Постанова

від 25.11.2022 по справі 619/1067/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 619/1067/20

провадження № 61-1961св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Виробниче підприємство «Харківполімернитка» - Товариство з обмеженою відповідальністю, Малоданилівська селищна рада Дергачівського району Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, Виробничого підприємства «Харківполімернитка» - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ВП «Харківполімернитка» - ТОВ) про визнання недійсним рішення та договору оренди земельної ділянки.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником 32/100 частини нерухомого майна - комплексу за адресою: АДРЕСА_1 .

01 листопада 2011 року на підставі рішення III сесії V скликання Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 16 червня 2006 року та рішення XVI сесії VI скликання Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 11 листопада 2011 року між Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області та ВП «Харківполімернитка» - ТОВ укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,9632 га за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 49 років. Договір зареєстровано 24 лютого 2012 року Управлінням Держкомзему у Дергачівському районі Харківської воласті за № 632205594000313.

Рішення Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 11 листопада 2011 року про передачу в оренду ВП «Харківполімернитка» - ТОВ вказаної земельної ділянки порушує права ОСОБА_2 , оскільки він є співвласником майнового комплексу, розташованого на цій земельній ділянці. Доступ до його нерухомості проходить через спільну земельну ділянку, а ВП «Харківполімернитка» - ТОВ не має жодного пріоритету з набуття у користування вказаної земельної ділянки. За наявності декількох власників нерухомого майна на одній земельній ділянці договір оренди підлягає укладенню зі всіма співвласниками нерухомого майна.

Позивач вважав, що вказаний договір є недійсним, оскільки земельна ділянка із кадастровим номером 6322055900:00:003:0725 знаходиться за межами населеного пункту та належить до земель державної власності, а тому Малоданилівська селищна рада Дергачівського району Харківської області не мала права на розпоряджатися вказаною земельною ділянкою, що встановлено судовими рішеннями.

Також зазначав, що позовну давність пропущено з поважних причин, оскільки остаточне судове рішення щодо перевищення повноважень Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області стосовно спірної земельної ділянки ухвалено у жовтні 2019 року.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив поновити строк позовної давності, визнати недійсним та скасувати рішення XVI сесії VI скликання Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 11 листопада 2011 року про укладення договору оренди земельної ділянки для обслуговування виробничих приміщень (загальна площа неподільної земельної ділянки становить 0,9632 га), за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір оренди вказаної земельної ділянки, укладений 01 грудня 2011 року між Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області та ВП «Харківполімернитка» - ТОВ.

Заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 03 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення XVI сесії VI скликання Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 11 листопада 2011 року «Про заключення договору оренди земельної ділянки для обслуговування виробничих приміщень, 25/100 частини яких перебуває у власності ВП «Харківполімернитка» - ТОВ у АДРЕСА_1»; визнано недійсним договір оренди землі від 01 грудня 2011 року, укладений між Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області та ВП «Харківполімернитка» - ТОВ, зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області 24 лютого 2012 року за № 632205594000313. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Харківського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року апеляційну скаргу ВП «Харківполімернитка» - ТОВ задоволено частково. Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 03 листопада 2020 року скасовано. Провадження у справі закрито. Роз`яснено ОСОБА_1 право звернутися з позовом до господарського суду.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що спір у цій справі, який виник за участю суб`єктів господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності на спірних земельних ділянках, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 31 січня 2022 року через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року у вказаній вище справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не звернув уваги на той факт, що ОСОБА_1 є власником 32/100 частини нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до квитанції від 30 вересня 2021 року № 17635 він сплатив податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на підставі податкового повідомлення. Згідно з пунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, віднесені до групи «Будівлі промислові та склади», що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб`єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях B-F КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Факт того, що вказаний податок нараховується саме на об`єкт нежитлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується відповіддю Державної податкової служби України та у інформації про фізичну особу - підприємця, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, зокрема місцем здійснення підприємницької діяльності зазначено адресу: АДРЕСА_2 .

Відтак вважає, що передача в оренду вказаної земельної ділянки порушує його права саме як фізичної особи на користування вказаною земельною ділянкою за вказаною адресою. У цьому аспекті апеляційний суд не взяв до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 922/2972/17 за подібних правовідносин.

Крім того, зазначає, що апеляційним судом не враховано висновків щодо застосування статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 619/3964/16-ц за його позовом, за результатами розгляду якої Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір щодо земельної ділянки із кадастровим номером 6322055900:00:003:0725 правильно розглядати у порядку цивільного судочинства.

Також звертає увагу на те, що апеляційний суд всупереч правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 521/14798/15-ц, неправильно застосував положення статті 263 ЦПК України, зокрема послався на нерелевантну практику Верховного Суду.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 619/1067/20 із Дергачівського районного суду Харківської області, надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У червні 2022 року матеріали справи № 619/1067/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін, з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником 32/100 частин комплексу за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення виконкому Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 18 вересня 2012 року.

Рішенням XVI сесії VI скликання Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 11 листопада 2011 року «Про заключення договору оренди на земельну ділянку для обслуговування виробничих приміщень, 25/100 частин яких перебуває у власності ВП «Харківполімернитка» - ТОВ у АДРЕСА_1», вирішено укласти договір оренди на земельну ділянку для обслуговування виробничих приміщень (загальна площа неподільної земельної ділянки становить 0,9632 га), 25/100 частин яких перебуває у власності ВП «Харківполімернитка» - ТОВ у АДРЕСА_1, терміном на 49 років. Встановлено розмір орендної плати, який повинен сплатити орендар 5 823,05 грн на рік (25/100 частини від загального розміру орендної плати, а саме 12 % від нормативної грошової оцінки, що складає 19 412,16 грн.

