Постанова

від 01.11.2022 по справі 909/294/22

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" листопада 2022 р. Справа №909/294/22

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді:Галушко Н.А.

суддівЖеліка М.Б.

Орищин Г.В.

без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження

розглянувши апеляційну скаргу Тисменицької міської ради б/н від 22.08.2022 (Вх.№ ЗАГС 01-05/2087/21 від 23.08.2022)

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 (повний текст складено 04.08.2022)

у справі №909/294/22

за позовом Тисменицької міської ради, м.Тисмениця Івано-Франківської області

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франквськмінерал- цемент", м.Івано-Франківськ

про стягнення 125 318, 27 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

Тисменицька міська рада звернулась з позовом до ТОВ "Івано-Франківськмінерал- цемент" про стягнення 125 318, 27 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за землю за період з 01.02.2019 до 01.02.2022.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач є власником нежитлових приміщень загальною площею 1 370, 3 кв.м за адресою: вул. Нивки, 65, с. Марківці Івано-Франківського району Івано-Франківської області. Вказані нежитлові приміщення розташовані на земельній ділянці площею 1,9944 га, кадастровий номер 2625882901:06:003:0404. Нормативна грошова оцінка цієї землі в 2019 - 2020 роках становила 1 087 756, 14 грн, станом на 2021 рік - 2 600 843, 64 грн. Відповідач за користування земельною ділянкою декларував та сплачував земельний податок у розмірі 1% від нормативної грошової оцінки землі. Вважає, що відповідач зобов`язаний був сплачувати орендну плату, мінімальний розмір якої становить 3 % від нормативної грошової оцінки землі. Викладене призвело до неотримання позивачем доходу від орендної плати за землю за період з 01.02.2019 до 01.02.2022 у розмірі 125 318, 27 грн.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 у справі №909/294/22 позов задоволено частково, стягнено з ТОВ "Івано-Франківськмінерал- цемент" на користь Тисменицької міської ради 15 130, 88 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, а також 299, 56 грн судових витрат. Відмовлено в позові в частині стягнення 110 187, 39 грн.

При прийнятті рішення суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди землі між сторонами не укладено, правові підстави для застосування ставки 3% нормативно грошової оцінки земельної ділянки відсутні. Відповідач здійснив належні платежі в 2019 та 2020 роках, а в 2021 році недоплатив 15 130, 88 грн (2 600 843, 64 грн х 0,01 - 10 877, 56 грн). Щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за січень 2022 року суд виходить з того, що позивач не направляв відповідачу вимогу за цей період з відповідним розрахунком. А тому згідно з ч. 1 ст. 1214 ЦК України обов`язок по сплаті таких коштів у відповідача не виник. Позивачем не подано попереднього розрахунку суми витрат на професійну правничу допомогу та належним чином не доведено їх розмір, а тому відсутні підстави для вирішення питання про їх розподіл.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Тисменицькою міською радою подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 у справі №909/294/22 в частині відмови у стягненні 102 216,29 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за період з 01.02.2019 р. по 01.02.2022 р. та стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є необгрунтованим.

Зокрема зазначає, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата» за земельні ділянки державної і комунальної власності, суб`єктом сплати земельного податку є виключно власник та постійний користувач, тоді як інші користувачі повинні сплачувати саме орендну плату. Відповідач мав декларувати та сплачувати саме орендну плату, уклавши при цьому відповідний договір.

Скаржник також вважає, що справедливим і правильним є саме застосування ставки у розмірі 3%. Вказаний розмір відповідає пункту 288.5.1 ст. 288.5 ПК України та не суперечить п.288.5.2 ст. 288.5 ПК України. Орендна ставка визначена в розмірі 3 %, як це передбачено абзацом 1 пункту 288.5.1 ПК України. Рішенням Тисменицької міської ради від 13.07.2021р. №208-1/2021 встановлено ставку земельного податку відповідного виду цільового призначення у розмірі 3 %.

Скаржник зазначає, що, суд, відмовляючи у стягненні безпідставно збережених коштів за січень 2022 року послався на те, що Тисменицька міська рада не направляла вимогу за цей період з відповідним розрахунком згідно ч. 1. ст. 1214 ЦК України, однак зазначена стаття не передбачає, що умовою стягнення безпідставно збережених коштів є направлення відповідної вимоги. В спірному випадку, ТОВ «Івано-Франківськмінерал-цемент» міг дізнатись про безпідставне збереження коштів, з часу укладення договору купівлі - продажу нерухомого майна, яке находиться на земельній ділянці, тобто з 09.01.2018.

На думку скаржника, в контексті положень ст. 206 Земельного кодексу України, згідно якого використання землі в Україні є платним, положень Закону України «Про оренду землі» та норм Податкового кодексу України користувач земель державної чи комунальної власності зобов`язаний сплачувати орендну плату з моменту початку користування землею, а таким моментом у спірному випадку є момент набуття права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці, тобто 09.01.2018.

Окрім того, судом першої інстанції при вирішенні питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката не враховано правову позицію Верховного суду щодо встановлення в договорі фіксованого розміру гонорару, що відповідає нормам чинного законодавства та не потребує визначення вартості кожної конкретної послуги наданої в рамках договору.

Узагальнені доводи відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

ТОВ "Івано-Франківськмінерал- цемент" у відзиві на апеляційну скаргу просить апеляційну скаргу задоволити частково, скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального права при повному та всебічному дослідженні усіх обставин справи та оцінці наданих сторонами доказів, а саме: норми ч. 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі", п. 10.2-1 ст. 10 , пп. 288.5.1- 288.5.2. ст. 288 Податкового кодексу України .

Позивачем у позовній заяві та розрахунку суми безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної форми власності застосовано ставку річної орендної плати у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки .

Відповідач вважає, що судом першої інстанції зроблено правильний висновок про те, що згідно з чинним законодавством України та враховуючи, що договір оренди землі між сторонами не укладено, правові підстави для застосування ставки 3% нормативно грошової оцінки земельної ділянки відсутні.

Позивачем не надано суду доказів прийняття нормативно-правового акту щодо порядку визначення розміру орендної плати в межах, визначених Податковим кодексом України, за користування землею, відповідно, жодним чином не обгрунтовано застосування ставки саме у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки землі.

Процесуальні дії суду у справі.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.08.2022 справу №909/294/22 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Галушко Н.А., судді Желік М.Б., Орищин Г.В.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 26.08.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Тисменицької міської ради б/н від 22.08.2022 (Вх.№ ЗАГС 01-05/2087/21 від 23.08.2022) на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 у справі №909/294/22, апеляційну скаргу вирішено розглядати без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до приписів ч. 10 ст. 270 ГПК України вказана апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції про стягнення 125 318,27 грн, тобто з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розглядається без повідомлення учасників справи.

Згідно з ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Обставини справи

ТОВ "Івано-Франківськмінерал-цемент" за договором купівлі-продажу від 09.01.2018 набуло право власності на нерухоме майно, яким є склад мінеральних добрив (з рампою), загальною площею 1 370, 3 кв.м, за адресою вул. Нивки, 65, с. Марківці Івано-Франківського району Івано-Франківської області (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 15.11.2021 № 284745254).

Вказане нерухоме майно розташоване на земельній ділянці, кадастровий номер 2625882901:06:003:0404, площею 1, 9944 га (надалі - земельна ділянка). Цільове призначення земельної ділянки - 11.2 Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.

Земельна ділянка належить до комунальної форми власності, що підтверджується інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 15.12.2021. Земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі. Право комунальної власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстроване.

