Окрема думка

від 16.11.2022 по справі 910/6355/20

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

суддів К. М. Пількова, Ю. Л. Власова, Л. І. Рогач, О. М. Ситнік

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 16.11.2022 задовольнила частково касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» (далі - Товариство, Боржник, ТОВ «Технік Енерджі») в особі ліквідатора-арбітражної керуючої Огейчук Т. В. (далі - Арбітражна керуюча, Ліквідатор); змінила постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 910/6355/20, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову залишила без змін.

2. Приймаючи цю постанову, Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз статей 73, 74, 75, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та виснувала, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.

Попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

3. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що Верховний Суд України в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421 висловив протилежні висновки, однак вважала, що вони не можуть бути враховані в цій справі, а підстав для відступу від них нема, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у пунктах 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19).

4. Велика Палата Верховного Суду також врахувала, що ця практика Верховного Суду України була поширена і видозмінена в численних постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), ухвалених за результатами перегляду в касаційному порядку судових рішень у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями (бездіяльністю) державного виконавця, але не вбачала підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС, оскільки вважала, що на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідну преюдиціальну обставину в доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами.

5. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного засобу доказування обставин, що свідчать про протиправність діянь державного виконавця.

6. Водночас, посилаючись на ряд обставин, які, на її думку, встановили суди попередніх інстанцій, зокрема, щодо звернення кредитором-заставодержателем (Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк»; далі - Банк) стягнення на спірне заставне майно Боржника (насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці) і подальше схвалення таких дій судом у межах справи про банкрутство Товариства з виключенням забезпеченого кредитора з реєстру кредиторських вимог, Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову Товариства, оскільки вважала, що за таких обставин позивач не довів завдання йому збитків Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України (далі - Орган ДВС) на суму втраченого заставного майна.

7. Так, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди встановили звернення Банком стягнення на заставне майно у 2015 році в час дії процедури банкрутства Товариства, а ухвалою суду від 22.10.2015 у справі про банкрутство Боржника № 910/11048/14 таким діям заставного кредитора було надано відповідну оцінку та виключено Банк з реєстру вимог кредиторів Товариства на загальну суму його вимог 112 791 811,78 грн з посиланням на те, що Банк звернув стягнення на заставне майно Боржника за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, внаслідок чого є недійсними грошові вимоги, які підтверджувалися рішеннями судів у господарських справах № 910/15032/13 та № 910/2190/13. Велика Палата зауважила, що суд не конкретизував переліку майна, на яке Банк звернув стягнення, однак дійшла висновку, що суд схвалив звернення стягнення на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105, оскільки арбітражний керуючий не надав переліку предметів застави (див. підпункти 8.30, 10.10-10.11 постанови від 16.11.2022 у цій справі).

8. Окрім цього, у підпунктах 10.15-10.18 постанови від 16.11.2022, посилаючись на дані з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 про визнання судового наказу від 25.10.2013 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку заборгованості за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683, оскаржувалась в апеляційному порядку та була залишена без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018. Велика Палата вказала, що відповідно до встановлених апеляційним судом обставин Банк подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 23.11.2016, аргументуючи її тим, що в позасудовому порядку відповідний кредитор (іпотекодержатель) отримав задоволення своїх вимог від Товариства лише частково. У свою чергу, Товариство заперечило проти апеляційної скарги, посилаючись на те, що Банк, скориставшись правами іпотекодержателя, зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно за іпотечним договором разом з рухомим майном, а саме комплексною технологічною лінією по обробці сільськогосподарських культур, яка обтяжена Банком на підставі договору застави від 22.06.2010. Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду, Ліквідатор у цій справі визнала обставини звернення стягнення на рухоме майно (комплексну технологічну лінію).

Виходячи з того, що спірні правовідносини врегульовані остаточними ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі № 910/15032/13, а також вважаючи, що суди встановили обставини знаходження комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур і насіння в нерухомих приміщеннях, розташованих у Полтавській області, на які Банк звернув стягнення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у процедурі банкрутства відбулося звернення стягнення на заставне майно Банку - комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур і насіння, які знаходились у вказаних вище приміщеннях.

9. Також Велика Палата Верховного Суду з посиланням на дані ЄДРСР вказала, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі за Товариством визнано право власності на спірну арочну споруду у складі майнового комплексу, що знаходиться у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, та виснувала, що це судове рішення визначило за Товариством право володіння, користування і розпорядження спірним майном на майбутнє, незалежно від будь-яких обмежень, накладених раніше, у тому числі й обмежень судового виконавця. Отже, на думку Великої Палати, з моменту прийняття ухвали місцевого суду від 19.12.2018 у цій справі спірне майно перебувало як у фактичному, так і реєстровому володінні Боржника, а Ліквідатор мала провести його інвентаризацію, включити таке нерухоме майно до складу ліквідаційної маси Товариства, вживати належних заходів до його повернення від третіх осіб і збереження.

Урахувавши наведене, а також твердження відповідача про те, що Боржник 24.10.2019 продав майновий комплекс, розташований у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, Товариству з обмеженою відповідальністю «АСП ТРЕЙДІНГ» (далі - ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ»), що підтверджено даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Ліквідатор не довела причинно-наслідкового зв`язку між вибуттям спірного майна з володіння Товариства і діями Органу ДВС щодо складання актів опису й арешту майна у травні 2014 року, а також про те, що суди не встановили заподіяння збитків Товариству саме Органом ДВС унаслідок розбору металевої конструкції арочної споруди після того, як вона була продана ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ» у складі майнового комплексу 24.10.2019 (див. підпункти 10.41-10.44. постанови від 16.11.2022 у цій справі).

10. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду щодо значення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця, не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про необхідність відмовити в задоволенні позову через недоведеність заподіяння Товариству збитків Органом ДВС, а також про відсутність підстав для відступу від висновків КЦС ВС.

Стосовно відступу від висновків Верховного Суду України та КЦС ВС

11. Вважаємо правильними висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не можуть бути враховані в цій справі, а підстави для відступу від них відсутні, оскільки вони висловлені до набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», однак не погоджуємось із її позицією про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постановах КЦС ВС, у яких ці висновки Верховного Суду України були поширені та видозмінені.

12. Так, висновки Верховного Суду України, які містяться в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, були покладені в основу висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 01.09.2021 у справі № 554/10055/20, від 10.11.2021 у справі № 760/26905/17 та від 01.12.2021 у справі № 757/64086/19, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

13. Хоч ці висновки, на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не мають безальтернативного характеру, однак посилання КЦС ВС на згадану практику Верховного Суду України може справляти хибне враження, ніби ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця є необхідним для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, а тому для забезпечення однозначності та передбачуваності правозастосування Велика Палата Верховного Суду мала відступити від вказаних вище висновків КЦС ВС.

Стосовно відповідальності державного виконавця

14. Задовольняючи позовні вимоги в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що Товариство довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди.

15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що: державний виконавець не допускав порушень закону при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про протиправні дії зберігача майна (Банку); передача майна Боржника за актами опису є укладенням між зберігачем (Банком) та поклажодавцем (Товариством) договору зберігання майна, однак Арбітражна керуюча не заявляла до зберігача жодних вимог, пов`язаних з втратою належного Товариству майна; оскільки державний виконавець не є стороною договору зберігання, він не допускав бездіяльності щодо виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 про повернення Боржнику майна, постановленої у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства; позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень із збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні цих повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар із вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражних керуючих, що узгоджується із загальним спрямуванням банкрутного законодавства.

16. Не погоджуємось із наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

17. Спірні правовідносини в цій справі виникли в період дії Закону України від 21.04.1999 № 606-ХIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХIV), який був чинний на час арешту та опису майна Товариства за актами від 14.05.2014 та від 22.05.2014, та продовжували існувати після набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) стосовно зберігання та повернення майна, на яке накладено арешт.

18. Здійснивши аналіз норм Закону № 606-ХIV, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц дійшла висновку, що під час дії арешту ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти жодних дій щодо арештованого майна, що спростовує висновки суду апеляційної інстанції про те, що весь тягар із вжиття заходів зі збереження арештованого майна Боржника було покладено на арбітражного керуючого Товариства, оскільки без дозволу державного виконавця жодних дій з таким майном він вчиняти не міг.

19. При цьому встановлені судами обставини свідчать, що Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до державного виконавця з листами з проханням надати їй відповідні дозволи, зокрема, просила скасувати накладений на спірне майно арешт, вилучити це майно у зберігача та передати для інвентаризації та включення до складу ліквідаційної маси, однак виконавець залишив ці запити без задоволення.

20. Відповідно до частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадку, передбаченого пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.

21. Стаття 58 Закону № 1404-VIII визначає правила зберігання майна, на яке накладено арешт. Згідно із частиною першою цієї статті майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного в частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу.

22. Порушення заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 58 Закону № 1404-VIII).

23. Відповідно до висловлених раніше висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування положень Закону № 1404-VIII (див. mutatis mutandis висновки, викладені в пункті 31 постанови від 20.03.2019 у справі № 821/197/18, а також у постанові від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц) зберігання майна боржника є процесуальною діяльністю державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним зберігач здійснює відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому порушення зберігачем заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна перед державним виконавцем, який, у свою чергу, несе відповідальність за власні дії (бездіяльність) у межах відповідного виконавчого провадження.

24. У Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) питання зберігання майна регулюється главою 66 (§ 1 «Загальні положення про зберігання»), положення якої також застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом (стаття 955 цього Кодексу).

25. Згідно із частиною першою статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

26. Частина перша статті 937 ЦК України передбачає, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

27. Зберігач зобов`язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов`язаний піклуватися про річ, як про свою власну (стаття 942 ЦК України).

28. Частиною першою статті 950 ЦК України встановлено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

29. Відповідно до статті 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

30. Аналіз наведених приписів ЦК України дозволяє дійти висновку, що складення державним виконавцем актів опису та арешту майна від 14.05.2014 і від 22.05.2014 та їх підписання з боку Банку директором департаменту безпеки свідчить про укладення договорів зберігання, за якими Банк (зберігач) взяв на себе обов`язок зберігати визначені в актах речі, що передані йому уповноваженою особою Органу ДВС (поклажодавцем), і повернути їх поклажодавцеві у схоронності.

31. Таким чином, слід погодитись із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 635/34597/15-ц, про те, що зберігач майна, яке передано йому державним виконавцем за актом опису та арешту, є відповідальним за схоронність цього майна перед поклажодавцем (відповідним органом ДВС).

32. Наведене спростовує неправильні висновки суду апеляційної інстанції про те, що Товариство є поклажодавцем за вказаними актами опису та арешту майна, якими спірне майно передано на відповідальне зберігання Банку.

33. Суди попередніх інстанцій встановили, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 задоволено клопотання Арбітражної керуючої про скасування арештів та зобов`язання повернути описане та арештоване майно; скасовано арешти, накладені на майно Товариства постановами державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 16.06.2014 та від 29.04.2014; зобов`язано Орган ДВС передати Арбітражній керуючій протягом одного місяця з моменту отримання ухвали суду майно, яке було описане відповідно до актів опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014. Листами від 14.05.2019 та від 19.09.2019 Арбітражна керуюча зверталася до Органу ДВС із вимогою негайно виконати ухвалу суду від 27.02.2019, скасувати арешти та повернути описане майно. 17.05.2019 Міністерство юстиції України (далі - Міністерство) отримало заяву Арбітражної керуючої, у якій містилась вимога до Органу ДВС виконати ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019, невідкладно зняти арешт та повернути належне Товариству майно, однак присуди цієї ухвали виконані не були, описане та арештоване майно повернуто не було.

34. Однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України). Аналогічне положення міститься в пункті 7 частини третьої статті 2 ГПК України.

35. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

36. Згідно із частиною першою статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

37. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію про те, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (див. правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 754/2223/15-ц, від 18.12.2019 у справі № 344/21436/18, від 18.12.2019 у справі № 759/15553/14-ц).

38. Отже, судове рішення - це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної судової влади, який ухвалюється іменем України. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов`язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. Схожі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 22.06.2017 у справах № 6-1047цс17 та № 2-354/07.

39. У пункті 61 рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий розгляд в суді, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися у світлі преамбули до Конвенції, яка проголошує, між іншим, верховенство права як частину спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.

40. Таким чином, установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити під сумнів ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства, у якій суд виходив з того, що майно, описане за актами опису та арешту майна від 14.05.2014 та від 22.05.2014, є арештованим та перебуває на зберіганні в Органу ДВС, у зв`язку із чим зобов`язав його повернути це майно Арбітражній керуючій для формування ліквідаційної маси та погашення кредиторської заборгованості Боржника, а також скасував відповідні арешти.

41. Разом із цим звертаємо увагу на те, що суди попередніх інстанцій не встановлювали вирішальні для цієї справи обставини щодо звернення Банком у 2015 році стягнення на спірне заставне майно (насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці), а також щодо отримання з 19.12.2018 Товариством у фактичне та реєстрове володіння арочної споруди відділення № 1 з її подальшим продажем ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ», які Велика Палата Верховного Суду поклала в основу своїх висновків про те, що позивач не довів завдання йому збитків Органом ДВС, оскільки частина спірного заставного майна вибула у власність кредитора-заставодержателя з виключенням його з відповідного реєстру вимог, а інша частина була повернута Товариству та продана ним іншій особі.

42. Так, в оскарженій постанові від 06.04.2021 суд апеляційної інстанції дійсно встановив, що ухвалою Господарського суду міста Києва 22.10.2015, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2016, задоволено заяву про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали попереднього засідання Господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 910/11048/14 та скасовано її в частині визнання кредиторських вимог Банку на суму 112 791 811,78 грн з відмовою у визнанні його кредитором на вказану суму, оскільки Банк (іпотекодержатель) в позасудовому порядку звернув стягнення на предмети іпотеки, а саме 03.02.2015 набув право власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: Полтавська область, Машківський район, с. Селещина, вул. Б. Хмельницького, буд. 6-А (склад мінеральних добрив), а 10.02.2015 зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: м. Біла Церква, Сквирське шосе, буд. 229 (склад отрутохімікатів), у зв`язку із чим будь-які наступні вимоги Банку щодо виконання Товариством зобов`язань за кредитним договором № 4683 від 18.05.2010 є недійсними.

43. Також суди попередніх інстанцій встановили, що ухвалою Господарського суду міста Києва 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 наказ від 25.10.2013 визнано таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку 61 543 863 грн заборгованості за кредитом, 19 420 754, 65 грн заборгованості за процентами, 89 549 грн заборгованості по комісії, 2 403 936,44 грн пені за несплату кредиту, 1 616 973,61 грн пені за несплату процентів. Наказ залишився чинним у частині стягнення з Товариства 65 000 грн судового збору. Підставою для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, стало те, що Банк у позасудовому порядку набув у власність нерухоме майно в Полтавській області.

44. Таким чином, суди попередніх інстанцій встановили, що у 2015 році Банк звернув стягнення саме на нерухоме майно, яке знаходилось в Полтавській області та в м. Біла церква (склади мінеральних добрив та отрутохімікатів), на втрату якого Товариство не посилалось у цій справі, однак не встановлювали обставин, що Банк звернув стягнення на все заставне майно за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, зокрема, на спірні в цій справі насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці, а також не встановлювали, що це майно знаходилось на складі в Полтавській області.

45. Беручи до уваги наведене, а також ураховуючи, що арбітражний керуючий не надав переліку заставного майна, на що також звернула увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.11.2022, не можемо погодитись з її висновками про те, що Банк звернув стягнення на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105, зокрема на спірні у цій справі насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці, які знаходились на складі в Полтавській області, а суд схвалив ці дії в межах справи про банкрутство, у зв`язку із чим виключив Банк з реєстру кредиторських вимог, оскільки вважаємо, що ці висновки ґрунтуються на припущенні.

Ураховуючи викладене вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду були відсутні підстави робити висновок про те, що задоволення вимог забезпеченого кредитора (Банку) відбулось за рахунок спірних насіння сільськогосподарських культур та комплексної технологічної лінії по їх обробці, у зв`язку з чим відбулось погашення кредиторської заборгованості Боржника на відповідну суму, а тому не можна вважати, що йому було завдано збитки внаслідок втрати зазначеного майна.

46. Також вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду допустила порушення статті 300 ГПК України та вийшла за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, оскільки за допомогою ЄДРСР вдалась до самостійного встановлення обставин щодо визнання за Товариством права власності на розташовану в м. Борисполі арочну споруду ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі, а також з посиланням на доводи відповідача та відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27) визнала встановленими обставини продажу цієї споруди ТОВ «АСП ТРЕЙДІНГ», які суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях не встановлювали.

На наше переконання, Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно встановити ці обставини з огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, а тому не мала робити відповідних висновків про перебування арочної споруди у володінні Боржника та її подальше добровільне відчуження на користь іншої особи, а також пов`язаних із цим висновків про недоведеність заподіяння Товариству збитків Органом ДВС.

47. З огляду на викладене погоджуємось із висновком суду першої інстанції про те, що спірні в цій справі арочна споруда, насіння сільськогосподарських культур та комплексна технологічна лінія по їх обробці знаходились на зберіганні в державного виконавця, який був зобов`язаний повернути це майно Товариству.

48. Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

49. Ураховуючи, що державний виконавець не виконав обов`язку з повернення зі зберігання спірного майна та передачі його Товариству, доходимо висновку, що він допустив протиправну бездіяльність, внаслідок якої Товариство було позбавлено права власності на належне йому майно.

50. При цьому слід враховувати, що Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до Органу ДВС та Міністерства з листами з вимогами повернути Товариству спірне майно, однак держава в особі уповноважених органів ці запити не задовольнила та не надала жодних гарантій повернення спірного майна або відшкодування його вартості, у зв`язку із чим були наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків (див. mutatis mutandis висновки, викладені в підпункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).

51. Таким чином, вважаємо обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що державний виконавець допустив протиправну бездіяльність, чим завдав Товариству 59 042 596 грн шкоди в розмірі вартості неповернутого майна, що за встановленими судами обставинами підтверджується висновками ТОВ «Контакт-Сервіс» про оцінку спірного майна від 27.03.2020, на неправильність яких відповідачі не посилались.

52. З огляду на викладене, встановивши наявність складу цивільного правопорушення, яке є підставою для стягнення шкоди, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України завданих Товариству збитків. Натомість суд апеляційної інстанції наведеного не врахував і помилково скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позову в частині стягнення з держави збитків.

53. Разом із цим суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги до обох відповідачів повністю шляхом стягнення на користь Товариства з Державного бюджету України 59 042 596 грн збитків, завданих Міністерством, саме через Державну казначейську службу України (далі - Служба), а також стягнув зі Служби в дохід Державного бюджету України 367 850 грн судового збору.

54. Однак, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пунктах 63 та 64 постанови від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22), від 21.08.2019 у справі № 761/35803/16-ц (пункт 33), від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.

55. Залучення або ж незалучення до участі в таких категоріях спорів Служби чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Служба чи її територіальний орган (див. пункт 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

56. Служба та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови в позові (див. пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

57. Ураховуючи, що Служба своїми діями або бездіяльністю не завдавала Товариству шкоди у спірних правовідносинах, доходимо висновку, що позов у частині пред`явлених до неї вимог задоволенню не підлягав, у зв`язку із чим вважаємо неправильними висновки суду першої інстанції про необхідність задоволення позову в цій частині.

58. З огляду на викладене прийняті у справі рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій підлягали скасуванню як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, з прийняттям у справі нового рішення про часткове задоволення позову Товариства в частині заявлених до Міністерства вимог про стягнення 59 042 596 грн збитків з мотивів, викладених у цій окремій думці.

Судді:К. М. Пільков Ю. Л. Власов Л. І. Рогач О. М. Ситнік