Постанова

від 14.12.2022 по справі 518/845/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 518/845/18

провадження № 61-7282св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 20 травня 2021 року у складі судді Тарасенко М. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 25 січня 2022 рокуу складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що за договором позики від 11 грудня

2008 року відповідач отримав від нього у позику грошові кошти у розмірі 65 000 дол. США. На підтвердження отримання грошових коштів у борг відповідач склав розписку від 11 грудня 2008 року, оригінал якої зберігається у нього.

Також позивач послався на постанову Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 518/1647/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, як безпідставно набутого майна, якою, на думку позивача, встановлено, що правовідносини, які виникли на підставі вказаної розписки, є позикою.

До серпня 2015 року позивач на поверненні вказаних грошових коштів не наполягав, оскільки між ним та відповідачем склалися довірчі відносини та відповідач визнавав факт отримання грошей у борг та зобов`язувався їх повернути. У серпні 2015 року позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів, проте останній відмовився їх повертати.

Оскільки відповідач своїх зобов`язань за умовами договору позики

від 11 грудня 2008 року не виконав, позивач був вимушений звернутись за захистом своїх прав до суду з позовом про стягнення грошових коштів.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги та просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 11 грудня 2008 року у розмірі 73 462,47 дол. США, з яких:

65 000,00 дол. США - сума боргу (позики) та 8 462,47 дол. США - три відсотки річних від простроченої суми, а також понесені ним судові витрати в сумі

32 096,05 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 20 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11 грудня 2008 року в розмірі 73 462,47 дол. США,

з яких: 65 000,00 дол. США - сума боргу (позики) та 8 462,47 дол. США - три відсотки річних від простроченої суми.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 810,00 грн сплаченого судового збору.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції в частині відмови

у стягненні судових витрат, пов`язаних з явкою представників позивача до суду, скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про стягнення

з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі

9 147,34 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду по суті вирішення спору мотивовані тим, що з огляду на зміст розписки від 11 грудня 2008 року, між сторонами виникли грошові зобов`язання, які випливають із договору позики. Текст вказаної розписки містить однозначні відомості про те, що ОСОБА_2 позичає, тобто бере у позику із зобов`язанням повернення, а не отримує на іншій підставі, гроші у ОСОБА_1 у визначеній сумі. Оскільки кошти, отримані за розпискою, на вимогу позикодавця не повернуті, то ця сума підлягає стягненню в судовому порядку. При цьому суд погодився з наведеним позивачем розрахунком трьох процентів річних від простроченої суми за період з 22 листопада 2015 року до 23 березня 2020 року в сумі

8 462,47 дол. США.

Дійшовши висновку про обґрунтованість заявлених вимог, суд першої інстанції не знайшов підстав для застосування позовної давності на підставі заяви, наведеної відповідачем у відзиві на позов, оскільки вважав, що строк позовної давності не пропущений.

У висновках щодо строку позовної давності суд керувався тим, що 29 вересня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів. 22 жовтня 2015 року цей позов вручено ОСОБА_2 , що підтверджується поштовим повідомленням про вручення, таким чином, строк перебігу позовної давності починається

з 22 листопада 2015 року, тобто через тридцять днів після отримання вимоги. Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів за вказаним договором позики 05 червня 2018 року, тобто в межах строку позовної давності.

Крім наведеного, погоджуючись з рішенням суду в частині вирішення позову по суті, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача витрат, пов`язаних з явкою до суду на суму 9 147,34 грн, та ухвалив у цій частині нове судове рішення про компенсацію таких витрат на зазначену суму.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

вякій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 серпня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д. Визначено суддів, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В.

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., заяву ОСОБА_2 про відвід судді-доповідача Луспеника Д. Д. від участі у розгляді справи № 518/845/18 визнано необґрунтованою.

Заяву судді-доповідача Луспеника Д. Д. про самовідвід задоволено.

Відведено суддю Луспеника Д. Д. за його заявою від участі у розгляді цієї справи.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 20 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 25 січня 2022 року передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 серпня 2022 року справу призначено судді-доповідачу Воробйовій І. А., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., відкрито касаційне провадження, справу витребувано із суду першої інстанції.

20 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів

від 06 жовтня 2022 року визначено склад колегії суддів: Воробйова І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., Лідовець Р. А., Гулько Б. І.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу від 18 жовтня 2022 року, проведеного у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Лідовця Р. А., визначено склад колегії: Воробйова І. А. (суддя-доповідач), Гулейков І. Ю., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., Гулько Б. І.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., Гулька Б. І., задоволено заяву судді Черняк Ю. В. про самовідвід. Відведено суддю

Черняк Ю. В. за її заявою від участі у розгляді справи. Справу передано на повторний автоматизований розподіл.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу від 20 жовтня 2022 року визначено колегію суддів у складі: Воробйової І. А. (суддя-доповідач),

Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Погрібного С. О., Коломієць Г. В.,

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема на те, що судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18), а саме, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

З урахуванням наведеного слід дійти висновку, що при касаційному розгляді справи № 518/1647/15 Верховний Суд не міг встановлювати будь-яких обставин або вважати їх доведеними, втручатися в оцінку доказів судами першої та апеляційної інстанції, а тому указане судове рішення суду касаційної інстанції за своєю правовою природою не може мати преюдиційного значення в розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України.

У цьому випадку необхідно виходити із фактичних обставин справи, що були встановлені рішенням Ширяївського районного суду Одеської області

від 18 квітня 2016 року у цивільній справі № 518/1647/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року, за яким є недоведеним факт укладення між сторонами саме договору позики

від 11 грудня 2008 року та отримання відповідачем грошових коштів від позивача саме у борг, оскільки видана ним розписка, на думку суду,

є частиною договору про спільну діяльність, за якою сторони погодилися зайнятися підприємницькою діяльністю. Апеляційний суд додатково зазначив про неукладення договору позики за розпискою від 11 грудня 2008 року через відсутність у розписці зобов`язання відповідача повернути отримані за нею кошти позивачу.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням статей 1046, 1047 ЦК України та без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16, від 06 березня

2019 року у справі № 463/3825/16, від 08 липня 2019 року в справі

№ 524/4946/16.

Щодо порушення строків позовної давності заявник посилається на те, що до пред`явлення позовів у 2015 та 2018 роках позивач не звертався до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів за розпискою

від 11 грудня 2008 року, а суди попередніх інстанцій помилково вважали такою вимогою саму позовну заяву від 07 жовтня 2015 року. Відсутність вимоги позивача до відповідача про повернення грошових коштів за розпискою від 11 грудня 2008 року свідчить про те, що строк виконання зобов`язання за нею не настав, а тому не може мати місця й порушення зобов`язання боржником та не має факту порушення законних прав позивача, що має своїм наслідком відмову у позові за безпідставністю позовних вимог.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому заперечує проти доводів відповідача та просить залишити без змін оскаржувані судові рішення, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Фактичні обставини, встановлені судами

Згідно з розпискою від 11 грудня 2008 року ОСОБА_2 позичив

у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 65 000 дол. США на програму вирощування полуниці (спільно).

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня

2016 року у цивільній справі № 518/1647/15 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

У мотивувальній частині вказаного рішення встановлено, що 11 грудня

2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був засновником та директором ТОВ «Моноліт», за усною домовленістю між собою фактично було укладено угоду про спільну діяльність, яку оформлено у формі договору позики, що підтверджується відповідною розпискою. 15 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Моноліт» в особі директора Юцикова С. А. був укладений договір про спільну діяльність з об`єднанням вкладів та досягнуто згоди щодо умов і порядку спільної діяльності з вирощування полуниці.

Суд вважав недоведеним факт укладення між сторонами саме договору позики від 11 грудня 2008 року та отримання відповідачем грошових коштів від позивача саме у борг, оскільки розписка є частиною договору про спільну діяльність, за якою сторони погодилися зайнятися підприємницькою діяльністю з вирощування полуниці, а саме: з придбання саджанців, збору врожаю та продажу полуниці.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Мотивувальну частину рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 18 квітня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області

від 10 жовтня 2016 року змінено з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

В іншій частині рішення Ширяївського районного суду Одеської області

від 18 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області

від 10 жовтня 2016 року залишено без змін.

У мотивувальній частині постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року зазначено, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи), провели оцінку розписки від 11 грудня 2008 року. Висновок про те, що у справі не доведено факту укладення договору позики, зроблений судом апеляційної інстанції без урахування того, що текст вказаної розписки містить однозначні відомості про те, що ОСОБА_2 позичає, тобто бере у позику із зобов`язанням повернення, а не отримує на іншій підставі, гроші

у ОСОБА_1 у визначеній сумі. Факт складання розписки від 11 грудня 2008 року і отримання коштів ОСОБА_2 підтверджується, однак останній доводив факт отримання коштів у межах правовідносин сторін щодо здійснення спільної діяльності. Проте, договір про спільну діяльність був укладений після складання розписки від 11 грудня 2008 року, а саме 15 грудня 2008 року, і між іншими сторонами. Таким чином, суди дійшли неправильного висновку про те, що розписка від 11 грудня 2008 року не є документом,

що підтверджує боргове зобов`язання.

За умовами договору позики від 11 грудня 2008 року строк повернення суми боргу не встановлений.

07 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів за розпискою від 11 грудня 2008 року, що по суті євимогою до боржника про повернення грошових коштів за розпискою від 11 грудня 2008 року.

22 жовтня 2015 року цей позов вручено ОСОБА_2 , що підтверджується поштовим повідомленням про вручення, таким чином, строк перебігу позовної давності починається з 22 листопада 2015 року, через тридцять днів після отримання вимоги.

05 червня 2018 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів за вказаним договором позики, тобто до спливу 3-х років

з часу вручення вимоги про повернення грошових коштів, в межах строку позовної давності.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640

ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру

є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207

ЦК України).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору,

але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року (провадження № 6-63цс13) від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,

від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1967цс15) та від 13 грудня

2017 року у справі № 6-996цс17.

Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив і в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).

Зміст власноручно написаної ОСОБА_2 розписки про отримання грошових коштів від ОСОБА_1 свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у ній зобов`язання їх повернути.

Текст вказаної розписки містить однозначні відомості про те, що ОСОБА_2 позичає, тобто бере у позику із зобов`язанням повернення, а не отримує на іншій підставі, гроші у ОСОБА_1 у визначеній сумі.

З такого ж тлумачення змісту розписки виходив Верховний Суд у постанові

від 18 квітня 2018 року у справі № 518/1647/15 (провадження № 61-4576св18) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.

При цьому Верховний Суд у цій постанові не встановлював обставин та не досліджував доказів, а виходив із текстуального значення викладених

у розписці тез, тлумачення і правової природи складеного між сторонами боргового документа, а отже, доводи касаційної скарги у цій частині

є безпідставними.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з доведеності факту отримання відповідачем від позивача коштів у сумі 65 000,00 дол. США, та, установивши, що борг на момент розгляду справи ним не повернуто, а розписка знаходиться у позикодавця, дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для стягнення цих коштів в судовому порядку на користь позикодавця.

Судами під час розгляду справи встановлено, що відповідач жодних дій щодо повернення грошових коштів з моменту їх отримання до моменту звернення позивача з цим позовом до суду не вчиняв.

Крім того, судами попередніх інстанцій правильно указано, що ОСОБА_2 не доведено наявність між ним та позивачем правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, оформлених спірною розпискою, яка за своїм змістом є борговим документом.

Доводи касаційної скарги про неотримання у борг грошових коштів від позивача є аналогічними доводам апеляційної скарги відповідача та належним чином перевірені апеляційним судом, який дійшов обґрунтованого висновку, що такі аргументи спростовуються змістом боргового документа, яким підтверджується наявність між сторонами правовідносин позики.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами не встановлено правову природу правочину між сторонами, є необґрунтованими, оскільки суди дали належну правову оцінку зібраним доказам, зокрема і змісту розписки та умовам надання позики, з яких вбачається зобов`язання позичальника повернути борг позикодавцю.

При цьому відповідач не довів і не обґрунтував свої доводи про іншу правову природу укладеного між сторонами правочину.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника у касаційній скарзі на пропуск строку позовної давності, оскільки за установлених у цій справі обставин визначений статтею 257 ЦК України загальний строк позовної давності у три роки позивачем не пропущено. Договором позики, оформленим борговою розпискою, не встановлено строк повернення коштів, цей строк визначається моментом пред`явлення вимоги, а отже, і перебіг позовної давності розпочинається з моменту виникнення у позичальника обов`язку повернути кошти за позикою.

Звертаючись до суду з позовом про стягнення боргу за розпискою, позивач ставив також питання про стягнення 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Вирішуючи питання щодо періоду прострочення боржника, за який можуть бути нараховані 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, Верховний Суд виходить з такого.

Строк виконання грошового зобов`язання за договором позики, зокрема

у складеній відповідачем борговій розписці, сторонами не встановлено.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Можливість нарахування 3 % річних та інфляційних втрат у разі порушення грошового зобов`язання, пов`язана з пропуском строку виконання такого грошового зобов`язання боржником.

З аналізу частини першої статті 1049 ЦК України можна дійти висновку, що пред`явлення позову про повернення безпідставно набутих коштів на підставі статті 1212 ЦК України не може кваліфікуватись як вимога позикодавця в розумінні абзацу другого частини першої статті 1049 ЦК України.

Такою вимогою може вважатися пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики, який у цій справі подано позивачем у червні 2018 року та копію якого позичальник отримав 15 вересня 2018 року, тобто (з урахуванням 30 днів) мав виконати зобов`язання до 15 жовтня 2018 року, а отже, простроченим виконання зобов`язання вважається з 16 жовтня 2018 року.

Оскільки у цій справі установлено обґрунтованість позовних вимог про стягнення коштів за договором позики, то похідні від них позовні вимоги про стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання підлягають частковому задоволенню, зокрема за період з 16 жовтня 2018 року

до 23 березня 2020 року (в межах заявлених у позові вимог),

що складає 525 днів і становить суму у розмірі 2 804,79 дол. США

(625 х 3 %/365 х 65 000,00 дол. США).

Саме ця сума підлягала стягненню на користь позивача як 3 % річних, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції та апеляційний суд, хоча і правильно вирішили спір щодо підстав для стягнення на користь позивача коштів за договором позики, проте помилково визначили період прострочення боржника і розмір 3 % річних за порушення грошового зобов`язання.

Також суди помилково виходили у своїх висновках щодо строку позовної давності, який відраховували з 22 листопада 2015 року (30 днів після отримання позовної заяви про стягнення коштів на підставі статті 1212

ЦК України), оскільки, як зазначено вище, за установлених у цій справі конкретних обставин строк виконання грошового зобов`язання настав саме

у зв`язку з пред`явленням позову про стягнення боргу за позикою (червень

2018 року).

У зв`язку з наведеним, рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду в частині стягнення 3 % річних, відповідно до статті 412 ЦПК України, слід скасувати та задовольнити ці вимоги частково, стягнути з відповідача на користь позивача 3 % річних за порушення грошового зобов`язання у розмірі 2804,79 дол. США, тобто за період з 16 жовтня 2018 року до 23 березня

2020 року.

В іншій частині судові рішення, відповідно до статті 410 ЦПК України, залишити без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПКУкраїни у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з розміру задоволених позивних вимог матеріального характеру, що з урахуванням цієї постанови Верховного Суду складає 92,3 %, відповідно відсоток на користь відповідача складає 7,7 %, а отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений ним судовий збір за перегляд справи судом касаційної інстанції у розмірі 1 356,74 грн та

1 017,55 грн за розгляд справи апеляційним судом.

Оскільки рішенням Ширяївського районного суду Одеської області

від 20 травня 2021 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто судовий збір у розмірі 8 810,00 грн, тобто у повній сумі, що сплачена позивачем при зверненні з позовом до суду, проте Верховний Суд відмовив у задоволенні частини позовних вимог щодо стягнення 3 % річних, то це рішення слід змінити, зменшивши суму стягнутого судового збору з 8 810,00 грн

до 8 131,63 грн, тобто на 7,7 %, які фактично присуджено на користь відповідача.

Керуючись статтями 141, 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 20 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 25 січня2022 року

в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних за порушення грошового зобов`язання у розмірі

2 804 (дві тисячі вісімсот чотири) долари США 79 центів.

Рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 20 травня

2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 25 січня 2022 року

в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору за розгляд справи судом першої інстанції змінити, зменшити розмір судового збору з 8 810,00 грн до 8 131,63 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір за перегляд справи судом касаційної інстанції у розмірі 1 356,74 грн та 1 017,55 грн за розгляд справи апеляційним судом, всього 2 374 (дві тисячі триста сімдесят чотири) грн 29 коп.

В іншій частині рішення Ширяївського районного суду Одеської області

від 20 травня 2021 року у нескасованій апеляційним судом частині та постанову Одеського апеляційного суду від 25 січня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. А. Воробйова

І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

С. О. Погрібний