Постанова

від 20.12.2022 по справі 564/1035/22

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 грудня 2022 року

м. Рівне

Справа № 564/1035/22

Провадження № 22-ц/4815/1475/22

Головуючий у Костопільському

районному суді Рівненської області:

суддя Грипіч Л.А.

Рішення суду першої інстанції

(вступна і резолютивна частини) проголошено:

о 16 год. 43 хв. 19 жовтня 2022 року у м. Костопіль

Рівненської області

Повний текст рішення складено: 31.10.2022

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий: суддя Хилевич С.В.

судді: Ковальчук Н.М., Гордійчук С.О.

секретар судового засідання: Крижов В.С.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ;

відповідач Державне підприємство "Костопільське лісове господарство" Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства;

представники учасників справи:

позивача адвокат Шаховський Володимир Олегович;

відповідача ОСОБА_2 ;

за участі: позивача і представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 19 жовтня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Костопільське лісове господарство" Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства про скасування наказу щодо звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У червні 2022 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до Державного підприємства "Костопільське лісове господарство" Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства (далі ДП "Костопільский лісгосп") про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Мотивуючи вимоги, позивачем вказувалося про те, що з 10 квітня 2009 року вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем, займаючи різні посади, зокрема з 02 січня 2018 року менеджера з персоналу. На підставі наказу роботодавця від 23 травня 2022 року №243-к її звільнено з роботи у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності відповідно до п. 5 ст. 40 КЗпП України.

Звертала увагу, що у грудні 2021 року вона захворіла, через що по 20 травня 2022 року знаходилася на лікарняному, що підтверджується дев`ятьма відповідними листами непрацездатності. При звільненні відповідач не врахував, що останній з цих листів був закритий 20 травня 2022 року, після чого вона була працездатною, а тому припинення трудового договору з оспорюваної підстави і без виробничої необхідності вважала незаконним.

ОСОБА_1 покликалася на відсутність у роботодавця для висновку про те, що з 21 травня 2022 року вона перебувала у стані тимчасової непрацездатності, тоді як 23 травня 2022 року позивач знаходилася на робочому місці у здоровому стані. При цьому своєї рішення про звільнення ДП "Костопільський лісгосп" повинен був погодити із первинною профспілковою організацією, членом якої на день звільнення була.

Тому вважала, що наказ про звільнення є незаконним, у зв`язку з чим його слід скасувати, поновити на роботі, стягнути із роботодавця на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду у розмірі 10 000 гривень

Рішенням Костопільського районного суду від 19 жовтня 2022 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову до ДП "Костопільський лісгосп" про скасування наказу щодо звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

У поданійапеляційній скарзіпозивач,вважаючи оскаржуванерішення незаконнимі необґрунтованим,що полягалоу неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильному застосуванні норм матеріального права, просила скасувати його та задовольнити позов.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на неврахування судом того, що норма п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачає як підставу для звільнення з роботи нез`явлення працівника на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності та родах, якщо законом не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. Натомість її звільнено не через чотири місяці, а через п`ять місяців тимчасової непрацездатності, внаслідок чого вона не з`являлася на роботу. Крім того, звільнення відбулося 23 травня 2022 року, тобто першого дня виходу на роботу, за який їй було нараховано та виплачено заробітну плату. Вважає, що законом допускається звільнення працівника за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України лише в період тимчасової непрацездатності і за умови, якщо він не став до роботи. У разі ж виходу на роботу, припинення трудових відносин між сторонами з цієї підстави не передбачене, а має місце переривання перебіг чотиримісячного строку. При цьому покликається на висновки, що зафіксовані у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №809/763/14, від 06 грудня 2018 року у справі №465/4679/16 і від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17.

Також помилковим є застосування судом при вирішенні справи положень Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", оскільки його дія на норму пункту 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України не поширюється. Тому всупереч вимогам ст.ст. 12, 81 ЦПК України відповідач не довів належними, достовірними та достатніми доказами правомірність звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Тобто оспорюваний наказ слід скасувати, а її поновити на роботі.

З урахуванням обґрунтованості позову вважала необхідним задовольнити і похідні вимоги, а саме про стягнення 43 182, 25 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 10 000 гривень моральної шкоди, завданої порушенням її прав на працю.

У поданому відзиві ДП "Костопільський лісгосп", вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.

Як з`ясовано судом, і ці обставини сторонами не заперечуються та підтверджуються відповідними записами у трудовій книжці НОМЕР_1 (а.с. 12-16), 10 квітня 2009 року ОСОБА_1 була прийнята на посаду виконувача обов`язки головного економіста ДП "Костопільський лісгосп" в порядку переведення з ДП "Дубровицький лісгосп".

В подальшому, 28 грудня 2012 року, її переведено на посаду бухгалтера ДП "Костопільський лісгосп" 1 категорії.

18 січня 2013 року позивача переведено старшим інспектором з кадрів ДП "Костопільський лісгосп".

Згодом, 02 січня 2018 року, ОСОБА_1 переведено на посаду менеджера з персоналу.

Протягом часу із 23 грудня 2021 року по 20 травня 2022 року включно позивач була відсутня на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності.

Наказом №243-к від 23 травня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади менеджера персоналу у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд через тимчасову непрацездатність відповідно до пункту 5 ст. 40 КЗпП України (а.с. 17). Як підставу наведено лікарняні листи: №2171865-2004176211-1 з 23.12.2021-05.01.2021; №21771865-2004496974-1 з 06.01.2022-14.01.2022; №2171865-2004742713-1 з 15.01.2022-17.01.2022; №2171865-2004821100 з 18.01.2022-04.02.2022; №2171865-2006267748-1 з 05.02.2022-15.02.2022; №2171865-2007125835-1 з 16.02.2022-28.02.2022; АЛД №929979 з 01.03.2022-31.03.2022; АЛД №677660 з 01.04.2022-12.04.2022; АЛБ №929981 з 13.04.2022-20.05.2022.

Вважаючи, що її суб`єктивне право на працю порушене внаслідок незаконного припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця, оскільки обставини її тимчасової непрацездатності підтверджені відповідними доказами, з 23 травня 2022 року вона у здоровому стані знаходилася на своєму робочому місці, її звільнення не було зумовлене виробничою необхідністю, а до первинної профспілкової організації за даванням згоди відповідач не звертався, 17 червня 2022 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до ДП "Костопільський лісгосп" про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із відсутності правових і фактичних підстав для задоволення вимог позивача, оскільки ОСОБА_1 протягом більш як чотирьох місяців, а саме п`ять місяців безперервно не з`являлася на роботі, що підтверджено відповідними листками непрацездатності і табелем обліку робочого часу, її захворювання не пов`язане з трудовим каліцтвом чи професійною хворобою, повнолітній син хоча і є інвалідом ІІ групи, однак працевлаштований на посаді брата медичного палатного Комунального підприємства "Рівненська обласна клінічна лікарня імені Юрія Семенюка". Тому її правомірно звільнено першого робочого дня після виходу на роботу.

З такими висновками погоджується й колегія суддів.

Згідно із пунктом 4 ч. 1 ст. 36, пунктом 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є його розірвання з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45 КЗпП України).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність, у зв`язку із трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку із вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Приходячи до переконання про залишення оскаржуваного рішення без змін, колегія суддів бере до уваги, що норма пункту 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України визначає право, а не обов`язок роботодавця звільнити працівника, з яким укладено трудовий договір на невизначений строк, або строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, у випадку нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.

Тому доводи апеляційної скарги про необхідність припинення трудових відносин між сторонами наступного дня після закінчення саме чотирьох місяців непрацездатності є необґрунтованими і на увагу не заслуговують. Отже, неможливо погодитися і з аргументами заявника про те, що 23 травня 2022 року з виходом позивача на роботу було перервано перебіг строку тимчасової непрацездатності, а тому і відсутність підстав для звільнення.

Не спонукають до задоволення і покликання автора апеляційної скарги про застосування висновків, що викладені у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №809/763/14, від 06 грудня 2018 року у справі №465/4679/16 і від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17, адже регулюють інші, а не подібні правовідносини.

Необґрунтованими визнаються апеляційним судом і доводи про хибність застосування при вирішенні справи Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Решта аргументів заявника про правову необхідність скасування оспорюваного наказу та поновлення на роботі не заслуговують на увагу і спростовуються правильністю висновків суду попередньої інстанції. Тому не можуть бути задоволені і похідні вимоги, які нерозривно пов`язані з первинними, - про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Повно і правильно з`ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягала позивач, суд першої інстанції обґрунтовано залишив вимоги ОСОБА_1 без задоволення.

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав усупереч правам і обов`язкам роботодавця, є неприйнятними для апеляційного суду.

Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 19 жовтня 2022 року без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: С.В. Хилевич

Судді: Н.М.Ковальчук

С.О.Гордійчук

Повний текст складено: 20.12.2022