Повноваження власника земельної ділянки здійснювала Марківецька сільська рада. Згідно із розпорядженням КМУ від 12.06.2020 № 714-р ''Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області'' Марківецька громада увійшла до складу Тисменицької міської ради.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становила:

в 2019 та 2020 роках - 1 087 756, 14 грн (довідка Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області Управління в Івано-Франківському районі, Відділ у м.Тисмениця, від 27.10.2021 №0-9-0.29-226/110-21),

в 2021 році - 2 600 843, 64 грн (витяг з технічної документації від 13.10.2021 № 1851),

в 2022 році - 2 860 928, 00 грн (витяг з технічної документації від 17.06.2022 № 9114).

Суд вважає, що всі вказані документи відповідно до ст. 77 ГПК України є допустимими доказами, оскільки земельним законодавством та ПК України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати виключно витягом з Державного земельного кадастру. Така правова позиція викладена в постанові ВП ВС від 09.11.2021 у справі №905/1680/20, яку суд враховує відповідно до приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України.

Відповідач задекларував та сплатив плату за землю у розмірі 10 877, 56 грн за 2019, 2020 та 2021 роки (інформаційний лист Головного управління ДПС в Івано-Франківській області від 25.01.2022 №779/5/09-19-18-11-05).

Позивач надсилав на адресу відповідача претензію від 29.12.2021 № 1233 з пропозицією добровільно сплатити суму безпідставно збережених коштів в розмірі 175 208, 12 грн за період з 09.01.2018 до 31.12.2021.

У відповіді на вказану претензію від 31.01.2022 №8 відповідач вказав, що ним задекларована та сплачена у 2018, 2019, 2020 та 2021 роках плата за землю у розмірі 10 877, 56 грн щорічно.

Вищенаведені обставини стали підставою для звернення з позовом про стягнення з відповідача 125 318, 27 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.

Норми права та мотиви, якими суд керувався при ухваленні рішення. Висновки суду.

Предметом судового розгляду є матеріально-правова вимога позивача до відповідача про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 та ч. 4 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Приписами частин 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

У відповідності до статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Як встановлено ч. 1 ст. 377 ЦК України, ч. 2 ст. 120 ЗК України (в редакції станом на 09.01.2018) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до вказаних приписів до відповідача перейшло право користування земельною ділянкою, призначеною для обслуговування придбаного об`єкта нерухомого майна.

Частиною 1 статті 93 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 93, ст. 125, 126 Земельного кодексу України відповідач може набути право користування земельною ділянкою на підставі договору оренду землі, яке виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, відповідач здійснював користування земельною ділянкою комунальної форми власності, проте договір оренди землі укладений не був.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 122, 123, 124 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу.

Статтею 206 Земельного кодексу України установлено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (п. "в" ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України).

У силу приписів ст. 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України. Зазначені правові висновки викладено у постановах ВП ВС від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 та постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 28.02.2020 у справі № 913/169/18.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Предметом спору у цій справі є не майнові права на земельну ділянку, а кошти, які фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави зберіг за рахунок власника цієї ділянки.

Судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що факт користування відповідачем сформованою земельною ділянку, яка належить до комунальної форми власності, є доведеним. Відповідач визнав свій обов`язок здійснення оплати за користування цим майном, оскільки проводив відповідні платежі і спір між сторонами існує щодо розміру такої оплати.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" розмір орендної плати за земельні ділянки комунальної власності встановлюються відповідно до Податкового кодексу України. Основою для визначення розміру орендної плати для земель комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а її зміна є підставою для перегляду розміру орендної плати. Розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим розміру земельного податку, встановленого для відповідних категорій земельних ділянок на відповідній території, та не може перевищувати 12% нормативно грошової оцінки земельної ділянки (п. 288.5.1- 2.88.5.2. ст. 288 Податкового кодексу України).

За приписами п. 10.2-1 ст. 10 Податкового кодексу України місцеві ради обов`язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного податку за лісові землі).

Згідно із рішеннями Марковецької сільської ради ''Про встановлення місцевих податків і зборів на території Марковецької сільської ради'' від 20.06.2019 №1-16/18, від 31.05.2019 №1-20/19, від 12.06.2020 №1-25/20 (п. 11.2 додатків до цих рішень - Положення про оподаткування платою за землю на території Марковецької сільської ради) встановлено ставку податку для земель промисловості для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості - 1%.

Отже, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що з огляду на вищенаведене та оскільки договір оренди землі між сторонами не укладено, правові підстави для застосування ставки 3% нормативно грошової оцінки земельної ділянки відсутні.

Вищенаведене спростовує твердження скаржника, що справедливим і правильним є саме застосування ставки у розмірі 3%, з посиланням на те, що вказаний розмір відповідає пункту 288.5.1 ст. 288.5 ПК України та не суперечить п. 288.5.2 ст. 288.5 ПК України.

З огляду на викладене, відповідач здійснив належні платежі в 2019 та 2020 роках, а в 2021 році недоплатив 15 130, 88 грн (2 600 843, 64 грн х 0,01 - 10 877, 56 грн).

Щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за січень 2022 року судова колегія погоджується із судом першої інстанції, що оскільки позивачем не направлено відповідачу вимогу за цей період з відповідним розрахунком, згідно з ч. 1 ст. 1214 ЦК України обов`язок по сплаті таких коштів у відповідача не виник.

З огляду на викладене правомірним є задоволення позовних вимог в частині стягнення 15 130, 88 грн безпідставно збережених коштів. У стягненні 110 187, 39 грн належить відмовити.

Відповідно до ч.1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до положень ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 ГПК України).

Згідно з ч.1 ст. 79 ГПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З врахуванням наведеного, судова колегія зазначає, що в частині доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, ґрунтуються на його власній оцінці та спростовуються наведеними та встановленими судом обставинами справи.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення

У відповідності до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Судова колегія, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого суду, дійшла висновків, що суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини прийшла до висновку, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги частково.

Щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу судова колегія зазначає таке.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі статтею 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У частинах першій, другій статті 126 ГПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини восьмої статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила, або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.126 ГПК України).

Відповідно до частини третьої статті 4, частини першої статті 13 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.

Приписами ст.26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначені підстави для здійснення адвокатської діяльності. Зокрема, зазначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Згідно з ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Суд також звертає увагу на те, що у разі встановлення клієнтом і адвокатом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних при наданні послуг правничої допомоги не є необхідним. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду від 28.12.2020 у справі №640/18402/19.

Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч.4 ст.126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст.627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст.43 Конституції України. Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.09.2021 у справі №918/1045/20.

Крім того метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утриматися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.01.2022р. у справі №911/2737/17.

Також судом враховано позицію Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, викладену в постановах від 03.10.2019р. у справі №922/445/19 та від 18.12.2019р. у справі №910/13731/18, відповідно до якої, за змістом п.1 ч.2 ст.126, ч.8 ст.129 ГПК України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.12.2019р. у справі №922/902/19, від 12.12.2019р. у справі №922/1897/18 та від 20.12.2019р. у справі №903/125/19.

Поряд з цим суд зазначає, що згідно ч.5 ст.126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц та у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19.

Як вказує Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України.

Зокрема відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч.4 ст.126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

Як вбачається із матеріалів справи, в ході розгляду справи в суді першої інстанції відповідач у запереченні на відповідь на відзив на позовну заяву від 06.04.2022 (а.с.112-114) зазначив, з посиланням на постанови Верховного Суду у справі №922/2604/20 від 20.07.2021, №755/9215/15-ц, №905/1795/18 та №922/2685/19, що позивачем не подано суду жодних доказів проведення фактичної оплати за надані послуги, заявлений розмір витрат на правничу допомогу в розмірі 10 000,00грн по цій категорії справ є необгрунтованим і неспівмірним з складністю виконаної роботи, її обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт у справі №909/294/22 та просить відмовити у задоволенні вимоги позивача про стягнення заявлених судових витрат.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачем у позовній заяві зазначено, що останній очікує понести витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн, а також, до відповіді на відзив на позовну заяву від 31.05.2022 позивачем на підтвердження вказаних витрат надано договір про надання професійної правничої допомоги № Ю-29/04/22 від 02.05.2022 та акт наданих послуг № 1 від 30.05.2022.

Відповідно до п.4.2 договору № Ю-29/04/22 від 02.05.2022 за надання адвокатом клієнтові правової (правничої) допомоги в суді першої інстанції клієнт сплачує фіксований гонорар у розмірі 10 000,00грн.

Згідно з актом наданих послуг до договору про надання правової (правничої) допомоги № Ю-29/04/22 від 02.05.2022 від 30.05.2022 адвокат за дорученням клієнта надав йому правову (правничу ) допомогу в рамках договору про надання правової (правничої) допомоги від 02.05.2022 №ю-29/04/22, зокрема підготовлено та подано позовну заяву до ТОВ «Івано-Франківськмінерал-цемент», опрацьовано відзив на позовну заяву (справа №909/294/22), підготовлено відповідь на відзив на позовну заяву. Розмір фіксованого гонорару (загальна вартість наданих послуг) становить 10 000,00грн.

Суд першої інстанції, відмовляючи у вирішенні питання про розподіл витрат на правничу допомогу зазначив, що позивачем не доведено, зокрема, погодження порядку обчислення гонорару, оскільки договір про надання професійної правничої допомоги № Ю-29/04/22 від 02.05.2022 таких умов не містить, а також зазначив, що в акті наданих юридичних послуг від 30.05.2022 вказана їх загальна вартість, вартість кожної послуги окремо не встановлена, що позбавляє іншу сторону можливості доводити співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката відповідно до ч. 4 - 6 ст. 126 ГПК України.

Щодо наведеного судова колегія зазначає, що з врахуванням предмета договору про надання правової допомоги № Ю-29/04/22 від 02.05.2022, Акта №1 наданих послуг, підписаного сторонами договору, безпідставними є твердження відповідача щодо необгрунтованості заявлених вимог позивача щодо стягнення фіксованого гонорару (загальна вартість наданих послуг) в сумі 10 000,00 грн зв`язку із розглядом даної справи.

Судова колегія, оцінивши подані позивачем докази в підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу, прийшла до висновку, що подані позивачем в обґрунтування розміру витрат на професійну правничу допомогу докази підтверджують дійсність, необхідність та розумність таких витрат в розмірі 10 000,00грн для забезпечення належного захисту прав позивача під час розгляду справи №909/294/22 Господарським судом Івано-Франківської області.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог).

Враховуючи вищенаведене, а саме, результат вирішення спору, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, результати розгляду справи, судова колегія прийшла до висновку щодо задоволення заяви про стягнення з відповідача 1207,40грн судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 у справі №909/294/22 прийнято з вірним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права при вирішенні спору по суті заявлених позовних вимог, однак підлягає скасуванню частково, в частині відмови у задоволенні заяви про стягнення з відповідача судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в сумі 1207,40грн - пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанціїї покладається на позивача.

Керуючись, ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 277, 282, 284 ГПК України,-

Західний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Тисменицької міської ради б/н від 22.08.2022 (Вх.№ ЗАГС 01-05/2087/21 від 23.08.2022) задоволити частково .

2.Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.2022 у справі №909/294/22 скасувати частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськмінерал- цемент" (вул. Тичини, 1, м. Івано-Франківськ, 76019, ідентифікаційний код 41330461) на користь Тисменицької міської ради (вул. Галицька, 17, м. Тисмениця, Івано-Франківська область, 77400, ідентифікаційний код 04356165) 1207,40грн судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.

Місцевому господарському суду видати наказ.

В решті рішення суду залишити без змін

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

2. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяГалушко Н.А.

Суддя Желік М.Б.

СуддяОрищин Г.В.