На підставі вказаного рішення 01 грудня 2011 року між Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області та ВП «Харківполімернитка» - ТОВ укладено договір оренди земельної ділянки, за яким останнє отримало є у строкове платне користування спільну неподільну земельну ділянку загальною площею 0,9632 га, кадастровий номер 6322055900:00:003:0725, за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 49 років. Договір зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області 24 лютого 2012 року за № 632205594000313.

Відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований як ФОП з 29 травня 2003 року. Відомості про припинення його підприємницької діяльності станом на дату звернення з позовом відсутні. Вказані обставини підтвердила в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .

Судом встановлено, що в провадженні господарського суду перебувала справа за позовом Відділу Держземагенства у Дергачівському районі до ВП «Харківполімернитка» - ТОВ, Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області про визнання недійсним договору, за позовом третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору ФОП ОСОБА_1 до ВП «Харківполімернитка» - ТОВ, Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області про визнання недійсним договору.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 17 лютого 2014 року позови Держземагенства у Дергачівському районі Харківської області та ФОП ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 01 грудня 2011 року (номер державної реєстрації 632205594000313 від 24 лютого 2012 року).

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 06 серпня 2014 року, вказане рішення суду першої інстанції скасовано, позови Держземагенства у Дергачівському районі Харківської області та ФОП ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відповідно до зазначених судових рішень 24 жовтня 2006 року між ФОП ОСОБА_1 та Малоданилівською селищною радою Дергачівського району Харківської області укладено договір оренди землі, за яким ФОП ОСОБА_1 надано в строкове платне користування спільну неподільну земельну ділянку загальною площею 0,9632 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , тобто тієї ж земельної ділянки, що передана в оренду ВП «Харківполімернитка» - ТОВ.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 лютого 2017 року у справі № 619/3964/16-ц позов ОСОБА_1 до Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним рішення Малоданилівської сільської ради Дергачівського району Харківської області від 02 серпня 2016 року «Про врегулювання договірних відносин між Малоданилівською селищною радою та ОСОБА_4 ». Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року, залишеним без змін постановою Верхового Суду від 02 жовтня 2019 року рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 лютого 2017 року змінено в частині розподілу судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно з частиною першою статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського, цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).

15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 686/19389/17 (провадження № 14-42цс19) сформувала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як фізичної особи-підприємця на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Земельні та пов`язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб`єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 17 квітня 2018 року в справі № 461/980/16-а (провадження № 11-248апп18) та від 14 листопада 2018 року в справі № 127/2709/16-ц (провадження № 14-352цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про закриття провадження у справі, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки земельна ділянка, кадастровий номер 6322055900:00:003:0725, площею 0,9632 га належить до земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, а її цільове призначення - 11.02 для розміщення та експлуатації основних, підсобних та допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, використовується позивачем з метою здійснення підприємницької діяльності, що у свою чергу свідчить про те, що спір у цій справі, який виник за участю суб`єктів господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності на спірних земельних ділянках, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Аргументи касаційної скарги про відсутність підстав вважати, що належне ОСОБА_1 майно, що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , використовується ним за призначенням у господарській діяльності, натомість передача в оренду вказаної земельної ділянки порушує його права саме як фізичної особи на користування вказаною земельною ділянкою за вказаною адресою, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, у справі № 619/3964/16-ц ОСОБА_1 оспорював правомірність надання органом місцевого самоврядування фізичній особі в оренду земельної ділянки, площею 0,9632 га, кадастровий номер 6322055900:00:003:0725, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , для обслуговування виробничих приміщень, 32/100 частини яких перебуває в його власності.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 02 жовтня 2019 року у згаданій справі, вирішуючи питання стосовно юрисдикції спору, встановила, що ОСОБА_1 виступає у цих земельних правовідносинах як ФОП, водночас, оскільки спір виник між ФОП, органом місцевого самоврядування та фізичною особою, стосується права власності та користування земельною ділянкою, дійшла висновку про належність цього спору до цивільної юрисдикції.

З огляду на зазначене, є необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування статті 19 ЦПК України та статті 20 ГПК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 619/3964/16-ц, оскільки у згаданій справі та у справі, що розглядається, встановлено різний суб`єктний склад. Разом із цим, твердження заявника про те, що він виступає як фізична особа у спірних правовідносинах є необґрунтованими та спростовуються змістом зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду, яка набрала законної сили.

Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 922/2972/17, Суд відхиляє з огляду на наступне.

У згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком апеляційного суду, який встановив, що відповідач у справі використовує придбані спірні об`єкти нерухомості для передачі в оренду за договорами, в яких виступає, як фізична особа; з доходів, отриманих від оренди майна, сплачує податок на доходи фізичних осіб, а також сплачує податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та земельний податок з фізичних осіб. На підставі зазначеного, дійшла висновку, що наявність у фізичної особи статусу суб`єкта господарювання не означає, що усі правовідносини за її участю є господарськими; неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва, з метою задоволення не власних потреб виробника а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Отже, у наведеній заявником постанові суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про неврахування висновку суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано положення статті 263 ЦПК України, зокрема суд послався на нерелевантну практику Верховного Суду, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 521/14798/15-ц, не заслуговують на увагу, оскільки викладені у наведеному судовому рішенні Верховного Суду правові висновки, на які посилається заявник, стосуються загального розуміння статті 263 ЦПК України та її застосування. Висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать таким висновкам.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак