Постанова

від 07.12.2022 по справі 613/1391/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«07» грудня 2022 року

м. Валки

справа № 613/1391/21

провадження № 22ц/818/3748/22

№ 22ц/818/3752/22

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),

суддів - Котелевець А.В., Пилипчук Н.П.

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Богодухівська районна державна адміністрація Харківської області,

треті особи - Богодухівська районна рада Богодухівського району Харківської області, Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 20 вересня 2022 року в складі судді Шалімова Д.В. та додаткове рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 вересня 2022 року в складі судді Шалімова Д.В.

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області, треті особи: Богодухівська районна рада Харківської області, Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації про стягнення заробітної плати, який в подальшому неодноразово уточнювала.

Позовна заява мотивована тим, що 15 вересня 1995 року вона призначена на посаду директора Богодухівського територіального центру по соціальному обслуговуванню пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, який 07 квітня 2010 року розпорядженням Богодухівської районної державної адміністрації від 06 квітня 2010 року № 101 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2009 року № 1417 перейменовано в Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації. З 31 грудня 2020 року Територіальний центр знаходиться в стадії припинення в результаті ліквідації установи. З 01 січня 2021 року фінансування установи не здійснюється, рахунки закриті. Майно, яке перебувало на балансі центру, а також грошові кошти, передані в комунальну власність.

Вказала, що 30 грудня 2020 року розпорядженням Богодухівської районної державної адміністрації № 223 прийнято рішення про ліквідацію вищевказаного Територіального центру.

Зазначила, що 26 лютого 2021 року головою ліквідаційної комісії її звільнено з посади директора Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації на підставі наказу № 6-к від 26 лютого 2021 року.

Однак, при звільненні з нею не проведено розрахунок, не виплачено 66 673,89 грн, що складається з заробітної плати за січень 2021 року - 11 142,00 грн, заробітної плати за лютий 2021 року - 11 142,00 грн, компенсації за невикористану відпустку за 51 календарний день - 44 389,89 грн.

У процесі прийняття рішення про ліквідацію засновник в особі Богодухівської районної державної адміністрації не забезпечив надходження коштів з місцевого бюджету для проведення розрахунку по заробітній платі із звільненими працівниками, що призвело до неплатоспроможності установи. Тобто, орган, який контролював центр, своїми діями довів боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів та виконати свої зобов`язання в межах трудових відносин у процедурі ліквідації, у зв`язку з чим вона змушена звернутися до суду.

Зазначила, що орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу складає 5000,00 грн.

Просила стягнути з Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на її користь заробітну плату в розмірі 66 673,89 грн та допустити негайне виконання рішення суду щодо стягнення заборгованості по заробітній платі в місячному розмірі.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 20 вересня 2022 року, в якому ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 30 вересня 2022 року виправлено описку, позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено; стягнуто з Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на її користь суму заборгованості із заробітної плати в розмірі 66 673, 89 грн; стягнуто з Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області в дохід держави судовий збір в розмірі 908,00 грн; допущено негайне виконання рішення в частині присудження стягнення заборгованості по заробітній платі за один місяць.

27 вересня 2022 року до суду надійшла заява представника позивачки - адвоката Пономаренка П.О. про ухвалення додаткового рішення. Заява мотивована тим, що позивачкою понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн, що підтверджується копією договору про надання правової допомоги, копією свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та квитанцією. Просив ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 5000,00 грн.

Додатковим рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 30 вересня 2022 року стягнуто з Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.

Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду Богодухівська районна державна адміністрація Харківської області подала апеляційну скаргу, в якій просила судові рішення - скасувати та ухвалити нове рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини у справі, не врахував того, що позивачка самостійно розпоряджалась коштами, виділеними з районного бюджету на забезпечення діяльності Територіального центру, у тому числі, на виплату заробітної плати як їй, так і іншим працівникам. Перебуваючи на посаді директора центру та знаючи про його подальшу ліквідацію вона повинна була вжити заходів, направлених на затвердження кошторису для проведення розрахунку зі звільненими працівниками центру, зокрема, і виплати собі заробітної плати та виплат, пов`язаних з подальшим її звільненням у зв`язку з ліквідацією юридичної особи. Заробітну плату позивачка отримувала у Територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг), який перебуває у стадії ліквідації, і тому вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати повинні бути звернуті до ліквідаційної комісії центру. Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення витрат на правничу допомогу суд не врахував, що адвокатом складено лише уточнену позовну заяву та заяву про розгляд справи без його участі, тож сума гонорару у розмірі 5000,00 грн є завищеною і не співмірною з витраченим адвокатом часом на надання правничої допомоги. Вважає, що цю суму слід зменшити до 3000,00 грн.

01 грудня 2022 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вважала судові рішення суду законними, а апеляційну скаргу - безпідставною. При цьому зазначила, що вимоги, викладені в ній, не відповідають чинному законодавству та не спростовують висновків судових рішень.

Частинами 1, 3 статті 369 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Судова колегія, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області необхідно задовольнити частково, рішення суду та додаткове рішення - змінити.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з позивачкою не проведені розрахунки при звільненні, тому з відповідача як засновника Територіального центру на її користь підлягає стягненню нарахована, але не виплачена заробітна плата.

Ухвалюючи додаткове рішення суд виходив з наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн, вважаючи їх розумними, необхідними та співмірними.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 працювала на посаді директора Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації (попередня назва - Богодухівський територіальний центр по обслуговуванню одиноких громадян) з 15 березня 1995 року по 26 лютого 2021 року, що підтверджується її трудовою книжкою, розпорядженням по особовому складу від 15 березня 1995 року № 101 та розпорядженням про звільнення № 24- к від 20 лютого 2021 року (а.с. 7-12, 147 том 1).

Розпорядженням Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області від 20 грудня 2020 року ліквідовано Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації та утворено ліквідаційну комісію (а.с. 20 том 1).

З 31 грудня 2020 року Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації перебуває у стані припинення, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Рішенням Богодухівської районної ради Харківської області від 28 січня 2021 року № 48-VIII передано безоплатно із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Богодухівського району Харківської області у комунальну власність Богодухівської міської ради Харківської області рухоме та нерухоме майно, яке перебуває на балансовому обліку Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації (а. с. 249 том 1).

26 лютого 2021 року ОСОБА_1 звільнена з посади директора Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України, що підтверджується записом у її трудовій книжці.

Розпорядженням Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області від 17 березня 2021 року №69 введено ОСОБА_1 до складу ліквідаційної комісії Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації (а. с. 23-24 том 1).

Як вбачається з довідки Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської державної адміністрації № 02-20/160 від 20 травня 2021 року, ОСОБА_1 нарахована, але не виплачена заробітна плата з 01 січня 2021 року по 26 лютого 2021 року. Нараховано, але не виплачено: посадовий оклад за січень 2021 року в розмірі 8571,00 грн; доплата за вислугу років за січень 2021 року в розмірі 2571,00 грн; посадовий оклад за лютий 2021 року в розмірі 8571,00 грн; доплата за вислугу років за лютий 2021 року в розмірі 2571,00 грн; нарахована компенсація за невикористану відпустку за 51 календарний день у лютому 2021 року в сумі 44 389,89 грн: 32 календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 лютого 2020 року по 26 лютого 2021 року та 19 календарних днів щорічної додаткової відпустки за період роботи з 27 травня 2018 року по 26 лютого 2021 року, всього 66 673,89 грн. З урахуванням утримань всього до сплати 53 005,74 грн (а. с. 6 том 1).

Положенням про Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації № 134 від 27 квітня 2016 року передбачено, що Територіальний центр є бюджетною установою, рішення щодо утворення, ліквідації або реорганізації приймає Богодухівська районна державна адміністрація. Кошторис, штатний розпис територіального центру затверджує голова районної державної адміністрації. Територіальний центр утримується за рахунок коштів, які відповідно до Бюджетного Кодексу України виділяються з місцевого бюджету на соціальний захист населення та соціальне забезпечення, інших надходжень, у тому числі від діяльності його структурних підрозділів, від надання платних соціальних послуг, а також благодійних коштів громадян, підприємств, установ та організацій. Фонд оплати працівників територіального центру затверджується головою районної державної адміністрації (а. с. 259-261 том 1).

Пунктом 16 Положення передбачено, що територіальний центр є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби, печатку зі своїм найменуванням, штампи та бланки.

У 2020 році утримання та виплата заробітної плати працівників Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації здійснювалося з районного бюджету Богодухівського району, що підтверджується довідкою начальника відділу фінансів та внутрішнього аудиту Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області №02-24/232 від 17 вересня 2021 року (а. с. 45 том 1).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Частиною першої статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Як встановлено судом, на час звільнення ОСОБА_1 нараховано, але не виплачено заробітну плату у розмірі 66 673,89 грн.

Зважаючи на те, що на роботодавця покладається обов`язок провести розрахунок зі звільненим працівником, який у даному разі не виконано, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про стягнення на користь позивачки нарахованої, але не виплаченої заробітної плати.

Доводи апеляційної скарги Богодухівської районної державної адміністрації щодо того, що заробітну плату позивачка отримувала у Територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг), який перебуває у стадії ліквідації, і тому вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати повинні бути звернуті до ліквідаційної комісії центру, а не до нього, судова колегія відхиляє, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 176 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначено у статті 619 ЦК України.

За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема, статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства. Основною метою такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог. При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі, при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.

Разом з тим, відповідно до положень статей 77 та 78 ГК України в Україні можуть створюватись казенні державні та комерційні і некомерційні комунальні унітарні підприємства.

Згідно з положеннями статті 76 ГК України казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Крім того, ГК України визначає також правовий статус державного комерційного підприємства (статті 74-75 ГК України), яке за змістом цих норм відповідає за своїми зобов`язаннями самостійно.

Разом з тим у статті 78 ГК України зазначено, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Зазначені норми права також містять положення щодо відповідальності цих підприємств по боргам.

Зокрема, казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

У нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати і вимоги щодо заробітної плати.

Щодо відповідальності комунального унітарного підприємства за своїм зобов`язанням, то ГК України чітких положень не містить. Однак, згідно з частиною десятою статті 78 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що правовий режим відповідальності комунального унітарного комерційного або некомерційного підприємства визначається відповідно до вимог правового режиму відповідальності державного комерційного або казенного підприємства.

Стаття 77 ГК України прямо не встановлює повну субсидіарну відповідальність територіальної громади за зобов`язаннями створеного нею комунального унітарного підприємства, оскільки нею врегульовані питання особливостей здійснення господарської діяльності, а не питання підстав та меж відповідальності за усіма зобов`язаннями підприємства.

Проте, враховуючи її зміст у поєднанні зі змістом положень статті 78 ГК України, можна зробити висновок, що відповідальність комунального унітарного підприємства за своїми боргами за господарськими зобов`язаннями визначається залежно від його виду: некомерційного або комерційного підприємства.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за такими підприємствами на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство) (частина третя статті 78 ГК України).

Зміст права оперативного управління визначений статтею 137 ГК України та є найбільш обмеженим правовим титулом, який не дозволяє підприємству розпоряджатись належним йому майном.

При цьому, комунальне комерційне підприємство отримує майно передане йому громадою на праві господарського відання, та обмеження у його використання визначаються статутними документами цього підприємства.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (стаття 136 ГК України).

Системне тлумачення статей 74-75 ГК України дозволяє зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство володіє своїм майном на праві повного господарського відання та є самостійним у здійсненні господарської діяльності, в тому числі, із заробітної плати, за рахунок майна, закріпленого за таким підприємством на праві господарського відання, якщо інше не встановлено статутними документами цього товариства. У разі незаконності дій власника щодо належного такому підприємству майна, воно має право на захист своїх речових прав на майно від дій власника.

Отже, аналізуючи зазначені норми права у їх сукупності, слід дійти висновку, що за загальним правилом у разі недостатності коштів у комунального унітарного комерційного підприємства для відповідальності за своїм зобов`язанням, пов`язаним із господарською діяльністю, орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несе повну субсидіарну відповідальність за господарськими зобов`язаннями цього підприємства.

Комерційні комунальні підприємства за своїми зобов`язаннями відповідають самостійно.

Отже, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування. Така відповідальність не може бути покладена на орган місцевого самоврядування у трудових правовідносинах без встановлення того, що сама юридична особа не може виконати свої зобов`язання в межах трудових правовідносинах у процедурі виконання судових рішень або банкрутства.

Указаний висновок відповідає правовій позиції висловленій у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 711/3288/17-ц (провадження № 61-25288 сво 18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12, провадження № 12-102гс18 зробила висновок, що здійснення господарської діяльності комунальним некомерційним підприємством без мети одержання прибутку, на основі матеріальної бази, яка не є його власністю та не включається до ліквідаційної маси в разі банкрутства такого підприємства, зумовлює для законодавця необхідність регулювання спірних відносин у такий спосіб, який би дозволив захистити інтереси можливих кредиторів суб`єкта некомерційної господарської діяльності.

У низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії». Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ також висловив позицію і щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов`язаннями муніципального підприємства. Так, у пункті 62 рішення у справі «Єршова проти Російської Федерації» ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади. Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до способу утворення Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Богодухівської районної державної адміністрації є бюджетною установою, рішення про створення та ліквідацію якого приймає Богодухівська районна державна адміністрація, що передбачено Положенням про Центр.

Пунктом 12 частини 1 статті 2 Бюджетного Кодексу України визначено, що бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Нормами ГК України не передбачено регулювання діяльності бюджетних установ, однак визначено регулювання діяльності комунальних некомерційних підприємств аналогічно до діяльності державних казенних підприємств, без наділення вказаних суб`єктів повною самостійною відповідальністю у відносинах з третіми особами.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

Отже, зважаючи на те, що Центр є неприбутковою бюджетною установою, з 31 грудня 2020 року перебуває у стані припинення та не фінансується, рухоме та нерухоме майно, яке перебувало на його балансовому обліку, рішенням Богодухівської районної ради Харківської області від 28 січня 2021 року № 48-VIII передано безоплатно у комунальну власність Богодухівської міської ради Харківської області, судова колегія вважає, що відсутня можливість стягнути невиплачену позивачці заробітну плату за рахунок коштів чи майна Центру. За таких умов, наявні підстави для покладення субсидіарної відповідальності на засновника Центру - Богодухівську районну державну адміністрацію Харківської області.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що право на заробітну плату є основним, беззаперечним конституційним правом особи, а тому повинні вживатися всі можливі заходи для його реалізації та захисту. Тоді як ОСОБА_1 дотепер не може отримати нараховану їй заробітну плату з січня 2021 року.

Доводи апеляційної скарги відповідача щодо того, що позивачка самостійно розпоряджалась коштами, виділеними з районного бюджету, на забезпечення діяльності Територіального центру, у тому числі, на виплату заробітної плати, та перебуваючи на посаді директора Центру і знаючи про його подальшу ліквідацію повинна була вжити заходів, направлених на затвердження кошторису для проведення розрахунку зі звільненими працівниками центру, зокрема і виплати собі заробітної плати та виплат, пов`язаних з подальшим її звільненням у зв`язку з ліквідацією юридичної особи, не можуть бути взяті до уваги, адже це не знімає з відповідача обов`язку проведення розрахунку при звільненні. Положенням про Центр передбачено, що кошторис, штатний розпис Територіального центру, фонд оплати праці працівників затверджує голова районної державної адміністрації. Директор Центру розпоряджається коштами лише у межах вже затвердженого кошторису витрат. До того ж, доказів того, що позивачка як директор Центру мала у розпорядженні будь-які кошти після рішень про його ліквідацію та передачу майна у комунальну власність, відповідачем не надано.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в частині оскарження рішення суду не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Разом з тим, суд першої інстанції помилково в резолютивній частині рішення не зазначив про те, що зі стягнутої суми заборгованості із заробітної плати підлягають утриманню відповідні податки та інші обов`язкові платежі.

Виходячи з викладеного, рішення суду підлягає зміні з доповненням, що з вказаної суми стягнення в розмірі 66 673,89 грн підлягають утриманню відповідні податки та інші обов`язкові платежі.

Щодо доводів апеляційної скарги Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на додаткове рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 вересня 2022 року судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до частин 1, 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати: на професійну правничу допомогу.

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.

Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.

Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.

Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/12876/19 зауважено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Водночас чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. З урахуванням наведеного суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Верховний Суд у справах № 905/1795/18 та № 922/2685/19 неодноразово зауважував, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Як вбачається з матеріалів справи, інтереси ОСОБА_1 під час розгляду справи представляв адвокат Пономаренко П.О. на підставі ордеру та договору від 08 липня 2020 року (а. с. 209, 220-221 том 1).

Пунктом 4.2 договору визначено, що за правову допомогу, передбачену в пункті 1.2 договору клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар). Розмір винагороди адвоката при наданні правової допомоги складає 5000,00 грн.

З акту приймання передачі наданої правової допомоги адвокатських послуг від 20 вересня 2022 року вбачається, що сторони підтверджують, що адвокат Пономаренко П.О. надав ОСОБА_1 наступні послуги: надання усних та письмових консультацій з законодавства; складання заяв; складання та подання уточненої позовної заяви до суду; представництво інтересів в судових засіданнях. ОСОБА_1 своїм підписом підтвердила, що послуги надані в повному обсязі і належної якості. Їхня вартість складала 5000,00 грн (а. с. 48 том 2).

ОСОБА_1 сплатила адвокату Пономаренку П.О. 5000,00 грн за надання правової допомоги, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру № 15 від 20 вересня 2022 року (а. с. 49 том 2).

Матеріали справи свідчать про те, що адвокатом Пономаренком П.О. підписано уточнену позовну заяву обсягом дві сторінки, а також подано заяви про розгляд справи без його участі та без участі позивачки. У судових засіданнях адвокат участі не брав.

Аналізуючи зазначені документи на предмет складності, обсягу та часу, витраченого для їх складання, колегія суддів вважає, що заявлений розмір витрат на правову допомогу у 5000,00 грн є неспівмірним зі складністю справи, обсягом виконаних робіт.

Взявши до уваги доводи відповідача щодо зменшення розміру витрат на правову допомогу, зважаючи на складність справи, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (їх дійсність та необхідність), а також критерію розумності їх розміру, колегія суддів дійшла висновку, що справедливим і співмірним буде зменшення розміру витрат позивачки на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи до 3000,00 грн.

Виходячи з викладеного, додаткове рішення суду першої інстанції підлягає зміні зі зменшенням розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 у зв`язку з розглядом справи, з 5000,00 грн до 3000,00 грн.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381 - 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області - задовольнити частково.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 20 вересня 2022 року - змінити, доповнивши абзац другий рішення після слів «в розмірі 66 673, 89 грн (шістдесят шість тисяч шістсот сімдесят три) грн 89 коп» наступним « з утриманням відповідних податків та інших обов`язкових платежів».

Додаткове рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 30 вересня 2022 року - змінити, зменшивши розмір стягнутих з Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу з 5000,00 грн до 3000,00 грн.

В іншій частині рішення суду та додаткове рішення - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді А.В. Котелевець

Н.П. Пилипчук

Повний текст постанови складено 07 грудня 2022 року.