Постанова

від 14.12.2022 по справі 199/4553/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7054/22 Справа № 199/4553/21 Суддя у 1-й інстанції - ЯКИМЕНКО Л. Г. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2022 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 18 серпня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив №180 «Дніпро-3», про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що 26 липня 1968 року уклав шлюб із ОСОБА_4 . Після реєстрації шлюбу прізвище відповідачки змінилось на « ОСОБА_5 ».

Під час шлюбу сторонами було придбано у власність квартиру АДРЕСА_1 , на підставі сплати кооперативних внесків у повному обсязі, що підтверджується довідкою №56 від 24 серпня 1992 року та реєстраційним посвідченням від 04 вересня 1992 року.

Також ОСОБА_3 вказував, що кошти, сплачені як кооперативні внески, були ним надані, а відповідачка займалась лише оформленням усіх необхідних документів.

09 липня 2001 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Амур-Нижньодніпровського районного управління юстиції м.Дніпропетровська шлюб між сторонами було розірвано, що підтверджується повторним свідоцтвом про розірвання шлюбу № НОМЕР_1 від 24 лютого 2004 року.

Із 23 вересня 1975 року позивач зареєстрований та постійно проживає у вказаній квартирі, сплачує комунальні послуги та сплачує поточні платежі, пов`язані з утриманням житла, іншого житла не має.

25 жовтня 2002 року відповідачка уклала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 », що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00030795771 від 19 травня 2021 року.

Разом з тим, нещодавно ОСОБА_2 звернулась до позивача з вимогами про виселення, посилаючись на те, що спірна квартира є її особистою власністю.

Для з`ясування вказаної обставини позивач 11 березня 2021 року звернувся до КП «ДМБТІ». Зі змісту листа КП «ДМБТІ» №3779 від 02 квітня 2021 року позивач дізнався, що право власності на квартиру, яка була придбана під час шлюбу та за спільні кошти, зареєстрована за відповідачкою ОСОБА_2 , на підставі реєстраційного посвідчення від 04 вересня 1992 року, виданого КП «ДМБТІ» ДОР на підставі довідки ЖБК 180 від 24 серпня 1992 року.

Посилаючись на те, що вказане майно є спільним майном подружжя, позивач просив суд:

- визнати квартиру АДРЕСА_2 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя;

- визнати за ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 ;

- визнати за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 18 серпня 2022 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив №180 «Дніпро-3», про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_2 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Визнано за ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 . Також стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 675 грн.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

ОСОБА_1 , як особа, яка не брала участі у справі та суд вирішив питання про її права, теж подала до суду апеляційну скаргу на вказане судове рішення та просить його скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповне їх з`ясування, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення вимог процесуального закону.

Інші учасники процесу не скористалися своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне рішення суду залишити без змін, з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 липня 1968 року, який 09 липня 2001 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Амур-Нижньодніпровського районного управління юстиції м.Дніпропетровська було розірвано, що підтверджується повторним свідоцтвом про розірвання шлюбу № НОМЕР_1 від 24 лютого 2004 року (а.с.17).

Під час шлюбу сторонами було придбано у власність квартиру АДРЕСА_1 , на підставі сплати кооперативних внесків у повному обсязі, що підтверджується довідкою №56 від 24 серпня 1992 року (а.с.20).

Відповідно до відповіді КП «ДМБТІ» ДМР від 02 квітня 2021 року за №3779, право власності на квартиру АДРЕСА_3 , зареєстровано за ОСОБА_8 , на підставі реєстраційного посвідчення від 04 вересня 1992 року, виданого КП «ДМБТІ» ДОР, та на підставі довідки ЖБК 180 від 24 серпня 1992 року, записано у реєстрову книгу ХІV за реєстраційним №102 (а.с.21).

Із 23 вересня 1975 року ОСОБА_3 зареєстрований та проживає у вказаній квартирі, що підтверджується відміткою у паспорті (а.с.13).

Позивач особисто несе витрати по утриманню спірної квартири та сплаті комунальних послуг (а.с.28-43).

25 жовтня 2002 року відповідач уклала шлюб із ОСОБА_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 », що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00030795771 від 19 травня 2021 року (а.с.16).

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира придбана сторонами за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а правовий режим майна як спільної сумісної власності подружжя не залежить від того, на ім`я кого з подружжя воно було придбане і зареєстроване, тому дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 1 розділу VII«Прикінцевих положень»СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто, з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто, не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Таке правозастосування узгоджується з висновками Верховного суду, викладеними в постанові від 01 квітня 2020 року у справі №462/518/18 (провадження №61-13422св19), які суд в силу вимог ч.4 ст.263 ЦПК України, враховує при виборі і застосування норми права до спірних правовідносин.

Водночас, заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна обєктом спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України розяснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, зясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути обєктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, зясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Вищевказане положення закону також кореспондується зі статтею 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є обєктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Суд виходить із того, що конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Таке правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, в постанові ВерховногоСуду Українивід 24травня 2017року усправі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц.

Як вбачається з матеріалів справи та було установлено судом першої інстанції, відповідач ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_3 , на підставі реєстраційного посвідчення від 04 вересня 1992 року, виданого КП «ДМБТІ» ДОР, та на підставі довідки ЖБК 180 від 24 серпня 1992 року під час перебування у шлюбі з позивачем ОСОБА_3 .

Так, 09 липня 2001 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Амур-Нижньодніпровського районного управління юстиції м.Дніпропетровська шлюб між сторонами було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу № НОМЕР_1 , виданим повторно 24 лютого 2004 року.

Втім, після розірвання шлюбу ОСОБА_3 продовжив проживати у спірній квартирі, сплачувати комунальні послуги та здійснювати платежі пов`язані із утримання свого єдиного житла.

При цьому, ОСОБА_2 після розірвання шлюбу не зверталася до колишнього чоловіка із вимогою про виселення, до суду із вимогами про визнання спірної квартири особистою приватною власністю також не зверталася, що у свою чергу свідчить про відсутність спору між сторонами щодо розподілу майна подружжя та відповідач визнавала право власності чоловіка на частину квартири АДРЕСА_3 .

Таким чином, судом першої інстанції повно з`ясовано обставини справи, а саме, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 за її особисті кошти суду надано не було та факт придбання такого майна за спільні кошти подружжя нею не спростовано, а отже підстави вважати, що квартира АДРЕСА_3 , є особистою приватною власністю відповідача відсутні, тому колегія суддів дійшла висновку про правомірність поділу вказаної квартири у рівних частках як спільного майна подружжя.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині вирішення заяви відповідача про застосування строку позовної давності, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 253ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини четвертої статті 267ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

У частині другій статті 72СК України визначено та у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Разом з тим, неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Такий висновок міститься в постанові ВерховногоСуду Українивід 23вересня 2015року усправі №6-258цс15 та постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі №711/3032/19 (провадження №61-16484св21).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто, з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі №584/1319/16-ц (провадження №61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі №203/304/17 (провадження №61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі №570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі №303/6365/17 (провадження №61-13857св19) та від 14 липня 2021 року у справі №303/4265/18 (провадження №61-64св20).

У справі, що переглядається, позивач, звертаючись до суду з даним позовом зазначав, що порушення його права на спірну квартиру відбулося саме після звернення до нього відповідача у 2021 році із вимогами про виселення із квартири, а будь-яких інших доказів порушення права будь-якої із сторін подружжя, до вказаного позивачем часу, матеріали справи не містять.

Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 стосовно того, що перебіг строку позовної давності почався з 04 вересня 1992 року, а саме із часу оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_3 , на її ім`я, не заслуговують на увагу, оскільки правовий режим майна як спільної сумісної власності подружжя не залежить від того, на ім`я кого з подружжя воно було придбане і зареєстроване, а тому реєстрація квартири саме на ім`я ОСОБА_8 не може беззаперечно свідчити про порушення права власності позивача на частку у спільному сумісному майні.

ОСОБА_1 особа, яка не брала участі у справі, у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 18 серпня 2022 року стосується її прав та обов`язків, а результати розгляду вливають на її інтереси, оскільки на момент розгляду даної справи, винесення оскаржуваного рішення та на теперішній час вона є власником спірної квартири, однак судом першої інстанції не залучалася до участі у справі в якості третьої особи або відповідача.

До своєї скарги ОСОБА_1 також додано, зокрема, копію договору дарування квартири АДРЕСА_3 , укладеного 08листопада 2021року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Биковою І.В. та зареєстрованого в реєстрі за №504.

Проте, наведені скаржником обставини не можуть бути визнані апеляційним судом такими, що підтверджують факт вирішення судом у оскаржуваному ОСОБА_1 рішенні питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, з огляду на наступне.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі №504/2457/15-ц, саме по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно щодо якого виник спір, зокрема, після ухвалення судом першої інстанції рішення, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом у червні 2021 року та предметом судового розгляду у цій справі становили правовідносини, що виникли між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з приводу поділу спірного майна як спільного майна подружжя, набутого сторонами під час перебування у шлюбі, на підставі реєстраційного посвідчення від 04 вересня 1992 року, виданого КП «ДМБТІ» ДОР, та довідки ЖБК 180 від 24 серпня 1992 року.

Таким чином, оскаржуваним судовим рішенням не було і не могло бути вирішено питання про права та обов`язки ОСОБА_1 в даних правовідносинах, а тому її посилання в апеляційній скарзі на таку обставину, як на підставу для звернення до апеляційного суду слід визнати необґрунтованим.

При цьому, в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду відсутні висновки суду про права та обов`язки ОСОБА_1 та резолютивна частина рішення не містить прямих вказівок про її права та обов`язки.

Зважаючи навикладене,колегія суддівдійшла висновку,що самепо собінабуття 08листопада 2021року ОСОБА_1 особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно щодо якого виник спір між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме квартиру АДРЕСА_3 , не свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків скаржника.

Натомість, виходячи з конкретних обставин справи та зі змісту судового рішення вбачається, що набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру мало місце внаслідок протиправних дій відповідача у даній цивільній справі.

Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 як особи, яка не брала участі у справі, не вказують на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про її права та інтереси, тоді як наявність порушених прав є основною умовою для здійснення судового захисту та за відсутності яких захист не здійснюється.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що якщо ОСОБА_1 бажає захистити своє право, а саме право власності на майно, набуте нею на підставі договору дарування квартири АДРЕСА_3 , укладеного 08листопада 2021року між нею та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Биковою І.В. та зареєстрованого в реєстрі за №504, яке вважає порушеним, то вона вправі звернутися до суду на захистом своїх прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків з відповідним позовом, визначивши на власний розсуд позовні вимоги.

Інші доводи апеляційних скарг щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційних скарг на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні цього спору не допустив, ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи, а наведені в апеляційних скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування рішення суду відсутні.

Згідно із ст.375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційної скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалось.

За таких обставин, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому, апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (особи, яка не брала участі у справі) підлягає закриттю.

Керуючись ст. ст. 259, 362, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 18 серпня 2022 року залишити без змін.

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 18 серпня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив №180 «Дніпро-3», про поділ спільного майна подружжя закрити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.В. Лаченкова

М.Ю. Петешенкова