Постанова

від 14.12.2022 по справі 758/168/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 758/168/18

провадження № 61-6618св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач (третя особа за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Державний реєстратор Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценко Юрій Миколайович, Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

третя особа (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 серпня 2021 року у складі судді Ларіонової Н. М. та постанову Київського апеляційного суду

від 14 червня 2022 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Юрія Миколайовича, Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, визнання права спільної сумісної власності на майно, за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 до державного реєстратора Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Юрія Миколайовича, Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_1 , про скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора Державного підприємства «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М., Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, визнання права спільної сумісної власності на майно.

В обґрунтування вимог посилалася на те, що 15 жовтня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту № 384/110/07-Пі, відповідно до якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 616 100,00 грн зі сплатою 14,95 % річних та комісії у порядку та на умовах, визначених кредитним договором.

Вказувала, що 18 серпня 2004 року ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі з нею, набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту між банком та ОСОБА_2 15 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки № 04/І-765, відповідно до якого іпотекодавець передав в іпотеку ПАТ «Укрсоцбанк» нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначала, що 13 листопада 2017 року державним реєстратором ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценком Ю. М. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38082399 від 13 листопада 2017 року, відповідно до умов якого право власності на спірну квартиру перейшло до АТ «Альфа-Банк».

Позивач вважала вказану дію незаконною і протиправною, оскільки вона не укладалажодного договору про задоволення вимог іпотекодержателя, своєї згоди на відчуження квартири не давала.

Посилалася на те, що вона та ОСОБА_2 не отримували від ПАТ «Укрсоцбанк» повідомлення про набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

Вказувала, що оцінка предмета іпотеки з неюне погоджувалася, не проводилася і надана не була.

Зазначала, що на момент звернення до суду з позовом час у спірній квартирі зареєстровані та проживають її неповнолітні діти.

Позивач вважала, що оспорюване рішення прийнято без отримання її письмової нотаріальної згоди на перехід права власності на її частку спільної сумісної квартири.

Посилалася на те, що ПАТ «Укрсоцбанк» не відбувалось погодження розміру заборгованості позичальника та визнання нею розміру заборгованості.

У зв'язку із викладеним, з урахуванням уточнень, ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38082399

від 13 листопада 2017 року; визнати право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за нею та ОСОБА_2 у рівних частках.

У березні 2019 року третя особа ОСОБА_2 подав до суду самостійний позов до державного реєстратора ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М., ПАТ «Укрсоцбанк» про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 листопада 2017 року.

Позов мотивований тим, що у забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором від 15 жовтня 2010 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ним було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р. за реєстровим № 13231, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Указував, що перереєстрація права власності на цей предмет іпотеки проведена відповідачем без відповідних підстав та всупереч вимогам законодавства, оскільки не було дотримано порядку здійснення стягнення на майно та здійснення реєстрації права власності, передбаченого частиною першою статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У зв`язку із викладеним, із урахуванням уточнень, просив скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

від 13 листопада 2017 року, індексний номер: 38082399 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1405283580000 за

ПАТ «Укрсоцбанк».

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 15 липня 2020 року замінено ПАТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - АТ «Альфа-Банк».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 25 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні позову третьої особи ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38082399 від 13 листопада 2017 року, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» договір іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя внаслідок невиконання основного зобов`язання забезпеченого іпотекою; перед зверненням стягнення на предмет іпотеки іпотекодавцем в узгодженому сторонами в договорі порядку направлялася письмова вимога про усунення порушення, яка відповідно до умов договору вважається врученою; АТ «Укрсоцбанк» надано державному реєстратору всі передбачені на той час документи щодо реєстрації права власності на підставі іпотечного застереження, отже рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк» державним реєстратором було прийнято правомірно.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає обставини, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі зазначає про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц,

від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц та у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі

№ 757/13243/17, від 11 жовтня 2021 року у справі № 761/43002/19-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_1 зазначає, що договором іпотеки дійсно встановлено, що всі повідомлення за договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур`єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Однак варто звернути увагу на те, що надані у листопаді 2020 року до матеріалів справи документи не могли бути прийняті судом до уваги, зважаючи на імперативні положення статті 83 ЦПК України.

Із матеріалів справи не вбачається, що відповідач обґрунтовував неможливість подання доказів у строк, визначений судом, або просив поновити строк на подання певних доказів. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій не мали змоги обґрунтовувати свої рішення, посилаючись на документи, які не можуть бути доказами у справі, через неможливість їх прийняття судом першої інстанції до розгляду.

Крім того, вказані документи не підтверджують направлення позивачу вимоги від 13 вересня 2017 року, оскільки позивач її не отримувала, а повідомлення про вручення не містить підпису ОСОБА_1 . Також матеріали справи не містять підтверджень надсилання письмової вимоги про усунення порушень ОСОБА_2 .

Вказує, що наданий до суду висновок про вартість майна не містить підпису ні оцінювача, ні директора експертної організації, що свідчить про відсутність відомостей про отримання інформації про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна.

Також суд першої інстанції необґрунтовано проігнорував клопотання про витребування доказів від 19 березня 2019 року.

Суми, які зазначені у повідомленні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, не є безспірними, що підтверджується наявністю судового спору між кредитором та боржником у справі № 758/5181/17 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Тобто станом на дату прийняття оскаржуваного рішення про державну реєстрацію, між позивачем та кредитором існував та не вирішений і на дату подання цього позову спір щодо розміру вимог кредитора.

Аргументи інших учасників справи

Відповідачі не скористалися своїм правом на подання відзивів на касаційну скаргу.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 758/168/18 з Подільського районного суду міста Києва.

У серпні 2022 року справа № 758/168/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 15 жовтня 2007 року між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 укладено договір про надання невідновлюваної кредитної лінії

№ 384/110/07-Пі, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 616 000,00 грн, з кінцевим терміном завершення максимального ліміту до 14 квітня 2008 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14,5 % річних, а також комісії у розмірі та порядку, визначених цим договором, та з кінцевим терміном до якого має бути повністю повернена заборгованість за кредитом - 14 жовтня 2022 року.

У забезпечення виконання умов кредитного договору 15 жовтня 2007 року між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 04/І-765, згідно із умовами якого останній у забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 4.1 статті 4 іпотечного договору у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

За змістом підпункту 4.5.3 пункту 4.1 статті 4 іпотечного договору іпотекодерожатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

25 січня 2010 року до договору іпотеки вносилися зміни щодо порядку та строків погашення заборгованості за основним зобов`язанням, а також продовження кінцевого строку погашення кредиту до 14жовтня 2022 року.

Як вбачається із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12 грудня 2017 року, на підставі рішення державного реєстратора ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М. від 13 листопада 2017 року (з відкриттям розділу) індексний номер: 38082399 (час винесення о 09:21:16 год.), було здійснено державну реєстрацію права власності квартири АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк», про що вчинено запис про право власності за останнім № 23319062.

Підставою виникнення права власності вказано: іпотечний договір (з майновим поручителем), серія та номер: 04/І-765, виданий 15 жовтня 2017 року, видавник: АКБСР «Укрсоцбанк» - ОСОБА_2 ; договір про внесення змін до іпотечного договору, серія та номер: 13231, виданий 25 січня 2010 року, видавник: АКБСР «Укрсоцбанк» - Гнатюк М. П.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена.

Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).

Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.

Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Подібна позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17.

Відповідно до пункту 3.1 іпотечного договору у разі порушення іпотекодавцем умов, визначених підпунктами 2.1.1-2.1.10 договору іпотеки, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та/або позичальником основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за договорами, якими обумовлене основне зобов'язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (пункт 4.1 договору іпотеки).

Пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: на підставі виконавчого напису нотаріуса або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок забезпечених іпотекою зобов`язань, встановлених статтею 37 Закону «Про іпотеку».

На підставі рішення державного реєстратора ДП «Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут будівельних матеріалів та виробів «НДІБМВ» Троценка Ю. М. від 13 листопада 2017 року (з відкриттям розділу) індексний номер: 38082399, було здійснено державну реєстрацію права власності квартири АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк», про що вчинено запис про право власності за останнім № 23319062.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов`язок покладено на нотаріуса як державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 37 Закону України «Про іпотеку» порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Така позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 127/17399/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі

№ 201/6233/17-ц.

Судом встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» надсилало ОСОБА_1 та ОСОБА_2 письмові вимоги від 13 вересня 2017 року про усунення порушень, а саме: необхідності погашення заборгованості за кредитним договором № 384/110/07-Пі від 15 жовтня 2007 року у сумі 1 225 691,28 грн, та попередило, що у разі невиконання цієї вимоги, банк має намір звернути стягнення на предмет іпотеки згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Ці повідомлення були надіслані на адресу проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка зазначена у договорі кредиту та договорі іпотеки рекомендованими листами (т. 2 а. с. 91, 92, 94). Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштових відправлень № 1400036861225 позивач ОСОБА_1 21 вересня 2017 року отримала відповідне повідомлення (попередження) банку особисто (т. 2 а. с. 93).

Такий порядок надсилання відповідає вимогам пункту 7.2. договору кредиту та пункту 6.2 договору іпотеки, укладеного між сторонами (позивачем та банком).

Верховний Суд критично оцінює доводи позивача в частині того, що таке повідомлення не отримано позивачем, оскільки підпис у повідомленні не співпадає з її підписом.

Правила надання послуг поштового зв`язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.

За пунктом 99 Правил рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім`ї за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв`язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

Напис про одержання поштового відправлення учасником справи, в якому зазначене його прізвище, зроблений працівником поштового зв`язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання ґрунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків. Однак таку презумпцію може бути поставлено під сумнів і спростовано (постанова Верховного Суду

від 20 березня 2019 року в справі № 222/1402/16).

Враховуючи вищезазначене, суди дійшли правильного висновку, що відповідним рекомендованим повідомленням № 1400036861225 підтверджується вручення попередження (вимоги) банку від 13 серпня 2017 року про усунення порушень за кредитним договором № 384/110/07-Пі адресату ОСОБА_1 .

Разом із цим, позивачем не спростовано презумпцію добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків при врученні їй відповідного рекомендованого листа, оскільки докази на підтвердження цих обставин у справі відсутні.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1226/16-ц, від 24 квітня 2019 року в справі № 521/18393/16-ц, від 11 жовтня 2021 року у справі

№ 761/43002/19-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

За частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постанові від 11 серпня 2020 року в справі № 520/8982/18 Верховний Суд погодився із позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц та

від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, що відсутність оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності свідчить про порушення проведеної державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що є підставою для скасування такої реєстрації.

Згідно із висновком про вартість майна від 08 вересня 2017 року ринкова вартість квартири складає 1 099 336,00 грн.

Тобто, є правильним висновок суду, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а тому реєстратором були дотримані вимоги статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Доказів на спростування змісту висновку в частині вартості майна, як і доказів на підтвердження незаконності (недійсності) звіту позивачем не надано.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши, що ОСОБА_1 не доведено заявлених позовних вимог, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржувані рішення відповідають вимогам умотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законні і обґрунтовані рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 401 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко