Постанова

від 13.12.2022 по справі 761/35805/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 761/35805/21 Головуючий у 1-й інст. - Притула Н.Г.

Апеляційне провадження 22-ц/824/10480/2022 Доповідач - Рубан С.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 грудня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Рубан С.М.

суддів Заришняк Г.М., Кулікова С.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника Державного підприємства «Державна театрально-видовищна агенція» - Джумеля Володимира Володимировича на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Державно театрально-видовищна агенція» про зміну підстав звільнення, стягнення вихідної допомоги,-

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2021 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом до ДП «Державно театрально-видовищна агенція», в якому просив суд:

-визнати незаконним звільнення позивача за наказом №3-к від 02 липня 2021 року за ст.38 КЗпП України;

-визнати недійсним внесений відповідачем запис до трудової книжки позивача про те, що він був «звільнений з роботи за власним бажанням, ст.38 КЗпП України»;

-визнати, що розірвання трудового договору між сторонами відбулось з підстав, передбачених ч.3 ст.38 КЗпП України, а саме: у зв`язку з невиконанням з боку відповідача вимог законодавства про працю;

-стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку - 63 126 грн 36 к. (21 042,12 х 3 місяці).

В обґрунтування позовних вимог вказує на те, що з 15 липня 2019 року позивач працював на посаді директора-розпорядника в ДП «Державна театрально-видовищна агенція».

Вказує, що відповідач допускав невиконання вимог законодавства про працю, зокрема несвоєчасно та не в повному обсязі виплачувалась заробітна плата.

А тому позивач скористався своїм правом передбаченим ч.3 ст.38 КЗпП України та 02 липня 2021 року подав заяву про розірвання трудового договору з 06 липня 2021 року за власним бажанням у зв`язку із заборгованістю по заробітній платі з березня 2021 року.

Як зазначає позивач, відповідач безпідставно самостійно змінив підстави звільнення на ч.1 ст.38 КЗпП України.

Крім того, у відповідності до положень ст.44 КЗпП України позивачу при звільненні мала бути виплачена вихідна допомога в розмірі тримісячного середнього заробітку у зв`язку зі звільненням за ч.3 ст.38 КЗпП України.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 травня 2022 рокупозов ОСОБА_1 - задоволено частково.

Змінено формулювання причини звільнення ОСОБА_1 , зазначені в наказі №3-к від 02 липня 2021 року «Про звільнення ОСОБА_1 » із «за власним бажанням, ч.1 ст.38 КЗпП України» на «за власним бажанням, невиконання роботодавцем законодавства про працю, ч.3 ст.38 КЗпП України».

Стягнуто з ДП «Державна театрально-видовищна агенція» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі 63 126 грн 36 к. (суми розраховані без відрахування податків та обов`язкових платежів).

Стягнуто з ДП«Державна театрально-видовищна агенція» на користь держави судовий збір в сумі 1 816 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року в задоволенні заяви ДП «Державна театрально-видовищна агенція» про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 травня 2022 року - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник ДП «Державна театрально-видовищна агенція» - Джумеля В.В.подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Вважає зазначене рішення таким, що не відповідає нормам матеріального і процесуального права, а також фактичним обставинам справи.

Судом першої інстанції не надано повну та всебічну оцінку заяві про звільнення, із тексту якої вбачається, що він просить звільнити його саме 06 липня 2021 року, тобто ним визначено дату звільнення, що є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та роботодавцем. При цьому, звільнення з вказаної дати узгоджене з роботодавцем, який задовольнив вимогу позивача до закінчення двотижневого строку, що не є порушенням прав працівника.

Зауважує, що вказана заява про звільнення за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу через стан здоров`я (в тексті заяви: «у зв`язку з погіршенням стану здоров`я та неможливістю по цій причині продовжувати виконання своїх посадових обов`язків»).

Крім цього зауважує, що ознайомлення позивача з наказом № 3-к відбулося 06 липня 2021 року (в його останній робочий день), а відповідно він мав можливість висловити зауваження до формулювання звільнення або відкликати подану ним заяву, що відповідало б положенням ч.2 ст.38 КЗпП України. Таким чином, на думку позивача, поставивши власний підпис про ознайомлення з наказом № 3-к фактично погодився з викладеними в ньому підставами звільнення.

Щодо вимог позивача про виплату вихідної допомоги, то в тексті заяви відсутні посилання на ч.3 ст.38 КЗпП України, або зазначення про порушення роботодавцем трудового законодавства.

Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому вважає рішення суду обґрунтованим та законним, тому просить його залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції вважав, що в наказі про звільнення відповідач самостійно змінив підстави звільнення позивача на ч.1 ст.38 КЗпП України, тому суд першої інстанції вважав за можливе змінити формулювання звільнення позивача та вважати звільнення позивача «за власним бажанням, невиконання роботодавцем законодавства про працю, ч.3 ст.38 КЗпП України».

Також судом першої інстанції взято до уваги положення ст.44 КЗпП України, яка передбачає виплату працівникові при звільненні за ч.3 ст.38 КЗпП України вихідної допомоги в розмірі не менше тримісячного середнього заробітку, тому вважав за можливе стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі тримісячного заробітку, що становить 63 126 грн 36 к.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Судове рішення оскаржується в частині задоволених вимог, тому враховуючи приписи ч. 1 ст. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається рішення в частині вимог про визнання недійсним запису у трудовій книжці.

Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 264 ЦПК України).

Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи та перевірено апеляційним судом, ОСОБА_1 з 15 липня 2019 року перебував у трудових відносинах з ДП «Державна театрально-видовищна агенція» та обіймав посаду директора-розпорядника, що підтверджується записами в трудовій книжці (а.с. 9-10).

02 липня 2021 року позивач звернувся до відповідача з заявою про звільнення в якій вказував: «У зв`язку з заборгованістю по заробітній платі з березня 2021 року, погіршенням стану здоров`я та неможливістю по цій причині продовжувати виконання своїх обов`язків, прошу звільнити мене за власним бажанням з 06 липня 2021 року. Прошу виплатити мені заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку за 2017, 2019, 2020, 2021 р.» (а.с. 23).

Наказом №3-к від 02 липня 2021 року ДП «Державна театрально-видовищна агенція» звільнено ОСОБА_1 06 липня 2021 року від виконання обов`язків директора-розпорядника ДП «Державна театрально-видовищна агенція» за власним бажанням, ч.1 ст.38 КЗпП України (а.с.44).

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказував, що відповідач не виконував належним чином трудове законодавство в частині своєчасної виплати заробітної плати, тому він має право на звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП України.

Як вбачається з виписки по банківському рахунку позивача, починаючи з січня 2021 року заробітна плата позивачу виплачувалась з порушенням встановленого діючим законодавством порядку, зокрема, виплата заробітної плати відбулась 25 березня 2021 року в сумі 72 833 грн 16 к., 28 травня 2021 року в сумі 19 964 грн 00 к. та 29 червня 2021 року - 11 091 грн 11 к. (а.с. 51-52).

З довідки №58 від 24 червня 2021 року вбачається, що заборгованість по заробітній платі відповідача перед ОСОБА_1 станом на 23 червня 2021 року складає - 91 684 грн 39 к., в тому числі - заробітна плата - 77 017 грн 78 к., виплата по лікарняному листу за рахунок підприємства - 4 888 грн 87 к., виплата по лікарняному листу за рахунок ФСС - 9 777 грн 74 к. (а.с. 13).

Як вбачається з виписки по картковому рахунку позивача, після його звільнення сплачено: 13 липня 2021 року - 6 000 грн 47 к. (заробітна плата), 05 серпня 2021 року - 91 693 грн 66 к. (заробітна плата) та 28 серпня 2021 року - 7 871 грн 08 к. (лікарняні).

З довідки №60 від 06 липня 2021 року вбачається, що станом на 07 липня 2021 року заборгованість по заробітній платі перед позивачем складає - 105 565 грн 21 к., в тому числі - заробітна плата - 54 538 грн 02 к., компенсація за невикористану відпустку - 39 220 грн 57 к., лікарняний за рахунок підприємства - 3 935 грн 54 к., лікарняний за рахунок ФСС - 7 871 грн 08 к. (а.с. 64).

Відповідно до частин першої, сьомої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Згідно ч.1 ст.21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до ст.24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Не погодившись із підставами звільнення позивач 26 липня 2021 року направив відповідачу заяву в якій просив змінити підставу звільнення на ч.3 ст.38 КЗпП України, виплатити заборгованість по заробітній платі та вихідну допомогу відповідно до ст.44 КЗпП України (а.с. 24).

Відповідно до положень ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного або трудового договору.

Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, оскільки поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника значення не мають.

Отже, за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово. Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч.3 ст.38 КЗпП України) - не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

Звертаючись до роботодавця із заявою про розірвання трудового договору ОСОБА_1 вказував на порушення роботодавцем трудового договору, а саме вказував на невиплату заробітної плати.

Колегія суддів звертає увагу на те, що працівник є слабшою стороною трудових правовідносин, а тому саме він потребує посиленого захисту.

Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18 зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і, які працівник визначає самостійно.

У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника з підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно ч.3 ст.38 КЗпП України є порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору. Водночас для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Вказана правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13 та у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16-ц та від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, тому посилання скаржника в цій частині є необґрунтованими.

У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що роботодавцем належним чином не виконувався трудовий договір в частині виплати заробітної плати, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині зміни підстав звільнення.

Таким чином, оскільки відповідачем не надано доказів на спростування доводів позивача щодо порушення трудового законодавства, а подана ОСОБА_1 заява від 02 липня 2021 року містила підставу для звільнення - у зв`язку з невиплатою заробітної плати, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач звільнивши позивача з роботи на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України самостійно змінив правову підставу розірвання трудового договору, чим порушив право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач звертаючись до роботодавця з заявою про звільнення за власним бажанням вказував на неможливість продовжувати роботу через погіршення стану здоров`я, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки зі змісту заяви вбачається, що позивач вказує на невиплату заробітної плати, що стало наслідком погіршення його стану здоров`я.

Відповідно до ст.44 КЗпП України, при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Оскільки у спірних правовідносинах трудовий договір було припинено у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю (не виконання умов трудового договору) на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, наявні правові підстави для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги відповідно до ст.44 КЗпП України.

Розрахунок розміру вихідної допомоги позивачем проведено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.

Вказаний розрахунок відповідачем не спростовано та власного розрахунку не надано, отже розрахунок позивача приймається апеляційним судом.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у зв`язку із неправильною підставою звільнення, позивачу не виплачено вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, яка підлягає стягненню у примусовому порядку.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Європейський суд з прав людини зауважив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За встановлених обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи та порушення прав скаржника.

Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для скасування.

Керуючись ст.ст. 270, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника Державного підприємства «Державна театрально-видовищна агенція» - Джумеля Володимира Володимировича - залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 травня 2022 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий

Судді