 м.

ОСОБА_2 є власником сусідньої земельної ділянки з кадастровим номером 3222481601:01:051:036 на АДРЕСА_1 .

На земельній ділянці ОСОБА_2 побудовано господарській блок літера Б з порушенням меж земельної ділянки ОСОБА_1

2 червня 2009 року архітектором Гатненської сільської ради перевіркою на місці встановлено факт самовільного будівництва двоповерхового, господарського блоку ОСОБА_2 .

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року у справі № 640/13820/19 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва

від 29 жовтня 2020 року скасовано.

Зобов`язано ОСОБА_2 знести за власний рахунок самочинно збудований об`єкт будівництва на

АДРЕСА_2 , а саме - господарський блок літера Б.

У іншій частині позовну відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини справи, від яких залежить вирішення спору, правильно застосувавши норми права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами своїх вимог.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з принципу змагальності сторін і зазначили, що сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції.

Встановивши, що ОСОБА_1 доказів на підтвердження своїх вимог не надано, суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 127/33179/19 (провадження № 61-16450св20), від 17 квітня 2019 року у справі № 523/4591/16-ц (провадження № 61-12026св18) є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 369/4769/21.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 127/33179/19 (провадження № 61-16450св20) вказано, що спір між сторонами виник з приводу користування частиною сходової клітини. У справі суди попередніх інстанцій встановили, що дозвіл на виконання робіт з облаштування тамбуру не потрібен, тамбур влаштований за згодою позивача і вона не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження чинення відповідачем будь-яких перешкод в користуванні місцем загального користування (сходовою клітиною під`їзду), і відмовили у задоволенні позовних вимог.

У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 523/4591/16-ц (провадження № 61-12026св18) касаційний суд вказав, що, задовольнивши частково позов, суди попередніх інстанцій не дослідили надані позивачем докази на підтвердження заявлених нею вимог, не встановили і не навели в оскаржуваних судових рішеннях встановлених фактичних обставин щодо порушень протиправними діями відповідачів охоронюваних законом прав позивача, в чому полягають ці порушення та чим це підтверджується. За таких обставин касаційний суд дійшов висновку про скасування рішення та постанови і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Підставою касаційного оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року заявник визначає недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Проте такі посилання заявника як на підставу касаційного оскарження судових рішень не приймаються судом касаційної інстанції, оскільки заявлена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена

пунктом 1 частини другої статті 389 цього Кодексу, є необґрунтованою

(пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та володінні земельною ділянкою.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук